про відмову у відкритті касаційного провадження
22 травня 2025 року
м. Київ
справа №320/31649/24
адміністративне провадження № К/990/19300/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Кравчука В.М. та Чиркіна С.М., перевіривши касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області
на рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2025 року
у справі №320/31649/24
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області
про визнання протиправними дій,
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області №103650010318 від 13 червня 2023 року про відмову у призначенні ОСОБА_1 зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-XII (далі - Закон №796-XII);
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області зарахувати ОСОБА_1 трудовий стаж роботи згідно трудової книжки НОМЕР_1 , а саме: з 03 липня 1985 року по 25 червня 1986 року, з 29 червня 1986 року по 01 червня 1988 року, з 24 червня 1988 року по 14 травня 1990 року з 19 травня 1990 року по 31 серпня 1996 року та призначити пенсію з 06 червня 2023 року.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2024 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2025 року, позов задоволено.
Не погодившись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області (далі - скаржник) 28 квітня 2025 року, тобто в межах строку на касаційне оскарження, звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду.
Розглядаючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження у цій справі, колегія суддів виходить із наступного.
Судом установлено, що розгляд справи у суді першої інстанції відбувався за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини другої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності або інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Аналіз наведених норм в контексті правовідносин, що є предметом розгляду у цій справі, свідчить про те, що в даному випадку оскаржуються судові рішення, постановлені у справі незначної складності.
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
За правилами пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Тлумачення положень вказаних норм у їхньому взаємозв'язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов'язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах «а», «б», «в» та «г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України. Водночас обов'язок доведення наявності таких виняткових обставин покладається на особу, яка звертається до суду з касаційною скаргою.
Вказані критерії прийнятності касаційної скарги встановлені задля можливості забезпечення Верховним Судом ключової мети касаційного перегляду - виправлення судових помилок та усунення недоліків судочинства, що призвели до порушення прав учасників справи. Касаційний перегляд за своєю сутністю має екстраординарний характер і спрямований на забезпечення основоположних гарантій справедливого судового розгляду, які становлять зміст конституційного принципу верховенства права.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п'ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Скаржником наведено наступні підстави для касаційного оскарження рішень судів першої і апеляційної інстанцій та для прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі незначної складності №320/31649/24, які передбачені частинами четвертою і п'ятою статті 328 КАС України: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №556/1153/17, від 11 квітня 2018 року у справі №565/1829/17, від 10 липня 2018 року у справі №404/6317/16-а, від 31 березня 2021 року у справі №240/12017/19; касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики; справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для відповідача.
Колегія суддів відхиляє посилання скаржника на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 06 лютого 2018 року у справі №556/1153/17, від 11 квітня 2018 року у справі №565/1829/17, зазначені ним з метою доведення підстав касаційного оскарження, оскільки такі висновки в повній мірі відповідають висновкам судів першої і апеляційної інстанцій та враховані ними в оскаржуваних судових рішеннях, а отже й не можуть бути прикладом іншого правозастосування у даній справі.
Крім того, на обґрунтування підстав касаційного оскарження відповідач, посилаючись на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 31 березня 2021 року у справі №240/12017/19, зазначає, що суди безпідставно не застосували шестимісячний строк, передбачений процесуальним законом, до спірних правовідносин, оскільки рішення про відмову у призначенні пенсії ухвалено відповідачем 13 червня 2023 року, при цьому позивач звернувся з позовом до суду лише 04 липня 2024 року.
Суд вважає помилковим можливість застосування судами попередніх інстанцій під час розгляду цієї справи правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 31 березня 2021 року в справі №240/12017/19, оскільки такий висновок є нерелевантними до обставин у цій справі, адже правовідносини у справі №240/12017/19 виникли щодо соціального захисту громадян, які постраждали від наслідків Чорнобильської катастрофи, та виплати додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію, тоді як у цій справі правовідносини виникли щодо непризначення позивачеві пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до положень статті 55 Закону №796-XII.
Відхиляючи доводи відповідача щодо пропуску позивачем шестимісячного строку, встановленого процесуальним законом, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідач будь-яких доказів вручення позивачу рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області №103650010318 від 13 червня 2023 року не надав. Таким чином, звертаючись до суду з позовною заявою 04 липня 2024 року, позивачем дотримано шестимісячний строк звернення до суду з позовом.
Вирішуючи питання щодо обґрунтованості доводів Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області та вищезазначеного висновку суду апеляційної інстанції, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до положень статті 74 Закону України «Про адміністративну процедуру» від 17 лютого 2022 року №2073-IX (далі - Закон №2073-IX) адміністративний акт набирає чинності стосовно учасника адміністративного провадження з дня доведення його до відома відповідної особи, якщо інший строк набрання ним чинності не передбачено законом або самим адміністративним актом.
Положеннями частини п'ятої статті 75 Закону №2073-IX передбачено, що недоведення адміністративним органом адміністративного акта до відома особи в установленому порядку є підставою для продовження строку оскарження такого акта.
Згідно з наведеними положеннями Закону №2073-IX, адміністративний акт стає чинним для учасника провадження з моменту, коли його доведено до відома цієї особи. Це загальне правило, яке може бути змінене лише законом або самим адміністративним актом, що встановлюють інший строк набрання чинності.
Ключовим моментом є те, що неналежне або несвоєчасне доведення адміністративного акта до відома особи з боку адміністративного органу не позбавляє її права на оскарження. Навпаки, таке недоведення є прямою підставою для продовження строку, відведеного на оскарження цього акта.
Таким чином, законодавець захищає права учасників адміністративного провадження, гарантуючи їм можливість реалізувати право на оскарження навіть у випадку, якщо адміністративний орган не виконав належним чином свій обов'язок щодо інформування про прийняте рішення.
У касаційній скарзі Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області жодним чином не спростовує висновок апеляційного суду, а лише доводить, що позивач мав реальну можливість самостійно дізнатися про ухвалене відповідачем оскаржуване у даній справі рішення.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість висновків скаржника щодо пропуску позивачем процесуального строку, оскільки бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, яка полягала у недоведенні до відома позивача про прийняття щодо його заяви рішення №103650010318 від 13 червня 2023 року про відмову у призначенні пенсії, лише продовжила строк для його оскарження.
Також на обґрунтування підстави касаційного оскарження Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області наводить висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 10 липня 2018 року у справі №404/6317/16-а, про те, що суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем. Однак колегія суддів такий висновок не приймає з тих підстав, що у наведеній постанові Верховний Суд подібного висновку не формував.
Стосовно дискреційних повноважень відповідача колегія суддів вважає за необхідне навести висновок Верховного Суду, викладений, зокрема у постанові від 08 листопада 2019 року у справі №227/3208/16-а, відповідно до якого визначено, що повноваження пенсійного органу та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу, за умови звернення особи з усіма необхідними для призначення пенсії документами, - призначити пенсію. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.
У той же час, відповідно до висновків Верховного Суду, викладеним у постановах від 12 вересня 2019 у справі №0640/4248/18 та від 08 листопада 2019 у справі №420/914/19, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Враховуючи вищезазначені правові позиції Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість висновків судів щодо наявності підстав задоволення позову в частині вимог про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області зарахувати період роботи до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії та призначити ОСОБА_1 пенсію за віком, оскільки за наявності достатньої кількості років страхового стажу у позивача, можливий лише один варіант правомірного рішення - призначити пенсію, а тому задоволення таких вимог не є дискреційними повноваженнями пенсійного органу.
Таким чином, наведений Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області висновок про втручання у його дискреційні повноваження, колегія суддів вважає необґрунтованим.
Отже, з огляду на недостатнє обґрунтування скаржником у касаційній скарзі посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а також враховуючи те, що наведені скаржником постанови та оскаржувані судові рішення, прийняті з урахуванням різних фактичних обставин справи, та враховуючи, що оскаржувані судові рішення не суперечать правовій позиції Верховного Суду, наведеній відповідачем метою обґрунтування підстав касаційного оскарження, колегія суддів вважає недоведеною наявність підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Задовольняючи позов ОСОБА_2 суди першої і апеляційної інстанцій виходили з того, що позивач має статус громадянина, який постраждав від Чорнобильської катастрофи (Категорія 3), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 , виданим Київською обласною державною адміністрацією 23 березня 1993 року та підтверджує той факт, що він з моменту аварії на Чорнобильській АЕС та станом на 01 січня 1993 року постійно проживав у зоні гарантованого добровільного відселення не менше 3 років, що, в свою чергу, дає їй право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку.
Разом з тим, суди зазначили, що єдиним документом, що підтверджує статус потерпілого від Чорнобильської катастрофи, учасника ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС та надає право користування пільгами, встановленими Законом №796-ХІІ, зокрема призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» або «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи». Різного роду довідки про період роботи (служби) у зоні відчуження, про евакуацію, відселення, самостійне переселення, про період проживання та роботи на забруднених територіях, тощо, є лише підставами для визначення в установленому порядку статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Водночас суди вважали, що заповнення на титульній сторінці трудової книжки дати народження позивача та дати заповнення трудової книжки різним чорнилом не може бути підставою неврахування відповідних періодів роботи для обрахунку стажу при обчисленні пенсії, оскільки позивач не може відповідати за правильність оформлення документів і відповідність дотримання вимог законодавства на підприємстві.
Колегія суддів вважає, що мотиви судів першої і апеляційної інстанцій, якими вони керувалися ухвалюючи рішення про задоволення позову, відповідаючи висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 06 лютого 2018 року у справі №677/277/17, від 21 лютого 2018 року у справі №687/975/17, від 24 травня 2018 року у справі №490/12392/16-а, від 04 вересня 2018 року у справі №423/1881/17, від 09 серпня 2019 року справі №654/890/17, від 21 лютого 2020 року у справі №291/99/17, від 18 червня 2020 року у справі №404/5266/16-а, про що обґрунтовано зазначено в оскаржуваних судових рішеннях.
Таким чином, Суд зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними обґрунтованими та такими, що прийняті у відповідності до усталеної практики Верховного Суду у подібних правовідносинах. Крім того, станом на день винесення цієї ухвали, Верховний Суд від згаданих висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах із застосуванням виняткового механізму, закріпленого частиною першою статті 346 КАС України, не відступав і колегія суддів також не вважає за потрібне відступати від зазначеного висновку.
Відповідач доводів про помилковість застосування судами вищенаведених висновків у касаційній скарзі не наводить, що лише вказує на його незгоду з ухваленими судовими рішеннями.
Колегією суддів не може бути прийнято до уваги посилання на існування обставин, визначених підпунктом «а» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, оскільки скаржником не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин.
Колегія суддів також відхиляє твердження скаржника про те, що справа має для нього виняткове значення, оскільки оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі. Проте, в касаційній скарзі скаржник належних обґрунтувань не наводить.
Згідно зі сформованою у постанові від 04 жовтня 2019 року у справі №904/9713/17 практикою Верховного Суду, використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», або «суспільний інтерес» тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Щодо тверджень скаржника про те, що справа становить значний суспільний інтерес Суд зауважує, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення, як от визначення і зміни конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.
З огляду на вищевказане, Суд дійшов висновку що касаційна скарга не містить вагомих аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме щодо цієї конкретної справи й вказували на те, що розгляд такої справи матиме фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення.
Характер спірних правовідносин, предмет і категорія спору, коло учасників спірних правовідносин, правозастосовча практика, що склалася з приводу спорів цієї категорії, непоодинока кількість справ з подібними позовними вимогами, відсутність ознак, які роблять цю касаційну скаргу відмінною від інших, також дають підстави вважати, що судові рішення, які ухвалені у справі №320/31649/24, як у справі незначної складності, не підлягають касаційному оскарженню.
На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення прийняті у справі незначної складності, а виключних підстав для касаційного оскарження судових рішень у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, передбачених частинами четвертою і п'ятою статті 328 КАС України скаржником у касаційній скарзі належним чином не обґрунтовано, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Аналогічна позиція щодо віднесення вказаної категорії справ до справ незначної складності висловлена Верховним Судом, зокрема в ухвалах від 26 липня 2023 року у справі №440/786/23, від 31 липня 2023 року у справі №560/11189/22, від 10 серпня 2023 року у справі №300/424/23.
Керуючись статтями 248, 328, 334, 335, 355, 359 КАС України, Суд
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2024 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2025 року у справі №320/31649/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправними дій.
2. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
3. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Я.О. Берназюк
Судді В.М. Кравчук
С.М. Чиркін