Головуючий І інстанції: А.Б. Головко
23 травня 2025 р. Справа № 440/849/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Катунова В.В.,
Суддів: Чалого І.С. , Подобайло З.Г. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 28.02.2025, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, по справі № 440/849/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області
про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області ( далі - відповідач, ГУ ПФУ в Миколаївській області), в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 18 грудня 2024 року №164250004096 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років, прийняте за результатом розгляду заяви ОСОБА_1 від 11 грудня 2024 року;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області зарахувати ОСОБА_1 до спеціального стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за вислугу років згідно із пунктом "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" період з 11.10.2017 року по 28.08.2024 року;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області призначити ОСОБА_1 з 11.12.2024 року пенсію за вислугу років, відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що 11.12.2024 року позивач звернулась до органу Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за вислугу років як працівнику освіти відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", проте спірним рішенням відповідач відмовив у призначенні пенсії у зв'язку з відсутністю необхідного спеціального стажу. Із таким рішенням позивач не погоджується, зазначивши, що її спеціальний стаж роботи станом на 11.12.2024 року становить більше 30 років, а тому вона має право на пенсію за вислугу років згідно пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 28.02.2025 адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення про відмову в призначенні пенсії Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 18.12.2024 року №164250004096.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області зарахувати ОСОБА_1 до спеціального стажу, який дає право на призначення пенсії за вислугу років згідно пункту "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", період її роботи з 11.10.2017 року по 28.08.2024 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років на підставі пункту "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з 11.12.2024 року.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в сумі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).
Відповідач, не погоджуючись з вказаним рішенням суду, звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що судом першої інстанції не враховано, що відповідно до пункту 21 Прикінцевих положень Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закону № 1058) особам, які на день набрання чинності Закону України від 03.11.2017 № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» (далі Закон № 2148), мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону № 1788, пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом № 1788. Закон № 2148 набрав чинності з 11.10.2017.
Відповідно до пункту 16 Прикінцевих положень Закону № 1058 до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону № 1788 застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом № 2148 мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. Відтак, до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за вислугу років зараховуються періоди роботи на відповідних посадах до 11.10.2017. Отже, відсутні підстави для задоволення вимоги позивача про зарахування до стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоду роботи з 11.10.2017 по 28.08.2024.
Також, вказує, що згідно із статтею 58 Закону № 1058 пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов'язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом та інші функції, передбачені цим Законом і статутом Пенсійного фонду. Тобто, Пенсійний фонд має виключну компетенцію в питання призначення (перерахунку) пенсії.
Позивач надала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 28.02.2025 по справі №440/849/25- залишити без змін.
На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Згідно зі ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що 11.12.2024 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулася до територіального органу Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 18.12.2024 року № 164250004096 заявнику відмовлено в призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" у зв'язку з відсутністю необхідного спеціального стажу (станом на 11.10.2017 не менше 26 років 6 місяців).
У рішенні зазначено, що загальний страховий стаж позивача складає 38 років 03 місяці 15 днів; спеціальний стаж станом на 11.10.2017 року становить 23 роки 10 місяців 26 днів.
Не погодившись з рішенням відповідача про відмову у призначенні пенсії за вислугу років, позивач звернулася до суду з цим позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, відмовляючи позивачу у призначенні пенсії відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України № 1788-XII, діяло не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачений чинним законодавством, оскільки на момент звернення із заявою від 11.12.2024 року про призначення пенсії, ОСОБА_1 мала право на призначення пенсії за вислугу років, так як її спеціальний страховий стаж становить більше 25 років.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII), за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років; б) соціальні пенсії.
Згідно положень ст. 51 Закону №1788-ХІІ пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Положеннями статті 52 Закону № 1788-ХІІ визначено, що право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров'я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту е статті 55.
Пунктом «е» статті 55 Закону № 1788-ХІІ (в редакції, чинній до 01.04.2015) було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Законом України від 02 березня 2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», який набув чинності з 01.04.2015 пункт е» статті 55 Закону № 1788-ХІІ було викладено в іншій редакції, згідно якої право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати:
з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;
з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;
з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;
з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;
з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;
з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;
з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;
з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;
з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;
з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.
У подальшому, згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII до статті 55 Закону № 1788-ХІІ з 01.01.2016 також було внесено зміни, відповідно до якого пункт «е» вказаної статті має наступний зміст: право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.
До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років - які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року; 50 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року; 51 рік - які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року; 51 рік 6 місяців - які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року; 52 роки - які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року; 52 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року; 53 роки - які народилися з 1 січня 1969 року по 30 червня 1969 року; 53 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року; 54 роки - які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року; 54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року; 55 років - які народилися з 1 січня 1971 року.
Отже, Закон № 911-VIII встановив раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію для окремих категорій громадян, а саме: 55 років при наявному спеціальному стажі діяльності не менше 25 років.
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року № 2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року № 213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VIII.
Конституційний Суд України приймаючи вказане рішення, виходив з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення певного віку (для працівників, зазначених у пунктах «е», «ж» статті 55 Закону № 1788-ХІІ 55 років), нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.
Ці норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення, тобто з 04 червня 2019 року.
Враховуючи викладене, колегія суддів звертає увагу, що з 04 червня 2019 року при вирішенні питання про призначенні пенсії за вислугою років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-XII необхідно керуватися вказаною нормою у редакції до внесення змін Законом № 213-VIII та Законом № 911-VIII.
Тобто, з 04 червня 2019 року при визначенні права на отримання пенсії за вислугу років необхідно виходити з наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років.
В оскаржуваному рішенні зазначено, що спеціальний стаж позивача станом на 11.10.2017 року становить 23 роки 10 місяців 26 днів.
З розрахунку стажу форми - РС право слідує, що позивачу до спеціального стажу зараховано періоди її роботи виключно по 10.10.2017 року.
Згідно записів трудової книжки серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 працювала з 16.11.1993 року по 28.08.2024 року на посаді майстра виробничого навчання СПТУ -55 смт. Чутове.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закон №1058-IV.
03.10.2017 прийнято Закон України № 2148-VIII Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій (далі Закон № 2148-VIII), яким з 11.10.2017 розділ XV Прикінцеві положення Закону № 1058-IV доповнено пунктом 2-1.
Згідно з пунктом 2-1 Розділу ХV Прикінцеві положення Закону № 1058-IV особам, які на день набрання чинності Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України Про пенсійне забезпечення, пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України Про пенсійне забезпечення.
Також, Законом № 2148-VІІІ були внесені зміни до пункту 16 розділу ХV Прикінцеві положення Закону № 1058-XII, після внесених яких вказаний пункт викладений у наступній редакції:
До приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України Про пенсійне забезпечення застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії.
Отже, на час виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України № 2-р/2019 з одного боку, та Законом № 1058-ІV з іншого в частині обмеження права на пільговий стаж, здобутий після 11.10.2017.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя статті 22 Конституції України).
У Рішенні від 22.05.2018 № 5-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що "положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності" (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України зазначає, що до основних обов'язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави. Гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй.
Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної" (абзац шостий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27.02.2018 № 1-р/2018).
Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов'язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно у цілому дотримуватися зобов'язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття «легітимні очікування") (Доповідь «Верховенство права", схвалена Європейською Комісією «За демократію через право" (Венеційською Комісією) на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року).
Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
З урахуванням наведеного судова колегія дійшла висновку, що обмеження пунктом 2.1 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV врахування спеціального стажу, здобутого після 11.10.2017 для набуття права на призначення пенсії за вислугу років, є порушенням принципу юридичної визначеності та верховенства права.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 06.11.2023 у справі №240/24/21.
У цьому ж рішенні суд касаційної інстанції звернувся до позиції Великої Палати Верховного Суду, сформованою в постанові від 03.11.2021 у зразковій справі № 360/3611/20 за подібних правовідносин:
«Оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України").
Велика Палата Верховного Суду також не погоджується з посиланням скаржника на абзац другий пункту 16 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-IV, відповідно до якого положення Закону № 1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом № 2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку скаржника, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону № 1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону № 1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі №520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020, а не Закону № 1058-ІV».
За такого правового регулювання та встановлених обставин, доводи відповідача, що спеціальний стаж роботи позивача підлягає обрахунку саме по 11.10.2017 є помилковими. У спірних правовідносинах застосуванню підлягають саме норми Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України № 2-р/2019, а не Закону № 1058-ІV.
Відповідно, спеціальний стаж визначається не станом на 11.10.2017, а станом на дату звернення за призначенням пенсії.
Таким чином, відповідачем протиправно не зараховано до спеціального стажу позивача період її роботи з 11.10.2017 року по 28.08.2024 року, що згідно розрахунку стажу форми - РС право складає 6 років 10 місяців 17 днів.
Таким чином, Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, відмовляючи позивачу у призначенні пенсії відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України № 1788-XII, діяло не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачений чинним законодавством, оскільки на момент звернення із заявою від 11.12.2024 року про призначення пенсії, ОСОБА_1 мала право на призначення пенсії за вислугу років, так як її спеціальний страховий стаж становить більше 25 років.
Отже колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржуване рішення №164250004096 від 18.12.2024, прийняте Головним управлінням Пенсійного фонду України в Миколаївській області, є протиправним, прийнятим усупереч вимог чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню.
Щодо доводів апелянта про дискреційні повноваження відповідачів, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до Рекомендацій Комітету Ради Європи N R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Ради 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб'єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.
Дискреційні повноваження це комплекс прав і зобов'язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення. Також ця особа може вибирати рішення у передбачених для конкретних ситуацій нормативно-правових актах або схожих документах.
Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за конкретних обставин, та яке захистить або відновить порушене право.
Адміністративний суд під час розгляду та вирішення публічно-правових спорів перевіряє, чи рішення суб'єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції. При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підмінити рішення суб'єкта владних повноважень.
Суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень відповідно до закону приймає рішення на власний розсуд.
Суд не може підміняти державний орган і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень, виконуючи цілі, встановлені адміністративним судочинством щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) передбаченим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається і не може втручатися в дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Слід зазначити, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (стаття 2 КАС України). Відтак, обираючи спосіб захисту прав позивача, суди мали б зважати на ефективність такого захисту.
Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту, згідно з якою засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13 Конвенції, має бути “ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13 Конвенції, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", п. 64).
Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі "Джорджевич проти Хорватії", п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі "Ван Остервійк проти Бельгії", п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин кожної конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).
Суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь особи, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
З урахуванням викладеного, висновок суду щодо зобов'язання відповідача прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту, застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням певних фактичних обставин справи.
Таким чином, переглянувши рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку в межах вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції повно з'ясував обставини, що мають значення для справи з урахуванням встановлених та доведених фактів із наведенням належних висновків та правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.
Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 28.02.2025 по справі № 440/849/25 залишити без змін .
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач В.В. Катунов
Судді І.С. Чалий З.Г. Подобайло