ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"23" травня 2025 р. справа № 300/1858/25
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Матуляка Я.П., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Солотвинської селищної ради про визнання протиправним та скасування рішення від 23.01.2025 за № 2117/39/2025,
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Солотвинської селищної ради про визнання протиправним та скасування рішення від 23.01.2025 за № 2117/39/2025.
Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Солотвинської селищної ради від 23.01.2025 за № 2117/39/2025 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо земельної ділянки, яка входить в межі та площу земельної ділянки, яка перейшла у користування ОСОБА_1 і щодо якої, розпорядження Івано-Франківської районної військової адміністрації за №5 від 11.01.2024, позивачу надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі для будівництва бази відпочинку. Позивач вважає таке рішення протиправним та таким, що порушує її права.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 25.03.2025 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження та залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 .
07.04.2025 від відповідача на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечує та просить відмовити в його задоволенні з тих підстав, що оскаржуваним рішенням прав позивача не порушував, оскільки згідно долученого позивачем абрису земельної ділянки, який міститься в технічній документації, остання не відповідає конфігурації земельної ділянки згідно державного акта, виданого 01.12.2005, тому земельна ділянка є зміщеною. Одночасно, звертає увагу суду на ту обставину, що матеріали справи не містять доказів того, що земельна ділянка щодо якої надано дозвіл ОСОБА_2 на виготовлення проекту землеустрою, частково чи повністю входить до складу земельної ділянки, з приводу якої позивачем виготовлено проектну документацію.
14.04.2025 на адресу суду надійшли пояснення третьої особи, в яких проти позову заперечує та просить відмовити в його задоволенні з підстав відсутності порушення прав позивача, які потребують судового захисту.
Позивач своїм правом на подання відповіді на відзив, не скористалася.
Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог статті 262 КАС України, дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечення на позов, судом встановлено таке.
На підставі Акта про проведення електронних торгів від 25.10.2022, приватним нотаріусом Івано-Франківського нотаріального округу видано свідоцтво про право власності на об'єкт незавершеного будівництва та внесено відомості до державного реєстру речових прав, згідно якого ОСОБА_1 є власником об'єкта незавершеного будівництва - бази відпочинку готовністю 8%, який розташований на земельній ділянці площею 1,5430 га, кадастровий номер 2620482002:01:001:0332 за адресою АДРЕСА_1 (а.с.32, 36).
Земельна на якій розташовано об'єкт, власником якого стала позивач, перебувала у постійному користуванні Дочірнього підприємства "Івано-Франківськ облавтодор" Відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України", що підтверджується Актом на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ №080859 (а.с.29, 30).
Розпорядженням Івано-Франківської районної військової адміністрації за №5 від 11.01.2024 надано дозвіл (згоду) ОСОБА_1 на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 1,5430 га кадастровий номер 2620482002:01:001:0332 за адресою АДРЕСА_1 (а.с.27).
Як наслідок, позивач розпочала розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж зазначеної земельної ділянки в натурі (на місцевості).
В процесі виготовлення та погодження технічної документації, позивачем отримано інформацію про те, що рішенням Солотвинської селищної ради від 23.01.2025 за № 2117/39/2025 надано дозвіл ОСОБА_2 на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для сінокосіння та випасання худоби орієнтовною площею 0,30 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.16).
Позивач вважає, що оскаржуваним рішенням орган місцевого самоврядування розпорядився земельною ділянкою в користь ОСОБА_2 площею 0,30 га, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 , яка, на її думку, входить в межі та площу земельної ділянки кадастровий номер 2620482002:01:001:0332 за адресою АДРЕСА_1 , на якій розміщено об'єкт незавершеного будівництва, власником якого є ОСОБА_1 .
Вважаючи рішення Солотвинської селищної ради від 23.01.2025 за № 2117/39/2025 протиправним, позивач звернулася з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
В статті 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з положеннями частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до пп. 9, 10 п. "б" ч. 1 ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 №280/97-ВР (надалі Закон №280/97-ВР) до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема організація і здійснення землеустрою, погодження проектів землеустрою.
Статтею 59 Закону №280/97-ВР визначено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Приписами частини 1 статті 3 Земельного кодексу України визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини 3 статті 2 Земельного кодексу України об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Право власності на землю гарантується (частина 2 статті 1 Земельного кодексу України).
Згідно з пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону №280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.
Статтею 12 Земельного кодексу України встановлено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
Приписами частини 1 статті 116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина 2 статті 116 Земельного кодексу України).
За змістом частини шостої статті 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України).
Згідно з частиною 10 статті 118 Земельного кодексу України клопотання про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, документація із землеустрою реєструються в день надходження до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, та розглядаються у порядку черговості їх надходження.
Таким чином, за змістом статті 118 Земельного кодексу України, дозвіл і проект землеустрою, розроблений на його підставі, є стадіями єдиного процесу надання земельної ділянки у власність чи користування. Передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 Земельного кодексу України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.
Таку правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2016 року по справі №815/5987/14 та постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року по справі №545/808/17, від 22 лютого 2019 року по справі № 813/1631/14.
Як встановлено судом, розпорядженням Івано-Франківської районної військової адміністрації за №5 від 11.01.2024 надано дозвіл (згоду) ОСОБА_1 на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 1,5430 га кадастровий номер 2620482002:01:001:0332 за адресою АДРЕСА_1 , а рішенням Солотвинської селищної ради від 23.01.2025 за № 2117/39/2025 надано дозвіл ОСОБА_2 на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для сінокосіння та випасання худоби орієнтовною площею 0,30 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
В свою чергу, позивач вважає, що оскаржуваним рішенням орган місцевого самоврядування розпорядився земельною ділянкою в користь ОСОБА_2 площею 0,30 га, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 , яка, на її думку, входить в межі та площу земельної ділянки кадастровий номер 2620482002:01:001:0332 за адресою АДРЕСА_1 , на якій розміщено об'єкт незавершеного будівництва, власником якого є ОСОБА_1 .
З системного аналізу приписів статті 118 Земельного кодексу України слідує, що метою надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок є формування земельної ділянки, яке полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Отже, надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об'єкта. При цьому, не суттєво за чиїм замовленням такий проект буде розроблено. Закон не виключає ситуації, коли проекти одночасно розробляються різними замовниками.
Під час розробки проекту, серед іншого, визначаються (узгоджуються) її межі та з'ясовується наявність правових та фактичних перешкод для надання її у власність, зокрема спірність прав щодо ділянки. Ці обставини повинні враховуватися органом, що розпоряджається землями, під час затвердження проекту та надання земельної ділянки у власність, а не на стадії надання дозволу на розробку проекту землеустрою.
Надання дозволу на розробку проекту відведення не свідчить, що проект радою буде затверджено. Якщо буде виявлено обставини, що за законом є підставами для відмови у затвердженні проекту, відповідна рада може відмовити.
В той же час, доказів прийняття відповідачем рішення про затвердження землевпорядної документації щодо вказаної земельної ділянки, відсутні.
Відтак, доводи відповідача та третьої особи щодо того, що за відсутності рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для сінокосіння та випасання худоби орієнтовною площею 0,30 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , така земельна ділянка не сформована, тому й немає можливості встановити чи входить вказана земельна ділянка до складу земельної ділянки щодо якої надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою позивачу, на думку суду є обґрунтованими.
При цьому, суд вважає, що рішення відповідача про надання третій особі дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду не встановлює обмежень щодо реалізації позивачем права на отримання у встановленому законом порядку цієї земельної ділянки.
Така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21 серпня 2018 року в справі № 295/14795/16-а, від 19 червня 2018 року в справі № 750/8511/17, від 05 березня 2019 року в справі № 360/2334/17 та від 28 лютого 2020 року в справі №461/1257/17, від 15 березня 2021 року в справі № 441/701/17, від 15 вересня 2021 в справі № 740/4635/16-а.
Як вже зазначено судом вище, рішення про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність приймає відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. У даних публічно-правових відносинах таким органом є відповідач.
Відповідач, прийнявши рішення про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою вищевказаної земельної ділянки третій особі, жодним чином не порушив права позивача, який також скористався своїм правом і виготовив технічну документацію на земельну ділянку щодо якої, вважає, існує спір.
Водночас, суд зазначає, що позивачем не надано до суду жодних доказів того, що земельна ділянка щодо якої ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення проектної документації входить в межі та площу земельної ділянки кадастровий номер 2620482002:01:001:0332 за адресою АДРЕСА_1 , на якій розміщено об'єкт незавершеного будівництва, власником якого є ОСОБА_1 .
Більше того, з наданих позивачем доказів, судом встановлено, що земельна ділянка щодо якої позивачем виготовляється технічна документація не відповідає конфігурації земельної ділянки згідно державного акта, виданого 01.12.2005, що в свою чергу, також вказує на відсутність доказів порушеного права позивача.
Відповідно до приписів частини 1 статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
З наведених процесуальних норм слідує, що судовому захисту підлягає лише порушене право. Так, до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.
В контексті наведених приписів Кодексу адміністративного судочинства України підставою для звернення особи до суду з позовом є її суб'єктивне уявлення, особисте переконання в порушенні прав чи свобод, однак, обов'язковою умовою здійснення такого захисту судом є об'єктивна наявність відповідного порушеного права чи законного інтересу.
Враховуючи встановлені обставини справи в їх сукупності, а також правове регулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що відповідачем доведено правомірність прийняття оскаржуваного рішення, натомість позивачем не доведено порушення її права внаслідок прийняття оскаржуваного рішення.
Решта доводів учасників справи на спірні правовідносини не впливають та висновків суду по суті спору не змінюють.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, рішення якого є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також - Конвенція).
Так, Європейський Суд з прав людини (надалі по тексту також - Суд) у своєму рішенні по справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (від 9 грудня 1994 року №18390/91), вказав, що статтю 6 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Міра цього обов'язку може варіюватися залежно від характеру рішення. Необхідно також враховувати численність різноманітних тверджень, з якими сторона у справі може звернутися до судів, та відмінності, наявні в Договірних державах, стосовно передбачених законом положень, звичаєвих норм, правових висновків, викладення та підготовки рішень. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
В рішенні "Салов проти України" (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року) Суд також звернув увагу на те, що статтю 6 параграф 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.
У своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Разом з цим, згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
В даному випадку, відповідачем доведено правомірність оскаржуваного рішення, позивачем не надано суду доказів протилежного.
Як наслідок, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
В задоволенні позову ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) до Солотвинської селищної ради (код ЄДРПОУ 04357041, вул. Чорновола, 7-А, с-ще Солотвин, Івано-Франківський район, Івано-Франківська область, 77753) про визнання протиправним та скасування рішення від 23.01.2025 за № 2117/39/2025 - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя Матуляк Я.П.