судді Смоковича М. І.
22 травня 2025 року
м. Київ
у справі №420/18799/24 провадження №К/990/470/25
за позовом ОСОБА_1
до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 )
про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.09.2024, ухвалене суддею Самойлюк Г.П.
та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 05.12.2024, ухвалену у складі: судді-доповідача Градовського Ю.М., суддів Турецької І.О., Шеметенко Л.П.
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивачка) звернулася до суду з позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ; далі - ВЧ НОМЕР_2 , відповідач) з вимогами:
- визнати протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_2 щодо непроведення повного розрахунку (невиплати в повному обсязі індексації грошового забезпечення з 01.03.2018 по 18.01.2019) у день виключення зі списків особового складу частини (18.01.2019) ОСОБА_1 і в подальшому з 19.01.2019 по 30.05.2024;
- зобов'язати ВЧ НОМЕР_2 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь час затримки повного розрахунку (невиплати в повному обсязі індексації грошового забезпечення з 01.03.2018 по 18.01.2019) з 19.01.2019 по 19.01.2023.
На обґрунтування позову позивачка зазначила, що відповідач при звільненні не виплатив їй індексацію грошового забезпечення, що є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), та стягнення з нього середнього заробітку за увесь час затримки розрахунку.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 у період з 13.01.2004 по 18.01.2019 проходила військову службу у ВЧ НОМЕР_2 .
Наказом ВЧ НОМЕР_2 від 18.01.2019 №22-ос ОСОБА_1 звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу прикордонного загону і всіх видів забезпечення.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі від 16.02.2024 у справі №420/28956/23, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 16.04.2024, зобов'язано ВЧ НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію-різницю грошового забезпечення у загальному розмірі 46282,58 грн за період з 01.03.2018 по 18.01.2019 включно відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 р. № 1078.
30.05.2024 на виконання рішення суду на рахунок позивачки у банку надійшли кошти в сумі 45 588,34 грн.
01.06.2024 позивачка звернулася до відповідача із заявою щодо нарахування середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Листом від 11.06.2024 відповідач повідомив позивачку про відсутність підстав для виплати середнього заробітку.
Посилаючись на те, що відповідач не виплатив їй в день звільнення всі суми, на які вона мала право, позивачка звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за увесь період затримки.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11.09.2024 позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.01.2018 по 18.07.2022 та з 29.11.2023 по 29.05.2024 включно;
- зобов'язано ВЧ НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.01.2018 по 18.07.2022 та з 29.11.2023 по 29.05.2024 включно, з урахуванням раніше виплачених сум.
- у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції зазначив, що після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Суд першої інстанції встановив, що позивачка звільнилася зі служби 18.01.2019, водночас остаточний розрахунок з позивачкою при звільненні відповідач провів 30.05.2024, виплативши їй індексацію грошового забезпечення в розмірі 45 588,34 грн.
Суд першої інстанції урахував, що 19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-IX, яким 117 КЗпП України було змінено й встановлено, що компенсація за несвоєчасний розрахунок виплачується за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
З урахуванням викладеного суд першої інстанції дійшов висновку, що період, за який підлягає стягненню середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку, необхідно поділяти на дві частини: до 19.07.2022 і після цієї дати.
Період до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не передбачала обмежень періоду, за який міг нараховуватися середній заробіток. При цьому, у разі істотного дисбалансу між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати середній заробіток зменшується з урахуванням принципу пропорційності, механізм застосування якого викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц.
Період після 19.07.2022 регулюється новою редакцією статті 117 КЗпП України (яка обмежує виплату середнього заробітку шістьма місяцями) і висновки Великої Палати Верховного Суду, які стосуються стягнення відшкодування з урахуванням принципу пропорційності, до цього періоду не застосовуються.
Посилаючись на викладені особливості застосування статті 117 КЗпП України, Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачці середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.01.2018 по 18.07.2022 та з 29.11.2023 по 29.05.2024.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 05.12.2024 рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.09.2024 скасовано в частині задоволених вимог та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.01.2019 по 29.05.2024 включно;
- зобов'язано ВЧ НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за період з 19.01.2019 по 29.05.2024 у сумі 9 956,29 грн.
Скасовуючи судове рішення суду першої інстанції у вказаній частині та ухвалюючи нове, суд апеляційної інстанції частково погодився з висновками суду першої інстанції щодо особливостей застосування статті 117 КЗпП України до періоду затримки розрахунку у спірних правовідносинах.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що період до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не передбачала обмежень періоду, за який міг нараховуватися середній заробіток. Період після 19.07.2022 регулюється новою редакцією статті 117 КЗпП України, яка обмежує виплату середнього заробітку шістьма місяцями.
Водночас суд апеляційної інстанції вважав, що під час обчислення середнього заробітку як за період до, так і після 19.07.2022 підлягав застосуванню принцип пропорційного зменшення суми відшкодування у випадку дисбалансу з сумою заборгованості роботодавця, механізм і критерії якого сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц та у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19.
Визначаючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд апеляційної інстанції установив, що загальним періодом затримки розрахунку є період з 19.01.2019 по 29.05.2024, у тому числі 1277 днів у за період з 19.01.2019 по 18.07.2022, і 184 днів за період після 19.07.2022; розмір середньоденного заробітку позивачки, розрахований виходячи з виплати за два місяці перед звільненням зі служби (листопад і грудень 2018 року) становить 392,01 грн [(11956,20+11956,20)/61 день]; частка несвоєчасно виплаченої суми, порівняно із загальною сумою, що підлягала виплаті у зв'язку із звільненням з військової служби становить 23,38%.
Урахувавши різницю між загальною сумою, що підлягала виплаті у зв'язку із звільненням, та несвоєчасно виплаченою сумою, суд апеляційної інстанції зазначив, що сума середнього заробітку за період з 19.01.2019 по 18.07.2022 складає 117 039,53 грн [1277х392,01х23,38%]; за період з 29.11.2023 по 29.05.2024 - 72 129,84 грн [184 дні х 392,01 грн].
Одночасно з цим суд апеляційної інстанції також зазначив, що за вирішенням спору щодо невиплаченої індексації грошового забезпечення позивачка звернулася через 58 місяців після звільнення. За ці 58 місяців установлений в частині першій статті 233 КЗпП України (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) тримісячний строк звернення сплинув більш ніж 19 разків, а тому суд апеляційної інстанції вважав за необхідне застосувати до обчислених сум середнього заробітку понижуючий коефіцієнт « 19».
Обчисливши таким чином середній заробіток за час затримки розрахунку, суд апеляційної інстанції вирішив присудити позивачці 6 159,98 грн за період з 19.01.2019 по 18.07.2022 (117039,53/19); і 3 796,31 грн за період з 29.11.2023 по 29.05.2024 (72 129,84/19).
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
06.01.2025 до Суду від позивачки надійшла касаційна скарга, у якій автор просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 28.01.2025 відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою з підстав, передбачених пунктами 1 і 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
За доводами автора касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, суди попередніх інстанцій застосували статтю 117 КЗпП України без урахування висновків щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, від 21.04.2021 у справі №823/1823/18, від 28.06.2023 у справі №560/11489/22, від 14.03.2024 у справі №560/6960/23, від 31.10.2023 у справі №240/15141/22, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22, від 22.02.2024 у справі №560/831/23 та постановах Великої Палати Верховного Суду у справах №791/9584/15-ц, №821/1083/17.
Автор касаційної скарги також зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування абзацу 3 пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, в аспекті впливу рішення суду про стягнення невиплачених сум заробітної плати на базу розрахунку середньоденного заробітної плати для цілей обчислення середнього заробітку за період несвоєчасного розрахунку.
Відповідач у відзиві на касаційну скаргу зазначив, що проведений судом апеляційної інстанції розрахунок середнього заробітку відповідає нормам матеріального права та принципу співмірності, а тому підстав для скасування чи зміни постанови суду апеляційної інстанції немає.
Основні мотиви, викладені у постанові Верховного Суду від 22 травня 2025 року
Спірні правовідносини у цій справі виникли з приводу права позивача на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, обчислення середнього заробітку за період до 19.07.2022 не відповідає висновкам Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, яке є орієнтиром для адміністративних судів у питанні розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку у відносинах, пов'язаних з проходженням публічної служби.
Що стосується обчислення середнього заробітку за період з 19.07.2022 (за період з 29.11.2023 по 29.05.2024), то застосування до цього періоду понижуючих або інших коефіцієнтів, що ґрунтуються на критеріях, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц та/або Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, є помилковим та суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 06.12.2024 у справі №440/6856/22 (справа щодо застосування статті 117 КЗпП України до триваючих правовідносин).
Підстави і мотиви для викладення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.
Так, статтею 117 КЗпП України в редакції до 19.07.2022 року, встановлено, що в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо висновується із цієї норми.
Статтею 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, тобто після 19.07.2022 року передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Наведене свідчить, що зміст частини першої статті 117 КЗпП України із набранням чинності Законом № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців».
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні.
При цьому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема компенсація працівникам втрат частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці».
До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).
Отже, відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.
Такий висновок узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 19 травня 2020 року в справі № 761/35141/17 (провадження № 14-474цс19).
Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21).
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи без проведення повного розрахунку, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України, механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні обмежена в часі, водночас не залежить від розміру невиплаченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам порушеного права працівника. За таких умов зазначений обов'язок стає несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Повертаючись до обставин цієї справи, унаслідок застосування судами попередніх інстанцій неправильної методики обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку, суди попередніх інстанцій не встановлювали співвідношення між загальною сумою, яка належала позивачеві при звільненні, та невиплаченими сумами.
Таким чином, підтримую позицію щодо скасування судових рішень та направлення цієї справи на новий розгляд.
Водночас з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві вважаю, що колегія суддів мала підтримати висновки суду апеляційної інстанції в частині очевидної неспівмірності заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, вказавши на необхідність застосування чіткої формули в контексті критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, яка міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19.
При цьому критерії зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, варто застосовувати, як в редакції до 19.07.2022 року, так і після 19.07.2022 року.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу дійти такого правового висновку, який непрямо висновується з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, як у редакції до 19.07.2022 року, так і після 19.07.2022 року, про те, що у разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум, зменшується, відповідно, розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, з моменту звільнення по день фактичного розрахунку, при цьому, у разі якщо період стягнення середнього заробітку з 19.07.2022 року до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, то, починаючи з 19.07.2022, з урахуванням обмеження шестимісячним строком.
Обмеживши з 19.07.2022 шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми частини першої статті 117 КЗпП України, не передбачив можливості зменшення його розміру. Також у зазначеній редакції не змінився саме компенсаційний характер зазначеної виплати.
Такий підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19.07.2022.
Викладене не дає підстави вважати неможливим з огляду на приписи частини п'ятої статті 242 КАС України застосування до спірних правовідносин сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів статті 117 КЗпП України у редакції Закону України № 2352-IX.
Ключовою проблемою тлумачення положень статті 117 КЗпП України, в якій врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, є те, що дійсно приписами частини першої статті 117 КЗпП України передбачено відповідальність роботодавця в разі невиплати з його вини всіх належних працівникові сум при звільненні.
Водночас з обставин справи висновується, що спір між сторонами виник не у зв'язку з розміром усіх сум, що підлягали позивачу до виплати у момент звільнення, а лише індексації-різниці грошового забезпечення, тому відповідальність роботодавця необхідно визначати за правилами частини другої статті 117 КЗпП України, якою встановлено, що у разі якщо спір вирішено на користь працівника частково (працівник у судовому порядку просив вирішити спір в частині індексації грошового забезпечення), розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Такого не врахувала колегія суддів при скасуванні судових рішень, а тому висновки щодо тлумачення частини першої статті 117 КЗпП України не відповідають обставинам справи, оскільки невиплаченими були не всі суми належні при звільненні, а лише частково (індексація грошового забезпечення та компенсація за невикористані дні відпустки), тому до цих обставин необхідно застосовувати положення частини другої статті 117 КЗпП України.
Суддя М. І. Смокович