Провадження № 22-ц/803/1955/25 Справа № 191/3186/23 Суддя у 1-й інстанції - Костеленко Я. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.
21 травня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді: Халаджи О.В.
суддів: Агєєва О.В., Космачевської Т.В.,
секретар Піменова М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради на рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 листопада 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради про визнання наказу про звільнення незаконним та його скасування, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди (суддя першої інстанції Костеленко Я.Ю., повний текст рішення складено 25 листопада 2024 року),
У 2023 році ОСОБА_1 звернувся до Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом до Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради про визнання наказу про звільнення незаконним та його скасування, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, в якому просив визнати незаконним та скасувати наказ виконуючої обов'язки генерального директора комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» від 22.06.2023 року № 7 про його звільнення з посади начальника відділу з кадрових питань та правового забезпечення КП «ДОКОД» ДОР», поновити його на цій посаді з 22 червня 2023 року, стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за 22 червня 2023 року по день ухвалення рішення суду, стягнути на його користь 500000 гривень на відшкодування моральної шкоди, а також 30000 гривень витрат на професійну правову допомогу.
Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 листопада 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради про визнання наказу про звільнення незаконним та його скасування, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано наказ в.о. генерального директора Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» Юлії Заворотньої №7 від 22 червня 2023 року про звільнення ОСОБА_1 , начальника відділу з кадрових питань та правового забезпечення КП «ДОКОД» ДОР» на підставі п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу з кадрових питань та правового забезпечення КП «ДОКОД» ДОР» з 22 червня 2023 року.
Стягнуто з Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 червня 2023 року по 15 листопада 2024 року в розмірі 291 585 грн. 17 коп. без урахування відповідних податків й інших обов'язкових платежів.
Стягнуто з Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 20 000 гривень 00 коп.
Стягнуто з Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правову допомогу в розмірі 30 000грн.00 коп.
Стягнуто з Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» на користь держави судовий збір в розмірі 7 701 грн. 78 коп.
Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі.
Із вказаним рішенням суду не погодився представник Комунального підприємства - Лутошкін І.О., та подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без належного з'ясування обставин справи.
Скарга мотивована тим, що про поважність причин своєї відсутності позивач відповідача не повідомив.
Фактично власний кабінет, з особистими речами позивача, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , про що свідчить табличка на дверях. 21.06.2023 в.о. генерального директора Заворотня Ю.В. намагалась знайти ОСОБА_1 в телефонному режимі, але останній не брав телефон. За усним розпорядженням ОСОБА_2 , декілька членів медичного персоналу на обох територіях КП «ДОКОД» ДОР намагались знайти місцезнаходження ОСОБА_1 але пошук не дав результатів.
Наголошує на тому, що пояснення свідка ОСОБА_3 не є належним та допустимим доказам.
Матеріали справи не місять інших доказів поважності відсутності на робочому місці позивача 21.06.2023 року за період часу з 13.04 по 16.10 годину, крім пояснень ОСОБА_3 .
Також вказано, про те, що представник відповідача не погоджується із сумами які було стягнуто у рахунок моральної шкоди та правничої допомоги.
ОСОБА_4 просив рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 листопада 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначив, що відповідачем жодними доказами не підтверджено його відсутність на робочому місце, просив оскаржуване рішення залишити без змін.
У судовому засіданні представник Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» - Лутошкін І.О. просив апеляційну скаргу задовольнити та скасувати рішення суду першої інстанції з відмовою у позові.
ОСОБА_1 та його представник - адвокат Киселева В.І. у судовому засіданні заперечували проти задоволення апеляційної скарги та просили залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до наказу №7 від 22 червня 2023 року в.о. генерального директора КП «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» Юлії Заворотньої звільнено ОСОБА_1 , начальника відділу з кадрових питань та правового забезпечення КП «ДОКОД» ДОР», 22 червня 2023 року за прогул ( в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин на підставі п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України.
Підставою для звільнення ОСОБА_1 у наказі зазначено Акт про встановлення факту відсутності працівника на робочому місці від 21.06.2023; Акт про встановлення факту відсутності працівника на робочому місці від 22.06.2023; Акт про відмову у наданні пояснень від 22.06.2023.
З Акту про встановлення факту відсутності працівника на робочому місці від 21.06.2023 вбачається, що він складений в.о. генерального директора КП «ДОКОД» ДОР» Заворотньою Ю.В., а також ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , 21.06.2023 о 13 год. 04 хв. та в ньому зазначено, що 21.06.2023 начальник відділу з кадрових питань та правового забезпечення КП «ДОКОД» ДОР» Захаров О.В. протягом робочого дня самовільно, без відповідного дозволу та з невстановлених обставин був відсутній на робочому місці з 13 год. 04 хв. по 16 год. 10 хв. (більше трьох годин поспіль).
З Акту про встановлення факту відсутності працівника на робочому місці від 22.06.2023 вбачається, що він складений в.о. генерального директора КП «ДОКОД» ДОР» Заворотньою Ю.В., а також ОСОБА_5 , старшою медичною сестрою, та ОСОБА_8 , лікарем хірургом 22.06.2023 о 08 год. 58 хв., та в ньому зазначено, що 22.06.2023 начальник відділу з кадрових питань та правового забезпечення КП «ДОКОД» ДОР» ОСОБА_1 протягом робочого дня самовільно, без відповідного дозволу та з невстановлених обставин був відсутній на робочому місці з 08 год. 00 хв. по 08 год. 58 хв. Зв'язок із ОСОБА_1 відсутній, про поважність причин своєї відсутності не повідомив.
Згідно з Актом про відмову у наданні пояснень від 22.06.2023, складеного в.о. генерального директора КП «ДОКОД» ДОР» Заворотньою Ю.В., а також ОСОБА_8 , лікарем хірургом - онкологом, ОСОБА_5 , старшою медичною сестрою, 22.06.2023 начальник відділу з кадрових питань та правового забезпечення КП «ДОКОД» ДОР» Захаров О.В. відмовився надати пояснення з приводу своєї відсутності на робочому місці більше трьох годин поспіль без поважних причин, що підтверджується актом про встановлення факту відсутності працівника на робочому місці від 21.06.2023.
Відповідно до Акту про відмову у наданні пояснень від 22.06.2023, а також Акту про відмову у ознайомленні з наказом від 22.06.2023, складених 22.06.2023 о 10 год.00 хв. та 15 год. 48 хв. відповідно, начальник відділу з кадрових питань та правового забезпечення КП «ДОКОД» ДОР» Захаров О.В. відмовився надати пояснення щодо своєї відсутності на робочому місці 22.06.2023 з 08-00 год. до 08-58 год. та відмовився ознайомитися з наказом від 22 червня 2023 року №7 про звільнення з посади.
З копії журналу реєстрації наказів КП «ДОКОД» ДОР» вбачається, що від заведений 20.06.2023 та під номером 7 від 22.06.2023 зареєстрований наказ про звільнення з посади, який підписаний Заворотньою.
Також відповідачем суду надано копію журналу реєстрації наказів по особовому складу КП «ДОКОД» ДОР», який розпочато 19 вересня 2019 року, з записами по 04.07.2023, в якому запис про звільнення ОСОБА_1 відсутній.
Відповідно до Наказу генерального директора КП «ДОКОД» ДОР» Балашової О.І. від 15.06.2023 №196-в на період її відпустки з 21 червня по 07 липня 2023 року виконання обов'язків генерального директора покладено на заступника генерального директора з інформаційно-організаційного забезпечення ОСОБА_3 .
Розпорядженням голови Дніпропетровської обласної ради М.Лукашук від 19.06.2023 №22-КП «Про кадрові питання комунального підприємству «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» звільнено ОСОБА_9 , генерального директора комунального підприємства, 19 червня 2023 року відповідно до пункту 1 статті 41 КЗпП України та призначено виконуючою обов'язки генерального директора ОСОБА_2 20 червня 2023 року строком на 2 місяці.
Відповідно до Наказу №1 від 20 червня 2023 року по Комунальному підприємству «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» в.о. генерального директора Заворотня Ю.В. приступила до виконання обов'язків директора з 20 червня 2023 року.
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 04.06.2024 відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 про визнання незаконним та скасування розпорядження, поновлення на роботі.
Також судом були досліджені наступні матеріали справи : виписки із медичної карти стаціонарного хворого ОСОБА_1 ; консультації спеціаліста відділення ЕФД та АП; копія довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ на ім'я ОСОБА_1 ; індивідуальна програма реабілітації інваліда; повідомлення на сайті Дніпропетровської обласної ради про заохочення з нагоди дня медичного працівника грамотою обласної ради начальника відділу з кадрових питань та правового забезпечення, уповноважену особу з питань протидії корупції КП «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» Захарова О.В; статут комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» , затверджений Рішенням Дніпропетровської обласної ради 13.12.2019 за №551-20/VІІ; копія табелю обліку робочого часу; копія витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань у кримінальному провадженні №12023046030000473, внесеного на підставі заяви ОСОБА_2 за ч.1 ст.357 КК України; Розпорядження голови Дніпропетровської обласної ради №79-Р від 02.05.2023 «Про проведення перевірки окремих питань діяльності комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» та ефективності використання бюджетних коштів і майна, що належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Дніпропетровської області»; Звіт перевірки окремих питань діяльності комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» та ефективності використання бюджетних коштів і майна, що належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Дніпропетровської області» від 14 червня 2023 року; посадова інструкція начальника відділу з кадрових питань та правового забезпечення комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» Захарова О.В.; положення про відділ з кадрових питань та правового забезпечення комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради»; рішення сьомої сесії п'ятого скликання Дніпропетровської обласної ради №123-7/У від 23 березня 2007 року «Про затвердження Положення про порядок призначення на посаду та звільнення з посади керівників підприємств, установ та закладів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Дніпропетровської області»; положення про порядок призначення на посаду та звільнення з посади керівників підприємств, установ та закладів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Дніпропетровської області»; наказ КП «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» №43 від 26 лютого 2020 року «Про затвердження антикорупційної програми»; антикорупційна програма комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» та склад комісії з оцінки ризиків; положення про комісію з оцінки ризиків та моніторингу виконання антикорупційної програми Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради»; довідка про заробітну плату ОСОБА_1 з січня по червень 2023 року; рапорт ОСОБА_10 від 06.11.2023 про знаходження робочого кабінету начальника відділу з кадрових питань та правового забезпечення на другому поверсі адміністративної будівлі за адресою: м.Дніпро вул.Космічна,21; витяг з наказу №47-ос від 31.01.2017 про переведення ОСОБА_10 на посаду старшого інспектора відділу кадрів з 01.02.2017; структура комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради»; фото кабінету №231 начальника відділу з кадрових питань та правового забезпечення.
Ухвалюючи рішення про поновлення позивача на роботі та стягуючи на його користь суму середнього заробітку, завдану моральну шкоду, суд першої інстанції виходив з доведеності позовних вимог щодо звільнення ОСОБА_1 , період вимушеного прогулу та завдану йому моральну шкоду.
Апеляційний суд частково погоджується з висновком суду першої інстанції, а саме судове рішення підлягає критиці в частині середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частина шоста статті 43 Конституції України).
За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення (частина перша статті 147 КЗпП).
Порушенням трудової дисципліни є невиконання чи неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов'язків.
За змістом пункту 3 частини першої статті 29 КЗпП України до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами.
Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір у випадку здійснення працівником прогулу без поважних причин (пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня (див. постанову Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 761/30967/15-ц).
У постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2021 року у справі № 278/1232/18, на яку посилається заявник, вказано, що: «при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин. Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з'ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника. Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з'ясування поважності причин його відсутності на роботі.
Відповідно до пояснень позивача 18 та 19 січня 2018 року вона перебувала на робочому місці в автосалоні «Житомир Авто» № 326, що знаходиться в місті Житомирі. В наказах роботодавця про прийняття позивача на роботу від 12 травня 2015 року та про її переведення від 30 вересня 2016 року відсутня інформація щодо визначення робочого місця.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції, встановивши, що ТОВ «Авто Просто» не визначило відповідно до статті 29 КЗпП України робоче місце ОСОБА_1, дійшов обґрунтованого висновку, що самого факту порушення трудової дисципліни немає, оскільки не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого не було повідомлено».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року у справі № 711/5593/21, вказано, що: «робочим місцем працівника вважається певна зона, де працівник знаходиться і працює із застосуванням у процесі роботи різних технічних та/або інших засобів. Трудова діяльність працівника може здійснюватися (а відповідно його робоче місце може знаходиться) безпосередньо на підприємстві (фіксоване робоче місце) або в межах іншого територіального простору, який використовує працівник для виконання трудових обов'язків. Прогулом необхідно вважати відсутність працівника не просто на робочому місці, а на роботі. Відсутність працівника на фіксованому робочому місці за умови, що він виконує трудові функції на території підприємства, не є прогулом. Встановивши, що ПП «Благодарагро» відповідно до статті 29 КЗпП України не визначило ОСОБА_1 робоче місце, доказів ознайомлення позивача з його посадовою інструкцією відповідач не надав, адже в протоколі загальних зборів засновників (учасників) і колективу працівників від 03 жовтня 2016 року немає інформації про участь позивача у цих зборах, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність самого факту порушення трудової дисципліни, оскільки не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого йому не було повідомлено».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17, вказано, що «визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з'ясування поважності причин його відсутності на роботі. Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин. Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов'язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров'я. Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази».
У пунктах 22, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, що у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 частини першої статті 40, пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника. При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).
Таким чином, визначальними факторами для вирішення питання про законність звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності.
Законодавством не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати будь-які докази з числа передбачених ЦПК України.
Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об'єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.
Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах: від 25 січня 2023 року у справі № 734/2607/20 (провадження № 61-10371св22); від 29 березня 2023 року у справі № 369/14257/18 (провадження № 61-11188св20).
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
З матеріалів справи вбачається, що відповідно до п.2 пп. 2.1.1 Статуту місця провадження діяльності КП «КДОКОД» ДОР -вул. Гавриленка, буд. 1 та вул. Космічна, буд. 21 у м. Дніпро. Відповідно, позивач повинен був знаходитись на території однієї з клінічних баз КП «ДОКОД» ДОР.
Відповідно до наказу №7 від 22 червня 2023 року в.о. генерального директора КП «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» Юлії Заворотньої звільнено ОСОБА_1 , начальника відділу з кадрових питань та правового забезпечення КП «ДОКОД» ДОР», 22 червня 2023 року за прогул ( в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин на підставі п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України.
Підставою для звільнення ОСОБА_1 у наказі зазначено Акт про встановлення факту відсутності працівника на робочому місці від 21.06.2023; Акт про встановлення факту відсутності працівника на робочому місці від 22.06.2023; Акт про відмову у наданні пояснень від 22.06.2023.
З Акту про встановлення факту відсутності працівника на робочому місці від 21.06.2023 вбачається, що він складений в.о. генерального директора КП «ДОКОД» ДОР» Заворотньою Ю.В., а також ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , 21.06.2023 о 13 год. 04 хв. та в ньому зазначено, що 21.06.2023 начальник відділу з кадрових питань та правового забезпечення КП «ДОКОД» ДОР» Захаров О.В. протягом робочого дня самовільно, без відповідного дозволу та з невстановлених обставин був відсутній на робочому місці з 13 год. 04 хв. по 16 год. 10 хв. (більше трьох годин поспіль).
З Акту про встановлення факту відсутності працівника на робочому місці від 22.06.2023 вбачається, що він складений в.о. генерального директора КП «ДОКОД» ДОР» Заворотньою Ю.В., а також ОСОБА_5 , старшою медичною сестрою, та ОСОБА_8 , лікарем хірургом 22.06.2023 о 08 год. 58 хв., та в ньому зазначено, що 22.06.2023 начальник відділу з кадрових питань та правового забезпечення КП «ДОКОД» ДОР» ОСОБА_1 протягом робочого дня самовільно, без відповідного дозволу та з невстановлених обставин був відсутній на робочому місці з 08 год. 00 хв. по 08 год. 58 хв. Зв'язок із ОСОБА_1 відсутній, про поважність причин своєї відсутності не повідомив.
Як на підставу звільнення позивача відповідач посилається на відсутність його на робочому місці без поважних причин 21.06.2023 з 13-04 год. по 16-10 год. При цьому, акт про встановлення факту відсутності працівника складений 21.06.2023 о 13-04 год. Тобто не зрозуміло, яким чином особи, що склали вказаний акт, передбачили факт відсутності працівника протягом наступних трьох годин, однак колегія суддів, що у даному випадку відповідачем не доведено факт відсутності позивача на робочому місці, оскільки як правильно зазначив суд першої інстанції, з висновком якого не можна не погодитись, оскільки згідно Статуту місця провадження діяльності КП «КДОКОД» ДОР, вул.. Гавриленка, буд. 1 та вул. Космічна, буд.21 у м. Дніпро.
Жодним належних доказів того, яке фактичне місце роботи закріплено за ОСОБА_1 матеріали справи не містять, а отже і факт прогулу відповідачем не доведено, а тому рішення в частині скасування наказу та поновлення позивача на роботі підлягає залишенню без змін, оскільки є таким, що ухвалено з дотримання норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116цього Кодексу,при відсутності спору про їх розмір підприємство,установа,організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку,але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117КЗпП України відповідальність.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей117,237-1цьогоКодексуроз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.95 (далі - Порядок) (з подальшими змінами та доповненнями).
За змістом пункту 2 Порядку середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Так, відповідно до пункту 8 розділу IV Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 розділу IV Порядку).
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції визначаючи період з 22.06.2023 року по 15.11.2024 року з а яким необхідно стягнути середній заробіток на користь позивача не врахував вказані норми матеріального права, що призвело до ухвалення рішення в цій частині з відповідним порушенням, а тому сума середнього заробітку підлягає перерахунку.
Відповідно до довідки про заробітну плату ОСОБА_1 від 24.10.2023 №52 його дохід за квітень та травень 2023 року (два повних відпрацьованих місяця до дати звільнення) склав 37929,00 грн. та 28810,00 грн. відповідно. Кількість робочих днів за ці два місяця - 42. Таким чином, середньомісячна заробітна плата складає 33369,50 грн., а середньоденна - 794,51 грн. (28810 + 37929= 33369,50 : 42=794,51)
Суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, за висновками Верховного Суду у постанові Великої Палати від 08 грудня 2021 року, викладеними у справі № 9901/407/19, слідуючи усталеній судовій практиці, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу за цими висновками підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню з цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. При цьому відрахування податків і обов'язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (за загальним правилом 18 відсотків). Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов'язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу.
Період вимушеного прогулу позивача тривалістю шість місяців становить період часу з 22 червня 2023 року по 22 грудня 2023 року, та становить 132 робочих дня, відтак, загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка підлягає виплаті позивачу становить 104875,32 грн. (132 робочих дня х 794,51 грн.) з утриманням із визначених сум установлених законодавством України податків і зборів, а отже сума середнього заробітку, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача підлягає зменшенню до 104875,32 грн., з відповідним перерозподілом судового збору за дану позовну вимогу.
Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.
Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.
Разом із цим, розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.
Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19) та постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19 (провадження № 61-9673св20), від 23 вересня 2021 року у справі № 295/13971/20 (провадження № 61-10849св21), від 29 вересня 2021 року у справі № 607/16567/20 (провадження № 61-9023св21) й інших.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Апеляційний суд вважає, що при ухваленні рішення в частині стягнення моральної шкоди у розмірі 20000 грн., суд першої інстанції обґрунтовано виходив, що позивачу відповідачем була завдана моральна шкода через незаконне звільнення, що стало безумовним стресом для позивача, оскільки фактично останній залишився без засобів існування через незаконні дії роботодавця.
Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).
За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.
Відповідно до пункту 4 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Види адвокатської діяльності визначені у статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, відшкодування витрат, понесених у зв'язку із реалізацією права на судовий захист або у разі подання до особи необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається у такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України)
3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України слідує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 137 ЦПК України).
Склад витрат, пов'язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Крім того, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Для суду не є обов'язковими зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та не співмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Враховуючи характер виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, колегія суддів вважає, що стягнута з відповідача на користь позивача сума правничої допомоги у розмірі 30000 грн.,відповідає вказаним критеріям і підстав для її зменшення суд не вбачає.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Відповідно до положень ст.ст. 12,81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками процесу. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, якими з'ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені, їм дана належна оцінка, а доводи скаржника зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що не дає суду апеляційної інстанції підстав для задоволення вимог апеляційної скарги.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, апеляційний суд приходить дійшов висновку, що рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 листопада 2024 року підлягає зміні, шляхом зменшення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу до 104875,32 грн. з утриманням із цієї суми податків та інших обов'язкових платежів.
Відповідно до частини 6 статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки сума середнього заробітку була зменшена, апеляційний суд вважає, що відповідачу необхідно компенсувати судовий збір пропорційно задоволеним вимогам у розмірі 1867,09 грн.
Керуючись статтями 367, 374-376,381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради задовольнити частково.
Рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 листопада 2024 року змінити.
Стягнути з Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 червня 2023 року по 22 грудня 2023 року в розмірі 104875 (сто чотири тисячі вісімсот сімдесят п'ять) гривень 32 копійки, з утриманням із цієї суми податків та інших обов'язкових платежів.
Комунального підприємства «Дніпровський обласний клінічний онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України судовий збір у розмірі 1867 грн. 09 коп.
В іншій частині рішення залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді: О.В. Халаджи
О.В. Агєєв
Т.В. Космачевська
Повний текст судового рішення складено 21 травня 2025 року.
Головуючий-суддя О.В. Халаджи