П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
20 травня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/37107/24
Перша інстанція: суддя Юхтенко Л.Р.,
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Шляхтицького О.І.,
суддів: Семенюка Г.В., Федусика А.Г.,
секретар- Афанасенко Ю.М.,
за участю: позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - адвоката Казнєвського В.О.,
відповідача - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2025 року у справі № 420/37107/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
Короткий зміст позовних вимог.
У грудня 2024 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним адміністративним позовом, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.07.2024 № 123-24, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка погребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог зазначалось, що 09 січня 2024 року він звернувся до Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні, однак рішенням ДМС України від 25.07.2024 № 123-24 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач не погоджується із прийнятим рішенням, вважає його протиправним та таким, що підлягає скасуванню з огляду на таке.
Так, позивач зазначає, що існує ризик його переслідування у разі повернення до Республіки Таджикистан по причинах, що підпадають під перелік підстав для надання статусу біженця або додаткового захисту згідно п.1 ч. 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту» - релігійні переконання.
Позивач є громадянином Таджикистану, за віросповіданням є мусульманином. Він народився у місті Гафуров - Республіка Таджикистан.
Батьки та родичі позивача є активними членами організації “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», через що підверглися численним допитам і затриманням під час проживання у Таджикистані.
У віці двох років позивач разом із родиною виїхав із Таджикистану на території Російської Федерації, де постійно проживав до 2017 року.
У Російській Федерації батьки позивача неодноразово зазнавали погроз, багаточисленних допитів з боку співробітників поліції через сповідування релігії, а також через членство в організації “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Через вищезазначені факти та численні погрози від органів влади Російської Федерації, постійний утиск та переслідування спричинили те, що Позивач зі своєю сім'єю був змушений залишити РФ у пошуках притулку.
Зважаючи на дані обставини, позивач зазначає, що у випадку повернення до країни походження, він може стати жертвою переслідувань з боку державних органів Таджикистану та несправедливого засудження.
Також позивач зазначає, що він не може повернутись до Російської Федерації, оскільки в разі повернення може зазнати переслідувань та ув'язнення через дотичність батьків до забороненої в РФ організації “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», а також зазнати тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання
Позивач звертає увагу, що “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в Російській Федерації визнано терористичною організацією згідно рішення Верховного суду РФ № ГКПИ 03-116 від 14.02.2003.
Позивач звертає увагу, що інформація по країні походження підтверджує обґрунтованість його побоювань щодо переслідувань через свої та батьківські політичні та релігійні переконання.
Відповідач проти задоволення позову заперечував, надав до суду першої інстанції відзив на позовну заяву, у якому зазначив, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що за матеріалами особової справи в якості причини звернення за наданням міжнародного захисту вказано побоювання через наявне, з усних тверджень, кримінальне переслідування на території Таджикистану його батьків, пов'язане з їх діяльністю в структурі “Хізб ут-Тахрїр», яку офіційно заборонено та визнано терористичною як на території Таджикистану так і на території рф.
Окремі переслідування позивача на території країни його громадянської належності (Таджикистан), за матеріалами особової справи відсутні.
Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закона України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Проведеним аналізом неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Таджикистану з позиції визнання біженцем в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни громадянської належності особа не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст. 1 Закона України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 12 березня 2025 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (довідка про звернення за захистом в Україні № 014118, місце проживання: АДРЕСА_1 ; адреса для листування: АДРЕСА_2 ) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, місце знаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, - відмовив.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права, неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, у зв'язку з чим просить його скасувати та ухвалити нову постанову, якою позов задовольнити.
Апелянт, мотивуючи власну правову позицію, акцентує на таких обставинах і причинах незаконності і необґрунтованості оскаржуваного судового рішення:
- суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не врахував загальні рекомендації УВКБ ООН щодо покращення якості аналізу справ у регіонах (доступ за посиланням: https://www.refworld.org.ru/pdfid/56bbl9fe4.pdf);
- суд першої інстанції залишив поза увагою, що у Таджикистані позивачу загрожують тортури, нелюдське або таке що принижує людську гідність поводження, а також можуть бути допити із застосуванням фізичної сили, через діяльність його батьків у Хізб ут -Тахір;
- суд першої інстанції не робить жодного посилання на докази надані позивачем, а саме інформація по країні проходження, та попередній країні проживання, суд не досліджував анкету заявника, а також протоколи співбесіди, на жодне із цих доказів у судовому рішенні нема посилань, тому не зрозуміло чому саме суд дійшов переконання про недоведеність обґрунтованих побоювань переслідувань у позивача у разі повернення до Таджикистану;
- суд першої інстанції не правильно розтлумачив поняття біженець, або особа яка потребує додаткового або тимчасового захисту;
- суд першої інстанції не врахував правову позицію викладену у постанові Верховного Суду у справі № 260/196/19 від 19.11.2020;
- інші доводи апеляційної скарги відтворюють зміст позову.
Обставини справи.
Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Таджикистан, уродженцем м. Гафуров (Таджикистан). За національністю належить до узбеків, за віросповіданням мусульманин-суніт, дотримується заповітів Ісламу.
В ході розгляду міграційної справи міграційним органом встановлено, що наприкінці 2007 року виїхав з матір'ю ОСОБА_4 та неповнолітньою сестрою з Таджикистану до російської федерації, зі слів, через переслідування батьків через їх віросповідання та участь в партії “Хізб ут-Тахрір» (арк. 1 заяви від 09.01.2024; арк. 4 анкети від 18.01.2024).
До рф заявник потрапив у 2007 році до батька громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_5 , який також має громадянство російської федерації за установчими даними ОСОБА_6 на підставі паспортного документу вказаної країни.
На території рф позивач проживав протягом 10 років (2007 - 2017 роки), навчався вдома. З усних тверджень, у 2017 році у батька почались проблеми через його діяльність в забороненій на території рф організації “Хізб ут- Тахрір», через що останній офіційно вибув з рф до України як громадянин росії ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , використовуючи паспортний документ для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 . Державний кордон України перетнув 12.07.2017, офіційно, через пункт пропуску “Бачівськ». Після потрапляння до України батько заявника оселився в м. Одесі.
Вказані обставини також були підтверджені поясненними позивача та показами свідка ОСОБА_7 - його батьком.
З території рф позивач виїхав 06.08.2017 потягом Москва (рф) - Одеса (Україна), разом із матір'ю, неповнолітніми сестрами та братом. На територію України потрапив 06.08.2017, легально, на підставі паспортного документу громадянина Республіки Таджикистан № НОМЕР_2 від 20.07.2017, строком дії до 19.07.2022.
У подальшому родина проживали в Україні без законних підстав.
09.01.2024 позивач, а також його батьки звернулися із відповідними заявами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до наказу Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області № 21 від 29.01.2024 “Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» здійснено оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до наказу № 65 від 29.03.2024 “Про продовження строку розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» позивачу було продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В порядку проведення процедури визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту було проведено анкетування та співбесіди відповідно до норм чинного законодавства.
В ході співбесід було з'ясовано, що рідна мова узбецька, також вільно володіє російською, англійською та таджицькою мовами.
За сімейним станом шукач притулку неодружений, дітей не має.
Позивач має неповну середню освіту, яку здобував у приватному закладі “Харківський навчально - виховний комплекс “Мир» Харківської області», розташований у м. Одесі. Навчання припинив, так як заклад призупинив свою діяльність у зв'язку з початком повномасштабної російської агресії.
В країні громадянської належності не працював, в Україні не працює.
Позивач є невійськовозобов'язаним, строкову службу не працює (арк. 4 анкетування від 18.01.2024).
Також позивач не є членом організації “Хізб ут- Тахрір».
Позивач ніколи не притягався ані до кримінальної, ані до адміністративної відповідальності на території Таджикистану.
10.06.2024 Управлінням було складено Висновок по справі № 2024OD0003 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до якого встановлено, що клопотання особи не містить умов передбачених п.1 ч. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме: в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Таджикистану. Також відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні її громадянської належності через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертні кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, походження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Таким чином, з урахуванням зазначеного, рекомендовано ДМС відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Таджикистану ОСОБА_1 .
Рішенням ДМС України від 25.07.2024 № 123-24, у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в Україні громадянину республіки Таджикистану ОСОБА_1 - відмовлено.
Повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 31.07.2024 № 88 позивач отримав 26.11.2024, про що свідчить власноруч підпис про отримання на копії повідомлення.
Не погодившись з прийнятим рішення про відмову, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Висновок суду першої інстанції.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач повідомив, що він не є членом організації «Хізб ут-Тахрір», тобто немає жодного відношення до політичних та релігійних організацій на території Таджикистану.
Також позивачем не надано жодної переконливої інформації, яка б підтверджувала існування у Таджикистані реальної загрози його життю.
Своєю чергою, проаналізувавши матеріали справи, суд першої інстанції не установив будь-яких елементів переслідування позивача через членство у партії Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі його батька на території Таджикистану чи рф.
Також судом першої інстанції не встановлено підтверджених доказами обставин переслідування заявника, психологічного або фізичного насильства з боку уряду за власні релігійні переконання.
Отже, суд першої інстанції дійшов висновку, про відсутність конкретних підстав, через які позивач може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність доказів безпосереднього його переслідування за діяльність батька або за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань».
Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Джерела права й акти їх застосування та оцінка суду.
За змістом частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регулюється Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно із пунктом 4 частини 1 статті 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до частини 5 статті 10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Практичні рекомендації “Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Отже, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Як встановлено під час розгляду справи та підтверджено матеріалами справи, що позивач причинами виїзду з країни походження зазначив, що наприкінці 2007 року виїхав з матір'ю ОСОБА_4 та неповнолітньою сестрою з Таджикистану до російської федерації, зі слів, через переслідування батьків через їх віросповідання та участь в партії “Хізб ут-Тахрір» (арк. 1 заяви від 09.01.2024; арк. 4 анкети від 18.01.2024).
Під час проведення анкетування, позивач зазначив, що на території рф він проживав протягом 10 років (2007 - 2017 роки), навчався вдома. З усних тверджень, у 2017 році у батька почались проблеми через його діяльність в забороненій на території рф організації “Хізб ут- Тахрір», через що останній офіційно вибув з рф до України як громадянин росії ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , використовуючи паспортний документ для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 . Державний кордон України перетнув 12.07.2017, офіційно, через пункт пропуску “Бачівськ». Після потрапляння до України батько заявника оселився в м. Одесі.
Вказані обставини також були підтверджені поясненними позивача та показами свідка ОСОБА_7 - його батьком.
З території рф позивач виїхав 06.08.2017 потягом Москва (рф) - Одеса (Україна), разом із матір'ю, неповнолітніми сестрами та братом. На територію України потрапив 06.08.2017, легально, на підставі паспортного документу громадянина Республіки Таджикистан № НОМЕР_2 від 20.07.2017, строком дії до 19.07.2022.
У подальшому родина проживали в Україні без законних підстав.
Втім суд першої інстанції не установив будь-яких елементів переслідування позивача через членство у партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» його батька на території Таджикистану чи рф.
Не наведено жодних важливих аргументів з цього приводу і в апеляційній скарзі.
Також судом не встановлено підтверджених доказами обставин переслідування заявника, психологічного або фізичного насильства з боку уряду за власні релігійні переконання.
В той же час, позивач ані під час звернення за захистом, ані під апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції не навів конкретних випадків застосування насилля чи погрози за ознаками віросповідання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.
З аналізу особової справи вбачається, що переїзд ОСОБА_3 не був вимушеним, внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини.
До прибуття в Україну позивач тривалий час перебував на території РФ та не звертався там за міжнародним захистом проживав із сім'єю.
Крім того, у відповідності до абзаца 6 частини 1 статті 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно пункту 22 частини 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
До того ж, слід наголосити, що у 2017 році ОСОБА_3 безперешкодно отримав паспорт Республіки Таджикистан, строк дії якого був до 19.07.2022 , що свідчить про те, що він вільно користується захистом країни своєї громадянської приналежності, а також те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, він користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно приймає захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем або ж особою, яка потребує додаткового захисту.
В аспекті наведеного колегія суддів також враховує, що пунктами 99-100 глави ІІ Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати, як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Підсумовуючи наведене можна дійти висновку, що обставина безперешкодного отримання позивачем паспортного документа свідчить про відсутність утисків з боку представників державних органів країни громадської належності відносно нього.
Вагомим є і той факт, що ОСОБА_3 прибув до України у 2017 році, проте із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише у 2024 році.
Отже, після прибуття в Україну та за весь термін знаходження на її території протягом 7 років до 09.12.2024 ОСОБА_3 не звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Верховним Судом в постанові від 16 лютого 2018 року по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17) зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду в постанові від 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18.
Колегія суддів констатує, що з обсягу встановлених судом першої інстанції обставин випливає, що позивач порушив вимоги частини 5 статті 5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме “особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, - повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України».
Водночас, згідно інформації по країні походження населення Республіки Таджикистан в переважній відсотковій кількості сповідує іслам, в країні відкриті мечеті та функціонує державний ісламський університет для бажаючих здобути релігійну освіту.
Контраргументів з цього приводу апеляційна скарга не містить.
Як підтверджується обставинами, з'ясованими судом першої інстанції, під час прийняття оскаржуваного рішення від 25.07.2024 № 123-24 відповідачем досліджено актуальну інформацію по країні походження позивача. Тобто, при прийнятті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем досліджено рівень небезпеки, який існував станом на час прийняття рішення стосовно позивача та проаналізовано належним чином інформацію, повідомлену позивачем.
Водночас, в постанові від 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18 Верховний Суд зазначив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04.03.2019 по справі № 815/1190/17, від 15.10.2019 по справі № 420/5266/18.
Оцінюючи наведені сторонами аргументи, апеляційний суд погоджується із судом першої інстанції, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.
Доречно зауважити, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Республіці Таджикистан жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених підпунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
На підставі викладеного суд першої інстанції правильно дійшов висновку про те, що рішення Державної міграційної служби України від 25.07.2024 № 123-24 відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В ході розгляду справи позивач не довів суду ті обставини, на які він посилався в обґрунтування заявлених вимог, а відповідач надав суду належні докази на підтвердження своїх заперечень проти позову.
Доводи апеляційної скарги.
Колегія суддів вказує, що апеляційна скарга не містить суттєво інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені у позовній заяві, з урахуванням яких, суд першої інстанції вже надав оцінку встановленим обставинам справи.
Апеляційний суд відхиляє посилання представника апелянта на те, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не врахував загальні рекомендації УВКБ ООН щодо покращення якості аналізу справ у регіонах (доступ за посиланням: https://www.refworld.org.ru/pdfid/56bbl9fe4.pdf), з огляду на таке.
Відповідно до інформації по країні походження, етнічні узбеки становлять майже 20 відсотків населення Таджикистану у Согдійській області (додаток № 1 до висновку, за посиланням: https://media.tj/etnicheskie-uzbeki-v- tadzhikistane-izuchayut-mediagramotnost-na-rodnom-yazyke/).
Щодо віросповідання, відповідно до слів позивача, він сповідує Іслам, відносить себе до мусульман-сунітів, які становлять релігійну більшість населення на території Таджикистану (а.с.37,т.2), зазначене підтверджується ІКП (додаток № 2 до висновку, за посиланнями: https: //www. cia.gov/the-world-factbook/countries/ tajikistan)/
В матеріалах особової справи не виявлені елементи, що вказують на об'єктивні елементи побоювання чи переслідування за ознаками раси, громадянства, національності або політичних переконань, позивач також не відносить себе до відокремленої соціальної групи (арк. 6 протоколу співбесіди від 26/01/2024 ,а.с.134-143, т.2).
Отже, посилання апелянта на те, що суд першої інстанції не дослідив у повній мірі ситуацію, що склалася в країні походження, колегія суддів вважає безпідставними.
Водночас слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього конфлікту.
Принагідно слід наголосити, що позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно.
Так, згідно правової позиції ЄСПЛ, викладеної у п. 66 рішення CASE OF NUNEZ v. NORWAY (заява № 55597/09), звертаючись до питання про дотримання вимог Конвенції, Суд наголошує, що держава має право згідно усталеної практики міжнародного права та як суб'єкт договірних зобов'язань контролювати в'їзд іноземців на свою територію та їх перебування на своїй території (див. між іншим, Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom, рішення від 28 травня 1985, Series A no. 94, p. 34, § 67, Boujlifa v. France, рішення від 21 October 1997, Reports of Judgments and Decisions 1997 VI, p. 2264, § 42). Конвенція не гарантує право іноземця в'їздити або проживати на території конкретної країни.
Щодо доводів апелянта про необхідність врахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові № 260/196/19 від 19.11.2020, колегія суддів зазначає, що такі не можуть бути враховані, оскільки вказана постанова винесена за інших фактичних обставин справи, у якій на відміну від цієї справи, позивач є громадянином Таджикистану та зазначив про свою участь у політичних партіях/релігійних організаціях, які переслідувались на території країни походження.
Натомість релевантними до цієї справи є висновки Верховного Суду викладені у постанові від 10 червня 2020 року по справі № 420/3127/19 у якій зазначено, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення враховано факт відсутності у позивача будь-яких документальних підтверджень повідомленої інформації про можливе переслідування в країні своєї громадянської належності. При перевірці об'єктивної та суб'єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними. Таким чином, ДМС України обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Інші доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині постанови, ґрунтуються на суб'єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.
Отже, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2025 року у справі № 420/37107/24 - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Дата складення та підписання повного тексту судового рішення - 22 травня 2025 року.
Суддя-доповідач О.І. Шляхтицький
Судді А.Г. Федусик Г.В. Семенюк