07 травня 2025 року
м. Київ
справа № 522/3206/19
провадження № 61-13326св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2019 року в складі судді Бондар В. Я. та постанову Одеського апеляційного суду від 02 липня 2024 року в складі колегії суддів Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П. у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у праві користування майном шляхом виселення,
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року ОСОБА_4 в інтересах неповнолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у праві користування майном шляхом виселення.
В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_4 зазначала, що вона є опікуном ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2017 року в справі № 522/12953/17 про позбавлення батьківських прав ОСОБА_5 .
Розпорядженням Приморської районної адміністрації від 21 серпня 2018 року № 306 вирішено зберегти житлову площу за неповнолітніми ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та право користування житлом, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира).
Позивач звертала увагу на те, що неповнолітні ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані у спірній квартирі, однак вони позбавлені права проживати у ній, оскільки у спірній квартирі проживає ОСОБА_3 , яка є дружиною батька дітей ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Посилаючись на те, що відповідач проживає у спірній квартирі незаконно та перешкоджає ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у проживанні у квартирі, не допускає їх до житла, на візити поліції та працівників Служби у справах дітей не реагує, позивач просила суд виселити ОСОБА_3 зі спірної квартири.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Приморський районний суд м. Одеси рішенням від 22 липня 2019 року позов задовольнив. Виселив ОСОБА_3 зі спірної квартири.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надано право користуватися спірною квартирою, а у ОСОБА_3 відсутнє таке право. Доказів того, що відповідач на законних підставах проживає у спірній квартирі, що їй було надано згоду на вселення, вона не надала. Крім того, суд зазначив, що наявність шлюбних відносин між померлим ОСОБА_6 та відповідачем ОСОБА_3 не свідчить про надання згоди користувачем приміщення на проживання відповідача у квартирі, ведення спільного господарства. Тривалий строк користування відповідачем спірною квартирою не може бути підставою для відмови у захисті прав неповнолітніх осіб, що мають право на користування квартирою.
Ухвалою від 20 лютого 2024 року Одеський апеляційний суд виключив ОСОБА_4 з кола учасників справи як законного представника позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Допустив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як позивачів у цій справі. Роз'яснив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 їх право участі у справі самостійно або через законного представника - адвоката.
Одеський апеляційний суд постановою від 02 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишив без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2019 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, а також зазначив, що неповнолітні на час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають безумовне право користування спірною квартирою, що визнається власником цього майна в особі Приморської районної адміністрації Одеської міської ради. Оскільки ОСОБА_6 помер, то після його смерті ОСОБА_3 втратила право користування спірною квартирою. Також врахувавши те, що спірна квартира не є єдиним житлом відповідача, оскільки остання має у власності 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , де зареєстроване її місце проживання, апеляційний суд дійшов висновку, що виселення ОСОБА_3 зі спірного майна є пропорційним меті захисту права користування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спірною квартирою.
Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі
30 вересня 2024 року ОСОБА_3 через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2019 року і постанову Одеського апеляційного суду від 02 липня 2024 року та направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у постановах від 10 січня 2024 року в справі № 711/9665/19, від 27 березня 2024 року в справі № 757/4220/20, від 01 травня 2024 року в справі № 442/7587/21, від 19 червня 2019 року в справі № 753/10291/16, від 29 травня 2019 року в справі № 761/14431/17, від 28 березня 2018 року в справі № 524/4914/16 (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також зазначає про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме суд розглянув справу за її відсутності, не повідомивши належним чином про дату та час розгляд справи.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди розглянули справу без залучення до розгляду справи власника спірної квартири - Одеської міської ради.
Апеляційний суд розглянув справу без з'ясування думки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо позовних вимог, які на час прийняття постанови апеляційним судом були повнолітніми.
Заявник не погоджується з висновками судів про недоведення нею законного вселення у спірну квартиру та надання згоди власником та користувачами на її вселення. Зазначає, що вона була дружиною та членом сім'ї основного квартиронаймача і вселилась у спірне приміщення за його згодою, у встановленому законом порядку, тому набула право користування ним. Висновки судів про відсутність письмової згоди всіх членів сім'ї наймача на вселення відповідача у спірну квартиру заявник вважає помилковими, оскільки суди не врахували те, що ордер на спірну квартиру виданий лише на одну особу - ОСОБА_6 . Шлюб з колишньою дружиною ОСОБА_5 розірвано, а позивачі не проживали у спірній квартирі з батьком, оскільки його у 2007 році позбавлено батьківських прав.
Також вказує на помилковість висновку суду першої інстанції, що після смерті ОСОБА_6 вона втратила право користування спірною квартирою, оскільки такі висновки суперечать нормам статті 106 ЖК України та статті 824 ЦК України.
Зазначає, що наявність у спадкоємців (дітей) померлого квартиронаймача права на займання спірної квартири на підставі розпорядження Приморської районної адміністрації м. Одеси не виключає законне право ОСОБА_3 на користування цією квартирою, враховуючи законні підстави вселення та те, що спірна квартира є єдиним житлом та постійним місцем проживання відповідача. Вважає, що відсутні підстави для її виселення.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою від 22 листопада 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Приморського районного суду м. Одеси.
Справу передано до Верховного Суду у грудні 2024 року.
Ухвалою від 16 квітня 2025 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
Малиновський районний суд м. Одеси рішенням від 20 грудня 2007 року у справі № 2-575/2007 позбавив ОСОБА_6 батьківських прав стосовно ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 13).
Приморський районний суд м. Одеси рішенням від 11 жовтня 2017 року справі № 522/12953/17 позбавив ОСОБА_5 батьківських прав стосовно ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Призначив ОСОБА_4 опікуном над неповнолітніми ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а. с. 12).
Встановлено, що Виконавчий комітет центральної районної ради народних депутатів міста Одеси 27 травня 1992 року видав ОСОБА_6 ордер серії ЦР № 326 про право заняття квартири АДРЕСА_3 (а. с. 58).
29 грудня 2007 року ОСОБА_6 уклав шлюб з ОСОБА_3 (а. с. 59).
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер (а. с. 60).
Відповідно до довідки від 05 листопада 2018 року № 1508 (виписка з домової книги про склад сім'ї та прописку) у спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_6 (з поміткою помер), ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (а. с. 5).
Безпосереднім власником спірної квартири є територіальна громада м. Одеси.
Приморська районна адміністрація розпорядженням від 21 серпня 2018 року № 306 вирішила зберегти права користування спірною квартирою за неповнолітніми ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а. с. 14).
Згідно з актом мешканців буд. АДРЕСА_4 ОСОБА_3 проживала з ОСОБА_6 з 2006 року (а. с. 63).
ОСОБА_4 03 вересня 2018 року зверталася до Приморського відділу поліції міста Одеси із заявою, згідно з якою повідомила, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не пускає невідома особа до квартири, де вони зареєстровані, зі службою у справах дітей також не співпрацюють (а. с. 6, 7).
Відповідно до листа Приморського відділу поліції в місті Одесі від 07 грудня 2018 року № 36/50664 заява ОСОБА_4 щодо недопущення дітей до квартири внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 КК України (а. с. 16).
Згідно з інформаційною довідкою № 148263865 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 06 грудня 2018 року відсутня інформація про належність ОСОБА_3 нерухомого майна (а. с. 64).
Відповідно до листа Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради від 21 червня 2019 року № 4128-061252 станом на 31 грудня 2012 року за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 (а. с. 75). За зазначеною адресою зареєстроване місце проживання ОСОБА_3 (а. с. 23).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов'язком суду під час розгляду справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Згідно з частиною першою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Кожному гарантується недоторканність житла (стаття 30 Конституції України).
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
За частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожній особі гарантується право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється не лише на власника квартири, але і на наймача (рішення Європейського суду з прав людини від 18 лютого 1999 року у справі «Ларкос проти Кіпру», заява № 29515/95).
У пункті 2 статті 8 Конвенції чітко визначено підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти росії» («Prokopovich v. russia»), заява № 58255/00, пункт 36).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява № 19009/04, пункт 50)).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17).
Відповідно до частин першої, четвертої, п'ятої статті 9 ЖК України громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або в будинках житлово-будівельних кооперативів. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються у суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Відповідно до частин першої та другої статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення у будинках державного і громадського житлового фонду укладається у письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Згідно з частинами першої та другої статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити у займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Повнолітній член сім'ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім'ї наймача. У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім'ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку (частини перша та друга статті 106 ЖК України).
У статті 107 ЖК України визначено, що у разі вибуття наймача та членів його сім'ї, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.
Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи зареєстровані вони у цьому жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
Наявність чи відсутність реєстрації сама собою не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім'ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама собою не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 12 червня 2020 року у справі № 755/16392/17 (провадження № 61-310св19), від 15 квітня 2020 року у справі № 466/5057/17 (провадження № 61-42617св18), від 26 грудня 2024 року у справі № 489/1183/21 (провадження № 61-7939св24).
Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги та виселяючи ОСОБА_3 зі спірної квартири, керувався тим, що позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають безумовне право користування спірною квартирою, а відповідач втратила право користування спірною квартирою у зв'язку зі смертю її чоловіка ОСОБА_6 . Крім того, суди керувалися тим, що відповідач не надала доказів того, що вона на законних підставах проживає у спірній квартирі, а також, що їй було надано згоду на вселення та проживання у квартирі. При цьому суди посилалися на норми статті 150 та частини першої статті 156 ЖК України, статті 405 ЦК України.
Колегія суддів погоджується з висновками судів про задоволення позовних вимог та про безумовне право ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користування спірною квартирою. Таке право не оспорюється ні власником квартири, ні відповідачем.
Однак колегія суддів не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що ОСОБА_3 користується спірною квартирою без законних підстав, вона втратила право користування спірною квартирою у зв'язку зі смертю її чоловіка, оскільки такі висновки судів є суперечливими, а також прийнятті з неправильним застосуванням судами норм матеріального права.
Як відомо з матеріалів справи, спірна квартира була передана ОСОБА_6 на підставі ордера про право заняття квартири від 27 травня 1992 року серії ЦР № 326, виданим Виконавчим комітетом центральної районної ради народних депутатів міста Одеси.
Відповідач ОСОБА_3 була дружиною ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 29 грудня 2007 року.
Відповідач проживає у спірній квартирі.
Так, суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, застосували норми ЦК України про речові права на чуже майно та норми ЖК України про користування жилими приміщеннями у будинках (квартирах) приватного житлового фонду, при цьому не врахували, що спірна квартира є неприватизованою, перебуває у комунальній власності. Тому норми ЦК України про речові права на чуже майно та норми ЖК України про користування жилими приміщеннями у будинках (квартирах) приватного житлового фонду не підлягають застосуванню під час вирішення цього спору.
Суди не застосували норми права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, зокрема статті 64, 65 ЖК України, у зв'язку з чим дійшли помилкових висновків, що ОСОБА_3 не є членом сім'ї колишнього наймача спірної квартири ОСОБА_6 , оскільки вона не довела належними доказами ведення нею спільного господарства та не набула право користування квартирою.
Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідач перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , а тому їй не потрібно доводити належними доказами ведення нею із ОСОБА_6 спільного господарства та побуту. Крім того, проживання відповідача та ОСОБА_6 однією сім'єю ніким не заперечувалося та не оспорювалося. Зазначене свідчить про те, що відповідач вселилася до спірної квартири за згодою колишнього наймача ОСОБА_6 , її вселення ніхто не оскаржував, а тому вона набула право користування спірним майном на законних підставах.
Отже, відповідач вселилась у спірну квартиру як член сім'ї наймача, за його згодою із дотриманням встановленого порядку, проживала там, відповідно, набула право користування спірною квартирою.
У зв'язку з чим помилковими є висновки судів, що ОСОБА_3 користується спірною квартирою без законних підстав.
Однак, враховуючи конкретні обставини цієї справи, а саме те, що власник квартири Одеська міська рада після смерті основного квартиронаймача розпорядженням від 21 серпня 2018 року зберегла право користування спірною квартирою саме за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , останні зареєстровані у спірній квартирі, відповідач чинить перешкоди у користуванні позивачам спірним майном, а також враховуючи те, що спірна квартира не є єдиним житлом відповідача, оскільки остання має у власності 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , де зареєстроване її місце проживання, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позовних вимог та виселення відповідача зі спірної квартири.
Також колегія суддів погоджується з висновками судів, що тривалий строк користування відповідачем спірною квартирою не може бути підставою для відмови у захисті прав неповнолітніх на час розгляду справи у суді першою інстанції осіб, що мають законне право користування квартирою.
Оцінюючи виселення відповідача зі спірної квартири на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, Верховний Суд, ураховуючи конкретні обставини цієї справи, вважає, що припинення права відповідача на користування спірним житлом шляхом її виселення відповідає зазначеному критерію та переслідує легітимну мету. При цьому суди правильно врахували наявність у відповідача на праві власності 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 . Доказів того, що спірна квартира є єдиним житлом ОСОБА_3 та у неї відсутнє на праві власності інше нерухоме майно, відповідач під час розгляду цієї справи не надала.
У зв'язку з чим колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що спірна квартира є єдиним її житлом.
Отже,враховуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновками судів про задоволення позовних вимог, однак не повністю погоджується з мотивами такого задоволення.
Враховуючи зазначене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення підлягають зміні у їх мотивувальних частинах.
Щодо доводів касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності відповідача, належним чином не повідомленої про час та дату розгляду справи
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 у судове засідання, призначене на 02 липня 2024 року, не з'явилася, про дату, час і місце розгляду справи повідомлена належним чином, з чим погоджується Верховний Суд, з огляду на таке.
Основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (пункт 1 частини другої статті 129 Конституції України).
Згідно з частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (частина перша статті 8 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).
У частині третій статті 13 ЦПК України передбачено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 ЦПК України (частина третя статті 368 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається насамперед на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється залежно від обставин справи та з огляду на її складність, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення ЄСПЛ від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнова проти України», заява № 36655/02).
Відповідно до частин першої, другої статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.
Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу (частина третя статті 368 ЦПК України).
Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно (частини друга, четверта та п'ята статті 128 ЦПК України).
Відповідно до частини шостої статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.
Днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси (частина восьма статті 128 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 128 ЦПК України суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою.
Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться (частина перша статті 131 ЦПК України).
Згідно з частиною третьою статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин.
Відповідно до статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Як відомо з матеріалів справи, справа перебувала на розгляді в апеляційному суді з 05 вересня 2019 року (дата постановлення ухвали про відкриття провадження у справі) до 02 липня 2024 року (дата прийняття постанови апеляційним судом).
Справу призначали до розгляду неодноразово, а саме на: 18 червня 2020 року, 05 листопада 2020 року, 22 липня 2021 року, 20 січня 2022 року, 05 травня 2022 року, 18 серпня 2022 року, 16 березня 2023 року, 10 липня 2023 року, 20 вересня 2023 року, 20 лютого 2024 року, 23 квітня 2024, 11 червня 2024 року, 02 липня 2024 року.
ОСОБА_3 була повідомлена про судові засідання, призначені на зазначені дати, що підтверджується матеріалами справи.
На жодному із судових засідань відповідач присутня не була. Відповідач неодноразово просила відкласти розгляд справи, посилаючись на її перебування у відпустці та лікарняному, а також на запроваджений в Україні карантин у зв'язку із поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19 та введений в Україні воєнний стан, про що свідчать її клопотання про відкладення розгляду справи (а. с. 130, 135, 143, 160, 181, 185, 206, 226, 231, 240).
Зазначене свідчить про те, що ОСОБА_3 , будучи обізнаною про розгляд справи у суді апеляційної інстанції за її апеляційною скаргою, не проявила належної зацікавленості у розгляді справи, не скористалася наданим їй процесуальним законом правом на подання заяви щодо проведення судового засідання у режимі відеоконференції, з використанням власних технічних засобів.
Отже, доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не виконав вимоги щодо належного повідомлення відповідача про розгляд справи, є безпідставними та спростовуються наявними у матеріалах справи доказами.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково прийняті з порушенням норм матеріального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови, а в іншій частині залишити без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки за результатами касаційного перегляду вимоги заявника по суті не задовольняються, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 липня 2024 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 липня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
Судді А. І. Грушицький
С. О. Карпенко
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк