12.05.2025м. СумиСправа № 920/454/25
Господарський суд Сумської області у складі судді Котельницької В.Л., при секретарі судового засідання Виходцевій О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду матеріали справи №920/454/25
за позовом Конотопської окружної прокуратури Сумської області (вул.Успенсько-Троїцька, буд. 136, м. Конотоп, Сумська обл.),
в інтересах держави в особі позивача:
Попівської сільської ради Конотопського району Сумської області (вул. Миру, буд. 1, с. Попівка, Конотопський р-н, Сумська обл., 41627; код за ЄДРПОУ 04389220),
до відповідача: фізичної особи - підприємця Склярової Яни Олександрівни ( АДРЕСА_1 ; рнокпп НОМЕР_1 )
про визнання недійсним договору про спільну діяльність
за участю представників сторін:
від позивача: не прибув,
від відповідача: не прибув,
прокурор: не прибув,
справа розглядається у порядку загального позовного провадження
установив:
25.03.2025 прокурор звернувся з позовом, відповідно до якого просить:
1)визнати недійсним договір про спільну діяльність від 10.02.2025, укладений між Попівською сільською радою Конотопського району Сумської області та фізичною особою - підприємцем Скляровою Яною Олександрівною;
2)стягнути з відповідача судовий збір на наступні банківські реквізити: розрахунковий рахунок Сумської обласної прокуратури №UA598201720343120001000002983 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172, код ЄДРПОУ 03527891.
25.03.2025 відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу №920/454/25 призначено судді Котельницькій В.Л.
26.03.2025 за електронним запитом суду сформований витяг з ЄДРПОУ №34799481, за яким Склярова Яна Олександрівна з 17.01.2022 зареєстрована як фізична особа -підприємець з місцезнаходженням: АДРЕСА_1 .
Ухвалою від 27.03.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №920/454/25 в порядку загального позовного провадження; призначено підготовче судове засідання на 12.05.2025; установлено учасникам справи строки для надання заяв по суті справи.
02.05.2025 позивач надіслав лист №02-25/484 від 29.04.2025 (вх №2448), в якому зазначив, що позов прокурора підтримує, просить задовольнити та розглянути справу за відсутності представника Попівської сільської ради Конотопського району Сумської області.
05.05.2025 відповідач надіслав лист (вх №2499/25, 2583), відповідно до якого відповідач повідомив про визнання позову та просить справу розглянути без його участі.
12.05.2025 прокурор надіслав заяву від 12.05.2025 №б/н (вх №2199), за якою прокурор позовні вимоги підтримав та просить розглянути справу за його відсутності.
У підготовчому судовому засіданні 12.05.2025 встановлено:
Прокурор та представники сторін у підготовче судове засідання не прибули, відповідно до заявлених клопотань у поданих учасниками справи документах (вх №2448 від 02.05.2025, вх №2499/25, 2583 від 05.05.2025, вх №2199 від 12.05.2025) простять справу розглянути без їх участі.
У підготовчому судовому засіданні судом встановлено, що відповідно до надісланої відповідачем заяви (вх №2499/25, 2583 від 25.05.2025) ФОП Скляровою Я.О. до початку розгляду справи по суті визнано позов, який прокурор та позивач підтримали і просили задовольнити у надісланих суду документах (вх. №2448 від 02.05.2025 та вх №2199 від 12.05.2025).
Згідно з ч. 3-4 ст. 185 ГПК України за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення суду у випадку визнання позову відповідачем. Ухвалення в підготовчому засіданні судового рішення у разі відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди проводиться в порядку, встановленому статтями 191, 192 цього Кодексу.
Судовий процес на виконання ч. 3 ст. 222 ГПК України не фіксувався за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Під час судового розгляду, відповідно до статей 209, 210 ГПК України з'ясовані всі обставини, на які учасники справи посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, та досліджені всі докази наявні в матеріалах справи.
Під час судового розгляду, відповідно до статей 209, 210 ГПК України були з'ясовані всі обставини, на які сторони у справі посилалися, як на підставу своїх вимог та/або заперечень, та досліджені всі докази, наявні в матеріалах справи.
У судовому засіданні суд здійснив перехід до стадії ухвалення судового рішення та відповідно до ч. 4 ст. 240 ГПК України підписав скорочене рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд встановив наступне.
Статтею 131-1 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
У частині 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право також звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Згідно з частинами 3, 4 статті 56 ГПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Відповідно до ч. 1 ст. 55 ГПК України, органи та особи, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою цієї статті.
За рішенням Конституційного Суду України № 3-рп/99 від 08.04.1999 під поняттям «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних чи інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений здійснювати відвідні функції у спірних правовідносинах.
Разом з цим, більш широке тлумачення зазначених понять наводить Верховний Суд при розгляді справ за участі прокурора (ухвали від 07.05.2018 у справі № 910/18283/17, від 10.07.2018 у справі № 812/1689/16, постанови від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 13.06.2018 у справі № 687/379/17-ц).
На думку Верховного Суду, нездійснення захисту полягає у тому, що уповноважений суб'єкт владних повноважень за наявності факту порушення інтересів держави, маючи відповідні повноваження для їх захисту, всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
Така поведінка (бездіяльність) уповноваженого державного органу та органу місцевого самоврядування може вчинятися з умислом чи з необережності; бути наслідком об'єктивних (відсутність коштів на сплату судового збору, тривале не заповнення вакантної посади юриста) чи суб'єктивних (вчинення дій на користь можливого відповідача, інших корупційних або кримінально караних дій) причин.
Прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.
За результатами вивчення спірного договору, з метою спонукання до вжиття заходів щодо захисту інтересів держави, Попівській сільській раді окружною прокуратурою 11.03.2025 спрямовано лист №50-1642вих-25.
Прокурор у позові зауважив, що жодних заходів з порушеного у листі питання сільською радою, як уповноваженим органом у спірних правовідносинах, не вжито.
Крім того, листом від 13.03.2025 № 02-25/817 сільська рада повідомила прокуратуру про неможливість розірвання договору в односторонньому порядку.
17.03.2025 прокурором повторно направлено лист №50-1768вих-25 щодо необхідності вжиття заходів реагування, з метою усунення порушень при передачі у користування земельних ділянок, але заходів органом місцевого самоврядування не вжито та листом від 20.03.2025 № 02-25/898 повідомлено прокуратуру про неможливість самостійного звернення до суду.
Зазначене свідчить про відсутність будь-якого наміру у Попівської сільської ради звернутися до суду з позовом, з метою усунення порушень законодавства.
Таким чином, нездійснення захисту державних інтересів у даному випадку виявляється в усвідомленій пасивній поведінці - бездіяльності Попівської сільської ради, яка є уповноваженим органом з захисту відповідних інтересів у спірних правовідносинах.
Ураховуючи, що вказані інтереси до цього часу залишаються не захищеними, а уповноваженим органом місцевого самоврядування допущено бездіяльність, убачаються виключні підстави для представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», одним із принципів місцевого самоврядування в Україні є судовий захист прав місцевого самоврядування.
У пункті 8 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» зазначено, що право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів.
У частині 1 статті 62 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком. Вона гарантує органам місцевого самоврядування доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб.
Предметом даного позову є визнання недійним договору про спільну діяльність на підставі якого передано у користування будівля закладу освіти, який укладено в порушення імперативної норми, визначеної ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту», якою чітко встановлено заборону на використання об'єктів освіти i науки не за призначенням (для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами). Натомість, згідно спірного договору будівля фактично використовується суб'єктом господарювання для здійснення своєї господарської діяльності.
Враховуючи вищенаведене, прокурором самостійно визначено, що у даному випадку порушення інтересів держави полягає в незаконному, нецільовому використанні приміщення навчального закладу, загрозі збереження існуючої мережі закладів освіти та їx матеріально-технічної бази, а також забезпечення належних умов для навчання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, ix соціально-психологічної адаптації та активної життєдіяльності.
Отже правовідносини, пов'язані з використанням комунального нерухомого майна закладу освіти, становлять суспільний інтерес, а можлива незаконність його використання, такому суспільному інтересу не відповідає.
Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».
Таким чином, можливе порушення порядку передачі в користування будівлі комунального закладу освіти обмежує державу в особі уповноважених органів у її використанні за призначенням.
Суд погоджується, що позовні вимоги прокурора спрямовані на дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні питання законного використання комунального нерухомого майна, що створює ризики для нормального функціонування закладу освіти, що може призвести до негативних наслідків та порушення прав дітей, що, у свою чергу, є не виконання гарантій держави у сфері освіти.
Таким чином, суд дійшов висновку, що у зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.
Конотопською окружною прокуратурою направлено до Попівської сільської ради лист № 50-1921вих-25 від 24.03.2025 про намір звернутися до суду в її інтересах до відповідача про визнання недійсним договору про спільну діяльність.
Таким чином, суд дійшов висновку, що прокурором при звернені до суду з даним позовом дотримано вимоги ч. 4 ст. 53 ГПК України та дане звернення є правомірним.
Відповідно до матеріалів справи, 10.02.2025 між Попівською сільською радою Конотопського району Сумської області (далі - позивач) та фізичною особою - підприємцем Скляровою Яною Олександрівною (далі - відповідач) укладено договір про спільну діяльність (далі - договір).
Відповідно до п. 1.1 договору, сторони зобов'язуються спільно діяти, з метою охорони та виконання всього комплексу робіт, пов'язаних з обслуговуванням та утриманням будівлі і прибудинкової території Кошарівського закладу загальної середньої освіти І- ІІІ ступенів Попівської сільської ради Конотопського району Сумської області, що розташована за адресою: вул. Центральна, 14, с. Кошари, Конотопський район, Сумська область, яка перебуває у комунальній власності Попівської об'єднаної територіальної громади. Загальна площа будівлі, що передається у користування, складає 1587,4 м2.
У пункті 1.2 договору встановлено, що балансова вартість будівлі Кошарівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Попівської сільської ради Конотопського району Сумської області, визначена на підставі фінансової звітності, становить 560725,00 грн.
Згідно з п. 2.1 договору договір укладено строком на 1 рік та вважається укладеним з моменту підписання акту прийому-передачі.
За використання будівлі за договором відповідач сплачує кошти у сумі 1% на рік від її балансової вартості та здійснює оплату комунальних послуг (п. 3.1 договору).
У пункті 4.1 Договору передбачено, що майно передається у користування для забезпечення обслуговування та утримання будівлі і її прибудинкової території.
Відповідач має право використовувати будівлю для потреб своє господарської діяльності (п. 6.3 договору).
10.02.2025 між позивачем та відповідачем підписано акт прийому-передачі нерухомого майна за договором.
У той же час, із аналізу змісту спірного договору вбачається, що даний договір є прихованим договором оренди комунального майна.
За змістом договору між сторонами склалися правовідносини з оренди комунального майна, оскільки з умов оспорюваного договору вбачається, що сільська рада фактично передала відповідачу на платній основі нерухоме майно навчального закладу, що перебуває у комунальній власності. Положення оспорюваного договору повинні відповідати законодавству, що регулює правовідносини у сфері оренди комунального майна.
Правове регулювання спірних правовідносин здійснюється Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законами України «Про оренду державного та комунального майна», «Про освіту», Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483.
Статтею 1130 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.
Водночас оспорюваний договір не передбачає досягнення сторонами певної спільної мети - кожна сторона договору є власником визначеного результату своїх дій, а дохід органу місцевого самоврядування, згідно п. 3.1 договору, є гарантованим.
Відповідно до статей 759, 762 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Частиною 1 статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що об'єктом оренди за цим Законом є в тому числі нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини).
Згідно зі ст. 13 вказаного Закону, об'єкти державної та комунальної власності передаються в оренду за результатами проведення аукціону виключно в ЕТС.
Порядок функціонування ЕТС, порядок та строки передачі майна в оренду, подання заяв на участь в аукціоні, проведення аукціонів, розмір, порядок та строки сплати, повернення гарантійних, реєстраційних внесків, плати за участь в аукціоні (винагороди оператора), порядок та строки підписання, опублікування протоколу та договору оренди за результатами аукціону визначаються Порядком передачі майна в оренду.
Відповідно до п. 29 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, не може бути використано за будь-яким цільовим призначенням майно закладів освіти.
Зі змісту вищевказаних нормативно-правових актів вбачається, що істотними умовами договору оренди комунального майна є об'єкт оренди, строк дії договору оренди, орендна плата.
Аналізом умов Договору встановлено, що сільською радою передано у користування відповідачу нерухоме майно навчального закладу за певну плату та на визначений строк.
Виходячи з положень вищевикладеного законодавства фактично сільська рада передала відповідачу комунальне нерухоме майно закладу освіти у платне користування та договір про спільну діяльність від 10.02.2025 містить усі істотні умови договору оренди комунального майна, а саме об'єкт оренди - п. 1.1 договору (будівля Кошарівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Попівської сільської ради Конотопського району Сумської області, що розташована за адресою: вул. Центральна, 14, с. Кошари), строк дії договору оренди - п. 2.1 договору (1 рік), орендна плата із зазначенням її розміру п. 3.1 договору (1 % на рік від балансової вартості майна).
Згідно ст. 235 Цивільного кодексу України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Таким чином, вказаний спірний договір є удаваним правочином і приховує під собою факт передачі в оренду комунального майна навчального закладу, тобто фактично містить істотні умови договору оренди комунального майна, оскільки, у даному випадку сільська рада передала у користування будівлю навчального закладу та поклала на відповідача обов'язок вносити плату за користування, що суперечить вимогам Цивільного кодексу України щодо умов договору спільної діяльності.
Крім того, ч. 1 ст. 80 Закону України «Про освіту» визначено, що до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти віднесено нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо; майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об'єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об'єкти авторського права та/або суміжних прав; інші активи, передбачені законодавством.
Отже, зі змісту вказаних норм вбачається, що об'єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти.
Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд у справах №904/2056/18, №913/204/18.
Таким чином, об'єкт спірного договору - будівля Кошарівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Попівської сільської ради Конотопського району Сумської області, що розташована за адресою: вул. Центральна, 14, с. Кошари Конотопського району Сумської області, належить до об'єктів освіти комунальної форми власності.
Частина 4 ст. 80 Закону України «Про освіту» встановлює імператив, згідно із яким об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами.
Отже, чинне законодавство містить заборону на використання об'єктів та майна комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням.
Виходячи з вище викладеного, будівля Кошарівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Попівської сільської ради Конотопського району Сумської області, що розташована за адресою: вул. Центральна, 14, с. Кошари Конотопського району Сумської області, не може використовуватись не за призначенням та не могла бути передано в користування через існування прямої заборони на рівні Законів України.
Правовий аналіз наведених норм свідчить, що хоча ч. 1 ст. 79 Закону України «Про освіту» передбачає, що джерелом фінансування суб'єктів освітньої діяльності відповідно до законодавства можуть бути доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання; однак, при цьому оренда приміщень у них дозволяється лише у випадках, якщо об'єкт оренди використовується за освітнім призначенням.
Обов'язковому встановленню та з'ясуванню у даному спорі підлягає той факт, чи використовується спірне приміщення об'єкта освіти за цільовим призначенням, тобто тісної пов'язаності з освітнім призначенням.
Відповідач не належить до суб'єктів освітньої діяльності, а його діяльність не спрямована на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу, а отже не пов'язана з освітнім процесом. Зазначене не спростована
Таким чином, укладення оспорюваного договору щодо приміщення комунального закладу освіти зі зміною цільового призначення його використання для здійснення суб'єктом господарювання господарської (підприємницької) діяльності (п. 6.3 договору), тобто не за освітнім (навчально-виховним чи науковим) призначенням, чітко свідчить про порушення сторонами при вчиненні оспорюваного правочину положень ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту».
З огляду на те, що положеннями чинного законодавства України, яке регулює орендні відносини державного та комунального майна закладів освіти, встановлено заборону на передання в оренду приміщень закладів освіти для використання їх не за призначенням, а в даному випадку приміщення передано в платне користування не для використання в навчально-виховному процесі, то договір не відповідає нормам законодавства (ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту», Закону України «Про оренду державного та комунального майна»), що згідно з ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання його недійсним та в свою чергу зобов'язання відповідача повернути передане у користування нерухоме майно, шляхом підписання акту прийому-передачі.
При цьому, невикористання спірної будівлі для навчального процесу не є підставою для визнання правомірним указаного договору, оскільки чинним законодавством встановлена заборона використання цього приміщення з іншою метою.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч.ч. 1-5 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За змістом ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно- правовими актами щодо окремих видів договорів.
Згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У відповідності до положень ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Згідно приписів ч. 1 ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Таким чином, суд дійшов висновку, що прокурором доведено та матеріалами справи підтверджено, що є належні та правові підстави для визнання спірного договору недісним.
Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з частиною першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною першою статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до статті 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 79 ГПК України).
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України.
Згідно з ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд дійшов висновку, що відповідно до матеріалів справи прокурором доведено належними та допустимими доказами ті обставини, на які він посилався, як на підставу позову, з огляду на що, з урахування заяви відповідача про визнання позову до початку розгляду справи по суті, позовні вимоги задовольняються як законні та обґрунтовані.
При ухваленні рішення в справі, суд, у тому числі, вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами.
Прокурором заявлено до стягнення з відповідача судовий збір. Як доказ сплати судового збору до матеріалів справи додана платіжна інструкція від 21.03.2025 №445 в сумі 3028,00 грн.
Відповідно до поданої заяви (вх №2499/25, 2583 від 05.05.2025) відповідач до початку розгляду справи по суті визнав позовні вимоги.
Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 130 ГПК України у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову, а в разі якщо домовленості про укладення мирової угоди, відмову позивача від позову або визнання позову відповідачем досягнуто сторонами за результатами проведення медіації - 60 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову. Аналогічну норму визначена у ч. 3 ст. 7 Закону України «Про судовий збір».
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 , ч. 1 ст. 130 ГПК України прокурору за рахунок відповідача відшкодовується 1514,00 грн судового збору, що складає 50% судового збору, сплаченого прокурором при поданні позову. Разом з тим, суд звертає увагу прокурора, що інші 50% судового збору можуть бути повернуті прокурору згідно з поданою ним заявою.
Керуючись статтями 123, 129, 130, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
вирішив:
1. Позов задовольнити.
2. Визнати недійсним договір про спільну діяльність від 10.02.2025 №б/н, укладений між Попівською сільською радою Конотопського району Сумської області (вул. Миру, буд. 1, с. Попівка, Конотопський р-н, Сумська обл., 41627; код за ЄДРПОУ 04389220) та фізичною особою - підприємцем Скляровою Яною Олександрівною ( АДРЕСА_1 ; рнокпп НОМЕР_1 ).
3. Стягнути з фізичної особи - підприємця Склярової Яни Олександрівни ( АДРЕСА_1 ; рнокпп НОМЕР_1 ) на користь Сумської обласної прокуратури (40000, м. Суми, вул. Герасима Кондратьєва, буд. 33; код ЄДРПОУ 03527891; р/р №UA598201720343120001000002983 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172) 1514,00 грн (одна тисяча п'ятсот чотирнадцять грн 00 коп.) судового збору.
4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Згідно зі ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.
Повне рішення складено та підписано 21.05.2025.
Суддя В.Л. Котельницька