Справа № 346/2673/24
Провадження № 2/346/159/25
02 травня 2025 р.м. Коломия
Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області, у складі головуючого - судді Коваленка Д.С., секретар судових засідань: Івантишин Д.Р., за участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3 , представника відповідача ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні, за правилами загального позовного провадження, у приміщенні зали судових засідань Коломийського міського суду Івано-Франківської області, цивільну справу за позовом, ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом виселення,
ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ) звернулася до Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області з позовною заявою до ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_1 ), якою просить прийняти рішення, яким усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з житлового будинку АДРЕСА_1 .
Позиції учасників справи.
Аргументи позивача.
Згідно із свідоцтвом про право власності від 04.09.2000 р. власниками житлового будинку АДРЕСА_2 були ОСОБА_1 та ОСОБА_5 в рівних частинах кожному. ІНФОРМАЦІЯ_2 її мати ОСОБА_5 померла. Станом на даний час в вищевказаному будинку проживає ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , однак з жовтня 2023 року відповідач знятий з реєстрації з даною адресою.
Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 27 лютого 2009 року винесеного в справі № 2-145/2009 р. шлюб укладений між позивачем та відповідачем було розірвано. Відповідно, відповідач без законних підстав проживає в житловому будинку АДРЕСА_2 . Відповідач, періодично вчиняє щодо позивачки домашнє насильство, що підтверджується відповідними судовими рішеннями винесеними в справах № 346/5179/23, № 346/6438/23,№346/2146/22 та № 346/5341/23.
Згідно з ч.1 ст. 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім'ї або особи, які проживають разом з ним систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття, роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Тому, відповідач підлягає виселенню, і на підставі того, що втратив право користування будинком, і на підстав того, що здійснюючи домашнє насильство, порушує правила співжиття, що робить неможливим проживання з ним позивачки.
Звертала також увагу на те, що Верховний суд по справі № 05/1330/16-ц (постанова від 25.06.2020) прийшов до висновку, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, необхідно виходити з того, що при триваючій атигромадській поведінці виселення винної особи може відбуватись і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.
Із копій погосподарської книги за 1986-1990 роки та 1991-1995 роки вбачається, що домоволодіння в АДРЕСА_1 було колгоспним двором, а отже право на частки в ньому мали ті члени, які були зареєстровані в домоволодінні станом на 01.07.1990 року. Отже, відповідач не мав частки в майні колгоспному двору, оскільки не був там зареєстрований станом на 1990 рік, а тому право власності на спірне домоволодіння було зареєстроване на ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , а після смерті ОСОБА_5 , яке настало після розірвання шлюбу позвиачки та відповідача, дане домоволодіння стало особистою власністю позивачки, а не спільно нажитим майном, як вказує відповідач.
Велика Палата ВС в постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) звернула увагу на те, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. Цивільний кодекс є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Частиною 1 статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. За положеннями ст.406 ЦК України сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Велика палата відзначила, що втрата сімейних зв'язків є підставою для виселення колишнього члена сімї та припинення сервітуту на житлове приміщення про, що зазначено в постанові Великої Палати ВС від 13 жовтня 2020 року у справі № 477/455/17 (провадження № 14-64цс20).
Тому позов підлягає задоволенню повністю.
Аргументи відповідача
Відповідно до вимог ч.1 ст. 116 ЖК України відповідача можна виселити з займаного житлового приміщення, якщо він систематично порушує правила співжиття, а такого не доведено, оскільки систематичність означає тричі.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Правова позиція Європейського суду з прав людини на підставі статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла, яке охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У спірному житлі відповідач проживав на законних підставах з часу одруження з позивакою. На підтримання будинку в належному стані він вкладав багато своїх коштів, які доводилось заробляти у відрядженнях в Росії та інших регіонах України. Навіть в даний час вони з позивачкою ведуть спільне господарство. Згідно ч.4 ст. 156 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій ст.64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користуватись займаним приміщенням.
Вказував, що суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені ст. 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє людину права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Також вважає, що необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком. Крім цього бажає наголосити, що постановою КМУ №844 від 17.08.2012 року забороняється виселення без надання іншого житла осіб в холодний період року з 01 жовтня по 01 квітня.
Спірне домогосподарство має статус колгоспного двору. З цього приводу стає невідомою та обставина, як після дарування своєї частки матір'ю позивачки своїй дочці остання стала повноправною власницею всього колгоспного двору. Вважає, що після одруження 18.05.1996 року відповідач став членом даного колгоспного двору, будучи в ньому за згодою позивачки зареєстрованим. У шлюбі у них народились троє дітей та відповідно до ст. 120 ЦК України майно колгоспного двору належить його членам на праві спільної сумісної власності.
Таким чином позивачка має тільки частку у даному колгоспному дворі. Таке ж право за цих умов належить і членам сім'ї власника жилого будинку, якщо вони брали лише участь у будівництві підсобних будівель (літньої кухні, сараю тощо) і підсобних приміщень або коли їх затрати на ремонт жилого будинку перевищували покладений на них ст.156 ЖК України обов'язок.
Пункт 5 постанови ВСУ вказує, що будинок, який належав одному з подружжя може бути визнаний згідно зі ст.25 КпШС спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилась його цінність внаслідок трудових та грошових затрат другого з подружжя або їх обох. Тому, у задоволенні позову слід відмовити.
Оцінка суду щодо фактів.
Відповідно до свідоцтва про народження НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 народилась ОСОБА_6 . Її матір'ю вказана ОСОБА_7 (а.с.8).
Рішенням Матеївецької сільської ради від 29.08.2000 року вирішено оформити право власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_5 1973 року народження та ОСОБА_1 1977 року народження, в рівних частках (а.с. 51).
І згідно з свідоцтвом про право власності на житловий будинок від 04.09.2000 року, який розташований в АДРЕСА_1 належить ОСОБА_5 та ОСОБА_1 в рівних частках кожному. Свідоцтво видане на підставі рішення Матеївецької сільської ради від 29.08.2000 року № 8 (а.с. 11,52).
Однак суд відзначає, що з огляду на свідоцтво про право особистої власності на жилий будинок від 25.10.1990 року, житловий будинок, який розташований в АДРЕСА_1 , належав колгоспному двору, головою якого була ОСОБА_5 . Свідоцтво було видане на підставі рішення виконкому Коломийської районної ради народних депутатів 124 від 13 червня 1990 року. І вказаний житловий будинок був зареєстрований в Коломийському бюро технічної інвентаризації на право особистої власності за колгоспним двором, головою якого є ОСОБА_5 в цілому (а.с.92).
Разом з цим судом з'ясовано, що відповідно до виписки з погосподарської книги від 11 грудня 2024 року № 206 згідно запису у погосподарській книзі Матеївецької сільської ради № 5 за 1986-1990 роки, особовий рахунок домогосподарства № НОМЕР_2 , тип двору колгоспний, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , і даний будинок знаходиться на території Матеївецької територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області. А членами домогосподарства станом на 01.07.1990 року були ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (а.с.80,85-87).
При цьому, згідно з випискою з погосподарської книги від 11 грудня 2024 року № 207, згідно запису у погосподарській книзі Матеївецької сільської ради № 13 за 1991-1995 роки, особовий рахунок домогосподарства № НОМЕР_3 , тип двору колгоспний, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , і даний будинок знаходиться на території Матеївецької територіальної громади Коломийського району Івано-Франківської області. І членами домогосподарства станом на 15.04.1991 року продовжували бути ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (а.с.81,82-84).
Тому суд погоджується із тим, що тільки двома співвласниками у рівних частках вказаного будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , як члени колгоспного двору, на підставі ч.1 ст.120 та ч.2 ст.123 Цивільного кодексу УРСР були саме ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , при цьому, як станом на 01.07.1990 року, так і станом на 15.04.1991 року.
ОСОБА_3 не був членом такого колгоспного двору (а.с.80-87).
Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 27 лютого 2009 року (яке набрало законної сили 09 березня 2009 року) шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , що був зареєстрований 18 травня 1996 року у Матеївецькій сільській раді народних депутатів, Коломийського району, актовий запис №5, було розірвано (а.с. 9).
Тобто, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 перебували у шлюбі в період з 18.05.1996 по 09.03.2009. Відповідно, починаючи з 09.03.2009 року, ОСОБА_3 втратив статус члена сім'ї: чоловіка ОСОБА_1 .
І тому суд також відзначає, що незважаючи на те, що рішенням Матеївецької сільської ради від 29.08.2000 року, тобто у період перебування позивача та відповідача у шлюбі, було вирішено оформити право власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 , за ОСОБА_5 та ОСОБА_1 у рівних частках, про що було також видано відповідне свідоцтво про право власності на житловий будинок від 04.09.2000 року, суд не згоден із позицією відповідача про те, що право на вказане майно позивачка набула саме у період перебування нею у шлюбі з відповідачем. Позаяк, встановлені судом обставини прямо вказують на те, що право спільної сумісної власності позивачка вже мала, і вже набула його до вступу у шлюб з відповідачем, а у період шлюбу рівні частки були оформлені за двома співвласниками будинку, співвласниками якого вони вже були. А закон і так визначав, що їх частки були рівні.
Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади, ОСОБА_3 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 15.01.1997р по 26.03.2008р. і з 26.03.2008 року по 20.10.2023 року (а.с.14). І сторони не оспорювали та визнавали те, що реєстрація місця проживання відповідача у будинку протягом вказаного періоду часу мала місце у зв'язку із наданням йому права користування цим будинком у зв'язку із набуттям ним статусу члена сім'ї позивачки, зокрема чоловіка.
Суд враховує посилання відповідача на те, що за час його проживання в будинку, його вартість істотно збільшилась за рахунок ремонту, який здійснювався, як за рахунок грошових коштів відповідача, так і за рахунок його доходів. Однак, відповідач не надав серйозних доказів своїм словам. Не підтвердив цього і запрошений відповідачем свідок: ОСОБА_9 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ; прож.: АДРЕСА_3 ), який дав суду такі покази: знає ОСОБА_10 та ОСОБА_11 давно, бо вони сусіди. І коли ОСОБА_10 будував криницю, гараж, то дах на гаражі робив свідок. Інколи ОСОБА_10 платив йому за його роботу. Пам'ятає, що ОСОБА_10 встановлював ванну, плитку клав, туалет робив, умивальник, батареї встановлював. Була якась прибудова, але хто і коли її робив, не пригадує. А за чиї кошти ОСОБА_10 то робив і платив йому, не знає.
Постановами Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 23 серпня 2022 року, 18 жовтня 2023 року, 07 та 11 грудня 2023 року ОСОБА_3 було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 173-2 КУпАП (а.с.15-19).
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 вересня 2023 року ОСОБА_1 успадкувала частку житлового будинку у АДРЕСА_1 (з господарськими будівлями і спорудами), після смерті матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.12).
Таким чином, позивачка стала одноосібним власником будинку.
Разом з цим судом встановлено, що вироком Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 20 грудня 2024 року, який набрав законної сили 21.01.2025, ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 126-1 Кримінального кодексу України (домашнє насильство щодо ОСОБА_1 , колишшньої дружини) та призначено йому покарання у виді громадських робіт на строк 150 (сто п'ятдесят) годин. Також судом встановлено, що згідно із ст.66 КК України обставин, що пом'якшують покарання обвинуваченому судом не встановлено, а обставиною, що обтяжує покарання обвинуваченого було визнано вчинення кримінального правопорушення щодо колишнього подружжя (а.с.108-110).
Оцінка суду щодо права.
В силу ч.1 ст.401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
І відповідно до ч.1 ст.405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Проте, в силу п.4 ч.1 ст.406 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
І суд погоджується з позивачкою у тому, що після розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем, тобто починаючи з 09.03.2009 року, ОСОБА_3 втратив статус члена сім'ї позивачки, зокрема її чоловіка. Відповідно і сервітут, тобто право позивача користуватись будинком у АДРЕСА_1 припинилось. Оскільки сервітут був встановлений саме у зв'язку із тим, що відповідач набув статусу члена сім'ї позивачки.
А втрата сімейних зв'язків є підставою для виселення колишнього члена сімї та припинення сервітуту на житлове приміщення про, що зазначено в постанові Великої Палати ВС від 13 жовтня 2020 року у справі № 477/455/17 (провадження № 14-64цс20).
Доказів того, що відповідач та позивачка мали фактичний статус членів сім'ї після розірвання шлюбу, зокрема спільно проживали, були пов'язані спільним побутом та мали взаємні права та обов'язки, суду не надано.
Разом з цим суд відзначає, що дійсно в силу ч.1 ст.116 Житлового кодексу України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
При цьому суд враховує правовий висновок Верховного суду у справі №05/1330/16-ц (постанова від 25.06.2020) в якому зазначено, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, необхідно виходити з того, що при триваючій атигромадській поведінці виселення винної особи може відбуватись і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.
А позивачка надала суду докази вчинення відповідачем по відношенню до позивачки домашнього насильства протягом тривалого періоду часу, а заходи попередження таких правопорушень не дають позитивних результатів.
І тому суд згоден із тим, що відповідач дійсно систематично порушує правила співжиття з позивачкою, а це робить неможливим їх подальше спільне проживання. Тобто, суд згоден із тим, що відповідач дійсно порушує право позивачки мирно володіти своїм майном, зокрема створює їй перешкоди у користуванні ним.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування у тому числі й шляхом виселення, що гарантовано ч.1 ст.391 ЦК України.
Отже, позов підлягає задоволенню повністю.
При цьому суд врахував посилання адвоката відповідача на статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відзначає наступне.
Дійсно нею передбачено наступне: кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Отже, з урахуванням практики її тлумачення Європейським Судом з прав людини, суд відзначає, що право на приватне і сімейне життя не є абсолютним, держава може втручатись у нього на підставі закону, переслідуючи законну мету і повинно бути необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним.
Можливість виселення прямо передбачено законом, і суд застосував передбачений законом випадок, який ясно визначений і був доступним для розуміння відповідачем протягом тривалого часу. Виселення переслідує законну мету: захист здоров'я відповідачки, яка потерпає від насильства відповідача, а також для захисту її права, як власника. Потреба у захисті права власності позивачки, а головне у захисті її здоров'я є нагальною, триваючою, а тому дійсно необхідною у демократичному суспільстві. При цьому, засіб втручання у право відповідача на приватне і сімейне життя, обраний позивачкою у вигляді виселення відповідача, хоча він і є крайнім та безпосередньо болючим для відповідача, на думку суду є пропорційним легітимній меті, позаяк іншим засобом її права вже не можна захистити іншим чином.
При цьому суд враховує, що відповідач як доросла та дієздатна людина не міг не передбачити наслідки своєї протиправної поведінки щодо позивачки, але продовжував це робити.
Оцінка суду щодо судових витрат.
В силу положень частини 1 статті 133 і пункту 1 частини 3 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. А згідно з пунктом 1 частини 2 статті 141 ЦПК України, інші витрати, пов'язані з розглядом справи (до яких відносяться і витрати на професійну правничу допомогу) покладаються у разі задоволення позову на відповідача.
З огляду на це та те, що позовні вимоги підлягають задоволенню повністю, а сплачений позивачем судовий збір документально підтверджений і складає 1211 грн.20коп. (а.с.5), він підлягає стягненню з відповідача на користь позивача у вказаному розмірі.
Щодо повного тексту рішення.
Повний текст рішення складено із затримкою у зв'язку із необхідністю проходження суддею обов'язкової підготовки для підтримання кваліфікації у Національній школі суддів України, протягом строку виготовлення повного тексту рішення.
Таким чином, керуючись статтями 2,19,23,34,42-44,49,76-101,120-132,133-142,174-183,217-248,258,259,263-265,268,273,351-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом виселення - задовольнити.
Усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ; РНОКПП: НОМЕР_4 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП: НОМЕР_5 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) з житлового будинку АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП: НОМЕР_5 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ; РНОКПП: НОМЕР_4 ; зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) 1211 гривень 20 копійок у якості судового збору.
Рішення набирає законної сили після закінчення тридцятиденного строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги до Івано-Франківського апеляційного суду через Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області протягом тридцяти днів з дня складання цього рішення.
Повний текст рішення виготовлено 20 травня 2025 року.
Суддя: Коваленко Д. С.