Справа № 240/21193/23
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Гурін Дмитро Миколайович
Суддя-доповідач - Граб Л.С.
21 травня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Граб Л.С.
суддів: Матохнюка Д.Б. Сторчака В. Ю. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Комунального підприємства "Господар" Брусилівської селищної ради Житомирського району Житомирської області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23 січня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства "Господар" Брусилівської селищної ради Житомирського району Житомирської області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Комунального підприємства "Господар" Брусилівської селищної ради Житомирського району Житомирської області, в якому просив:
-визнати протиправною бездіяльність Комунального підприємства «Господар» Брусилівської селищної ради Житомирського району Житомирської області щодо ненадання в відповіді на запит від 07.02.2023;
-зобов'язати Комунальне підприємство «Господар» Брусилівської селищної ради Житомирського району Житомирської області надати відповідь на запит від 07.02.2023 у повному обсязі запитуваної інформації.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 23.01.2025 позов задоволено:
-визнано протиправною бездіяльність Комунального підприємства «Господар» Брусилівської селищної ради Житомирського району Житомирської області щодо ненадання відповіді на запит ОСОБА_1 від 07.02.2023;
-зобов'язано Комунальне підприємство «Господар» Брусилівської селищної ради Житомирського району Житомирської області повторно розглянути запит ОСОБА_1 від 07.02.2023 та надати повну інформацію на його запит.
Не погодившись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, апелянт посилається на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для розгляду справи, невідповідність висновків обставинам справи та порушення норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення правового спору.
За правилами п.3 ч.1 ст.311 КАС України, розгляд справи колегією суддів здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 07.02.2023 подав до Комунального підприємства "Господар" Брусилівської селищної ради Житомирського району Житомирської області запит на отримання публічної інформації.
Однак, як стверджує позивач, відповідь на свій запит він не отримав, що слугувало підставою для звернення останнім до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про обгрунтованість позовних вимог та наявність підстав для їх задоволення.
Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, колегія суддів виходить із наступного.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України регламентовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (ст.34 Конституції України).
За змістом ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
У Рішенні Конституційного Суду України від 20.01.2012 № 2-рп/2012, даючи офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України, Конституційний Суд України зазначив, що Конституцією України визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких законами України може передбачатися обмеження прав особи на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, оскільки реалізація цих прав не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб, у тому числі й конституційне право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя; збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (абзац шостий пункту 4, абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини вказаного Рішення).
У абзаці третьому підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 01.06.2016 № 2-рп/2016 Конституційний Суд України відмічено, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.
Конституційний Суд України визначив, що під правомірним обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина слід розуміти передбачену Конституцією України можливість втручання держави за допомогою юридичних засобів у зміст та обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, яке відповідає вимогам верховенства права, потрібності, доцільності та пропорційності у демократичному суспільстві; метою такого обмеження є охорона основоположних цінностей у суспільстві, до яких належать, зокрема, життя, свобода та гідність людини, здоров'я і моральність населення, національна безпека, громадський порядок (абзац другий пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 12.07.2019 № 5-р(I)/2019).
У Рішенні Першого сенату Конституційного Суду України від 22.01.2020 № 1-р(I)/2020 Конституційний Суд України наголосив, що право особи на доступ до інформації, гарантоване статтею 34 Конституції України, не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження мають бути винятками, які передбачені законом, переслідувати одну або декілька законних цілей і бути необхідними у демократичному суспільстві. У разі обмеження права на доступ до інформації законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію вказаного права і не порушувати сутнісного змісту такого права (абзац сьомий пункту 2.2 мотивувальної частини даного Рішення).
Відповідно ст.1 Закону України "Про інформацію" № 2657-XII від 2 жовтня 1992 року інформація-є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Частинами 1, 2 статті 7 вказаного Закону встановлено, що право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб'єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес врегульовано Законом України "Про доступ до публічної інформації" від 13 січня 2011 року №2939-VI.
У ст.1 Закону України "Про доступ до публічної інформації" наведено визначення, за яким публічна інформація-це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 3 Закону України "Про доступ до публічної інформації" регламентовано, що право на доступ до публічної інформації гарантується, зокрема, обов'язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.
П.1 ч.1 ст.13 Закону України "Про доступ до публічної інформації" передбачено, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб'єкти владних повноважень- органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання.
За правилами ст. 5 цього Закону одним із способів доступу до інформації є надання такої за запитами на інформацію.
Згідно зі ст. 12 Закону України "Про доступ до публічної інформації" суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.
За змістом ч. 1 статті 19 Закону України "Про доступ до публічної інформації" запит на інформацію-це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.
У частині 1 ст.22 Закону України "Про доступ до публічної інформації" закріплено, що розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту зокрема в таких випадках розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;
Розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту (частина 1 статті 20 Закону №2939-VI).
Статтею 22 Закону №2939-VI визначено, що розпорядник інформації має право відмовити у задоволенні запиту на інформацію у наступних випадках: розпорядник не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; інформація, що запитується, належить до категорії інформації, з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила, передбачені ст.21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених ч.5 ст.19 цього Закону.
Нормами статті 23 Закону №2939-VI закріплено, що рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.
Як встановлено судом першої інстанції,
07.02.2023 подав до Комунального підприємства "Господар" Брусилівської селищної ради Житомирського району Житомирської області запит на отримання публічної інформації, в якому просив надати інформацію з приводу того, чи сплачувало Комунальне підприємство «Господар» Брусилівської селищної ради Житомирського району Житомирської області та в якому розмірі земельний податок за користування земельною ділянкою за кадастровим номером 1820982500:04:000:8101 площею 468,4921 га в період з 30.09.2021 по 31.12.2021. Однак, як стверджує останній, відповіді на запит він не отримав.
В свою чергу, відповідач стверджує, що 14.02.2023, у строк передбачений Законом України "Про доступ до публічної інформації", на адресу ОСОБА_1 , вказану ним у його ж запиті, направлено відповідь за вих. №54 від 14.02.2023 на запит за вх. №07.
Надання відповіді на запит за вх.№07 від 08.02.2023 та здійснення його відправлення підтверджується наступними доказами: відповіддю на запит за вих. №54 від 14.02.2023; журналом вихідної кореспонденції Комунального підприємства «Господар» Брусилівської селищної ради, яким підтверджено створення та відправлення відповіді на запит за вих. №54 від 14.02.2023; описом вкладення у цінний лист за №1260101943955, яким підтверджено відправлення відповіді на запит за вих. №54 від 14.02.2023 на поштову адресу, вказану позивачем у запиті - 12642, Житомирська обл., с.Биків, вул.Житомирська, 167; накладною №1260101943955 та фіскальним чеком, якими підтверджено відправлення вказаного цінного листа на поштову адресу, вказану позивачем у запиті- 12642, Житомирська обл., с.Биків, вул.Житомирська, 167.
Між тим, як вбачається із квитанції та поштового конверта лист із відповіддю на запит, направлений за адресою: Озера, Житомирський район, Житомирська область, 12842, тоді як адресою зазначеною позивачем у запиті від 07.02.2023 є вул.Житомирська, 167, с.Биків, Житомирський район, Житомирська область, 12642.
Отже, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції, що відповідь направлена на неправильну адресу, що не може вважатися належним доказом надання відповіді на запит.
Щодо посилання відповідача на те, що його обов'язком було надання відповіді на запит, а не отримання цієї відповіді з незалежних від останнього причин, не може свідчити про протиправну бездіяльність, то колегія суддів вважає такі необгрунтованими, оскільки відповідно до Порядку пересилання поштових відправлень, саме відправник несе відповідальність за правильність зазначених даних при оформленні ним відправлень. А відтак посадова особа відповідача при направленні відповіді на запит мав би перевірити правильність заповнення оператором поштового зв'язку, поштової адреси.
За вказаних обставин, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що належними способом захисту прав позивача буде визнання протиправною бездіяльності Комунального підприємства «Господар» щодо ненадання відповіді на запит ОСОБА_1 від 07.02.2023 та зобов'язання відповідача повторно розглянути запит позивача від 07.02.2023 та надати повну інформацію на його запит.
Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Комунального підприємства "Господар" Брусилівської селищної ради Житомирського району Житомирської області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23 січня 2025 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий Граб Л.С.
Судді Матохнюк Д.Б. Сторчак В. Ю.