Іменем України
20 травня 2025 рокум. ДніпроСправа № 640/22655/21
Суддя Луганського окружного адміністративного суду Тихонов І.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,
12.08.2021 ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління ПФУ у м. Києві щодо невиплати пенсії позивачу за період з 01 червня 2018 по 31 березня 2020 (включно);
- зобов'язати Головне управління ПФУ у м. Києві виплатити нараховану, але не виплачену пенсію позивачу в період з 01 червня 2018 по 31 березня 2020 (включно).
Позовні вимоги обгрунтовано тим, що ОСОБА_2 є пенсіонером та внутрішньо переміщеною особою, звернулась до ГУПФУ в м. Києві з листом щодо виплати заборгованості по пенсії (щомісячного довічного грошового утримання), яка не виплачена в період з 01.06.2018 по 31.03.2020. У відповідь на це звернення відповідач листом від 25.06.2021 повідомив, що неотримані кошти будуть виплачені відповідно до постанови КМУ № 637 та окремого порядку, визначеним КМУ. З посиланням на статтю 46 Конституції України, норми Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», постанов КМУ № 637, № 509, Порядку № 365, постанови Верховного Суду від 24.09.2020 у справі № 569/19123/17, від 20.05.2020 у справі № 815/1226/18, від 03.05.2018 у справі № 805/402/18, позивач зазначила, що відсутність встановленого КМУ механізму виплати нарахованих сум пенсії не звільняє державу в особі уповноваженого органу Пенсійного фонду України від обов'язку здійснити таку виплату та не може позбавляти права особи на отримання належних їй сум пенсії. З огляду на наведене, позивач просила суд задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.08.2021 відкрито провадження в адміністративній справі, визначено, що справа буде розглядатися в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
28.09.2021 відповідачем надано відзив, в якому зазначено, що суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. 10.03.2020 позивач звернулася до Головного управління (Святошинський район) з заявою про поновлення виплати пенсії. На підставі витягу із рішення Комісії управління соціального захисту населення Святошинської районної в м.Києві державної адміністрації з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам позивачу було поновлено виплату пенсію. Кошти за квітень 2020 року нараховані та виплачені в квітні 2020 року. Відповідач вважає, що дії Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві є правомірними, Управління діяло в межах своєї компетенції та відповідно до вимог чинного законодавства.
Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 17.02.2025 прийнято справу до провадження, визначено розгляд справи продовжити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві надати суду у п'ятнадцятиденний строк з дня отримання цієї ухвали: належним чином засвідчену копію пенсійної справи позивача в межах позовних вимог; довідку про нараховані та фактично виплачені суми пенсії позивачу за період з 01 червня 2018 року по 31 березня 2020 року; всі документи, що були або мали бути взяті до уваги при прийнятті рішень, вчиненні дій, з приводу яких подано позов.
На виконання вимог ухвали суду від 17.02.2025 відповідачем надано додаткові докази.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-77, 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд встановив.
ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) має статус внутрішньо переміщеної особи та фактичне місце проживання: АДРЕСА_2 , що підтверджується довідкою від 10.03.2020 № 3008-5000276890 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Позивач перебуває на обліку у ГУПФУ в м. Києві та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», що визнається відповідачем.
10.06.2021 позивачка звернулася до відповідача з заявою, в якій просила невідкладно виплатити їй належні суми пенсії за період з червня 2018 року по березень 2020 року, шляхом їх перерахування на її банківський рахунок, відкритий в АТ «Ощадбанк» та надати інформацію про суму нарахованої але не виплаченої пенсії за цей період.
Листом від 25.06.2021 № 16883-17482/Г-02/8-2600/21 ГУПФУ в м. Києві, зокрема, повідомило позивача, що з 01.06.2018 ОСОБА_2 було припинено виплату пенсії до з'ясування. 10.03.2020 позивач звернувся до Головного управління (Святошинський район) з заявою про поновлення виплати пенсії. На підставі витягу із рішення Комісії управління соціального захисту населення Святошинської районної в м.Києві державної адміністрації з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (лист №4323/35-02/03 від 13.02.2020) позивачу було поновлено виплату пенсію. Кошти за квітень 2020 нараховані та виплачені в квітні 2020 року.
На виконання вимог ухвали суду від 17.02.2025 відповідачем надано довідки від 25.02.2025 про розмір призначеної і фактично отриманої пенсії за період з 01 червня 2018 року по 31 березня 2020 року, з яких вбачається, що станом на дату розгляду справи заборгованість відсутня, пенсію за спірний період виплачено.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
22.11.2014 набрав чинності Закон України від 20.10.2014 № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706-VII), яким відповідно до Конституції та Законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, закріплені гарантії для внутрішньо переміщених осіб.
Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 1 Закону № 1706-VII внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Це визначення має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка: перебуває на території України на законних підставах; має право на постійне проживання в Україні; була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Частиною першою статті 2 Закону № 1706-VII визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Згідно із частиною першою статті 14 Закону № 1706-VII (заборона дискримінації) внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.
Отже, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.
Проте реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо. Очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.
Суд зауважує, що згідно із абзацами першим другим частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом № 1058-IV.
Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV визначено складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Ураховуючи те, що відповідно до частини третьої статті 4 Закону № 1058-IV умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення, питання щодо припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення) не можуть регулюватися підзаконними актами.
У рішенні по справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (п. 25 цього рішення).
Також суд зазначає, що при розгляді справи "Кечко проти України" (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 "Бурдов проти Росії").
Таким чином, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Судом встановлено, що згідно з довідок Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 25.02.2025 про розмір призначеної і фактично отриманої пенсії позивачем за період з 01 червня 2018 року по 31 березня 2020 року, вбачається, що станом на дату розгляду справи заборгованість відсутня, пенсію за спірний період нараховано та виплачено.
Позивач на спростування вказаної інформації заперечень суду не надав.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Враховуючи вищевикладене суд відмовляє позивачу у задоволенні позову.
У зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 2, 5, 8, 9, 19, 20, 32, 72, 77, 90, 94, 132, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя І.В. Тихонов