Справа № 367/5660/18
Провадження №2/367/190/2025
Іменем України
05 травня 2025 року Ірпінський міський суд Київської області в складі
судді Карабаза Н.Ф.,
за участі секретаря Андрійченко В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ірпені цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення позики та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним,
До Ірпінського міського суду Київської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення позики. В позовній заяві позивач зазначає, що ОСОБА_2 15.11.2016 отримав від нього у тимчасове користування грошові кошти (позику) в розмірі 1 000,00 дол. США та зобов'язався їх повернути 01.05.2017. Дане підтверджено розпискою в отриманні грошей, складеною відповідачем 15.11.2016, оригінал якої знаходиться у нього. Однак, у зазначений строк позика не була повернута. Таким чином, відповідач повинен сплатити на його користь відсотки в розмірі облікової ставки НБУ з моменту за весь час користування позикою - з 01.01.2018 по 06.08.2018 - дату складання позовної заяви (Правова позиція ВСУ у справі № 6-1412цс16 від 07.09.2016). Розмір відсотків розраховується за формулою: суму боргу помножити на облікову ставку НБУ поділити на 100% та поділити на 365 днів і помножити на кількість днів прострочення. Розмір нарахованих та несплачених відсотків за позикою в розмірі облікової ставки НБУ становить 5 042,41 грн. При цьому 3% річних від простроченої суми (стаття 625 ЦК України) та проценти за позикою (стаття 1048 ЦК України) підлягають сплаті до моменту фактичного повернення боргу. Таким чином, станом на 07.08.2018 сума боргу з врахуванням 3% річних становить: 1 032,49грн., що розрахована за формулою: відсотки = сума боргу х процентна ставка / 100% / 365 днів х кількість прострочених днів (1032,49грн.=27131,73грн.*3%/100%/365днів*463днів). Просить суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики в розмірі 1 000,00 дол. США та 6074,90 грн., з якої 1 000,00 дол. США - сума позики, 5 042,41 грн. - відсотки, 1 032,49 грн. - 3% річних; судові витрати покласти на відповідача.
ОСОБА_2 подав до суду зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним. Зустрічний позов мотивує наступним у первісному позові ОСОБА_1 вказує, що 15.11.2016 року він отримав від нього у тимчасове користування грошові кошти (позику) в сумі 1000 доларів США. У зазначений строк позику не повернув, тому вважає, що позика - 1000 доларів США, відсотки в розмірі облікової ставки НБУ - 5042,41 грн., та 3% річних - 1032,49 грн., -мають бути стягнуті з нього судом. Разом з тим, наведені в позові ОСОБА_1 доводи не відповідають фактичним обставинам справи. У 2016 році внаслідок збігу сімейних обставин він вирішив продати належну на праві власності частину земельної ділянки по АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 , маючи намір придбати вказану земельну ділянку, у період 2016-2017 років в якості авансового платежу передав йому кошти в загальній сумі 3000 доларів США. При цьому кошти в рахунок оплати вартості земельної ділянки позивач надавав йому частинами. За отримання кожної частини коштів він писав ОСОБА_1 розписки. Першу частину коштів в рахунок оплати вартості земельної ділянки в сумі 1000 (тисяча) доларів США він отримав від ОСОБА_1 27.08.2016 року. Передача коштів відбулася в присутності їхній дружин. За отримання коштів він написав розписку, текст якої йому продиктував позивач за первісним позовом. Згодом 15.11.2016 року ОСОБА_1 передав йому в якості авансового платежу кошти в сумі 1000 доларів США, про отримання яких він також написав розписку. Також ОСОБА_1 08.11.2017 року передав йому ще 200 доларів США в рахунок взаєморозрахунків за земельну ділянку, про що він теж написав розписку. Після того, як загальна сума переданих йому позивачем за первісним позовом склала 3000 доларів США, ОСОБА_1 наполіг на написанні ним однієї розписки на всю раніше отриману частинами суму, тобто, замість розписок від 27.08.2016 року, від 15.11.2016 року та від 08.11.2016 року. Вимогу позивача він виконав і 31 березня 2017 року написав одну замість кількох попередніх розписок розписку-зобов'язання, із тексту якої слідує, що він, ОСОБА_2 , отримав від позивача 3000 доларів США за продаж йому в подальшому земельної ділянки АДРЕСА_1 . Водночас ОСОБА_1 попередні розписки не знищив, хоча запевнив його, що він порядна людина і двічі розписки не використає. Вказані обставини були встановлені під час розгляду Ірпінським міським судом Київської області справи № 367/469/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору завдатку дійсним та стягнення подвійного завдатку. Даючи пояснення по справі ОСОБА_1 підтвердив передачу йому коштів у загальній сумі 3000 доларів США кількома частинами. Рішенням суду від 12 червня 2018 року позов ОСОБА_1 був задоволений частково і з нього на його користь стягнуто авансовий платіж у сумі 78 273 гривні 90 копійок, що еквівалентно 3000 (трьом тисячам) доларів США згідно курсу НБУ станом на 12.06.2018 року. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. За умовами укладеного між ним та ОСОБА_1 договору від 31.03.2017 року він отримав від ОСОБА_1 кошти в загальній сумі 3000 доларів США, в тому числі 1000 доларів США за розпискою від 15.11.2016 року, - в рахунок часткової оплати вартості земельної ділянки, яку він мав намір продати останньому, а не у тимчасове користування із зобов'язанням їх повернення, тобто у позику. Так як ОСОБА_1 грошові кошти йому у позику не передавав, а він не приймав на себе зобов'язання з їх повернення, то між нами склалися правовідносини, не пов'язані із передачею грошових коштів у позику. Відтак він не має статусу позичальника, між ним та ОСОБА_1 не існує позикових правовідносин, які регулюються положеннями статей 1046-1050 ЦК України. Вважає, що договір позики, укладений 15.11.2016 року між ним та ОСОБА_1 , підлягає визнанню недійсним відповідно до положень статті 234 ЦК України, тому просить суд визнати недійсним договір позики, укладений 15.11.2016 року з ОСОБА_1 .
Відповідачем за зустрічним позовом ОСОБА_1 подано відзив на зустрічну позовну заяву, в якому зазначено, що вважає його необґрунтованим, безпідставним та таким, що не підлягає задоволенню виходячи із наступного. Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_2 15.11.2016 отримав від нього у тимчасове користування грошові кошти (позику) в розмірі 1 000,00 дол. США та зобов'язався їх повернути 01.05.2017, дане підтверджено розпискою в отриманні. Так як ОСОБА_2 у встановлений строк коштів не повернув він змушений був звернутися до суду з даним позовом. Безпідставними є твердження позивача за зустрічним позовом стосовно тієї обставини, що зазначені кошти, начебто, входять до розписки від 31.03.2017, виходячи із наступного. Відповідно до змісту розписки-зобов'язання від 31.03.2017, кошти у розмірі 3000,00 доларів США ОСОБА_2 отримав як передплату (аванс) за земельну ділянку площею 0,03 та, за адресою: АДРЕСА_2 . В розписці-зобов'язання від 31.03.2017 не вказано, що кошти надавались (отримувались) частинами і під кожну таку передачу ОСОБА_2 надавав кредитору окрему розписку. Більш того, за своєю правовою природою боргова розписка відрізняється від договору завдатку (авансу). Зазначені обставини підтверджуються рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 12.06.2018 у справі №367/469/18, на яке посилається відповідач. Крім того, помилковим, безпідставним та необґрунтованим є посилання ОСОБА_2 на положення статті 234 УК України стосовно, начебто, фіктивності укладеного правочину (розписки від 15.11.2016). Відповідно до положень п. 24 Пленуму Верховного суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 06.11.2009 № 9 для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Розписка від 15.11.2016 фактично є договором позики та повністю відповідає вимогам ЦК України та є підтвердженням отримання ОСОБА_2 в борг від ОСОБА_1 грошових коштів. Просить суд відмовити в задоволенні зустрічного позову.
В судове засідання позивач ОСОБА_1 не з'явився. Його представник - адвокат Самойленко А.В. через канцелярію суду подав заяву про розгляд справи без участі позивача та його представника. Позовні вимоги підтримують у повному обсязі, не заперечують проти ухвалення заочного рішення.
Відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився. Заяву про слухання справи за його відсутності не надав, причини неявки суду не повідомив. Про час і місце слухання справи повідомлений належним чином. Заяв про відкладення розгляду справи не подавав до суду.
Дослідивши письмові матеріали справи, всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо, з'ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, оцінивши ці докази на належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов до наступного висновку.
У статті 129 Конституції України, закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявленою нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).
Ст. 12 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом та кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно з пунктом 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.
Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи виникає спір.
Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, яка викладена у постанові Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України від 18.09.2013 року № 6-63цс13, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошей.
Відповідно до ч. 1 ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставу що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавиці або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
Вищевказане підтверджується судовою практикою, зокрема, відповідно до постанови Великої палати Верховного Суду України від 16.06.2020 року №145/2047/16-ц, зокрема: відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Окрім того, згідно із положеннями Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»: відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначити момент вчинення правочину (статті 205- 210, 640 ЦК) тощо.
Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим уразі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Відповідно до постанови Верховного Суду у справі № 753/11670/17 від 11.06.2021 року: у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс 13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив.
Судом встановлено, що згідно розписки від 15.11.2016 року ОСОБА_2 взяв у борг 1000 (одну тисячу) доларів США у громадянина ОСОБА_1 . Зобов'язується повернути вказану суму 1000 доларів США до 01.05.2017 року. Розписка має підпис з зазначенням, що підпис вчинив ОСОБА_2 .
В обґрунтування своїх вимог позивачем ОСОБА_1 долучено до матеріалів справи оригінал розписки від 15.11.2016 року.
Жодних належних доказів відповідач по первісному позові ОСОБА_2 суду не надав, щодо недійсності розписки 15.11.2016 року.
Твердження відповідача по первісному позову ОСОБА_2 про те, що за умовами укладеного між ним та ОСОБА_1 договору від 31.03.2017 року він отримав від ОСОБА_1 кошти в загальній сумі 3000 доларів США, в тому числі 1000 доларів США за розпискою від 15.11.2016 року, - в рахунок часткової оплати вартості земельної ділянки, яку він мав намір продати останньому, а не у тимчасове користування із зобов'язанням їх повернення, тобто у позику не знайшло свого підтвердження, оскільки, зі змісту доданої копії розписки-зобов'язання від 31.03.2017 вбачається, що кошти у розмірі 3000,00 доларів США ОСОБА_2 отримав як передплату (аванс) за земельну ділянку площею 0,03 га, за адресою: АДРЕСА_2 від ОСОБА_1 , жодної інформації, що кошти надавались (отримувались) частинами і під окрему розписку, зокрема розписку від 15.11.2016 року в документі не міститься .
Відповідно до ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти: правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір не оподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу (ЦК України); інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до ч.2 ст.1047 Цивільного кодексу України на підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей, є розписка про отримання в борг грошових коштів.
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка підтверджує укладення договору позики.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) викладено висновок про те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до вчинення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Аналізуючи укладений між сторонами договір позики, який оформлено у вигляді розписки від 15.11.2016 року, обсяг та зміст прав і обов'язків сторін, які передбачені зазначеним договором, вбачається, що при оформлені розписки відповідач погодився з його умовами, факт передачі грошових коштів здійснено під час оформлення розписки.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Аналізуючи укладений між сторонами договір позики, який нотаріально посвідчений, обсяг та зміст прав і обов'язків сторін, які передбачені зазначеним договором, вбачається, що при укладенні договору відповідач погодилася з його умовами, факт передачі грошових коштів здійснено під час підписання договору.
Також, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів (постанова Верховного Суду від 30 серпня 2022 року у справі № 361/8807/18 (провадження № 61-2332св22)).
У постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».
Якщо договір позики укладений в письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (див постанову Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20 (провадження № 61-1664св22)).
Суд відхиляє посилання ОСОБА_2 в зустрічній позовній заяві про те, що розписка не містить вказівку саме про отримання коштів, оскільки у ній вказано про повернення вище зазначених коштів (1000тисячі доларів США), що саме по собі вказує на отримання таких коштів.
Отже, зазначення у розписці, що ОСОБА_2 зобов'язується повернути борг є її кореспондуючим обов'язком, як боржника, від права позикодавця вимагати повернення позики. (Постанова Верховного Суду № № 463/4339/17 від 10.07.2024).
Частиною 1 ст. 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем), у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Відповідно до ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
Жодних доказів щодо виконання взятого ОСОБА_3 на себе зобов'язання та повернення вищевказаних грошових коштів позивачу стороною відповідача суду не було надано.
За таких обставин, оскільки, відповідач за первісним позовом на день подання позову до суду зобов'язання не виконав, грошові кошти позивачу не повернув, суд приходить до висновку щодо задоволення позову ОСОБА_1 в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача суми грошових коштів (основного боргу) за договорами позики в сумі 1000доларів США.
Стосовно вимог ОСОБА_1 про стягнення 5 042,41 грн. - відсотки в розмірі облікової ставки НБУ та 1 032,49 грн. - 3% річних згідно ст. 625 ЦК України.
Згідно вимог ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами або законом про банки і банківську діяльність. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Згідно вимог статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Суд бере до уваги подані позивачем розрахунки процентів за користування чужими грошовими коштами та 3% річних від простроченої суми, оскільки відповідачем жодних заперечень чи зауважень не надано, та приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача відсотків за користування грошима за договором позики від 15.11.2016р. на суму 1000 доларів США з датою повернення боргу 01.05.2017 р. у розмірі 5042,41грн. та 3% річних від простроченої суми в розмірі 1032,49грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать в тому числі і витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч.3 ст. 133 ЦПК України).
Щодо вимоги стягнення витрат на правничу допомогу. В своїх роз'ясненнях, наданих у п.п.47-48 Постанови Пленуму «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17.10.2017 року №10, ВССУ зазначив, що право на правову допомогу гарантовано статтями 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України (Рішення від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000; Рішення від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009; Рішення від 11 липня 2013 року № 6-рп/2013). Витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність") або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12, 42, 56 ЦПК). Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді як адвокатом, так і іншим фахівцем у галузі права, регламентовано у пункті 2 частини третьої статті 79, статтях 84, 88, 89 ЦПК України. Витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в пункті 47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Надання платної правової допомоги регламентується Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», згідно частини 1 статті 26 якого, адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: договір про надання правової допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
На підтвердження надання правової допомоги Коніву І.С. до суду надано договір про надання адвокатом правової допомоги № 1 про надання правової допомоги від 03серпня 2018 року, що укладений між Адвокатським об'єднанням «Агенція правового захисту», в особі старшого партнера Ковальова Віктора Михайловича та Конівим Ігорем Степановичем якою передбачено надання адвокатських послуг що полягають у веденні справ у судах, представлення інтересів клієнта, інші послуги передбачені даним договором.
Згідно умов додаткової угоди № 2 до договору про надання правової допомоги № 1 від 03 серпня 2018 року від 04 серпня 2018 року укладеної між Адвокатським об'єднанням «Агенція правового захисту», в особі старшого партнера Ковальова Віктора Михайловича та Конівим Ігорем Степановичем Виконавець надає Замовнику правову допомогу (адвокатські послуги) щодо представництва інтересів ОСОБА_1 у судових органах всіх інстанцій, що стосується стягнення заборгованості з ОСОБА_2 за розпискою від 15.11.2016. За надання правової допомоги Замовник сплачує Виконавцю на поточний рахунок винагороду у наступному розмірі: - здійснення правового аналізу документів у спірних правовідносинах - 2000,00 грн. - складання проекту позовної заяви до суду - 2000,00 грн. Згідно п. 3. угоди оплата здійснюється шляхом перерахування коштів на поточний рахунок Виконавця до 01.09.2018.
Згідно з статтею 30 Закону, статтею 28 Правил адвокатської етики гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Відповідно до статті 14 Правил адвокат надає правову допомогу відповідно до законодавства України про адвокатуру та адвокатську діяльність на підставі договору про надання правової допомоги.
Правові підстави для стягнення винагороди адвоката за надані послуги (гонорар) мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а саме договором про надання правової допомоги, письмовими документами про проведені розрахунки між сторонами договору.
Позивачем також додано дублікат квитанції № 0.0.1100860411.1 від 04.08.20018 р. згідно якої вбачається, що ОСОБА_1 оплатив 4000,00грн АО «Агенція правового захисту» за правову допомогу згідно договору від 03.08.2018 № 1.
Також матеріали справи містять ордер серія КС № 318675 від 07.08.2018р. на адвоката Самойленка Артема Володимировича та посвідчення адвоката № 3542/10 від 27.12.2007р.
Таким чином, враховуючи викладене, суд вважає, що вимога позивача щодо стягнення понесених витрат на правову допомогу в розмірі 4000,00грн., є обґрунтованою та такою що підлягає задоволенню.
В силу ст. 141 ЦПК України судові витрати, що складаються із судового збору, суд стягує з відповідача на користь держави, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.
Враховуючи вищевикладене, з'ясувавши обставини справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним задоволенню не підлягають з підстав їх недоведеності.
Керуючись ст. 12, 13, 15, 203, 206, 208, 215, 524, 526, 530, 536, 612, 625, 626, 628, 638, 046, 1047, 1048, 1049, 1050, 1051 ЦК України, ст. 4, 10, 76, 133, 141, 247, 259, 264, 265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд
вирішив:
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення позики - задовольнити .
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 заборгованість за договором позики ввід 15.11.2016 року в розмірі 1000,00дол.США та 6074,90грн, з якої: 1000,00 дол. США - сума позики, 5042,41грн. - відсотки, 1032,49грн. - 3% річних.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 понесені витрати на правову допомогу в розмірі 4000,00грн.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 в дохід держави судовий збір у розмірі 704,80 грн.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи в мережі Інтернет за веб-адресою сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України - https://court.gov.ua/sud1013/ та в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням - http://reyestr.court.gov.ua.
Суддя: Н.Ф. Карабаза