ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
14.05.2025Справа № 910/2021/25
Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., за участю секретаря судового засідання Тарасюк І.М., розглянувши матеріали справи
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Феркам Україна»
про стягнення 1563837,25 грн.
Представники сторін:
від позивача: Коляда Д.І.;
від відповідача: Гелетій І.І.
20.02.2025 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс» з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Феркам Україна» про стягнення 1563837,25 грн, з яких 107274,80 грн основного боргу, 1434381,30 грн штрафу, 3087,30 грн 3% річних та 19093,85 грн інфляційних втрат.
Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що відповідач в порушення умов укладеного між сторонами Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024 та Заявки №1 не у повному обсязі оплатив надані позивачем послуги, у зв'язку з чим у відповідача виникла заборгованість у сумі 107274,80 грн. Крім того, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача штраф у розмірі 1434381,30 грн, 3% річних у розмірі 3087,30 грн та інфляційні втрати у розмірі 19093,85 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.02.2025 відкрито провадження у справі №910/2021/25, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 26.03.2025, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.
24.03.2025 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зауважив, що з матеріалів справи неможливо, на думку відповідача, встановити, як позивачем розрахована вартість наданих послуг. Крім того, як вказує відповідач, міжнародна товарно-транспортна накладна №097224 від 20.08.2024 не містить жодної згадки про відповідача. Також, відповідач повідомив суду, що отримане 30.08.2024 від позивач поштове відправлення містило не акт приймання-передачі, а загальну комерційну пропозицію про співпрацю.
Водночас, відповідач вказує, що штраф, передбачений п. 8.2 Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024, за своєю правовою природою є пенею та просить суд зменшити його розмір на 99,99%.
У підготовчому засіданні 26.03.2025 судом було постановлено ухвалу про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та про відкладення підготовчого засідання на 23.04.2025.
31.03.2025 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив, яку суд долучив до матеріалів справи.
04.04.2025 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, які суд долучив до матеріалів справи.
23.04.2025 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшли додаткові пояснення та клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача.
У підготовчому засіданні 23.04.2025 судом було відмовлено у задоволенні клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, постановлено ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 30.04.2025.
У підготовчому засіданні 30.04.2025 судом було постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 14.05.2025.
Представник позивача у судовому засіданні 14.05.2025 надав усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі; представник відповідача у судовому засіданні 14.05.2025 надав усні пояснення по справі, проти задоволення позову заперечив.
У судовому засіданні 14.05.2025 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
13.08.2024 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс» (перевізник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Феркам Україна» (замовник) укладено Договір перевезення №Н-13/08, відповідно до умов якого замовник доручає перевізнику, а перевізник приймає за винагороду та на умовах цього договору здійснити перевезення вантажу замовника по митній території України та/або Європейського Союзу за маршрутом, зазначеним у Заявці. Усі узгоджені Заявки є невід'ємною частиною цього договору, якщо вони підписані обома сторонами.
Відповідно до п. 1.2 Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024 перевезення здійснюється особисто перевізником або використовуючи інших перевізників транспортним засобом, що відповідає вимогам, які ставляться для перевезення такого виду вантажу.
Договір набирає чинності з моменту підписання та діє до 31 грудня 2024 року. Договір може бути продовжений за письмовою згодою обох сторін (п. 2.2 Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024).
У п. 4.1 Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024 сторони погодили, що перевізник зобов'язується організувати наземне перевезення на підставі заявки замовника із зазначенням достатньо зрозумілих характеристик перевезення та інших засобів. Орієнтовна форма заявки узгоджується сторонами. Заявка надсилається замовником перевізнику у строки попередньо погоджені сторонами в залежності від виду вантажу (параметри та маршрут перевезення). Перевізник за погодженням всіх умов договору/або умов передбачених в заявці протягом двадцяти чотирьох годин відправляє скановану копію підписаної заявки (або повідомлення про відхилення) на електронну пошту замовника, що вказана в цьому договорі. Заявка є обов'язковою до виконання обома сторонами після обумовленого порядку виплат за надані перевізником послуги.
Відповідно до п. 5.3 Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024 сума вартості послуг виплачується замовником перевізнику у розмірі ста відсотків вартості послуг перевезення після виставленого перевізником рахунку, якщо інше не погоджено в заявці. Сторонами може бути домовлено про авансову оплату послуг, розмір якого визначається в заявці. Строк повного розрахунку з перевізником не може перевищувати 21 дня з моменту виконання замовлення, якщо інше не передбачено в заявці. День виконання замовлення зараховується до визначеного строку розрахунку. У випадку відсутності оплати перевізник виставляє замовнику претензію, відповідь на яку останній повинен надати не пізніше 10 (десяти) днів з моменту доставки за вказаними у договорі реквізитами.
Розрахунок за надані послуги перевезення між замовником та перевізником здійснюється за кожне окреме постачання послуг перевізником (п.5.6 Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024).
Між сторонами було погоджено Заявку №1 до Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024, в якій були визначені умови перевезення, зокрема встановлено вартість перевезення - 8800 євро по курсу НБУ на день завантаження; умови оплати - 30% передоплата, 70% - 5-7 календарних днів від дати розвантаження.
Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує на те, що відповідач в порушення умов укладеного між сторонами Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024 та Заявки №1 не у повному обсязі оплатив надані позивачем послуги, у зв'язку з чим у відповідача виникла заборгованість у сумі 107274,80 грн. Крім того, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача штраф у розмірі 1434381,30 грн, 3% річних у розмірі 3087,30 грн та інфляційні втрати у розмірі 19093,85 грн.
Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач зауважив, що з матеріалів справи неможливо, на думку відповідача, встановити, як позивачем розрахована вартість наданих послуг. Крім того, як вказує відповідач, міжнародна товарно-транспортна накладна №097224 від 20.08.2024 не містить жодної згадки про відповідача. Також, відповідач повідомив суду, що отримане 30.08.2024 від позивач поштове відправлення містило не акт приймання-передачі, а загальну комерційну пропозицію про співпрацю.
Водночас, відповідач вказує, що штраф, передбачений п. 8.2 Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024, за своєю правовою природою є пенею та просить суд зменшити його розмір на 99,99%.
Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За змістом ст. 908 Цивільного кодексу України, перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення. Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
Відповідно до ст. 909 Цивільного кодексу України, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі.
Відповідно до ч. 1 ст. 306 Господарського кодексу України перевезенням вантажів у цьому Кодексі визнається господарська діяльність, пов'язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами.
Згідно з ч. 3 ст. 306 Господарського кодексу України перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобільний вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній водний транспорт, авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транспорт, інші види транспорту.
Відповідно до ч. 1 ст. 307 Господарського кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транспортної накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства. Перевізники зобов'язані забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень (ч. 2 ст. 307 Господарського кодексу України).
Як встановив суд, між сторонами було погоджено Заявку №1 до Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024, в якій були визначені умови перевезення, зокрема встановлено вартість перевезення - 8800 євро по курсу НБУ на день завантаження; умови оплати - 30% передоплата, 70% - 5-7 календарних днів від дати розвантаження.
Відповідно до умов Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024 та Заявки №1 позивач виставив відповідачу рахунок на оплату №73 від 13.08.2024 на суму 119080,00 грн, який був оплачений відповідачем у повному обсязі, що підтверджується випискою з рахунку позивача, копія якої долучена до позовної заяви.
Судом встановлено, що позивач належним чином виконав свої зобов'язання за Договором перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024 та Заявкою №1, виконавши погоджене між сторонами перевезення, що підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною №097224 від 20.08.2024, яка містить відомості про отримання товару вантажоодержувачем 28.08.2024.
Згідно з п. 5.5 Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024 за результатами завершення перевезення складається Акт прийому-передачі.
Позивачем долучено до позовної заяви копію Акту надання послуг №2531 від 28.08.2024 на суму 401354,80 грн, який не підписаний відповідачем.
У позовній заяві позивач пояснив, що експрес-накладною №20450989238496 від 29.08.2024 він надіслав відповідачу оригінали документів, які були отримані останнім 30.08.2024 (підтверджується даними сайту Нова Пошта).
Втім, відповідач другий екземпляр акту не повернув та платіжним дорученням №473 від 30.12.2024 частково оплатив надані позивачем послуги з перевезення, перерахувавши позивачу кошти у сумі 175000,00 грн, що підтверджується випискою з рахунку позивача.
Суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів висловлення відповідачем мотивованої відмови від підписання акту надання послуг №2531 від 28.08.2024 на суму 401354,80 грн, з огляду на що суд дійшов висновку, що послуги, вказані в ньому, є прийнятими відповідачем.
У відзиві на позовну заяву відповідач повідомив, що ним 30.08.2024 було отримано від позивача не акт, а комерційну пропозицію.
З приводу цього суд зазначає, що обов'язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
Крім того, відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Оскільки відповідачем не надано суду доказів на підтвердження тих обставин, що 30.08.2024 ним було отримано від позивача не акт надання послуг №2531 від 28.08.2024 на суму 401354,80 грн, а комерційну пропозицію, то суд відхиляє такі заперечення відповідача як необгрунтовані.
Водночас, суд виходить з того, що обов'язок з оплати виникає не з факту підписання/непідписання чи надсилання/ненадсилання акту, а з факту надання послуг чи виконання робіт.
Оскільки з наданих сторонами доказів з більшою вірогідністю можна дійти висновку, що перевезення за міжнародною товарно-транспортною накладною №097224 від 20.08.2024 було здійснено на виконання замовлення відповідача (тобто, на виконання умов Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024 та Заявки №1), про що, зокрема, свідчать номери автомобілів, які вказані як в заявці, так і в CMR, адреса завантаження та розвантаження, які вказані як в заявці, так і CMR, а також дати завантаження (та проведені відповідача часткова післясплата, про що буде вказано далі), то суд відхиляє заперечення відповідача про ненадання позивачем доказів на підтвердження своїх позовних вимог.
Щодо суми наданих послуг суд зазначає, що вона становить 8800 євро по курсу НБУ на день завантаження (відповідно до Заявки №1).
Оскільки датою завантаження товару є 20.08.2024, що зазначено у міжнародній товарно-транспортній накладній №097224 від 20.08.2024, то вартість перевезення становить 401354,80 грн (8800 євро * 45,6085 грн (курс НБУ).
За таких обставин суд відхиляє заперечення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, відносно неможливості визначення вартості наданих послуг.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до міжнародної товарно-транспортної накладної №097224 від 20.08.2024 товар вантажоодержувачем було отримано 28.08.2024, з огляду на що відповідач повинен був оплатити надані позивачем послуги у строк до 04.09.2024 (5-7 календарних днів від дати розвантаження - відповідно до Заявки №1).
Втім, відповідач неналежним чином виконав вказаний обов'язок та сплатив позивачу за спірне перевезення грошові кошти загальною сумою 294080,00 грн (119080,00 грн шляхом попередньої оплати та 175000,00 грн післяоплатою).
Доказів сплати грошових коштів у сумі 107274,80 грн (401354,80 грн - 119080,00 грн - 175000,00 грн) станом на дату розгляду справи у суді відповідачем суду не надано.
Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Зазначене також кореспондується з положеннями статей 525, 526 Цивільного кодексу України.
Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Наявність та розмір заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю «Феркам Україна» за Договором перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024 (за Заявкою №1) у сумі 107274,80 грн підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами та відповідачем не були спростовані, у зв'язку з чим позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс» в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Феркам Україна» суми основного боргу у розмірі 107274,80 грн підлягають задоволенню у повному обсязі.
Також, позивач просить суд стягнути з відповідача штраф у сумі 1434381,30 грн., нарахований за період з 07.09.2024 по 29.12.2024 та з 31.12.2024 по 19.02.2025.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).
Відповідно до ч. 1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Згідно з ч. 2 ст. 549 Цивільного кодексу України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Відповідно до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання зобов'язання.
У п. 8.2 Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024 сторони погодили, що у випадку пропуску строку будь-яких виплат замовником, що належать перевізнику, замовник повинен сплатити пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми заборгованості за кожен день прострочення та штраф у розмірі двісті євро за кожен день прострочення оплати.
Суд зазначає, що формулювання, наведене у п. 8.2 Договору перевезення №Н-13/08 від 13.08.2024, про нарахування неустойки у вигляді штрафу за кожен день прострочення оплати свідчить про те, що фактично вказаним передбачено нарахування пені, а не штрафу, оскільки саме пеня нараховується за кожен день прострочення оплати (ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).
Крім того, згідно з статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» передбачає, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Тобто, законодавством встановлений граничний розмір нарахування пені - не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, у зв'язку з чим нарахування пені у розмірі 200 євро за кожен день прострочення є безпідставним.
Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Зважаючи на викладені обставини, суд дійшов висновку, що в межах заявленого позивачем періоду нарахування (з 07.09.2024 по 29.12.2024 та з 31.12.2024 по 19.02.2025) обгрунтованим розміром пені є 27196,28 грн.
У відзиві на позовну заяву відповідач просив суд зменшити розмір штрафних санкцій на 99,99%.
Відповідно до статті 233 Господарського кодексу України суд має право зменшити розмір санкцій, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Згідно із частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Аналіз приписів статей 551 Цивільного кодексу України, 233 Господарського кодексу України дає підстави для висновку про те, що право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов'язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки; господарський суд повинен надати оцінку поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення. Вирішуючи питання про зменшення розміру пені, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки порівняно з розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків та ін. При цьому обов'язок доведення існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру заявленої до стягнення суми пені, покладається на особу, яка заявляє відповідне клопотання.
Відповідно до частини третьої статті 13, частини першої статті 76, статті 78, статті 79 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній станом на час апеляційного розгляду справи) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Отже, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи із інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов'язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначного прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (у тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.
Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.09.2019 зі справи № 904/4685/18 від 21.11.2019 зі справи № 916/553/19).
Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 Цивільного кодексу України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.
Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
Зокрема, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Наприклад, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549-552 Цивільного кодексу України. Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 Цивільного кодексу України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.
Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.
Водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов'язків у правовідносинах.
Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру процентів річних, що підлягають стягненню з боржника за прострочення грошового зобов'язання, Велика Палата Верховного Суду
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18 зазначено, що господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.
Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
Зважаючи на те, що обгрунтованим розміром неустойки є 27196,28 грн, а не 1434381,30 грн, суд дійшов висновку в необгрунтованості клопотання відповідача про зменшення розміру неустойки, яка підлягає стягненню з відповідача.
Таким чином, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс» в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Феркам Україна» неустойки у розмірі 1434381,30 грн підлягають частковому задоволенню у розмірі 27196,28 грн.
Крім того, позивач нарахував та заявляє до стягнення з відповідача 3% річних у сумі 3087,30 грн за період з 07.09.2024 до 19.02.2025 та інфляційні втрати у сумі 19093,85 грн за період з вересня по грудень 2024 року.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.
У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.
Кредитору, у свою чергу, згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України належить право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу.
Цивільним кодексом України, як основним актом цивільного законодавства, не передбачено механізму здійснення розрахунку інфляційних втрат кредитора у зв'язку із простроченням боржника у виконанні грошового зобов'язання.
Водночас, частиною першою статті 8 Цивільного кодексу України визначено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
Частиною п'ятою статті 4 Цивільного кодексу України передбачено, що інші органи державної влади України у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини.
Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» визначено індексацію грошових доходів населення як встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг (стаття 1 Закону). Статтею 2 цього Закону передбачено як об'єкти індексації грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України, що не мають разового характеру, перелік яких визначено у частині першій цієї статті; водночас, частиною другою статті 2 цього Закону законодавець передбачив право Кабінету Міністрів України встановлювати інші об'єкти індексації, поряд з тими, що зазначені у частині першій цієї статті.
З метою реалізації Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» Кабінет Міністрів України постановою №1078 від 17.07.2003 затвердив Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок), пунктом 1 якого передбачено, що цей Порядок визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків (пункти 1-1, 4 Порядку).
Отже, при розрахунку інфляційних втрат у зв'язку із простроченням боржником виконання грошового зобов'язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003, та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України №265 від 27.07.2007.
Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 Цивільного кодексу України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац п'ятий пункту 4 постанови КМУ №1078).
Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - «дефляція», то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ №1078 від 17.07.2003.
Об'єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 роз'яснено, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.
Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.
Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:
- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;
- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.
Перевіривши розрахунки 3% річних та інфляційних втрат, суд дійшов висновку в їх обгрунтованості, у зв'язку з чим позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс» в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Феркам Україна» 3% річних у сумі 3087,30 грн та інфляційних втрат у сумі 19093,85 грн підлягають задоволенню у повному обсязі.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Феркам Україна» (04070, м. Київ, вул. Ігорівська, буд. 1/8, літера Г; ідентифікаційний код: 43194497) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Негабарит-Сервіс» (45034, Волинська обл, Ковельський р-н, смт. Люблинець, вул. Заводська, буд. 7-А; ідентифікаційний код: 37707423) суму основного боргу у розмірі 107274 (сто сім тисяч двісті сімдесят чотири) грн 80 коп., пеню у розмірі 27196 (двадцять сім тисяч сто дев'яносто шість) грн 28 коп., 3% річних у розмірі 3087 (три тисячі вісімдесят сім) грн 30 коп., інфляційні втрати у розмірі 19093 (дев'ятнадцять тисяч дев'яносто три) грн 85 коп. та судовий збір у розмірі 1879 (одна тисяча вісімсот сімдесят дев'ять) грн 83 коп.
3. В іншій частині позову відмовити.
4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено та підписано 21.05.2025.
Суддя О.М. Спичак