Справа № 127/42517/24
Провадження № 22-ц/801/1083/2025
Категорія: 80
Головуючий у суді 1-ї інстанції Борисюк І. Е.
Доповідач:Стадник І. М.
Іменем України
20 травня 2025 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ в складі:
головуючого, судді-доповідача Стадника І.М.,
суддів: Войтка Ю.Б., Сопруна В.В.
з участю секретаря судового засідання Кахно О.А.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 2
апеляційну скаргу представника Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи - адвоката Безрученка Дениса Павловича
на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 березня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Борисюк І.Е.,
у справі №127/42517/24
за позовом ОСОБА_1 (позивач)
до Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи (відповідач)
за участю Вінницької обласної ради, Вінницької обласної військової адміністрації (треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача )
про нарахування та стягнення заробітної плати, -
встановив:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулася в міський суд з позовом до Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи, залучивши третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Вінницьку обласну раду про нарахування та стягнення заробітної плати, обґрунтовуючи вимоги тим, що 01.01.2022 набрала чинності постанова КМУ від 12.01.2022 № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я», згідно з якою розмір нарахованої заробітної плати медичним працівникам закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності за повністю виконану місячну (годинну) норму праці установлюється у межах фонду оплати праці на 2022 рік: на рівні не менше 20 000 гривень лікарям (крім лікарів-інтернів) та професіоналам з вищою немедичною освітою, які допущені до медичної діяльності в закладах охорони здоров'я.
Разом з тим, Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи, який відноситься до державної (комунальної) форми власності, вказану постанову не застосовав і, як результат, підвищення заробітної плати відповідно до вищезазначеної постанови з 01.01.2022 не відбулось. Вважає, що з 01.10.2022 їй протиправно не виплачується заробітна плата у відповідності до постанови КМУ від 12.01.2022 № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я», а тому просила зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити їй різницю заробітної плати за період з 01.01.2022 по 19.07.2022 з урахуванням фактично відпрацьованого часу у відповідності до постанови КМУ від 12.01.2022 № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я».
Ухвалою Вінницького міського суду від 09 січня 2025 року до участі в справі в якості третьої особи залучено також Вінницьку обласну державну адміністрацію.
Рішення суду першої інстанції
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 03 березня 2025 року позов задоволено.
Суд постановив зобов'язати Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи нарахувати ОСОБА_1 заробітну плату за період з 01.01.2022 по 19.07.2022 пропорційно до відпрацьованого часу у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 12.01.2022 № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я» і виплатити їй різницю між виплаченою та нарахованою заробітною платою за період з 01.01.2022 по 19.07.2022 у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 12.01.2022 № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я». Стягнути з Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи в дохід держави судовий збір в сумі 1 211,20 гривень.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погодившись із судовим рішенням, 02 квітня 2025 року представник Вінницького обласного центру МСЕК адвокат Безрученко Д.П. подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на необґрунтованість судового рішення та неповне встановлення судом усіх обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм процесуального права, просить скасувати його та ухвалити нове про відмову в задоволенні вимог.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що відповідно до роз'яснень Міністерства охорони здоров'я України від 28 січня 2022 року № 10-13/2496/2-22 під час визначення питання про поширення на заклад охорони здоров'я дії постанови Кабінету Міністрів України № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я», слід керуватись рядом нормативно-правових актів, зокрема, Постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 285 «Про затвердження ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики». Проте, в період часу з 01 січня 2022 по 19 липня 2022 року Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи не мав чинної ліцензії на здійснення господарської діяльності з медичної практики, а тому підстави для застосування положень Постанови КМУ від 12 січня 2022 року № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я» відсутні.
Вказує, що відповідач в повному обсязі фінансується за рахунок коштів обласного бюджету, субвенції на підтримку з державного бюджету місцевим бюджетам, тому вважає, що вимоги позивача щодо зобов'язання Вінницького обласного центру медико соціальної експертизи нарахувати та виплатити заробітну плату з 01 січня 2022 року по 19 липня 2022 року у відповідності до постанови Кабінету міністрів України від 12 січня 2022 року № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я» є безпідставними та необґрунтованими.
Узагальнені доводи і заперечення інших учасників справи
У відзивах на апеляційну скаргу представник Вінницької обласної ради Сенів А.М. та позивач ОСОБА_1 просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
У письмових поясненнях представник Вінницької обласної військової адміністрації вказав ті ж самі обставини незгоди з судовим рішенням, що викладені в апеляційній скарзі відповідача.
Провадження у справі в суді апеляційної інстанції
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 23 квітня 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі, а ухвалою суду від 05 травня 2025 року закінчено підготовчі дії та призначено справу до розгляду.
В судовому засіданні представник відповідача адвокат Безрученко Д.П. вимоги апеляційної скарги підтримав на умовах, викладених у ній, і просив задовольнити.
Представник третьої особи Вінницької обласної державної адміністрації Годованюк А.О. вимоги апеляційної скарги підтримав і просить задовольнити.
Представник третьої особи Вінницької обласної ради Сенів А.М. проти вимог апеляційної скарги заперечував, просить залишити в силі рішення суду першої інстанції як законне і обґрунтоване.
Позивач ОСОБА_1 , повідомлена в установленому законом порядку про дату, час і місце судового засідання, до суду не з'явилася, що відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Встановлені судом першої інстанції обставини
Судом першої інстанції встановлено, що згідно із дипломом серії НОМЕР_1 , виданим 25.06.1987, ОСОБА_1 у 1987 році закінчила Вінницький медичний інститут імені М.І. Пирогова і отримала повну вищу освіту за спеціальністю «Лікувальна справа» та здобула кваліфікацію лікаря.
Із довідки Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи № 41 від 19.12.2024 вбачається, що позивачка працює у Вінницькому обласному центрі медико-соціальної експертизи на посаді «Голова комісії лікар-невропатолог» та за період з 01.01.2022 по 14.03.2023 її загальний дохід становив 166 332,72 гривень.
31.01.2022 первинна профспілкова організація Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи відповідно до ч. 9, ч. 10 ст. 21 «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» внесла подання керівнику Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи про усунення порушень законодавства про працю та колективного договору у Вінницькому обласному центрі медико-соціальної експертизи, а саме, зокрема: підвищити з 01.01.2022 працівникам заробітну плату відповідно до постанови КМУ від 12.01.2022 № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я».
23.02.2022 у відповідь на вказане вище подання Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи повідомив, що даний центр не є комунальним некомерційним підприємством та не входить до медичних закладів, які працюють згідно з договором з Національною службою здоров'я України за програмою медичних гарантій. Центр в повному обсязі фінансується за рахунок коштів обласного бюджету, субвенції на підтримку з державного бюджету місцевим бюджетам. Станом на 16.02.2022 за січень місяць 2022 року виплачена заробітна плата згідно затвердженої тарифікації та відповідно до фінансування. На виконання постанови КМУ від 12.01.2022 № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я» адміністрація звернулася до Вінницької обласної ради та галузевого департаменту щодо необхідності додаткового фінансування з метою виконання даної постанови.
Позиція апеляційного суд у
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив із його доведеності та вважав, що невиплата позивачці заробітної плати в розмірі, на який вона мала право відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, є втручанням у її право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали цивільної справи, дійшла таких висновків.
За змістом ч. 1 статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.
Відповідно до ч. 1 статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із ч. 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно із статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 98 КЗпП України передбачено, що оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно-правових актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бюджетних асигнувань та позабюджетних доходів.
Також статті 13 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України в межах бюджетних асигнувань. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
Згідно із ч. ч. 1, 2 статті 8 Закону України «Про оплату праці» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників. Умовим розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті, та ч. 1 статті 10 цього Закону.
Відповідно до п. «ж» ч. 1 ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» медичні і фармацевтичні працівники мають право на оплату праці у державних та комунальних закладах охорони здоров'я у розмірі, не нижчому, ніж визначено Кабінетом Міністрів України, у тому числі з дотриманням гарантій щодо мінімальної заробітної плати.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 2022 року № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я» встановлено, що:
1) розмір нарахованої заробітної плати медичним працівникам закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності за повністю виконану місячну (годинну) норму праці установлюється у межах фонду оплати праці на 2022 рік:
-на рівні не менше 20000 гривень лікарям (крім лікарів-інтернів) та професіоналам з вищою немедичною освітою, які допущені до медичної діяльності в закладах охорони здоров'я;
-на рівні не менше 13500 гривень для посад молодших спеціалістів з медичною освітою (фахових молодших бакалаврів), фахівцям з початковим рівнем (короткий цикл) вищої медичної освіти, першим (бакалаврський) рівнем вищої медичної освіти і магістрів з медсестринства;
2) граничний розмір надбавок, передбачених у підпункті «а» підпункту 2 пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 р. № 1298 “Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» (Офіційний вісник України, 2002 р., № 36, ст. 1699), може бути збільшений для досягнення розміру нарахованої заробітної плати медичним працівникам закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності, передбаченого підпунктом 1 пункту 1 цієї постанови;
3) надбавки, установлені з урахуванням положень підпункту 2 пункту 1 цієї постанови, не враховуються під час установлення доплат та інших надбавок медичним працівникам закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності;
4) диференціація заробітної плати медичним працівникам закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності здійснюється у межах фонду оплати праці шляхом встановлення доплат та надбавок з урахуванням складності, відповідальності та умов виконуваної роботи, кваліфікації працівника, результатів його роботи;
5) у разі встановлення медичному працівнику неповного робочого дня або неповного робочого тижня, а також під час невиконання працівником у повному обсязі встановленої норми тривалості робочого часу вимога щодо розміру оплати праці, передбачена підпунктом 1 пункту 1 цієї постанови, застосовується пропорційно до відпрацьованого часу.
Статтею 3 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров'я» заклад охорони здоров'я - юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників і фахівців з реабілітації .
Пунктом 15 частини 1 статті 7 та частною1 статті 9 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» встановлено, що медична практика підлягає ліцензуванню та ліцензіат зобов'язаний виконувати вимоги ліцензійних умов відповідно до виду господарської діяльності, а здобувач ліцензії для її отримання - відповідати ліцензійним умовам.
За інформацією Міністерства хорони здоров'я, викладеною у листі до Міністерства економіки від 18.02.2022№10-10/4849/2-2022 під час визначення сфери поширення дії Постанови № 2 доцільно керуватися такими нормативно-правовими актами:
-основи законодавства України про охорону здоров'я (далі - Основи);
-Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності»;
-постанова КМУ від 16.05.2011 р. № 501 «Про затвердження переліку закладів охорони здоров'я та програм у галузі охорони здоров'я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, видатки на які здійснюються з державного бюджету, та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України»;
-постанова КМУ від 02.03.2016 р. № 285 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики»;
-наказ МОЗ від 28.10.2002 р. № 385 «Про затвердження переліків закладів охорони здоров'я, лікарських посад, посад фармацевтів, посад фахівців з фармацевтичною освітою (асистентів фармацевтів), посад професіоналів у галузі охорони здоров'я, посад фахівців у галузі охорони здоров'я та посад професіоналів з вищою немедичною освітою у закладах охорони здоров'я», у тому числі структурних підрозділах, що здійснюють медичну діяльність установ, закладів та організацій незалежно від підпорядкування ;
-наказ МОЗ від 06.07.2015 р. № 408 «Про затвердження Типового положення про університетську клініку вищого навчального закладу (закладу післядипломної освіти)»
Представник відповідача у цій справі стверджує, що положення постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 2022 року № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я» можуть застосовуватись лише до тих медичних працівників закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності, які мають ліцензію на провадження господарської діяльності із медичної практики.
Проте як встановлено судом зазначена постанова Кабінету Міністрів України від 12 січня 2022 року № 2 таких застережень не містить.
Як вбачається із положень підпункту 1 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 2022 року № 2, її норми поширюються на медичних працівників закладів охорони здоров'я державної або комунальної форм власності.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Цивільна справа повинна бути з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
У рішеннях ЄСПЛ та Верховного Суду сформувалась стала практика щодо визначення відповідних критеріїв поняття «якість закону».
У практиці Європейського суду з прав людини зазначено, що принципи юридичної визначеності й леґітимних очікувань означають, що «наслідки законодавства Спільноти мають бути зрозумілими та очікуваними для тих, на кого воно поширюється» («Amministrazione delle finanze dello Stato v. SRL Meridionale Industria Salumi and Others», справа № 212-217/80, п. 10); або «що законодавство має бути зрозумілим і чітким, і що його застосування має бути передбачним для усіх зацікавлених сторін» («Europaisch-Iranische Handelsbank AG v. Council of the European Union», справа № T?434/11, п. 93; «France v. Commission», справа № C-325/91, п. 26).
Зазначений підхід був застосований у свій практиці Великою Платою Верховного Суду України. Зокрема у постанові від 30 січня 2019 року у справі №442/456/17 Велика Палата Верховного Суду, здійснюючи відступ від позиції Верховного Суду України, вказала, що це Суд при ухваленні постанови від 25 травня 2016 року у справі №419/794/15-а віддав перевагу найменш сприятливому для позивачки тлумаченню законодавства України. Водночас положеннями ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року, ухваленої у справі №492/446/15-а обґрунтовуючи необхідність відступу від позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2013 року у справі №21-241а13 також врахувала правовий висновок ЄСПЛ, сформований у рішенні у справі «Щокін проти України (заяви №23759/03 та №37943/06, п.50-56) де Суд визначив концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу «якості закону»; у разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.
У постанові від 06 листопада 2018 року у справі №812/292/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.
У постанові від 13 лютого 2019 року, що винесена у зразковій справі №822/524/18 Великою Палатою Верховного Суду, із посиланням на положення статті 1, 8, 92 Конституції України, а також на статтю 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права зроблено висновок про те, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, наявності у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Вимога щодо «якості закону» та обов'язок суду застосувати найбільш сприятливий для особи спосіб тлумачення закону, який не відповідає визначеним критеріям якості закону, ґрунтуються передусім на положеннях ч. 1 статті 57 Конституції України, яка встановлює, що «кожному гарантується право знати свої права і обов'язки». Із цієї конституційної норми відомо те, що у випадку встановлення судом того факту, що закон сформульований у спосіб, який не дозволяє особі знати свої права і обов'язки, застосування (тлумачення) такого закону повинно відбуватися судом на користь особи, яку позбавили (звузили) на підставі цього закону певного права або встановили (розширили) для неї нові обов'язки.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 констатував, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Крім того, у Рішенні Конституційного Суду України у справі від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 міститься наступний висновок «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі».
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що відсутність ліцензії у Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи на здійснення господарської діяльності з медичної практики є підставою для незастосування Постанови Кабінету Міністрів №2 від 12 січня 2022 року, оскільки наявність/відсутність відповідної ліцензії не перебуває у причинно-наслідковому зв'язку із обов'язком роботодавця здійснювати гарантовану державою оплату праці.
Крім того, прийняття Кабінетом Міністрів України вищевказаної Постанови спрямоване на дотримання гарантій умов оплати праці медичних працівників і жодним чином не пов'язується із наявністю/відсутністю ліцензії на здійснення господарської діяльності з медичної практики.
Суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що наявність/відсутність ліцензії не може бути наслідком невиплати гарантованої державою заробітної плати працівнику, а тому невиплата позивачці у період з 01.01.2022 по, в даному випадку, 19.07.2022 заробітної плати в розмірі, на який вона мала право відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, є втручанням у її право на мирне володіння майном, що є порушенням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
При цьому колегія суддів звертає увагу, що роз'яснення Міністерства охорони здоров'я України від 28.01.2022 року, викладені у листі, на які посилається в апеляційній скарзі відповідач, не є нормативно-правовим актом, він носить лише роз'яснювальний, інформаційний та рекомендаційний характер і не встановлюють нових правових норм.
З огляду на викладене апеляційний суд відхиляє доводи відповідача щодо застосування положення постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 2022 року №2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я» лише до тих медичних працівників закладів охорони здоров'я державної або комунальної форм власності, які мають ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики.
Отже ухвалене у справі рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і підстав для його зміни чи скасування за наведеними у скарзі доводами, колегія суддів не вбачає.
Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Щодо судових витрат
По справі відсутні підстави для перерозподілу чи відшкодування судових витрат, пов'язаних з розглядом справи в суді апеляційної інстанції.
На підставі викладеного та керуючись статтями 367, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу представника Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи адвоката Безрученко Дениса Павловича залишити без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 березня 2025 року, - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий І.М. Стадник
Судді Ю.Б. Войтко
В.В. Сопрун