Справа № 240/17258/24
Головуючий у 1-й інстанції: Попова О.Г.
Суддя-доповідач: Драчук Т. О.
19 травня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Драчук Т. О.
суддів: Полотнянка Ю.П. Смілянця Е. С.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про визнання бездіяльності протиправною, стягнення коштів,
в вересні 2024 року (з урахуванням уточнення вимог адміністративного позову від 07.10.2024) позивач, - ОСОБА_1 , звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні.
Також, позивач просив стягнути з Головного управління Національної поліції в Житомирській області код на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 4512 грн (чотири тисячі п'ятсот дванадцять гривень) 60 коп.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 16.12.2024 позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнуто з Головного управління Національної поліції в Житомирській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 20.09.2024 в розмірі 1 504 (одна тисяча п'ятсот чотири) грн. 20 коп.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 16.12.2024, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову.
Апеляційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також суд першої інстанції не в повній мірі дослідив обставини справи та надав неповну оцінку доказам наявним в матеріалах справи.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати, з огляду на наступне.
Як встановлено судом першої інстанції, підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 (далі - позивач) проходив службу в Головному управлінні Національної поліції в Житомирській області.
Наказом начальника Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 18.09.2024 за №529 о/с позивач з 19.09.2024 звільнений зі служби поліції за п.6 ч.1 ст.177 (у зв'язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби) відповідно до Закону України "Про Національну поліцію".
Виплати при звільненні позивач отримав 21.09.2024, що підтверджується випискою від 23.09.2024.
Позивач, вважаючи, що має місце факт порушення відповідачем його прав та інтересів у частині несвоєчасного отримання належних до виплати грошових сум при звільненні зі служби поліції, звернувся до суду із цим позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення працівникам Національної поліції не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що не заборонено спеціальним законодавством.
Нерозповсюдження на працівників поліції норм КЗпП України стосується лише врегулювання оплати праці (грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення: розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки визначені ст.116 КЗПП України є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Матеріалами справи встановлено, що наказом начальника Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 18.09.2024 за №529 о/с позивач з 19.09.2024 звільнений зі служби поліції за п.6 ч.1 ст.177 (у зв'язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби) відповідно до Закону України "Про Національну поліцію".
Виплати при звільненні позивач отримав 21.09.2024, що підтверджується випискою від 23.09.2024.
Водночас, суд першої інстанції не приймає до уваги, що відповідач прострочив виплату грошового забезпечення при звільненні, починаючи з 19.09.2024 по 21.09.2024, тобто за 3 календарних днів.
Затримка розрахунку при звільненні за період з 20.09.2024 (наступний день після звільнення та останній день затримки перед днем виплати) становить 1 календарний день.
Згідно із наданою довідкою від 01.10.2024 за №СЕД-43384 про доходи позивача, за останні два місяці перед звільненням становив 54 151,37 грн. (36612,97 грн. за липень 2024 року та 17538,40 грн. за серпень 2024 року), сума середньоденного грошового забезпечення становить 1 504,20 грн. (54151,37 грн. / 36 днів).
Відтак, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні буде становити 1 504,20 грн (1504,20 грн * 1 календарні дні).
Отже, підсумовуючи вищевикладені висновки, з метою ефективного захисту прав позивача, суд першої інстанції на підставі частини другої статті 9 КАС України вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, самостійно обравши спосіб захисту, який відповідає об'єкту порушеного права та у спірних правовідносинах є достатнім і необхідним (ефективним), а саме шляхом визнання протиправними дій Головного управління Національної поліції в Житомирській області щодо звільнення зі служби позивача без проведення остаточного розрахунку в повному обсязі та стягнення з Головного управління Національної поліції в Житомирській області на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 20.09.2024 в розмірі 1504,20 грн.
Колегія суддів, в межах доводів апеляційної скарги, не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно з вимог ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з вимогами ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку з позивачем при звільненні, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч.1 ст.116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 1 ст.117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку. (В редакції після 19.07.2022 - "У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців").
Частиною 2 ст.117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Конституційний Суд України в рішенні №4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237 1 цього Кодексу роз'яснив: "Згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Колегія суддів, окрім іншого, звертає увагу на правову позицію, викладену Верховним Судом в постанові від 30 квітня 2020 року, справа №805/4458/17-а, відповідно до якої, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає. Тобто, тут істотними є факт невиплати належних працівникові сум при звільненні та факт остаточного розрахунку з ним.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, передбаченого в цій статті, якщо спір буде вирішено на його користь. Якщо ж вимоги працівника буде задоволено частково, то розмір відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд. В останньому випадку суму заборгованості із заробітної плати, а також суму відшкодування за час затримки її виплати визначає суд, враховуючи, з-поміж іншого, такі чинники для його (відшкодування) визначення, як розмір спірної суми, яка підлягає стягненню, істотності цієї частки порівняно з середнім заробітком, інших обставин, які у кожній конкретній ситуації мають значення для визначення розміру відшкодування.
Так, правова позиція також уже була висловлена Верховним Судом у постанові від 08.11.2018 у справі №821/2148/16 (провадження № К/9901/33971/18, К/9901/33978/18).
При цьому, 26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила у справі №821/1083/17 постанову, якою касаційну скаргу Комісії з ліквідації Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі залишила без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року у справі № 821/1083/17 залишила без змін.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) [у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України"] надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Разом з тим, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Згідно з ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 ст.117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст.117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Отже, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Відтак Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Також зазначено про те, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Судом встановлено, а сторонами не заперечується, що позивач звільнений зі служби 19.09.2024, а виплачено належну при звільненні суму лише 21.09.2024.
Тобто, надаючи оцінку викладеному, колегія суддів звертає увагу відповідача, що остаточний розрахунок з позивачем проведено не в день звільнення позивача.
В свою чергу, законодавство покладає обов'язок на суб'єкта виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Проте, вагомою обставиною в межах даного спору є те, що позивачем 07.10.2024 було змінено вимоги адміністративного позову, на що в своїй апеляційній скарзі звертає увагу відповідач.
Надаючи оцінку даній обставині, колегія суддів зазначає наступне.
10.09.2024 ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні.
Також, позивач просив стягнути з Головного управління Національної поліції в Житомирській області код на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 12004,30 грн.
Підставами позову стало те, що йому 29.08.2024 на банківський рахунок зараховано від ГУНП в Житомирській області грошове забезпечення в розмірі 17049,95. Крім того, позивач зазначив, що звільнений з ГУНП в Житомирській області згідно наказу ГУНП в Житомирській області №1668 від 19.08.2024 про застосування дисциплінарних стягнень у виді звільнення із служби в поліції.
Разом з цим, 07.10.2024 ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з заявою про уточнення вимог адміністративного позову, в якій просить про визнання протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Житомирській області щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні та стягнення з Головного управління Національної поліції в Житомирській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 4512 грн 60 коп.
Підставами позову зазначає те, що наказом начальника Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 18.09.2024 за №529 о/с позивач з 19.09.2024 звільнений зі служби поліції. В свою чергу, виплати при звільненні позивач отримав 21.09.2024.
Отже, з урахуванням вказаного, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем при зміні позовних вимог було змінено, не лише вимоги адміністративного позову, а й підстави його подання. Також, вагомим в даному питанні є те, що позивач звернувся до суду 10.09.2024, а зобов'язати нарахувати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні просить за період з 19.09.2024 по 21.09.2024. Тобто, за період після звернення до суду з відповідним позовом.
Також, колегія суддів зазначає, що згідно з ч.1 ст.47 КАС України крім прав та обов'язків, визначених у статті 44 цього Кодексу, позивач має право на будь-якій стадії судового процесу відмовитися від позову. Позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п'ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
Відповідно до ч.2, 3, 5, 6 ст.44 КАС України учасники справи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Учасники справи мають право:
1) ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень;
2) подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам;
3) подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб;
4) ознайомлюватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судового засідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові зауваження з приводу їх неправильності чи неповноти;
5) оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках;
6) користуватися іншими визначеними законом процесуальними правами.
Учасники справи зобов'язані:
1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу;
2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи;
3) з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою;
4) подавати наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази;
5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні;
6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки;
7) виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
За введення суду в оману щодо фактичних обставин справи винні особи несуть відповідальність, встановлену законом.
Отже, позивач може подати заяву про зміну позовних вимог шляхом збільшення або зменшення розміру позовних вимог та шляхом зміни підстав або предмету адміністративного позову в межах строку визначеного ст.47 КАС України з урахуванням вимог ст.44 КАС України.
Також, як зазначав Верховний Суд у постанові від 23.12.2020 в межах справи №361/822/17 розміром позову є кількісна характеристика позовних вимог. При цьому, під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві.
Водночас предметом позову є матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, відповідно до яких суд має ухвалити рішення. Характер позовної вимоги визначається характером спірних правовідносин, з якого випливає вимога позивача.
Під підставами позову, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги. Обставинами можуть бути лише юридичні факти матеріально-правового характеру, тобто такі факти, які тягнуть певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Юридичні факти матеріально-правового характеру, які визначені як підстави позову, свідчать про те, що існують правовідносини і що внаслідок певних дій ці відносини стали спірними.
Отже, зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується заявлена позивачем вимога. Зміна предмету або підстав позову може відбуватися лише у межах спірних правовідносин. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.
Колегія суддів зазначає, що порівняльний аналіз предмету та підстав позову, який подано позивачем первісно (10.09.2024), та заяви про зміну предмету позову (07.10.2024), доводить, що позивачем фактично заявлено нові позовні вимоги, які первісно не заявлялись і не могли бути заявлені станом на 10.09.2024.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що позивач в заяві про зміну предмету позову (уточнення позовних вимог) змінив як предмет позову, так і підстави позову, що суперечить приписам ст. 47 КАС України.
Крім того, колегія суддів звертає увагу позивача, що в даному випадку право позивача на доступ до суду (судового захисту) в межах змінених (уточнених) позовних вимог може бути реалізоване у спосіб подання ним нової позовної заяви, а не зміною предмету та підстав первинного позову.
На підставі вказаного, суд першої інстанції мав в межах ч.2 ст.167 КАС України повернути заяву позивача про уточнення позовних вимог без розгляду. Проте, останнім не вчинено дій щодо даної обставини.
Щодо первісних вимог адміністративного позову, колегія суддів зазначає, що останні задоволенню не підлягають, оскільки відсутній сам предмет позову (позивач не був звільнений з займаної посади ні станом на 19.08.2024, ні станом на 29.08.2024, а тому й підстави виплачувати середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні, відсутні).
З урахуванням зазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що відсутні підстави для задоволення позову в межах наявних матеріалів справи та заявлених вимог адміністративного позову.
Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Отже, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції та прийнятті нової постанови про відмову у задоволенні адміністративного позову.
Відповідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Отже, ст.2 КАС України та ч.4 ст.242 КАС України вказують, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно з ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Житомирській області задовольнити повністю.
Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2024 року скасувати.
Прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 .
Постанова суду набирає законної сили з моменту прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Головуючий Драчук Т. О.
Судді Полотнянко Ю.П. Смілянець Е. С.