Справа №127/8683/25
Провадження №1-кп/127/295/25
20 травня 2025 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,
сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,
сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 16.01.2025 за № 12025020010000246, за обвинуваченням:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Вінниці, громадянина України, з середньою спеціальною освітою, непрацюючого, неодруженого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше несудимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 263 Кримінального кодексу України,
Солдат військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_5 у порушення вимог статті 41 Конституції України, статей 11, 16, 49, 102-1, 102-2 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, статей 3-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, пункту 21 частини першої статті 23 Закону України «Про національну поліцію», пункту 1 додатку № 1 до постанови Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» № 2471-ХІІ від 17.06.1992, пункту 1 Положення про дозвільну систему, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 576 від 12.10.1992, вчинив кримінальне правопорушення за таких обставин.
ОСОБА_5 , діючи умисно, маючи злочинний умисел направлений на незаконне зберігання бойових припасів, під час розпивання алкогольних напоїв за місцем свого проживання у грудні 2023 року отримав у подарунок від ОСОБА_6 оборонну осколкову ручну гранату «Ф-1», яку почав зберігати за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , без передбаченого законом дозволу.
Надалі, 23.01.2025 у період часу з 12:22 год. до 14:00 год. було проведено обшук за зазначеною вище адресою, під час якого в квартирі, де проживає ОСОБА_5 , вилучено металевий предмет еліпсоїдної форми зеленого кольору з ребристою поверхнею та металевий предмет циліндричної форми із зигзагоподібною пластиною, які в конструктивному поєднанні відносяться до бойових припасів і є оборонною осколковою ручною гранатою «Ф-1» промислового виготовлення військового призначення.
Обвинувачений ОСОБА_5 у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав та надав суду чіткі й послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого йому діяння, які узгоджуються з відомостями, зазначеними в обвинувальному акті. Зокрема, повідомив суду, що на початку війни друг дав йому гранату, яку він взяв на всяк випадок та заховав у себе вдома. При цьому він розумів, що не має відповідного дозволу на зберігання гранати. У подальшому йому призвали, він мав намір забрати гранату у частину, однак забув.
Під час проведення обшуку він добровільно видав гранату.
Допит обвинуваченого відбувся в судовому засіданні відповідно до приписів статті 351 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Під час зазначеного допиту обвинувачений надав суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого йому діяння, які мають бути встановленими в судовому засіданні згідно з приписами частини першої статті 91 КПК.
Суд відповідно до частини третьої статті 26 та частини третьої статті 349 КПК вважає за недоцільне досліджувати докази стосовно тих фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються і клопотання про дослідження яких не було заявлене сторонами кримінального провадження. Згідно з приписами речення другого частини третьої статті 349 КПК суд з'ясував, чи правильно розуміють учасники судового процесу зміст зазначених вище обставин, переконався у відсутності сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснив, що у такому випадку учасники судового процесу будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Крім того, суд роз'яснив учасникам судового процесу принципи змагальності та диспозитивності, зміст яких розкритий у статтях 22, 26 КПК.
Отже, з урахуванням наведених вище норм кримінально-процесуального закону, суд вважає за доцільне обмежитись дослідженням відомостей, що характеризують особу обвинуваченого, а також:
-протоколу обшуку від 23.01.2025, відповідно до якого під час обшуку за адресою: АДРЕСА_1 під холодильником виявлено та вилучено металевий предмет зигзагоподібної форми сріблястої кольору та металевий предмет зеленого кольору з ребристою поверхнею; зроблено відповідні змиви;
-акта перевірки об'єкта на наявність вибухових матеріалів № 26 від 23.01.2025, згідно з яким у приміщенні кімнати за адресою: АДРЕСА_1 виявлено корпус до ручних гранат «Ф-1», запал УЗРГМ до ручних гранат;
-висновку експерта від 24.01.2025 № СЕ-19/102-25/1931-ВТХ, відповідно до якого металевий предмет еліпсоїдної форми зеленого кольору з ребристою поверхнею із маркувальними позначеннями «107 129-75 Т» є корпусом оборонної осколкової ручної гранати Ф-1 промислового виготовлення військового призначення; металевий предмет циліндричної форми із зигзагоподібною пластиною з маркувальними позначеннями «166 -74 УЗРГМ 583» є підривачем «уніфікований запал дистанційної дії типу УЗРГМ» промислового виготовлення військового призначення. Металевий предмет з ребристою поверхнею зеленого кольору в конструктивному поєднанні з металевим предметом циліндричної форми із зигзагоподібної пластиною відноситься до бойового припасу -оборонної осколкової ручної гранати Ф-1.
Аналізуючи показання обвинуваченого, надані стороною обвинувачення докази, суд дійшов до такого висновку.
У судовому засіданні встановлено, що під час проведення обшуку в помешканні ОСОБА_5 було виявлено та вилучено металевий предмет еліпсоїдної форми зеленого кольору з ребристою поверхнею та металевий предмет циліндричної форми із зигзагоподібною пластиною.
Під час досудового розслідування було проведено відповідне криміналістичне дослідження вилучених предметів, під час якого встановлено, що в конструктивному поєднанні вилучені предмети відносяться до бойових припасів і є оборонною осколковою ручною гранатою «Ф-1» промислового виготовлення військового призначення
Суд враховує, що обвинувачений ОСОБА_5 у судовому засіданні не заперечував тієї обставини, що вилучені у нього предмети є бойовими припасами. При цьому суд також бере до уваги, що обвинувачений повідомив про те, що йому було достовірно відомо про необхідність мати відповідний дозвіл на придбання та зберігання вилучених у нього бойових припасів.
Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації дій ОСОБА_5 суд враховує, що пунктом 2 Положення про дозвільну систему, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 12.10.2012 за № 576, регламентовано, що до предметів, матеріалів і речовин, підприємств, майстерень і лабораторій, на які поширюється дозвільна система, належать: вогнепальна зброя (нарізна воєнних зразків, несучасна стрілецька, спортивна, навчальна, охолощена, мисливська нарізна і гладкоствольна), бойові припаси до неї, холодна зброя, (арбалети, мисливські ножі тощо), пневматична зброя калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, пристрої вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначені патрони, вибухові матеріали і речовини тощо.
Суд також враховує, що Верховний Суд (далі - ВС) у постанові від 31.05.2018 (справа № 127/27182/15-к) зазначив, що норма статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК) є субсидіарною і для розуміння незаконності поводження зі зброєю, вимагає аналізу відповідного закону. При цьому поняття «закон», яке використав законодавець, має розширене тлумачення і включає в себе законодавство у цілому, в тому числі нормативні акти, що регулюють відповідні правовідносини, порушення яких утворює об'єктивну сторону складу злочину, передбаченого статтею 263 КК.
Аналогічний висновок ВС зробив і у постанові від 04.12.2018 (справа № 161/3885/16-к). Зокрема, ВС зауважив, що поняття «закон», яке використав законодавець у статті 263 КК, має розширене тлумачення і включає в себе законодавство у цілому, в тому числі нормативні акти, що регулюють відповідні правовідносини, порушення яких утворює об'єктивну сторону складу злочину, передбаченого цією статтею кримінального закону.
У постанові від 21.05.2019 (справа № 299/1530/16-к) ВС зауважив, що диспозицію частини першої статті 263 КК не можна вважати бланкетною, оскільки вона не посилається на інші закони чи нормативні акти у визначенні заборонених діянь, а визначає їх у своєму тексті. Відповідно до цього положення забороняються: «носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв».
Власне ця заборона і є диспозицією частини першої статті 263 КК, яка супроводжується визначеними в цьому ж положенні санкціями.
А відсилка до іншого «закону» міститься не в диспозиції цієї норми, а у формулюванні умови, яка визначає, коли її диспозиція може бути застосована: «без передбаченого законом дозволу». Якщо «дозвіл» відсутній - умова виконана, і діє диспозиція частини першої статті 263 КК, тобто заборона «носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв». Навпаки, наявність відповідного дозволу свідчить про відсутність передбаченої законом умови, за якої диспозиція цього положення може бути застосована.
Умови, що визначають застосування диспозиції норми, в теорії права відносять до гіпотези норми. Таким чином, слова у частині першій статті 263 КК «без передбаченого законом дозволу» визначають один із елементів гіпотези норми, який - поряд із загальними елементами умов настання кримінальної відповідальності, що містяться в Загальній частині Кримінального кодексу України - визначає можливість застосування диспозиції і, відповідно, санкції частини першої статті 263 КК.
Отже, суд вважає, що діяння ОСОБА_5 охоплюється складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною першою статті 263 КК, за ознаками незаконного придбання, зберігання бойових припасів без передбаченого законом дозволу.
Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує приписи статей 50, 65 КК, зі змісту яких випливає, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують. Саме на зазначені критерії призначення кримінального покарання звернув увагу Верховний Суд (далі - ВС) у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к).
У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Аналогічний висновок ВС зробив і у постанові від 06.08.2020 (справа № 155/1064/18).
Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінальних правопорушень, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Відповідно до роз'яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.
Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.
Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к).
Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов'язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.
У ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що ОСОБА_5 вчинив тяжкий злочин, винуватість у вчинені якого визнав, надавши суду чіткі та послідовні показання, при цьому у вчиненому розкаявся. Крім того, суд враховує, що ОСОБА_5 раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, на обліках у лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває, за місцем проживання скарг на останнього не надходило.
Отже, обставиною, що пом'якшує покарання обвинуваченого, є щире каяття.
Обставин, що обтяжують покарання обвинуваченого, судом не встановлені.
З урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, особи обвинуваченого, його негативного ставлення до вчиненого, обставин, які пом'якшують та обтяжують його покарання, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі.
Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.
Як вже суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) вказав, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. У ході судового розгляду кримінального провадження не доведено, що призначення обвинуваченому менш суворого покарання ніж позбавлення волі на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченому максимально дозволеного строку кримінального покарання відсутні.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченому положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення його від відбування кримінального покарання з випробуванням суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС у постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме: відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд враховує, що обвинувачений раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнав та у вчиненому розкаявся. Тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження були встановлені підстави для звільнення обвинуваченого від відбування призначеного покарання відповідно до положень частини першої статті 75 КК.
Відповідно до частини четвертої статті 75 КК іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.
Вирішуючи питання щодо тривалості іспитового строку, суд враховує, що обвинувачений ОСОБА_5 вчинив умисний тяжкий злочин в умовах воєнного стану. Хоча правові підстави для призначення обвинуваченому реального покарання судом не встановлені, суд вважає за доцільне з метою виконання приписів статей 50 та 65 КК та забезпечення виправлення обвинуваченого встановити йому іспитовий строк тривалістю 1 рік 6 місяців.
Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.
Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема початок строку відбування покарання. При цьому частиною першою статті 165 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду.
Відповідно до абзацу четвертого пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначаються також рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили.
Згідно з пунктом 9 частини другої статті 131 КПК заходами забезпечення кримінального провадження є, зокрема запобіжні заходи.
Вирішуючи питання щодо застосованого до ОСОБА_5 запобіжного заходу до набрання вироком законної сили, суд вважає за доцільне зауважити таке.
За результатом судового розгляду суд дійшов до переконання про доцільність звільнення обвинуваченого від призначеного йому покарання з випробуванням. Як вже суд зазначив вище, іспитовий строк обчислюється саме з моменту проголошення вироку. Саме тому суд вважає, що правові підстави для подальшого застосування до ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили відсутні, а тому такий запобіжний захід доцільно скасувати.
Разом з тим, відповідно до частини п'ятої статті 72 КК попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті.
З наданих стороною обвинувачення доказів випливає, що ОСОБА_5 23.01.2025 був затриманий за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення та ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 25.01.2025 до останнього був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, строк дії якого був продовжений за результатом проведення підготовчого судового засідання.
З огляду на викладене, суд вважає за доцільне відповідно до приписів частини п'ятої статті 72 КК строк перебування обвинуваченого під вартою з 23.01.2025 по 20.05.2025 слід зарахувати до строку призначеного йому покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.
Питання щодо речових доказів слід вирішити відповідно до положень статті 100 КПК, а саме знищити. Разом з тим, з наданих стороною обвинувачення документів випливає, що ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 28.01.2025 на речові докази у кримінальному провадженні був накладений арешт, який доцільно скасувати.
Згідно з частиною другою статті 124 КПК судові витрати необхідно покласти на обвинуваченого.
Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд
Визнати ОСОБА_5 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 263 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі.
Згідно з частиною першою статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_5 від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 1 (один) рік 6 (шість) місяців.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої покласти на ОСОБА_5 обов'язки періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, навчання.
Початок іспитового строку обчислювати з моменту проголошення вироку.
Запобіжний захід, застосований до ОСОБА_5 у вигляді тримання під вартою - скасувати, звільнивши його з-під варти із зали суду.
Відповідно до частини п'ятої статті 72 Кримінального кодексу України зарахувати ОСОБА_5 до строку призначеного покарання строк його перебування під вартою з 23.01.2025 по день звільнення з-під варти - 20.05.2025 з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.
Речові докази:
- предмет, схожий на корпус гранати, який поміщений до спецпакету НПУ №ІNZ2008721, предмет, схожий на запал гранати, який поміщений до спецпакету НПУ №ІNZ2008720, які передані на зберігання до ВВТС ГУНП у Вінницькій області, - знищити.
Арешт, накладений на зазначені речові докази на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 28.01.2025, - скасувати.
Стягнути зі ОСОБА_5 на користь держави 4775 (чотири тисячі сімсот сімдесят п'ять) гривень 40 (сорок) копійок витрат на залучення експерта.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було под ано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.
Суддя: