Справа № 320/55313/24 Суддя (судді) першої інстанції: Лисенко В.І.
19 травня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Коротких А.Ю.,
суддів Сорочка Є.О.,
Чаку Є.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг про визнання постанови нечинною, зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, в якому просив визнати право ОСОБА_1 на належне виконання відповідачем зобов'язання діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; визнати постанову НКРЕКП від 30.09.2015 року № 2498 «Про затвердження Типового договору розподілу природного газу» нечинною та незаконною та такою, що порушує мої права споживача природного газу; визнати нанесення відповідачем його протиправними правочинами моральної шкоди; стягнути з державного бюджету України на користь позивача грошову суму у розмірі 2 000 000 грн в якості відшкодування моральної шкоди, заподіяної порушенням його права в сфері споживання природного газу та права свободи розпорядження його майном.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2024 року в задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову, якою позов задовольнити повністю. Свої вимоги апелянт мотивує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного судового рішення неповно досліджено обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.
Сторони були належним чином повідомлені про дату апеляційного розгляду справи - 19 травня 2025 року, проте у судове засідання не з'явилися. За таких обставин колегія суддів, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила перейти до розгляду справи в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Щодо оскарження та визнання постанови НКРЕКП від 30.09.2015 року № 2498 «Про затвердження Типового договору розподілу природного газу» нечинною, незаконною та такою, що порушує права позивача як споживача природного газу, колегія суддів зазначає наступне.
З даних Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено наявність справи № 640/9828/20 за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг про визнання протиправною та нечинною постанови від 30.09.2015 року №2498, визнання протиправними та нечинними правил в частині.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2020 року позов ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 березня 2021 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2020 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 15 червня 2022 року у справі № 640/9828/20 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 березня 2021 року залишено без змін.
В постанові Верховного Суду від 15 червня 2022 року зазначено, що: «
17. Правові засади функціонування ринку природного газу України, заснованого на принципах вільної конкуренції, належного захисту прав споживачів та безпеки постачання природного газу, а також здатного до інтеграції з ринками природного газу держав - сторін Енергетичного Співтовариства, у тому числі шляхом створення регіональних ринків природного газу, регулюються Законом України "Про ринок природного газу" від 09.04.2015 №329-VIII (далі - Закон №329-VIII).
18. Ключовим у справі є питання щодо обов'язку споживача природного газу укласти, окрім договору постачання, також і договір розподілу природного газу.
19. Згідно з положеннями ст. 1 Закону №329-VIII, споживач - фізична особа, фізична особа - підприємець або юридична особа, яка отримує природний газ на підставі договору постачання природного газу з метою використання для власних потреб, а не для перепродажу, або використання в якості сировини. У спірних відносинах позивач є споживачем.
20. Обов'язки споживача природного газу визначені у ч. 2 ст. 13 Закону України №329-VIII. Там передбачено, що споживач зобов'язаний, зокрема, укласти договір про постачання природного газу (пункт 1).
21. Вживання у цій правові нормі слова «зокрема» дає підстави вважати, що перелік обов'язків споживача, який наведено у ч. 2 ст. 13 Закону України №329-VIII, не є вичерпним. Відсутність у цьому переліку обов'язку укласти договір розподілу природного газу не свідчить про те, що такого обов'язку не може бути встановлено іншими нормативно-правовими актами.
22. При постачанні природного газу між постачальником та споживачем виникають відносини щодо купівлі-продажу природного газу як товару. Постачальник зобов'язується поставити споживачу природний газ, а споживач - оплатити вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором.
23. Однак постачання потребує відповідної мережі, через яку природний газ розподіляється між споживачами.
24. Відповідно до ч.1 ст. 37 Закону №329-VIII оператор газорозподільної системи відповідає за надійну та безпечну експлуатацію, підтримання у належному стані та розвиток (включаючи нове будівництво та реконструкцію) газорозподільної системи, якою він користується на законних підставах. Оператор газорозподільної системи зобов'язаний вживати заходів з метою забезпечення безпеки постачання природного газу, в тому числі безаварійної та безперебійної роботи газорозподільної системи.
25. При розподілі природного газу у споживача та газорозподільного підприємства виникає ряд взаємних прав та обов'язків, зокрема, щодо якості та тиску газу, обліку природного газу та проведення контрольного зняття показів лічильника газу, доступу до газового обладнання та/або комерційного вузла обліку газу споживача, обмеження (припинення) розподілу природного газу тощо.
26. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 40 Закону №329-VIII розподіл природного газу здійснюється на підставі та умовах договору розподілу природного газу в порядку, передбаченому кодексом газорозподільних систем та іншими нормативно-правовими актами. За договором розподілу природного газу оператор газорозподільної системи зобов'язується забезпечити замовнику послуги розподілу природного газу на період та умовах, визначених договором розподілу природного газу, а замовник зобов'язується сплатити оператору газорозподільної системи вартість послуг розподілу природного газу.
27. Отже, сторонами договору розподілу природного газу є замовник та оператор газорозподільної системи.
28. Позивач звертає увагу, що він є споживачем за договором постачання газу, а тому не може і не повинен бути замовником за договором розподілу природного газу.
29. Дійсно, Закон №329-VIII розмежовує поняття «споживач» і «замовник». Згідно з положеннями п. 9) ст. 1 цього Закону, замовник - фізична або юридична особа, яка на підставі договору замовляє надання однієї чи кількох із таких послуг: приєднання до газотранспортної або газорозподільної системи; транспортування природного газу; розподіл природного газу; зберігання (закачування, відбір) природного газу; послуги установки LNG.
30. Водночас, Закон №329-VIII не містить обмеження, за яким споживач природного газу за договором постачання не може бути також замовником за договором розподілу природного газу.
31. У ч. 2 ст. 40 Закону №329-VIII теж не йдеться про те, хто саме - споживач чи постачальник газу має бути замовником послуг з розподілу природного газу і, відповідно, стороною такого договору.
32. Отже, Закон №329-VIII не містить прямої та однозначної норми щодо того, хто саме повинен бути замовником послуг з розподілу газу. Однак, видається очевидним, що такий договір має бути укладено і хто б не був замовником - постачальник чи споживач, витрати на послуги з розподілу газу врешті-решт буде нести споживач.
33. У судовому засіданні, що відбулося 15.06.2022, представник Комісії Усачова А.І. пояснила, що для обмеження монополізму постачальників газу Закон №329-VIII розмежував функції постачання та розподілу газу, які більше не можуть виконуватися одним і тим самим суб'єктом. У зв'язку із цим є потреба в укладенні двох окремих договорів, предметом яких є: (1) придбання газу у будь-якого постачальника на вибір споживача (договір постачання) і (2) доставка газу споживачу через газорозподільчу мережу Оператора (договір розподілу). У першому договорі особа є споживачем газу, а у другому - замовником послуги з доставки та розподілу. Споживання газу без його доставки (розподілу) споживачу є неможливим.
34. Цей підхід знайшов відображення у Типовому договорі постачання природного газу побутовим споживачам, затвердженому постановою Комісії від 30.09.2015 № 2500 (зареєстрована у Міністерстві юстиції України 06.11.2015 за № 1386/27831) та Типовому договорі розподілу природного газу, затвердженому постановою Комісії від 30.09.2015 №2498 (зареєстрована у Міністерстві юстиції України 06.11.2015 за № 1384/27829).
35. Цими нормативно-правовими актами Комісія, як регулятор ринку природного газу в Україні, конкретизувала обов'язки суб'єктів відповідних правовідносин, передбачених у ст.ст. 13, 40 Закону України №329-VIII, не вийшовши за їх межі.
36. З огляду на це, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що отримання та споживання природного газу побутовими споживачами України забезпечується двома послугами: постачанням природного газу і його розподілом, на отримання яких у побутового споживача повинні бути укладені два окремі договори - на постачання природного газу (укладається побутовим споживачем з постачальником, який має відповідну ліцензію) та на розподіл природного газу (укладається побутовим споживачем як Замовником послуги розподілу з відповідним Оператором ГРМ, що має відповідну ліцензію на провадження діяльності в межах території, де розташований відповідний об'єкт споживача).
Відповідно до норм Закону №329-VIII позивач має статус споживача як сторона договору постачання природного газу та статус замовника як сторона договору розподілу природного газу.
37. Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо безпідставності тверджень позивача стосовно невідповідності окремих положень оскаржуваних постанов НКРЕКП, в частині порядку та умов доступу до газорозподільної системи для отримання/передачі природного газу, умов постачання природного газу, положенням Закону України "Про ринок природного газу"».
Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У постанові Верховного Суду від 06 вересня 2022 року у справі № 640/10625/21 вказано, що преюдиційними є факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення й окреслюється його суб'єктивними і об'єктивними межами, згідно з якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їхні правонаступники, не можуть знову оскаржувати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу, навіть коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.Суть преюдиції полягає в неприпустимості ставлення під сумнів судового рішення, яке набрало законної сили, а також повторного розгляду судом одного й того самого питання між тими самими сторонами. Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішенням; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі.
Згідно з постановою Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 826/3356/13-а преюдиційні факти потрібно відрізняти від оцінки обставин іншим судом. Преюдиційні факти - це явища дійсності, істинність яких вже було встановлено в рішенні, що виключає необхідність їх повторного з'ясування, тоді як юридична оцінка фактів - це оцінне судження, зроблене судом під час зіставлення факту з нормою права, яка регулює відповідну сферу правовідносин.
Оскільки в справі № 640/9828/20 було встановлено відсутність підстав визнання нечинною та незаконною постанову НКРЕКП від 30.09.2015 року № 2498 «Про затвердження Типового договору розподілу природного газу», то дані обставини виключають необхідність їх повторного з'ясування в даній справі.
Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 2000000 грн, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 року у справі №464/3789/17.
Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
Отже, під моральною шкодою слід розуміти втрату немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
У позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
У своїх постановах Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, експертні висновки тощо.
Безспірно, порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають психологічне напруження, розчарування та незручності, негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, вагомості наслідків.
Саме тому, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
Як вбачається з матеріалів справи, наявність моральної шкоди позивач обґрунтовує тим, що протиправні рішення відповідача призвели до порушення нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, оскільки позивач відчував моральні страждання, негативні переживання, стан постійної емоційної напруги, приниження честі та гідності, знижений і нестійкий настрій, погіршення стану здоров'я на цьому фоні, переживання стосовно реалізації права, яке встановлено на рівні Конституції України.
Суд вважає, що в даному випадку існування зазначених обставин не може безумовно вважатися завданням особі моральної шкоди. При цьому, зібраними у справі доказами неможливо встановити причинно-наслідковий зв'язок між будь-якими моральними стражданнями позивача та фактом прийняття відповідачем оскаржуваного рішення.
Відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову також в цій частині.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 150-154, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя: Коротких А.Ю.
Судді: Сорочко Є.О.
Чаку Є.В.