П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
20 травня 2025 р.м. ОдесаСправа № 400/14702/23
Головуючий І інстанції: Птичкіна В.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 травня 2024 року (м.Миколаїв, дата складання повного тексту рішення суду - 16.05.2024р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області про визнання протиправним та скасування рішення, -
05.12.2023р. ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до ГУ ПФУ в Миколаївській області, в якому, з урахуванням уточнень, просив суд визнати неправомірним та скасувати рішення ГУ ПФУ в Харківській області про відмову в призначенні пенсії від 29.06.2023р. №/ПС143150014236, а також зобов'язати ГУ ПФУ в Миколаївській області призначити йому пенсію по інвалідності з моменту встановлення інвалідності.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при зверненні до відповідача із заявою про призначення пенсії позивач досяг відповідного віку, мав необхідний страховий стаж та, відповідно, мав право на призначення, нарахування та виплату пенсії по інвалідності. Разом із тим, пенсійний орган відмовив у призначенні пенсії, що, на переконання позивача, є протиправним та порушує його право на гідне пенсійне забезпечення, передбачене чинним законодавством.
Ухвалою суду 1-ї інстанції від 08.02.2024р. залучено до участі у справі як другого відповідача - ГУ ПФУ в Харківській області.
Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 травня 2024 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення відповідача від 29.06.2023р. №/ПС143150014236. Зобов'язано ГУ ПФУ в Миколаївській області з 22.06.2023р. призначити і виплатити ОСОБА_1 пенсію по інвалідності згідно із Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». У задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання призначити і виплатити пенсію з моменту встановлення інвалідності - відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ в Харківській області на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1073,60 грн.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, відповідач 14.06.2024р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального і процесуального права, у зв'язку із чим просив скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16.05.2024р. та прийняти нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
01.07.2024р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ГУ ПФУ в Миколаївській області та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
Позивач, належним чином повідомлений про розгляд даної справи, правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є особою з інвалідністю ІІІ групи, що підтверджується довідкою до акта огляду МСЕК від 30.01.2023р. №447393 (інвалідність установлена до 01.02.2024р.) та від 17.01.2024р. №513746 (інвалідність установлена до 01.01.2025р.).
22.06.2023р. позивач звернувся до ГУ ПФУ в Миколаївській області із заявою про призначення пенсії по інвалідності, в якій, зокрема, були зазначені відомості про адресу, повідомлену позивачем як місце його фактичного проживання.
За принципом екстериторіальності, заяву розглянув ГУ ПФУ в Харківській області.
Однак, 29.06.2023р. рішенням ГУ ПФУ в Миколаївській області №ПС143150014236 ОСОБА_1 було відмовлено в призначенні пенсії по інвалідності відповідно вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у зв'язку із тим, що згідно з даними паспорта заявника знято з реєстрації місця проживання 14.01.2019р.
Не погоджуючись із зазначеними вище діями та рішенням відповідача, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позовні вимоги, суд 1-ї інстанції виходив із часткової обґрунтованості і доведеності заявлених ОСОБА_1 позовних вимог та, відповідно, наявності підстав для їх часткового задоволення.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з нормою ст.22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права та свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
За приписами п.6 ч.1 ст.92 Конституції України, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Так, принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, особливості призначення, перерахунку і виплати пенсій визнано Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003р. №1058-IV.
Згідно з ч.1 ст.9 Закону №1058-IV, за рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Частинами 1 та 2 ст.24 Закону №1058-IV визначено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За ч.4 цієї статті, періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Відповідно до ч.1 ст.32 Закону №1058-IV, особи, яким установлено інвалідність, мають право на пенсію по інвалідності, залежно від групи інвалідності, за наявності такого страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією, зокрема для осіб з інвалідністю II та III груп від 56 років до досягнення особою 59 років включно - 14 років.
Таким чином, право на пенсію по інвалідності мають особи з інвалідністю, які мають визначений законом страховий стаж тривалістю залежно від їхнього віку.
Зі змісту оскаржуваного рішення та доводів відповідача слідує, що пенсійним органом фактично було підтверджено як наявність необхідного страхового стажу у позивача (станом на дату звернення із заявою про призначення пенсії від 22.06.2023р.), так і наявність у нього статусу особи з інвалідністю.
Водночас, підставою для відмови у призначенні пенсії відповідач визначив неподання заявником до пенсійного органу при зверненні за призначенням пенсії документів, що засвідчують місце його фактичного проживання. Як зазначив пенсійний орган, відповідно до даних паспорта, позивача знято з реєстрації місця проживання 14.01.2019р.
Статтею 44 Закону №1058-IV встановлено порядок звернення за призначенням (перерахунком) пенсії, відповідно до якого заява та інші документи, необхідних для призначення (перерахунку) пенсії, подаються до територіального органу Пенсійного фонду або ж до уповноваженого ним органу чи уповноваженої особи застрахованою особою особисто чи через законного представника недієздатної особи, особи, дієздатність якої обмежена, малолітньої або неповнолітньої особи. Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії визначається правлінням Пенсійного фонду за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення.
У свою чергу, «Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону №1058-IV» затверджений постановою правління ПФУ від 25.11.2005р. №22-1.
За правилами п.2.1 Порядку №22-1, до заяви про призначення пенсії за віком додаються, серед іншого: документи про стаж, що визначені «Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993р. №637), а також відомості про місце проживання особи.
Відповідно до п.2.9 Порядку №22-1, під час подання заяв, передбачених п.1.1 розділу І, п.3.1 розділу III та п.5.1 розділу V цього Порядку, особою пред'являється паспорт громадянина України або тимчасове посвідчення громадянина України, свідоцтво про народження дитини (за відсутності у дитини паспорта громадянина України).
Разом із тим, в заявах зазначається інформація про місце проживання, для підтвердження якої особа може надати відомості про місце проживання, що були внесені до документів, визначених Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні.
Пунктом 2.22 Порядку №22-1 вказано, що для підтвердження інформації про місце проживання особа може надавати відомості про місце проживання, що були внесені до документів, визначених Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».
Аналізуючи зміст наведених приписів Порядку №22-1, колегія суддів доходить висновку, що при зверненні до пенсійного органу з заявою про призначення пенсії, особа, яка звертається за пенсією, окрім документів на підтвердження наявності необхідного страхового стажу, повинна пред'явити паспорт громадянина України або інший документ, що засвідчує цю особу, та документи про місце проживання (реєстрації) особи. При цьому, вичерпного переліку документів, які мають бути надані заявником для підтвердження місця проживання, Порядком №22-1 не передбачено, водночас передбачено можливість надання особою відомостей про місце проживання, що були внесені до документів, визначених Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».
Як встановлено колегією суддів, звертаючись до органу пенсійного забезпечення із заявою про призначення пенсії від 22.06.2023р., ОСОБА_1 зазначив своє місце фактичного проживання: АДРЕСА_1 .
На підтвердження фактичного місця проживання позивач надав органу ПФУ акт підтвердження фактичного місця проживання, складений сусідами за місцем його проживання.
Дослідивши зміст вказаних документів, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наданими документами підтверджується фактичне місце проживання ОСОБА_1 , а висновки відповідача лише про зняття його з реєстрації місця проживання, покладені в основу оскаржуваного рішення, є безпідставними та необґрунтованими.
У цьому контексті, варто наголосити на тому, що на відсутність обов'язку надання пенсійному органу документів про місце реєстрації додатково вказують положення ст.47 Закону №1058-ІV, за змістом яких пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України незалежно від задекларованого або зареєстрованого місця проживання пенсіонера організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Тобто, право на отримання пенсії є конституційним правом громадян України.
Як наслідок, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі відповідача.
Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи відповідача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 16 травня 2024 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 20.05.2025р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко