ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"20" травня 2025 р. справа № 640/4088/21
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Кафарського В.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та відшкодування матеріальної шкоди, -
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Київської обласної прокуратури (далі -відповідач), в якому просить:
визнати протиправною бездіяльність Київської обласної прокуратури, яка є правонаступником прокуратури Київської області, щодо неналежного розрахунку з позивачем, а саме невиплати йому частини заробітної плати - посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», за період з 01.03.2016 по 17.04.2020;
зобов'язати відповідача сплатити на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 1 509 317 00 грн.
Позовні вимоги мотивовано тим, що прокуратурою Київської області не виплачено різницю заробітної плати з урахуванням розміру окладу, встановленого Законом України «Про прокуратуру», посилаючись при цьому на положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» та рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020, яким визнано неконституційним положення пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Вказана сума у розмір 1 509 317 00 грн, на думку позивача, є матеріальною шкодою, яка підлягає стягненню з відповідача.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.03.2021 відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
На виконання Закону України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» щодо забезпечення розгляду адміністративних справ» та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 №399, судову справу №640/4088/21 передано Івано-Франківському окружному адміністративному суду.
В Івано-Франківському окружному адміністративному суді справа №640/4088/21 зареєстрована 05.03.2025.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.03.2025, справу №640/4088/21 передано судді Кафарському В.В.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10.03.2025 прийняти до провадження адміністративну справу №640/4088/21 за позовом ОСОБА_1 до Київської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та відшкодування матеріальної шкоди. Розгляд справи вирішено розпочати з початку та здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами.
11.05.2021 від Київської обласної прокуратури надійшов відзив на позовну заяву, за змістом якого представник відповідача заперечує щодо задоволення позовних вимог. Так, зазначено, що заробітна плата за період роботи позивача у органах прокуратури за період з 01.03.2016 по 17.04.2020 нараховувалась та виплачувалась відповідно до чинного законодавства та у межах виділених видатків. Також наголошено, що рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 на спірні правовідносини за період з 01.03.2016 по 26.03.2020 не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. Крім того, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, та не може застосовуватись до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення. Окрім цього, представник відповідача відзначив, що враховуючи те, що дія ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VІІ (з урахуванням змін, внесених Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ) розповсюджується виключно на працівників Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур, які успішно пройшли атестацію, вона не поширюється на прокурорів регіональних та місцевих прокуратур, в тому числі на ОСОБА_1 щодо якого відсутнє рішення про успішне проходження атестації. Тобто, за доводами представника відповідача, нарахування та виплата заробітної плати, її складових, ОСОБА_1 , який у період роботи в органах прокуратури області по день звільнення не мав статусу прокурора обласної прокуратури, не пройшов процес атестації та згідно наказу прокурора Київської області від 17.04.2020 №147к звільнений з посади та з органів прокуратури, правомірно здійснювалась на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (з урахуванням змін, внесених постановами Кабінету Міністрів України №506 від 06.10.2014, №763 від 30.09.2015, №657 від 30.08.2017, №171 від 26.02.2020) (а.с. 51-57).
Суд, розглянувши справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши докази і письмові пояснення, викладених у заявах по суті справи, встановив наступне.
Наказом прокуратури Київської області від 09.03.2016 юриста 1 класу ОСОБА_1 призначено на посаду прокурора відділу нагляду за додержанням законів територіальними органами поліції при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні (а.с. 31).
Відповідно до наказу прокуратури Київської області від 17.04.2020 №147к, ОСОБА_1 звільнено з прокуратури Київської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 22.04.2020 (а.с. 17). Записи про призначення на посаду прокурора, проходження служби та звільнення з органів прокуратури містяться також у трудовій книжці позивача (а.с. 39-45).
Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 за № 6-р/2020 визнано таким що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статі 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Листом від 16.02.2021 №27-41вих-21 Київська обласна прокуратура надала позивачу відповідь на його запит на інформацію про розмір посадового окладу на посадах в органах прокуратури Київської області за період роботи з 01.03.2016 по 17.04.2020, у якій повідомлено відповідні посадові оклади у спірний період (а.с. 25). До листа відповідачем долучено розрахункові листи позивача за вказаний період (а.с. 26-30).
Позивач вважає, що заробітна плата за спірний період повинна була нараховуватися відповідачем виходячи з посадових окладів, передбачених статтею 81 Закону України «Про прокуратуру», при цьому, відповідач здійснював нарахування заробітної плати, керуючись постановами Кабінету Міністрів України, що, на думку позивача, суперечить нормам Конституції України та Закону України «Про прокуратуру»
Відтак, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати частини заробітної плати за період з 01.03.2016 по 17.04.2020 на підставі положень ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Частиною 4 статті 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначені Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі - Закон №1697-VII).
Відповідно до частини 1 статті 81 Закону №1697-VII, заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Частиною 2 цієї ж статті передбачено, що заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в порядку, затвердженому Генеральним прокурором, за результатами оцінювання якості їх роботи за календарний рік у межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці. Розмір щорічної премії прокурора не може становити більше 30 відсотків розміру суми його посадового окладу, отриманої ним за відповідний календарний рік.
Суд зауважує, що Верховним Судом сформовано правову позицію щодо застосування у подібних правовідносинах частини третьої статті 81 Закону №1697-VII з урахування Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 до прокурорів, які не пройшли атестацію у період заходів реформування прокуратури, зокрема у постанові від 14.07.2022 у справах №160/13767/20 та №240/1984/21, яка у подальшому підтримана у постановах від 18.08.2022 у справі №200/2499/21-а, від 29.09.2022 у справі №160/3129/21.
Так, зокрема у постанові від 14.07.2022 у справі №160/13767/20 Верховний Суд наголосив, що принцип законності вимагає, щоб органи державної влади мали дозвіл на вчинення певних дій та в наступному діяли виключно в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України.
У цьому зв'язку Верховний Суд підкреслив, що правове регулювання оспорюваних позивачем питань щодо виплати заробітної плати, визначено спеціальним законодавчим актом - Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ (далі - Закон №113-ІХ), яким передбачена переатестація прокурорів. Отже, на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі, діяла нова редакція статті 81 Закону №1697-VII.
Сам Закон №113-ІХ визначає умови переведення прокурорів, процедуру проходження атестації і відповідно порядок оплати праці прокурорів на період проведення їх атестації.
Згідно з пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX, до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Отже, правовий статус зазначених вище прокурорів, який вони мали до набрання чинності цим Законом, характеризується і державними гарантіями щодо виплати заробітної плати з відповідних джерел фінансування. Тобто, правове регулювання оплати праці, яке існувало до прийняття спеціального Закону №113-IX, здійснювалося у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Системний аналіз приписів Закону №113-ІХ дозволяє зробити висновок, що на зазначений період (тобто до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури) оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до Постанови №505, яка була чинною у спірному періоді.
Водночас, ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в обласні прокуратури, отримують заробітну плату згідно зі статтею 81 Закону №1697-VII зі змінами, внесеними Законом №113-ІХ.
Положеннями пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX запроваджено різні підходи до оплати праці прокурорів залежно від проходження чи не проходження атестації.
Тому прирівняння посадового окладу позивача до посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в ці установи, суперечить вимогам Закону №113-ІХ.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26.05.2022 у справі №540/1268/21 та від 14.07.2022 у справі №240/1984/21.
Суд також враховує, що стосовно застосування рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 у справі №6-р/2020, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону №1697-VІІ зі змінами, застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, Верховний Суд у наведених справах зазначив таке.
Відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, сформульованої у цьому рішенні (абзаці одинадцятий підпункту 2.2 пункту), заробітна плата прокурорів, як елемент організації та порядку діяльності прокуратури в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, має визначатися виключно законом.
Таким чином, Конституційний Суд України дав тлумачення статті 81 Закону №1697-VІІ зі змінами в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, яка водночас відповідно до іншого рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 №5-р (II)/2020 вказує на те, що за новим конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя.
Конституція України, як неодноразово зазначив Верховний Суд у своїх постановах від 21.09.2021 у справі №160/6204/20, від 13.10.2021 у справі №560/4176/19, від 26.11.2021 у справі №200/14545/19-а, віднесла прокурорів у розділ правосуддя, змінила характер їх діяльності з загального нагляду на основну функцію кримінального обвинувачення та запровадила нові принципи в проведенні оцінювання прокурорів. Таке оцінювання було визначено на законодавчому рівні і стосувалось без винятку усіх прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати у органах прокуратури.
Тобто, Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 у справі №6-р/2020, на яке посилається позивач, стосується приписів статті 81 Закону №1697-VІІ зі змінами, офіційне тлумачення яких здійснено в розумінні статті 131-1 Основного Закону України і пов'язане з організацією і порядком діяльності прокуратури нової якості - функцією кримінального обвинувачення та проведення кадрового перезавантаження через оцінювання прокурорів. А тому застосування статті 81 Закону №1697-VII зі змінами в редакції Закону №113-ІХ без обмежень у цій справі, пов'язується із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в «новоутворені»/«оновлені» прокуратури (відповідно до Закону №113-ІХ).
Тож за висновком Верховного Суду у вказаних справах, до прокурора, який не пройшов успішно атестацію та не переведений за її наслідками на посаду в Офіс Генерального прокурора, обласну чи окружну прокуратури, застосуванню підлягають приписи абзацу 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX, зі змісту якого слідує, що на період до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, а саме Постанови №505.
Матеріалами справи підтверджено, що позивач звільнений з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII у зв'язку з неуспішним проходженням атестації з 22.04.2020, що також не заперечується самим позивачем.
Отже, позивач не є прокурором, який успішно пройшов атестацію, а тому у спірних правовідносинах застосуванню підлягають приписи абзацу 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX, зі змісту якого слідує, що на період до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, а саме: постанови Кабінету Міністрів України №505.
За таких обставин, немає правових підстав стверджувати, що відповідний орган прокуратури допустив протиправну бездіяльність в частині нарахування та виплати позивачу заробітної плати за період з 01.03.2016 по 17.04.2020 за чинним на той час законодавством.
Суд зауважує, що матеріали справи не містять доказів стосовно того, що позивач оскаржував до суду розмір отриманої ним заробітної плати у період з 01.03.2016 по 17.04.2020, який є спірним відповідно до позовних вимог зазначених позивачем у його позовній заяві.
У постановах Верховного Суду від 28.11.2022 в справах №160/6785/20, №380/8155/21, №460/1156/21 викладено правову позицію, згідно з якою, якщо прокурор не оскаржував розмір отриманої ним у спірному періоді заробітної плати, нарахованої та виплаченої йому відповідно до чинного на той час законодавства (до ухвалення Рішення №6-р/2020), правові підстави для застосування положень частини третьої статті 152 Конституції України відсутні через недоведення наявності майнової шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між нею та протиправною бездіяльністю відповідача.
Відтак, відсутні підстави для застосування положень частини третьої статті 152 Конституції України через недоведення позивачем наявності майнової шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між нею та протиправною бездіяльністю відповідача.
Крім того, ураховуючи, що позовні вимоги стосуються періоду з 01.03.2016 по 17.04.2020, слід констатувати, що не можна нанести шкоду після рішення Конституційного Суду України про неконституційність акта (у цій справі - після 26.03.2020). Шкода виникає до його винесення, коли акт ще діяв, ще не був визнаний неконституційним.
Так, суд зауважує, що відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верхового суду від 28.01.2021 у справі №560/703/20.
У зв'язку із цим, суд зауважує, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення коштів на відшкодування майнової шкоди, завданої актом, що визнаний неконституційним, у вигляді неотриманої заробітної плати за період після рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 не змінює суті спірних правовідносин, які виникли між сторонами у цій справі щодо оплати праці і підстави їх виникнення, а отже не робить цей спір спором про відшкодування шкоди.
Подібні висновки вказано Верховним Судом у постановах від 18.05.2023 у справі №420/24821/21, від 03.04.2024 у справі №120/14973/21-а.
Суд відхиляє доводи позивача про те, що предметом позову є стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, завданої положенням п. 26 розділу VI Бюджетного кодексу, що визнані неконституційними, за період з 01.03.2016 по 17.04.2020 на суму 1 509 317 00 грн, а також, що до спірних правовідносин слід застосовувати приписи ч. 3 ст. 152 Конституції України, шкоду завдану фізичній особі актами і діями, що визнані неконституційними, повинна відшкодовувати Держава України в особі державного органу, оскільки ці доводи позивача не спростовують висновок суду про відсутність підстав для стягнення збитків з відповідача.
З урахуванням вищенаведеного, суд не вбачає підстав для задоволення заявлених позовних вимог позивача про визнання протиправної бездіяльність Київської обласної прокуратури, яка є правонаступником прокуратури Київської області, щодо неналежного розрахунку з позивачем, а саме невиплати йому частини заробітної плати - посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», за період з 01.03.2016 по 17.04.2020 та, як похідної вимоги, про зобов'язання відповідача сплатити на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 1 509 317 00 грн.
Решта доводів учасників справи на спірні правовідносини не впливають та висновків суду по суті спору не змінюють.
У своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Разом з цим, згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (пункт 1); обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) (пункт 3); безсторонньо (пункт 4); добросовісно (пункт 5); з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації (пункт 7); пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) (пункт 8); своєчасно, тобто протягом розумного строку (пункт 10).
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Виходячи із заявлених позовних вимог та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що у спірному випадку відповідач діяв на підставі закону та доводи позивача про протиправну бездіяльність відповідача не знайшли свого підтвердження, а тому у задоволенні позову слід відмовити.
Враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог, питання про розподіл судових витрат відповідно до статті 139 КАС України судом не вирішується.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Київської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02909996, бульвар Лесі Українки, 27/2, м. Київ, 01601) про визнання бездіяльності протиправною та відшкодування матеріальної шкоди - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Відповідачу рішення надіслати через підсистему «Електронний суд».
Перебіг процесуальних строків, початок яких пов'язується з моментом вручення процесуального документа учаснику судового процесу в електронній формі, починається з наступного дня після доставлення документів до Електронного кабінету в розділ «Мої справи».
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя /підпис/ Кафарський В.В.