Справа №338/448/25
15 травня 2025 року селище Богородчани
Богородчанський районний суд Івано-Франківської області в складі головуючого судді Куценка О. О., з участю секретаря судового засідання Двібородчин І. В., розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Богородчанської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області про визнання права власності на домоволодіння у порядку спадкування,
03 квітня 2025 року до Богородчанського районного суду Івано-Франківської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Богородчанської селищної ради про визнання права власності на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом.
Заявлені вимоги обґрунтовує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 , померла баба ОСОБА_2 , яка були зареєстрована та проживала у власному житловому будинку в АДРЕСА_1 . На день смерті він (позивач) проживав та був зареєстрований разом з нею за вказаною адресою.
Зазначений будинок мав статус колгоспного двору, головою якого була баба ОСОБА_2 , про що свідчить свідоцтво про право власності. За життя баба ОСОБА_2 22 лютого 1988 року склала заповіт і все своє майно заповіла йому ( ОСОБА_1 ). Зазначає, що він є єдиним спадкоємцем майна, що належало його бабі, інших спадкоємців немає. Він звернулася до нотаріуса із заявою про отримання свідоцтва на право на спадщину, однак постановою нотаріуса від 04 березня 2025 року, йому було відмовлено у видачі такого свідоцтва з тих причин, що неможливо встановити всіх співвласників колгоспного двору та їх частки у житловому будинку, та рекомендував звернутися до суду.
Оскільки в інший спосіб, окрім звернення до суду, не може підтвердити своє право власності на успадковане домоволодіння, просить суд ухвалити відповідне рішення.
Представник позивача - адвокат Парфан Т. Д. надав суду заву, відповідно до якої просить справу розглядати у його відсутності та відсутності позивача, позовні вимоги підтримує повністю та просить їх задовольнити.
Представник відповідача - Богородчанської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області у підготовче засідання не з'явився, у поданій заяві вимоги позову визнав, просив проводити розгляд справи у його відсутності.
Відповідно до положень ч.2 ст. 247 ЦПК України, зважаючи на відсутність всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, не здійснювалось.
Відповідно до ч. 3 ст. 200 ЦПК України за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.
Відповідно до ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Дослідивши матеріали справи, оскільки представник відповідача позовні вимоги визнає, підстав для відмови у прийнятті визнання представником відповідача позову не встановлено, визнання позову не суперечить закону та не порушує будь-чиїх прав свобод чи законних інтересів, то суд вважає, що позов слід задовольнити.
Згідно зі ст. 1216 - 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 27 жовтня 1994 року, Горохолинською сільською радою, у віці 82 роки померла ОСОБА_2 , про що в Книзі реєстрації смертей 27 жовтня 1994 року зроблено відповідний актовий запис за №27 (а.с.12).
За життя ОСОБА_2 склала заповіт (а.с.13-14), посвідчений 22 лютого 1988 року секретарем виконкому Горохолинської сільської ради за №11, згідно з яким все своє майно заповіла позивачу ОСОБА_1 .
Відповідно до свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок, виданого виконавчим комітетом Горохолинської сільської ради 03 січня 1992 року та зареєстрованого у Івано-Франківському бюро технічної інвентаризації 03 січня 1992 року в реєстрову книгу за №1 за реєстровим № 130, житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , належить членам колгоспному двору, головою якого є ОСОБА_2 (а.с.17-18).
Відповідно до виписки з погосподарської книги №4 за 1986-1990 роки, станом на 01 січня 1990 року у господарстві за адресою: АДРЕСА_1 , була зареєстрована ОСОБА_2 одна (а.с.27).
Відповідно до даних погосподарської книги №7 за 1991-1995 роки, у господарстві за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 03 січня 1992 року була зареєстрована ОСОБА_2 одна (а.с.26).
Даними технічного паспорту підтверджується, що до складу домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 , входять: житловий будинок, літня кухня, стайня, стодола, комора, навіс, комора, шопа, ворота, огорожа, огорожа, криниця (а.с.19-24).
Відповідно до довідки Івано-Франківського ОБТІ від 31 січня 2025 року №00492, домоволодіння по АДРЕСА_1 є колишнім колгоспним двором, головою якого є ОСОБА_2 . Свідоцтво про право власності на цілий житловий будинок видане на підставі рішення Богородчанського райвиконкому від 08 серпня 1990 року (а.с. ).
Вказане будинковолодіння (спадкове майно) мало статус колгоспного двору, майно якого відповідно до вимог ст.120, 123 ЦК УРСР (у редакції 1963 року) належало його членам у рівних частках на засадах спільної сумісної власності.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
В статті 55 Конституції України закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способом захисту цивільних прав та інтересів згідно ст. 16 цього Кодексу може бути, зокрема, визнання права.
Так, колгоспний двір, за положеннями Цивільного кодексу Української РСР, визначався як сімейно-трудове об'єднання осіб, всі або частина яких є членами колгоспу, брали участь у суспільному виробництві колгоспу та спільно вели підсобне господарство на присадибній ділянці.
З введенням у дію з 15 квітня 1991 року Закону України «Про власність» колгоспні двори ліквідовано і питання права власності на майно колишніх колгоспних дворів регулюється нормами ЦК УРСР 1963 року.
Правовий режим власності колгоспного двору, виділ частки з колгоспного двору, його поділ, а також підстави втрати права на частку в майні колгоспного двору визначено статтями 120-126 ЦК УРСР 1963 року.
Згідно зі статтями 120, 123 ЦК УРСР 1963 року майно колгоспного двору належить його членам на праві спільної сумісної власності і розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.
У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» роз'яснено, що положення статей 17,18 Закону "Про власність" (697-12) щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, ще регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору.
Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.
Спеціальним нормативним актом, який визначає порядок ведення по господарського обліку в сільських радах, є Вказівки по веденню книг по господарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом Вказівки по веденню по господарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року № 5-24/26 (далі - Вказівки № 5-24/26), та Вказівки по веденню по господарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69), які були замінені Інструкцією ведення по господарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджених наказом Міністерства статистики України від 22 лютого 1995 року № 48.
Згідно зі змістом Вказівок № 112/5 і 69 суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім'ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади.
Виходячи із Правової позиції, викладеної в Постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року №6-350цс15 - згідно з частиною першою статті 120, статтею 123 ЦК УРСР майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності. Розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних. Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.
Як роз'яснено у пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 року № 4 «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» в редакції, чинній на виникнення спірних правовідносин, правила статті 563 ЦК УРСР про те, що спадщина на майно колгоспного двору відкривається лише після смерті останнього його члена, поширюється на випадки припинення колгоспного двору лише з цих підстав до 01 липня 1990 року. При припиненні двору з інших підстав (перетворення колгоспу у радгосп, виходу з колгоспу членів двору тощо), а також в разі смерті члена двору після 30 червня 1990 року спадщина на відповідну частку майна колгоспного двору (майна, що збереглося), відкривається після смерті кожного з його колишніх членів.
У підпункті г) пункту 6 постанови ПВСУ від 22 грудня 1995 року № 20 роз'яснено, що загальні правила спадкування щодо частки члена колгоспного двору в майні двору застосовуються з 01 липня 1990 року. При спадкуванні після смерті останнього члена колгоспного двору, що мала місце до цієї дати, частка в майні двору, належна особі, яка вибула з членів двору, але не втратила на неї права на час смерті останнього члена двору, не входить до спадкового майна.
В судовому засіданні підтверджено, що житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , дійсно, мав статус колгоспного двору, головою якого була спадкодавець ОСОБА_2 , якій на день її смерті на підставі свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок, виданого виконкомом Богородчанської районної ради народних депутатів 08 серпня 1990 року, зареєстрованого у Івано-Франківському обласному бюро технічної інвентаризації 03 січня 1992 року в реєстрову книгу 1 за №130, належало право на майно колгоспного двору, яке набуте спадкодавцем правомірно, тобто на підставах, що не заборонені законом.
ОСОБА_2 , яка відповідно до виписки з погосподарської книги №7 за 1991-1995 роки, у господарстві за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 03 січня 1992 року була зареєстрована одна.
Крім того, у судовому засіданні доведено належними і допустимими доказами, що позивач є єдиним спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_2 .
Відповідно до постанови приватного нотаріуса Івано-Франківського районного нотаріального округу Івано-Франківської області №137/02-31 від 04 березня 2025 року, ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 , оскільки неможливо встановити всіх співвласників колгоспного двору та їх частки у житловому будинку, та рекомендував звернутися до суду (а.с.16).
Відповідно до ст.1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до іншої особи (спадкоємця).
Згідно ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом).
Відповідно до положень ст.1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
У відповідності до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
У відповідності до статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Прийнята спадщина визнається власністю спадкоємця з часу відкриття спадщини.
Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику у справах про спадкування" від 30 травня 2008 року за № 7 свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
Таким чином, з огляду на те, що у судовому засіданні повністю доведені належними і допустимими доказами всі обставини, на які позивач посилався як на підставу заявленої вимоги, а також взявши до уваги те, що право на житловий будинок набуто спадкодавцем правомірно на підставах, які незаборонені законом, і що позивач є єдиним спадкоємцем за заповітом після смерті спадкодавця ОСОБА_2 , врахувавши позицію відповідача, згідно якої він повністю визнав позов, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення заявленої вимоги шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за заповітом.
На підставі наведеного, керуючись ст. 2, 4, 10-13, 76, 77-80, 81, 82, 89, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до Богородчанської селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області про визнання права власності на домоволодіння у порядку спадкування - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, розташований у АДРЕСА_1 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст судового рішення складено 19 травня 2025 року.
Суддя :