номер провадження справи 5/20/25
07.05.2025 Справа № 908/424/25
м. Запоріжжя Запорізької області
Господарський суд Запорізької області у складі: судді Проскурякова К.В., при секретарі судового засідання Шельбуховій В.О., розглянувши матеріали справи
За позовом: Приватного підприємства "Астарта Агро" (електронна пошта: novoe.office@ukr.net; ІНФОРМАЦІЯ_1; вул. Троїцька, буд. 27, м. Запоріжжя, Україна, 69063; код ЄДРПОУ 35547282)
До відповідача: Держави - Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (електронна пошта: info@minjust.gov.ru; вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 119991; код 7707211418)
про відшкодування збитків у розмірі 2 886,41 доларів США,
За участю представників сторін:
Від позивача: Громут В.І., ордер серії АР №1217442 від 07.02.2025;
Від відповідача: не з'явився;
18.02.2025 до Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява Приватного підприємства "Астарта Агро" до відповідачів:1) Держави - Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації; 2) Публічного акціонерного товариства "Алроса"; 3) Публічного акціонерного товариства "Аерофлот-Російські Авіалінії"; 4)Публічного акціонерного товариства "Банк "ВТБ"; 5) Державної корпорації розвитку "ВЕБ.РФ; 6) Публічного акціонерного товариства "Камаз"; 7) Публічного акціонерного товариства "Нафтова компанія "Роснєфть"; 8) Публічного акціонерного товариства "Федеральна Гідрогенеруюча Компанія - Русгідро"; 9) Публічного акціонерного товариства "Транснєфть" про солідарне відшкодування збитків у розмірі 2 886,41 доларів США.
18.02.2025 автоматизованою системою документообігу Господарського суду Запорізької області здійснено автоматичний розподіл судової справи між суддями, справу №908/424/25 розподілено судді Проскурякову К.В.
Ухвалою суду від 21.02.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі № 908/424/25 в порядку загального позовного провадження, присвоєно справі номер провадження - 5/20/25 та підготовче засідання призначено на 19.03.2025 об 11 год. 30 хв. з повідомленням (викликом) сторін. Явку представників сторін визнано обов'язковою.
Ухвалою суду від 19.03.2025 підготовче засідання відкладено на 21.04.2025 о 10 год. 30 хв. з повідомленням (викликом) сторін.
21.04.2025 від Приватного підприємства "Астарта Агро" до суду надійшла заява про виключення відповідачів по справі № 908/424/25.
Ухвалою суду від 21.04.2025 виключено зі складу відповідачів - 2-9 (ПАТ "Алроса"; ПАТ "Аерофлот-Російські Авіалінії"; ПАТ "Банк "ВТБ"; ДКР "ВЕБ.РФ; ПАТ "Камаз"; ПАТ "Нафтова компанія "Роснєфть"; ПАТ "Федеральна Гідрогенеруюча Компанія - Русгідро"; ПАТ "Транснєфть"). Продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів. Закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Перше судове засідання з розгляду справи по суті призначено на 07.05.2025 об 11 год. 00 хв. з повідомленням (викликом) сторін. Явка представників сторін у судове засідання визнана обов'язковою.
Відповідно до ч. 1 ст. 222 Господарського процесуального кодексу України, судове засідання 07.05.2025 здійснювалось із застосуванням технічних засобів фіксації судового процесу за допомогою ПАК "Акорд".
Представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги до держави - Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про відшкодування збитків, заподіяних відповідачем у зв'язку зі збройною агресією російської федерації в сумі 87 441,74 грн., що за курсом НБУ по відношенню гривні до долара США (29,2549 грн. / 1 дол. США станом на 24.02.2022) становить 2 886,41 долари США. На підставі викладеного, посилаючись на ст.ст. 5, 38, 39, 42, 49, 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», ст.ст. 11, 15, 16, 22, 321, 386, 509, 1166, 1192 Цивільного кодексу України, ст.ст. 29, 30, 366, 367 Господарського процесуального кодексу України, позивач просить суд позовні вимоги задовольнити та стягнути з Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації в рахунок відшкодування збитків, заподіяних збройною агресією та окупацією частини території України, грошові кошти у розмірі 2 886,41 доларів США, у порядку зазначеному у мотивувальній частині рішення суду, у тому числі за рахунок: майна та активів Російської Федерації, які використовуються або призначені для використання в цілях, відмінних від державних некомерційних цілей; майна та активів державних підприємств, створених Російською Федерацією які використовуються не у державних некомерційних цілях; майна та активів пов'язаних із Російською Федерацією юридичних і фізичних осіб, стосовно яких введено обмежувальні заходи (накладено міжнародні санкції), як на території України так і на території інших країн.
Представник відповідача у судове засідання вкотре не з'явився, про причини неявки суд не повідомив. Про дату, час та місце призначеного судового засідання повідомлений належним чином шляхом розміщення текстів ухвал суду у цій справі на офіційному веб-сайті "Судова влада України" в мережі Інтернет. Клопотань про розгляд справи без участі уповноваженого представника відповідача або про відкладення розгляду справи на адресу суду не надходило.
Станом на 07.05.2025 письмового відзиву на позовну заяву від відповідача до суду не надходило.
Позивач визначив відповідачем в цій справі Державу - Російську Федерацію в особі Міністерства юстиції Російської Федерації
У спорах про відшкодування шкоди, завданої державою/іноземною державою (органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою/органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою іноземної держави); відповідачем є відповідна держава як учасник цивільних правовідносин, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав. Держава Україна, як і іноземна держава бере участь у справі в спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою) як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, органу, діями якого завдано шкоду.
А тому у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою (іноземною державою), на позивача згідно з пунктами 2, 4 ч. 3 статті 162 ГПК України покладено обов'язок зазначити окрім безпосередньо держави, яка за його твердженням, завдала йому шкоди, орган (органи) відповідної держави, що його (їх) позивач зазначає порушником своїх прав. При цьому закон не вимагає конкретизації вимог (визначення сум, що підлягають стягненню тощо) до кожного із відповідачів - представницьких органів держави, якщо позивач визначив їх більше одного.
Загальновизнаним є те, що держава несе відповідальність за дії її органів, навіть якщо вони є формально окремими юридичними особами, але відповідальні за дії та борги держави.
Відповідно ч. 8 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України, для спорів про відшкодування шкоди, заподіяної майну, встановлено альтернативну підсудність (підсудність за вибором позивача), а саме: наведеною нормою процесуального закону встановлено, що позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред'являтися також за місцем заподіяння шкоди.
Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави, зокрема як відповідача.
Згідно правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18 травня 2022 року по справі № 428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.
Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.
При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно Російська Федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08 та 22 червня 2022 року у справах № 490/9551/19 та № 311/498/20.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 та у справі № 760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету Російської Федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов'язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Право позивача на належне та ефективне відшкодування збитків повинно бути захищене, а судовий імунітет не повинен бути перешкодою для такого відшкодування у тих виняткових обставинах, коли немає інших механізмів відшкодування. Відповідно до обставин справи, звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та Російською Федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії Російської Федерації на території України. За таких обставин, застосування судового імунітету Російської Федерації (зокрема, частини першої статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право") у даній справі не буде узгоджуватися із обов'язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд. З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету Російської Федерації буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію Російської Федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету Російської Федерації буде непропорційним до своєї мети.
З позовних матеріалів вбачається, що місцем заподіяння шкоди майну є смт. Михайлівка Василівського району Запорізької області.
За таких умов, наведений спір підсудний господарському суду за місцем заподіяння шкоди, а саме: Господарському суду Запорізької області.
Відповідно ст. 365 Господарського процесуального кодексу України, іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Частиною 1 статті 367 ГПК України передбачено: якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
До повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - постанову Верховної Ради України "Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності" від 19.12.1992 шляхом направлення доручення компетентному суду або іншому органу Російської Федерації.
У зв'язку з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні", за зверненням Мін'юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
Згідно з листом Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану" з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.
У зв'язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану АТ "Укрпошта" з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією.
Міністерство юстиції України листом № 91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам Російської Федерації в порядку ст. 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист № 71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією у зв'язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Російської Федерації та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав також не здійснюється.
У зв'язку з порушенням Російською Федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, у зв'язку з широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022 нотифікувало МЗС Російської Федерації про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.
Відтак, діяльність дипломатичних представництв України в Росії та Росії в Україні, а також, будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.
Отже, подальше застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію Російської Федерації проти України.
З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв'язку з припиненням поштового сполучення.
Водночас, навіть незважаючи на введення воєнного стану в Україні, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.
Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін як один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Таким чином, господарський суд, не зважаючи на всі обставини, повинен зі своєї сторони вжити максимально можливих заходів, задля дотримання вимог щодо повідомлення відповідача про розгляд справи і не обмежуватися при цьому тільки формальним посиланням у своїх рішеннях на можливість сторін ознайомитися з інформацією про розгляд справи на сайті Судової влади України.
На підставі викладеного, враховуючи розірвання дипломатичних відносин України з Російською Федерацією, що унеможливлює надсилання процесуальних документів на адресу відповідача, повідомлення відповідача про дату, час та місце проведення судових засідань у цій справі здійснювалось шляхом розміщення на офіційному веб-сайті "Судова влада України" в мережі Інтернет текстів ухвал суду від 21.02.2025, від 19.03.2025 та від 21.04.2025 в порядку, передбаченому ч.ч. 4, 5 ст. 122 ГПК України.
Також, всі процесуальні документи суду по справі № 908/424/25 оприлюднені в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/, відомості якого є офіційними, а доступ безоплатний та цілодобовий згідно Закону України "Про доступ до судових рішень".
Крім того, Позивачем направлено копію позовної заяви в перекладі російською мовою з додатками на поштову адресу Посольства Російської Федерації в Румунії, що підтверджується описом вкладення у цінний лист від 07.02.2025 та поштовою накладною №135206632 від 07.02.2025.
З урахуванням вищевикладеного, відповідач належним чином повідомлений про розгляд цієї справи в суді.
Однак, запропонованого ухвалами суду письмового відзиву на позовну заяву та додані до нього документи, відповідач на адресу суду не надіслав, як і доказів повної або часткової оплати суми, заявленої позивачем до стягнення, отже своїми правами, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, не скористався.
Відповідно до ч. 9 ст. 165 ГПК України в разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Згідно вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
У статті 194 ГПК України передбачено, що завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.
Статтею 114 ГПК України визначено, що суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Наявні матеріали справи дозволяють розглянути справу по суті.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, всебічно та повно дослідивши надані докази, суд
Приватне підприємство «Астарта Агро», ідентифікаційний код юридичної особи 35547282, місцезнаходження юридичної особи: 69063, м. Запоріжжя, вул. Троїцька, буд. 27, зареєстроване відповідно до вимог діючого законодавства України 15.11.2007 номер запису в Єдиному державному реєстрі про проведення державної реєстрації юридичної особи 1 099 102 00000 02569.
Основним видом діяльності ПП «Астарта Агро» є - Оптова торгівля хімічними продуктами (46.75)
Позивач є платником податку на загальних підставах та платником податку на додану вартість в розумінні Податкового кодексу України.
Основна та допоміжна господарська діяльність Позивача з дня державної реєстрації - 15.11.2007 по 28.02.2022 здійснювалась на території Запорізької області.
З метою здійснення своєї господарської діяльності Позивач 12.01.2022 уклав з ТОВ «Фірма Ерідон» договір поставки № 547/22/351, відповідно до умов якого придбавав у останнього продукцію виробничо-технічного призначення. В рамках цього договору сторони уклали низку додатків, зокрема:
-додаток № 547/22/351/6-Н від 17.02.2022 щодо придбання насіння кукурудзи ЛГ 3350 в кількості 6 мішків, насіння кукурудзи Адевей в кількості 4 мішки, насіння соняшнику ЛГ59580 в кількості 8 мішків на загальну суму 63 603,50 грн. з ПДВ.;
-додаток № 547/22/351/7-ЗЗР від 06.06.2022 щодо придбання засобів захисту рослин Тенеріс 90 (5л) в кількості 50 л. та Лайтер 12,5% КЄ (10 л) в кількості 20 л на загальну суму 19 986,36 грн. з ПДВ.
На підставі виставленого рахунку № 12103 від 18.02.2022 Позивач 23.02.2022 здійснив оплату за товар в розмірі 100%, що становить 64 072,04 грн. та підтверджується платіжною інструкцією кредитного переказу коштів № 1575 від 23.02.2022.
Отже, Позивач набув права власності на вказаний товар, Зазначені дії відображено в оборотно-сальдовій відомості по рахунку 631.
Придбаний товар поставлено на склад, який знаходився за адресою: Україна, Запорізька область, Михайлівський район, смт. Михайлівка, вул. Пушкіна 210, та перебував в оренді у Позивача на підставі договору оренди складу №01102021-0 від 01.10.2021, що підтверджується видатковими накладними № 25352 від 01.04.2022, № 37226 від 25.04.2022, № 57207 від 06.06.2022 та відображено в бухгалтерській звітності та підтверджується оборотно-сальдовою відомістю по рахунку 281 в розрізі на кожний товар окремо.
Залишки товару на складі становили загальну суму в розмірі 87 441,74 грн. та складалися з: Лайтер 12,5% КЕ (10л) в кількості 20л. на загальну суму 9 954,96 грн.; насіння кукурудзи Адевей - 4 мішки на загальні суму 10 536,0 грн., насіння кукурудзи ЛГ3350 - 6 мішків на загальну суму 15 439,03 грн., насіння кукурудзи ЛГ 59580 - 8 мішків на загальну суму 41 480,35 грн.; Тенеріс 90 (5л)-50 л на загальну суму 10 031,40 грн., що підтверджується бухгалтерською довідкою, оборотно-сальдовою відомістю по рахунку 281 по кожній групі товару.
24 лютого 2022 року Російська Федерація вчинила збройну агресію проти України, а саме повномасштабне вторгнення на суверенну територію України. У цей же день України розірвала з Російською Федерацією дипломатичні відносини. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 на всій території України із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року введено воєнний стан.
В подальшому, відповідними Указами Президента України, у зв'язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України воєнний стан продовжено та станом на дату звернення до суду, воєнний стан діє.
Резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Агресія проти України» А/КЕ8/Е8-11/1 від 02.03.2022 визнається, що росія вчинила агресію проти України, порушивши базові норми ООН, і якою від російської федерації вимагається припинити збройну агресію проти України, негайно, повністю та безумовно вивести всі свої збройні сили з території України в межах її міжнародно визнаних кордонів.
Відповідно до проміжного рішення Міжнародного суду Організації Об'єднаних Націй від 16.03.2022 на найвищому юридичному рівні констатовано факт вторгнення росії на територію України.
У світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12.08.1949, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І), від 08.06.1977 одним із наслідків збройної агресії Відповідача проти України стала тимчасова окупація частини території України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 06.12.2022 № 1364 «Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасове окупованих Російською Федерацією» установлено, що перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією (далі - перелік) затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за формою згідно з додатком за погодженням з Міністерством оборони з урахуванням пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій.
До переліку включається тимчасово окупована російською федерацією територія України, визначена відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».
У переліку визначаються дата початку та дата завершення бойових дій (дата виникнення та припинення можливості бойових дій) або тимчасової окупації. Території, для яких не визначена дата завершення бойових дій (дата припинення можливості бойових дій) або тимчасової окупації російською федерацією, вважаються такими, на яких ведуться бойові дії, або тимчасово окупованими російською федерацією.
Статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії російської федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб визначаються Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (стаття 2 Закону).
Частиною 1 статті 1-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що тимчасово окупована російською федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) це частини території України, в межах яких збройні формування російської федерації та окупаційна адміністрація російської федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування російської федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації російської федерації.
Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається: сухопутна територія тимчасово окупованих російською федерацією територій України, водні об'єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях, інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.
Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309 затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією (далі - Перелік).
Розділом II Переліку визначено тимчасово окуповані російською федерацією території України.
Згідно з пунктом 4 Розділу II Переліку територія Михайлівської селищної територіальної громади Василівського району Запорізької області, до складу якої входить смт. Михайлівка, віднесено до тимчасово окупованої російською федерацією території України, дата початку окупації - 28.02.2022, дата звершення тимчасової окупації - не зазначена.
Таким чином, з 28.02.2022 та станом на 07.05.2025 територія Михайлівської селищної територіальної громади Василівського району Запорізької області відноситься до тимчасово окупованої російською федерацією території України.
Згідно ст. 1 Закону України «Про оборону України», збройна агресія це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
Наслідком саме збройної агресії Відповідача відносно України, що є загальновідомими фактами, стала окупація частини території України.
Таким чином, Відповідач є суб'єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод фізичних та юридичних осіб, зокрема, прав Позивача. Внаслідок військової агресії Відповідача, Позивачу завдана матеріальна шкода, яка полягає у порушенні його права власності та протиправному обмеженні у реалізації його правомочностей власника внаслідок окупації та захоплення територій зі сторони Відповідача.
Частиною 9 статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до статті 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст.3, ст. 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.
Частинами 1, 3 ст. 386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Статтею 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода)
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі - ч. 3 ст. 22 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди. Відсутність у діях особи умислу або необережності звільняє її від відповідальності, крім випадків, коли за нормами ЦК України відповідальність настає незалежно від вини.
Тому, обов'язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.
Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Згідно до статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй "Визначення агресії" від 14.12.1974 як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
Меморандумом про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.
Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 введений воєнний стан в Україні з 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії відповідача проти України в порушення пункту 4 статті 2 статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування відповідача з України.
Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 №182 зобов'язано відповідача негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 про заяву Верховної Ради України "Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні" визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022.
Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
До того ж, приписами ч.2 ст.46 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі (дата підписання: 18.10.1907, дата набрання чинності для України: 24.08.1991) закріплено, що приватна власність не підлягає конфіскації на окупованій території.
За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і окупація території України; знищення, привласнення, конфіскація (експропріація) або викрадення майна (в тому числі і майна позивача) на окупованих територіях, здійснені в рамках реалізації акту агресії Відповідачем.
Відповідно до статті 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.
Згідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі №761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії російської федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.
Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.
В контексті зазначеного, саме Відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Близький за змістом висновок викладений Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі №648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.
Саме внаслідок бойових дій, спричинених збройною агресією Російської Федерації, Позивачу було завдано збитків. Отже, особою, яка заподіяла шкоду Позивачу є Відповідач.
Таким чином, суд дійшов висновку, що Позивачем у справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до Відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.
Відповідно до ч. 2 ст. 1192 ЦК України, розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Згідно з роз'ясненнями наведеними у п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.1992 № 6 при визначенні розміру відшкодування шкоди, заподіяної майну, незалежно від форм власності, судам слід враховувати, що відшкодування шкоди шляхом покладення на відповідальну за неї особу обов'язку надати річ того ж роду та якості, полагодити пошкоджену річ, іншим шляхом відновити попереднє становище в натурі застосовується, якщо за обставинами справи цей спосіб відшкодування шкоди можливий. У разі коли відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на час розгляду справи втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб полагодити пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки неправомірних дій заподіювана шкоди як при відшкодуванні в натурі, так і при відшкодуванні заподіяних збитків грішми, потерпілому на його вимогу відшкодовуються неодержані доходи у зв'язку із заподіянням шкоди майну.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 № 326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (далі - Порядок).
Пунктом 1 Порядку передбачено, що цей Порядок встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19.02.2014.
Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за такими напрямами, зокрема, економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
Основні показники, які оцінюються:
- вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв);
- вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності;
- вартість втрачених фінансових активів державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв);
- вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності;
- упущена вигода державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв);
- упущена вигода підприємств недержавної форми власності;
- втрати державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких Державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв), від неоплачених товарів, робіт і послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях;
- втрати підприємств недержавної форми власності від неоплачених товарів, робіт і послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях (підпункт 18 пункту 2).
Пунктом 2 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії російської федерації передбачено, що збитки - вартість втраченого, пошкодженого та (або) знищеного майна, що зазнало руйнівного впливу внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, ракетно-бомбових ударів в ході збройної агресії російської федерації, а також розмір витрат, необхідний для відновлення порушеного права (реальні збитки); та/або розмір доходу, який постраждалий міг би одержати за умови відсутності збройної агресії російської федерації (упущена вигода).
Військовою агресією Відповідача та окупацією території Михайлівської селищної територіальної громади Василівського району Запорізької області Позивачу заподіяно збитки внаслідок порушення права власності на засоби захисту рослин Лайтер 12,5% КЕ (10л) в кількості 20л. на загальну суму 9 954,96 грн.; насіння кукурудзи Адевей - 4 мішки на загальні суму 10 536,0 грн., насіння кукурудзи ЛГ3350 - 6 мішків на загальну суму 15 439,03 грн., насіння кукурудзи ЛГ 59580 - 8 мішків на загальну суму 41 480,35 грн.; Тенеріс 90 (5л) - 50 л на загальну суму 10 031,40 грн. (загальна сума - 87 441,74 грн.), які знаходились в орендованому складі за адресою: Україна, Запорізька область, Михайлівський район, смт.Михайлівка, вул. Пушкіна 210.
В свою чергу, положеннями ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України (далі - ГПК України), під збитками розуміються витрати, зокрема, втрата майна.
Конституційний Суд України, у своєму рішенні від 11 листопада 2004 року № 16-рп/2004 наголошує, що Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності (частина четверта статті 41). Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України).
Згідно листа Верховного Суду України від 01.07.2013 "Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ":
- правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.);
- правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання;
- правомочність розпоряджання означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).
У своїй сукупності названі правомочності вичерпують всі надані власнику можливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 320 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦК України, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, є однією із загальних засад цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.
Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", за підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.
Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Стаття 1 Протоколу № 1 містить три окремі правила. Перше правило, викладене в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном. Друге правило, яке міститься у другому реченні першого абзацу, стосується лише позбавлення "власності" та підпорядковує цей процес певним умовам. Третє правило, викладене у другому абзаці, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів ("Спорронг і Льоннрот проти Швеції" (SporrongandLцnnroth v. Sweden), 1982; Iatridis v. Greece, 1999; J.A. Pye (Oxford) Ltdand J.A. Pye (Oxford) LandLtd v. theUnitedKingdom [ВП], 2007; Anheuser-BuschInc. v. Portugal, 2007; AliљiжandOthers v. Bosniaand Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the Former Yugoslav Republic of Macedonia; "Іммобіліаре Саффі проти Італії" (ImmobiliareSaffi v. Italy), 1999; Broniowski v. Poland; і "Вістінс і Перепйолькінс проти Латвії" (Vistinsand Perepjolkins v. Latvia)). Ці три норми не "окремі" в сенсі того, що вони не пов'язані між собою: друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, і тому їх слід тлумачити у світлі загального принципу, проголошеного в першому правилі ("Колишній король Греції та інші проти Греції" (FormerKingofGreeceandOthers v. Greece); Bruncrona v. Finland, 2004; Anheuser-BuschInc. v. Portugal, 2007).
Так, щоб вважатися сумісним зі статтею 1 Протоколу № 1, втручання має відповідати певним критеріям: воно має відповідати принципу законності та мати за законну мету за допомогою засобів, розумно пропорційних меті, якої прагнуть досягти (Beyeler v. Italy [ВП], 2000, §§ 108-114). При цьому, Європейський суд з прав людини не раз наголошував, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння "майном" може бути виправданим, лише якщо воно служить законним суспільним (або загальним) інтересам.
Європейський суд з прав людини при розгляді справ щодо порушення права власності дотримується позиції, що будь-яке обмеження чи позбавлення правомочностей власника є de facto позбавленням права власності та відповідно порушенням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідальність за порушення вказаного права покладається безпосередньо на державу і настає у тому випадку, коли будь-яке діяння держави має своїм прямим наслідком застосування до особи забороненого поводження.
Так, розглядаючи заяви про порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції Європейський суд з прав людини зіштовхувався не лише зі справами, в яких заявників фактично позбавляли майна, але й зі справами, в яких таке позбавлення було визнано ним de facto. Однією з таких справ є справа Спорронґ і Льоннрот проти Швеції (Sporrong and Lоnnroth), заяви №7151/75, №7152/75, рішення від 23.09.1982, рішення від 18.12.1984 (справедлива сатисфакція).
У цій справі Суд дійшов висновку, що хоча фактичної заявники не були позбавлені майна, обмеження накладені на їх майно державою, фактично призвели до того, що право заявників на власність виявлялося відкличним і таким, що за певних умов могло бути скасоване.
Суд зазначає, що відбулось обмеження можливості власників розпорядитися своїм майном. Тобто втративши певною мірою свій зміст, право власності не зникло. Наслідки не є такими, щоб можна було прирівняти їх до наслідків позбавлення майна. Суд зауважує з цього приводу, що заявники мали змогу й надалі користуватися своїм майном, а також що хоча продати нерухомість було складніше, незважаючи на це, можливість продажу існувала.
Однак навіть за вказаних обставин, Суд прийшов до висновку, що будь-яке обмеження чи позбавлення правомочностей власника є de facto позбавленням права власності, визнав порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та призначив справедливу компенсацію заявникам у своєму рішенні від 18.12.1984.
У справі «Лоізіду проти Туреччини» Європейським судом з прав людини прийнято рішення про необхідність компенсації Турецькою Республікою моральної і матеріальної шкоди заявниці, яка була змушена залишити місце свою проживання внаслідок окупації Туреччиною північної частини території Кіпру.
У пункті 63 мотивувальної частини рішення від 18.12.1996 Європейський суд з прав людини зазначив, що оскільки заявниці починаючи з 1974 року було відмовлено у праві доступу до майна, вона фактично повністю втратила над ним контроль, рівно як і можливість користуватись ним. Ця відмова, що триває, повинна розглядатися як втручання у права, передбачені ст. 1 Протоколу № 1. Таке втручання з урахуванням виключних обставин цієї справи, на які посилаються пані Лоізіду на Уряд Кіпру, не може розглядатися як позбавлення власності або контролю за її використанням у рамках першого і другою пунктів ст. 1 Протоколу 1. Водночас воно, поза будь-яким сумнівом, підпадає під дію норми, що міститься у першому реченні цієї статті, зокрема, становить порушення права на безперешкодне користування своїм майном. У цьому зв'язку Суд вважає, що фактична неможливість здійснення цього права є таким же порушенням Конвенції, як і перешкоди юридичного характеру.
Визначаючи розмір компенсації завданої пані Лоізіду матеріальної шкоди, Європейський суд з прав людини зазначив, що заявниця продовжує залишатися законним власником дев'яти ділянок землі і однієї квартири, і що висновок Суду про порушення ст. 1 Протоколу № 1 ґрунтувався на тому факті, що внаслідок відмови у праві доступу до її землі починаючи з 1974 року заявниця фактично повністю втратила контроль над своїм майном, рівно як і можливість користуватись ним. Отже, Суд дійшов висновку, що вона має право на компенсацію збитків, безпосередньо пов'язаних з цим порушенням її прав.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), у своїй практиці наголошує на тому, що неможливість здійснення права на безперешкодне користування своїм майном, зумовлена діями або бездіяльністю держави, є порушенням Конвенції. У цьому зв'язку ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо необхідності компенсації матеріальної шкоди, завданої власникам нерухомого майна у результаті втрати контролю над таким майном і неможливості користуватися ним.
В свою чергу, вороже вторгнення на територію іншої суверенної держави, що призвело до окупації військами російської федерації частини території України та як наслідок призвело до позбавлення правом розпоряджатись, користуватись та мирно володіти своїм майном апріорі не може мати жодної легітимної мети та служити законним інтересам українського суспільства. Такі дії однозначно та беззаперечно вважаються порушення з боку відповідача права власності позивача та фактично прирівнюються за своїми тривалими наслідкам до втрати майна Позивача.
Вказане підтверджується й непоодинокими рішеннями Європейського суду з прав людини. У переважній більшості випадків, якщо Суд встановлює, що втручання не відповідало умовам, передбаченим законом, або не переслідувало суспільний інтерес чи законну мету, він визнає порушення Конвенції лише з цієї причини та не вважає за необхідне братися до аналізу пропорційності оскаржених заходів ("Сімонян проти Вірменії" (Simonyan v. Armenia); "Віятович проти Хорватії" (Vijatoviж v. Croatia); "Губйов проти Росії" (Gubiyev v. Russia), 2011, § 83; "Дімітрові проти Болгарії" (Dimitrovi v. Bulgaria); і "Бок і Паладе проти Румунії" (BockandPalade v. Romania); "Касілов проти Росії" (Kasilov v. Russia)).
У справі "Святі монастирі проти Греції" (The Holy Monasteries v. Greece), 1994, Суд постановив, що законодавче положення, яке автоматично передає користування та володіння визначеною власністю державі, призводить до передачі повного права власності на відповідну землю державі та становить позбавлення "володіння".
Позбавлення "володіння" може виникнути також у ситуаціях, коли не було офіційного рішення про скасування особистих прав, але вплив на "володіння" заявника низки різноманітних заходів, застосованих органами державної влади, настільки глибокий, що робить ці заходи подібні до експропріації. Щоб визначити, чи відбулося позбавлення "володіння", Суд не повинен обмежуватися перевіркою того, чи сталося позбавлення власності чи офіційна експропріація; він повинен дивитися глибше й досліджувати реальність ситуації, на яку подається скарга. Оскільки Конвенція має на меті гарантувати права, які є "практичними", необхідно з'ясувати, чи становила така ситуація фактичну експропріацію, SporrongandLцnnroth v. Sweden, 1982; "Васілєску проти Румунії" (Vasilescu v. Romania), 1998; "Шембрі та інші проти Мальти" (Schembriand Others v. Malta), 2009; "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania); Depalle v. France [ВП],). Дійсно, згідно з різними статтями Конвенції, практика Суду вказує на те, що може знадобитися дивитися глибше, читати уважніше і зосередитися на реаліях ситуації (наприклад, "Апап Болонья проти Мальти" (Apap Bologna v. Malta)). Наприклад, у справі, коли військово-морський флот заволодів землею заявників, заснував там військово-морську базу, а заявники згодом не змогли ні отримати доступ до свого майна, ні продати, заповісти, закласти чи подарувати його, можливість розпоряджатися відібраною землею разом із невдалими спробами виправити ситуацію призвело до достатньо серйозних фактичних наслідків для заявників, щоб Суд міг вважати, що землі були експропрійовані, навіть за відсутності будь-якого офіційного рішення про експропріацію (Papamichalopoulos v. Greece, 1993). Аналогічно, у справі "Сариджа і Ділавер проти Туреччини" (SarэcaandDilaver v. Turkey).
Отже, у своїй практиці Суд розробив гнучкий підхід до доказів, які повинні бути надані заявниками, які стверджують, що вони втратили своє майно та житло в ситуаціях міжнародного або внутрішнього військового конфлікту. Суд відзначає, що схожий підхід відображено в пункті 7 статті 15 Принципів Пінейру ООН.
Так у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (ChiragovandOthers v. Armenia) Європейський суд з прав людини зазначає, що мало місце втручання у права заявників за статтею 1 Протоколу № 1 в тому, що вони не мали можливості доступу до свого майна упродовж періоду часу, що триває, і через це втратили контроль над ним і будь-яку можливість користуватися і володіти ним. Це становить втручання у мирне володіння їхнім майном.
Тимчасова окупація Михайлівської селищної територіальної громади Василівського району Запорізької області військами Російської Федерації позбавила Позивача нерухомого майна - засобів захисту рослин Лайтер, насіння кукурудзи Адевей, насіння кукурудзи ЛГ3350, насіння кукурудзи ЛГ 59580, Тенеріс 90 (5л) на загальну сума - 87 441,74 грн., які знаходились в орендованому складі за адресою: Україна, Запорізька область, Михайлівський район, смт. Михайлівка, вул. Пушкіна 210. На підтвердження оприбуткування вказаного товару на склад позивачем до матеріалів справи надано Прибуткові ордери на товар №1 від 01.04.2022, №2 від 25.04.2022, №3 від 06.06.2022.
У пункті 45 Рішення у справі "Рараmісhаlороulоs V. Greece" від 24.06.1993 (заява №14556/89) ЄСПЛ встановив, що втрата будь-якої можливості розпоряджатися земельною ділянкою, про яку йдеться, у поєднанні з невдачею спроб виправити оскаржувану ситуацію, спричинила досить серйозні наслідки для заявників, які зазнали де-факто експропріації у спосіб, несумісний з їхнім правом на мирне володіння своїм майном. Зрештою, у наступному пункті цього рішення ЄСПЛ визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).
У п. 43 зазначеного рішення ЄСПЛ визнав, що заявники не могли ані користуватися своїм майном, ані продати, заповісти, закласти чи подарувати його, виходячи з фактичної, а не юридичної неможливості вчинення таких дій, адже заявники формально лишались власниками майна.
У даній справі, формально Позивач за законодавством України уповноважений розпорядитись нерухомим майном, в дійсності це неможливо.
У пункті 53 Рішення у справі "Vasilescu v. Romania" від 22.05.1998 (заява №53/1997/837/1043), ЄСПЛ повторив вказані вище висновки з рішення у справі Рараmісhаlороulоs V. Greece" про те, що втрата всієї можливості розпоряджатися майном дозволяє вважати, що заявниця стала жертвою фактичної конфіскації, та визнав порушення прав заявника за статтею 1 першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).
Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що Відповідач своїми діями порушив право власності Позивача на майно, яке залишилось на тимчасово окупованій території смт. Михайлівка Запорізької області, оскільки у власника - Позивача не має доступу до свого майна, що позбавляє його можливості володіти, користуватися та розпоряджатися ним, оскільки відсутня можливість передачі майна в натурі та безпосередньо за місцем його знаходження.
Метою набуття, здійснення, зміни та припинення суб'єктивного цивільного права власності завжди є задоволення певного індивідуального інтересу учасника цивільних відносин. Саме у зв'язку з цим інтерес визначений як окремий об'єкт захисту поряд із цивільним правом у статях 15, 16 ЦК України.
Відтак, внаслідок вказаних вище протиправних дій Відповідача право власності на нерухоме майно втратило всі корисні властивості засобу для задоволення зазначених інтересів Позивача.
Незважаючи на те, що за законодавством України Позивач формально є власниками нерухомого майна, на теперішній час він не може користуватись, продавати, або розвивати бізнес на базі нерухомого майна, а отже, з урахуванням викладеного вище, відбулась фактична експропріація у розумінні Конвенції.
Оскільки майно позивача розташовано на тимчасово окупованій території України, достовірно встановити його подальшу долю не можливо.
З огляду на те, що фактична неможливість розпорядження майном за Конвенцією прирівнюється до позбавлення власності (де-факто експропріації), то у такому випадку майно слід вважати втраченим так само, як у разі припинення права власності на майно, чи його знищення. Нерухоме майно слід вважати втраченим Позивачем в результаті порушення Відповідачем його права власності на таке майно, передбачених ч. 1 ст. 12, ч. 1 ст. 319, ч. 1 ст. 320, ч. 1 ст. 321 ЦК України, а також ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції.
Щодо визначення суми відшкодування в доларах США.
Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до вимог статті 192 ЦК України гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті при існуванні іноземного елемента у відносинах.
Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до правових висновків Верховного Суду, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Наведені правові висновки Верховного Суду становлять усталену судову практику та викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (п. 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (п. 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (п. 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (п. 7.23); у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16, від 14.05.2019 у справі №910/11511/18.
Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18.
Відповідно до абз. 10 п. 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 у справі № 1-12/2003, за своєю суттю в цілому правосуддя в Україні як таке, що відбулося та фактично було реальним, а не формальним, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до положень ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Згідно із ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Одночасно, в Україні діє спеціальний нормативно-правовий акт, який регламентує валютний обіг. Так, відповідно до преамбули Закону України "Про валюту і валютні операції" цей закон визначає правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов'язки суб'єктів валютних операцій і уповноважених установ та встановлює відповідальність за порушення ними валютного законодавства. Відповідно до частини 2 ст. 3 Закону "Про валюту і валютні операції" питання здійснення валютних операцій, основи валютного регулювання та нагляду регулюються виключно цим Законом.
Згідно із частинами 1, 2 ст. 5 Закону України "Про валюту і валютні операції" гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні з урахуванням особливостей, встановлених частиною другою цієї статті, і приймається без обмежень на всій території України для проведення розрахунків. Усі розрахунки на території України проводяться виключно у гривні.
Таким чином, Закон України "Про валюту і валютні операції", як спеціальний нормативно-правовий акт у сфері регулювання валютних операцій, визначає гривню як єдиний законний платіжний засіб в межах території України, однак не встановлює обов'язку здійснення платежів з території інших країн на територію України в національній валюті. Більше того, така вимога суперечила б критеріям суверенітету держав, оскільки поширювала б дію нормативно-правових актів України на чужу суверенну територію, що суперечить і доктрині національного права України, і положенням міжнародного права.
Згідно із п. 1 ст. 1 Закону України "Про валюту і валютні операції" валютна операція - операція, що має хоча б одну з таких ознак: а) операція, пов'язана з переходом права власності на валютні цінності та (або) права вимоги і пов'язаних з цим зобов'язань, предметом яких є валютні цінності, між резидентами, нерезидентами, а також резидентами і нерезидентами, крім операцій, що здійснюються між резидентами, якщо такими валютними цінностями є національна валюта; б) торгівля валютними цінностями; в) транскордонний переказ валютних цінностей та транскордонне переміщення валютних цінностей.
Таким чином, операція щодо сплати нерезидентом суми заподіяної шкоди на підставі рішення суду, що набуло законної сили, підпадає під наведені вище ознаки валютної операції. При цьому, відповідно до пп. "ґ" п. 8 ст. 1 Закону України "Про валюту і валютні операції" іноземні держави (у тому числі і Відповідач) підпадають під ознаки нерезидента.
Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону України "Про валюту і валютні операції" у разі, якщо норма цього Закону чи нормативно-правового акта Національного банку України, виданого на підставі цього Закону, або норми інших нормативно-правових актів Національного банку України допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов'язків резидентів та нерезидентів у сфері здійснення валютних операцій або повноважень органів валютного нагляду, така норма трактується в інтересах резидентів та нерезидентів.
Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону України "Про валюту і валютні операції", валютні операції здійснюються без обмежень відповідно до законодавства України, крім випадків, встановлених законами України, що регулюють відносини у сферах забезпечення національної безпеки, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму чи фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, виконання взятих Україною зобов'язань за міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також випадків запровадження Національним банком України відповідно до цього Закону заходів захисту.
Відповідно до п. 109 Розділу X Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті (затверджене постановою НБУ № 5 від 02.01.2019) за поточними рахунками в іноземній валюті суб'єктів господарювання - резидентів (юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців) здійснюються операції, що не суперечать вимогам законодавства України.
Зважаючи на повний розрив дипломатичних відносин між Україною та країною-агресором очевидним є те, що стягнення з Російської Федерації грошових коштів в гривні є неможливим, через неможливість конвертації російських платіжних засобів в гривню.
Відповідно Методики визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією Російської Федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності, та Методики визначення шкоди та збитків, завданих об'єктам енергетичної інфраструктури України внаслідок збройної агресії Російської Федерації, оцінка розміру збитків здійснюється в умовних одиницях (функціональна валюта) - доларах США. Отриманий результат оцінки підлягає конвертації в національну валюту за поточним курсом Національного банку України на дату оцінки.
Таким чином, вимога Позивача про стягнення шкоди у іноземній валюті (дол. США) відповідає як матеріальному закону, так і суті господарської діяльності Позивача, а обраний ним спосіб судового захисту у вигляді відшкодування шкоди у іноземній валюті (дол. США) відповідає законодавству та є ефективним.
Враховуючи викладене, з метою забезпечення реального відновлення порушеного права Позивача, зважаючи на те, що долари США є грошовою валютою, яка знаходиться в обігу в більшості країн світу, суд вважає за можливе стягнути грошові кошти з Відповідача в доларовому еквіваленті за курсом НБУ станом на 24.02.2022 в сумі 2 886,41 доларів США, що еквівалентно 87 441,74 грн.
Щодо позовних вимог про стягнення суми збитків за рахунок: майна та активів Російської Федерації, які використовуються або призначені для використання в цілях, відмінних від державних некомерційних цілей; майна та активів державних підприємств, створених Російською Федерацією які використовуються не у державних некомерційних цілях; майна та активів пов'язаних із Російською Федерацією юридичних і фізичних осіб, стосовно яких введено обмежувальні заходи (накладено міжнародні санкції), як на території України так і на території інших країн, суд зазначає, що позивачем нормативно не обґрунтовані вказані вимоги, а тому він звернувся до суду з заявою із зміною складу відповідачів, а отже в цій частині суд відмовляє.
Щодо розподілу судових витрат.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача.
При цьому, суд враховує, що при зверненні з позовом позивач не сплачував судовий збір, оскільки звільнений від його сплати в силу приписів п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
Згідно із ст. 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до ст. 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" з 01.01.2025 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить 3 028,00 грн.
Відтак, з урахуванням ціни позову у цій справі, а саме 87 441,74 грн. (гривневого еквівалента задоволеної суми на дату ухвалення рішення) розмір судового збору за його подання становить суму 3 028,00 грн.
Враховуючи, що заявлені позовні вимоги в частині стягнення суми збитків в розмірі 2 886,41 доларів США, що за курсом НБУ станом на 24.02.2022 еквівалентно 87 441,74 грн. задоволено, то стягненню з Відповідача до Державного бюджету України підлягає судовий збір в сумі 3 028,00 грн.
Керуючись ст.ст. 129, 232, 233, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Держави - Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (електронна пошта: info@minjust.gov.ru; вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 119991; код 7707211418) на користь Приватного підприємства "Астарта Агро" (електронна пошта: novoe.office@ukr.net; ІНФОРМАЦІЯ_1; вул. Троїцька, буд. 27, м. Запоріжжя, Україна, 69063; код ЄДРПОУ 35547282) в рахунок відшкодування збитків, заподіяних збройною агресією та окупацією частини території України грошові кошти в розмірі 2 886 (дві тисячі вісімсот вісімдесят шість) доларів США 41 цент (станом на 24.02.2022 за курсом НБУ еквівалентно 87 441 (вісімдесят сім тисяч чотириста сорок одна) грн. 74 коп.) Видати наказ після набрання рішенням чинності.
3. Стягнути з Держави - Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (електронна пошта: info@minjust.gov.ru; вул. Житня, буд. 14, будівля 1, м. Москва, Російська Федерація, 119991; код 7707211418) в дохід Державного бюджету України судовий збір в розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн. 00 коп. Видати наказ після набрання рішенням чинності.
4. В іншій частині заявлених позовних вимог відмовити.
Повний текст рішення складено та підписано: 19.05.2025.
Суддя К.В. Проскуряков
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з ч. 1 ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.