пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10
E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
20 травня 2025 року Справа № 903/468/24
Господарський суд Волинської області у складі:
головуючого судді - Гарбара Ігоря Олексійовича
секретар судового засідання - Гандзілевська Яна Вікторівна
за участю представників сторін:
від позивача: н/з
від відповідача: Мельничук С.М. - довіреність від 02.07.2024
взяв участь прокурор: Гудков М.В. - службове посвідчення №071757 від 01.03.2023
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку у приміщенні Господарського суду Волинської області справу №903/468/24 за позовом Заступника керівника Луцької окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Луцької міської ради до відповідача Обслуговуючого кооперативу “ЖИТЛОВО-БУДІВЕЛЬНИЙ КООПЕРАТИВ “СУПЕРНОВА» про стягнення 1884028,97 грн,
Заступник керівника Луцької окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Луцької міської ради звернувся з позовом до Обслуговуючого кооперативу Житлово-будівельний кооператив "Супернова" (далі - ЖБК "Супернова) та просить стягнути із відповідача на користь Луцької міської ради для зарахування в дохід місцевого бюджету Луцької міської територіальної громади грошові кошти у розмірі 1 884 028,97 грн.
В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на невиконання замовником будівництва свого обов'язку з перерахування до місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі).
Рішенням Господарського суду Волинської області від 03.07.2024 у справі №903/468/24 у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.
Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив з того, що прокурор, подаючи до суду позов, не навів норму закону та не обґрунтував правові підстави для здійснення розрахунку суми безпідставно збережених коштів на дату здачі об'єкта в експлуатацію та застосування в 2023 році порядку розрахунку, який встановлений законом для 2020 року.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.10.2024 рішення Господарського суду Волинської області від 03.07.2024 у справі №903/468/24 залишено без змін.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.02.2025 касаційну скаргу Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури задоволено частково, рішення Господарського суду Волинської області від 03.07.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.10.2024 у справі №903/468/24 скасовано, а справу №903/468/24 направлено на новий розгляд до Господарського суду Волинської області.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.02.2025 справу №903/468/24 розподілено на розгляд судді Гарбару І.О.
Ухвалою суду від 03.03.2025 прийнято справу до провадження. Постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 01 квітня 2025 року на 10:00 год.
18.03.2025 представник відповідача долучив до матеріалів справи додаткові пояснення, в яких просить суд відмовити в прозові, а також вказав, що проектною документацією передбачено будівництво будинку в три черги:
І черга - секції №1, №2;
ІІ черга - секції №3, №4;
ІІІ черга - секції №5, №6, що підтверджується експертним звітом №622/03-0238-19.
Відповідно до п.3.26 ДБН А.2.2-3-2014, черга будівництва - визначена проектною документацією частина комплексу (будови) - будинки, будівлі, споруди, лінійні об'єкти інженерно-транспортної інфраструктури, введення в експлуатацію якої частково забезпечує випуск продукції або надання послуг, її безпечну експлуатацію та самостійне функціонування.
Вважає, що в постанові від 14.10.2024 Північно-західний апеляційний господарський суд абсолютно правильно вказав на те, що у даній справі, суду слід встановити та надати правову оцінку: - моменту, коли відповідач розпочав будівництво; - чи виникли правовідносини у відповідача та Луцької міської ради зі сплати пайового внеску; - чи виник обов'язок у відповідача зі сплати пайового внеску в силу Закону та його повернення на підставі ст.1212 ЦК України, якщо виник то встановити його період (дата виникнення та дата до якої зобов'язання мало бути виконане); - встановити розмір пайової участі який підлягає сплаті.
Оскільки позовні вимоги у даній справі стосуються пайової участь у розвитку інфраструктури міста, яка нарахована на будівництво другої черги (секції 3 та 4), то вищевказані обставини слід встановити саме щодо другої черги будівництва.
Вказує, що початок будівництва другої черги (секцій 3 та 4) у липні 2019 року спростовується: 1) актом приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2021 року, складеним на 1 чергу, у якому зазначено, що роботи виконувалися в період з жовтня 2019 року по листопад 2020 року; 2) актом приймання виконаних будівельних робіт за лютий 2022 року, складеним на ІІ чергу, у якому зазначено, що роботи виконувалися в період з березня 2021 року по лютий 2022 року; 3) фотознімками від 2019-10-13, 2020-03-20, 2020-04-03 та 2020-09-16, наданими НЦУВКЗ Державного космічного агентства України, на яких видно відсутність будівництва другої черги.
Будівництво другої черги (секції 3-4) будинку №7 по вулиці Цегельній, 28 у м.Луцьку підтверджується лише фотознімками починаючи з 2021-04-05, що повністю узгоджується з актом приймання виконаних будівельних робіт за лютий 2022 року. Надані прокурором електронні копії відеозаписів про хід будівництва, із накладеними на них датами, які були оглянуті у судовому засіданні у справі №903/601/24, не є належним і достовірними доказами, як і скріншоти із сайту «ЛУН», а тому не можуть братися до уваги судом.
19.03.2025 Заступник керівника Луцької окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Луцької міської ради сформував в системі «Електронний суд» заяву (письмові пояснення), в якій вказав, що будівництво об'єкта розпочалося у липні 2019 року (на підставі дозволу від 02.07.2019 №ІУ113191831301), тобто до набрання чинності Законом №132- ІХ, Відповідач був зобов'язаний у період з початку будівельних робіт і до 01.01.2020 звернутися до Позивача із заявою про укладення договору про пайову участь, до якої додати належні документи, що підтверджують кошторисну вартість будівництва об'єкта, та очікувати від органу місцевого самоврядування відповідного розрахунку і примірника договору, чого Відповідач не зробив, порушивши імперативну норму ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (зазначена норма була чинною на момент початку побудови об'єкта і до 01.01.2020). Вже після 01.01.2020 набув чинності Закон №132-ІХ, яким скасовано обов'язок забудовників укладати договори пайової участі з органами місцевого самоврядування, закріплений у ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
01.04.2025 представник позивача в заяві просив розглядати справу за відсутності представника, позов прокурора підтримує та просив задовольнити.
Протокольною ухвалою від 01.04.2025 суд закрив підготовче провадження у справі та призначив розгляд справи по суті на 29.04.2025 о 11:15 год.
Протокольною ухвалою від 29.04.2025 суд відклав розгляд справи на 20.05.2025 о 10:15 год.
В судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримав повністю.
Представник відповідача просив в задоволені позову відмовити повністю.
Суд вважає, що ним, в межах наданих йому повноважень, створені належні рівні умови сторонам для представлення своєї правової позиції та надання доказів і вважає за можливе розгляд справи проводити за наявними в ній матеріалами.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до ст.240 ГПК України, а неявка представника позивача не перешкоджає вирішенню справи по суті за наявними в ній матеріалами.
Заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, господарський суд прийшов до наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, Державною інспекцією архітектури та містобудування України Обслуговуючому кооперативу “Житлово-будівельний кооператив "Супернова" видано сертифікат від 04.10.2023 №ІУ123230926412, яким засвідчено відповідність закінченого будівництвом об'єкта: секції №№ 3, 4 житлового будинку № 7 по вул. Цегельній, 28 у м. Луцьку проектній документації та підтверджено його готовність до експлуатації.
Даний об'єкт побудовано згідно дозволу на виконання будівельних робіт від 02.07.2019 №ІУ113191831301 “Нове будівництво багатоквартирного житлового будинку" (Позиція № 7 по детальному плану) на вул. Цегельній, 28 у м. Луцьку».
Код об'єкта, відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000: 1122.1 - “Будинки багатоквартирні масової забудови».
Відповідно до пункту 12 акта готовності об'єкта до експлуатації (дата створення: 07.09.2023), пайова участь відповідачем до місцевого бюджету не сплачувалася (підстава для звільнення від сплати пайової участі - пункт 13 розділу І Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні»).
Вказані відомості наявні також у відкритому доступі в мережі Інтернет - “Портал Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва» (вебсайт “e-construction.gov.ua»).
Згідно даних сертифіката від 04.10.2023 №ІУ123230926412, загальна площа квартир об'єкта будівництва по секціям 3, 4 становить 4625,2 квадратних метрів.
Отже, з матеріалів справи слідує, що відповідачем 02.07.2019 отримано дозвіл на виконання будівельних робіт № ІУ113191831301, 04.10.2023 - сертифікат про відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації та підтвердження його готовності до експлуатації № ІУ123230926412.
Таким чином, враховуючи, що згідно дозволу на виконання будівельних робіт будівництво об'єкта розпочалося в липні місяці 2019 року, тобто до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", відповідач зобов'язаний був у період з початку будівельних робіт забудови і до 01.01.2020 звернутися до Міськради із заявою про укладення договору про пайову участь, до якої додати документи, що підтверджують кошторисну вартість будівництва об'єкта та очікувати від Міськради відповідного розрахунку та примірника договору.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" №3038-VI, відповідно до ст.1 якого замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
У відповідності до ч.1 ст.2 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
Статтею 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, яка діяла до 31.12.2019 року) закріплювався обов'язок замовника будівництва, що має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, взяти пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту (крім випадків, передбачених ч.4 цієї статті) шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
У свою чергу, органи місцевого самоврядування встановлювали порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Порядок укладення договір пайової участі за вказаною статтею Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачався у декілька етапів: замовник повинен був звернутися до органу місцевого самоврядування із заявою про укладення договору про пайову участь, яка реєструвалась органами місцевого самоврядування. На підставі доданих замовником до заяви документів, що підтверджують кошторисну вартість будівництва об'єкта, протягом 10 робочих днів з дня реєстрації заяви визначався розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, з органом місцевого самоврядування укладався договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, істотними умовами якого були розмір пайової участі, строк (графік) її сплати, відповідальність сторін, невід'ємною частиною такого договору був розрахунок величини пайової участі (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Замовник до прийняття об'єкта в експлуатацію повинен був сплатити в повному обсязі кошти пайової участі єдиним платежем або частинами, якщо договором було передбачено графік сплати пайової участі.
Отже, зі змісту ст.40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" вбачалося, якщо об'єкт будівництва не відносився до переліку об'єктів, у разі будівництва яких замовники не залучалися до пайової участі, укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковував перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, було обов'язковим через пряму вказівку закону.
Верховний Суд, вирішуючи спори щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інфраструктури населеного пункту, неодноразово зазначав, що відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов'язання має бути виконано до прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
Разом з тим, 01.01.2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 №132-IX (далі - Закон №132-IX), якими з 01.01.2020 року було виключено ст.40 Закону №3038-VI, яка регулювала пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
За змістом Закону №132-IX та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.
Відповідно до ст.5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.
Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов'язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.
Водночас, зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.
Стаття 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (в редакції, що діяла до 01.01.2020 року) визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію.
Аналіз правової природи цих правовідносин дає підстави для висновку, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення ст.40 Закону "Про регулювання містобудівної діяльності" після втрати нею чинності.
Разом з тим, п.2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01.01.2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.
Наведені вище правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи питання пайової участі забудовника у розвитку інфраструктури населеного пункту та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права у справі №643/21744/19, також зауважила, що:
"- з 1 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону №3038-VI, яка передбачала обов'язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов'язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак якщо на час здачі новозбудованого об'єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов'язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов'язати укласти договір або визнати договір укладеним;
- у зв'язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов'язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
- у разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування."
Судом враховано, що законодавцем під час внесення змін до Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (шляхом виключення ст.40 вказаного Закону на підставі Закону №132-IX) було чітко встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (абз. 2 п. 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX у такому розмірі та порядку:
1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):
для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
3) замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва;
4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію;
5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;
6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об'єкта до експлуатації або в акті готовності об'єкта до експлуатації.
Отже, у даному випадку, обов'язок відповідача, як замовника будівництва, здійснити оплату пайового внеску визначений безпосередньо приписами п.2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX.
Суд зауважує, що передбачений Прикінцевими та перехідними положеннями Закону №132-IX порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:
- об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;
- об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році. Отже, у вказаних двох випадках, враховуючи вимоги пп.3, 4 абз.2 п.2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX, замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію.
Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Наведене свідчить про те, що норми абз.1, 2 п.2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX не перебувають у взаємозв'язку та не є взаємодоповнюючими.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21.
Судом встановлено, що ОК "ЖБК "Супернова", як замовник будівництва до Луцької міської ради із заявою про укладення договору про пайову участь не звертався, відповідно такий договір між сторонами не укладався, та як наслідок грошові кошти до місцевого бюджету відповідачем не сплачувались, що свідчить про порушення останнім норми статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" щодо обов'язкової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту, яка на момент початку побудови об'єкта і до 01.01.2020 була чинною.
Верховний Суд у постанові від 19.02.2025 у вказаній справі зазначив, що строк виконання будівельних робіт, зокрема їх початок, відраховуєтсья саме від моменту отримання замовником дозволу на виконання будівельних робіт.
З урахуванням положень ч. 1 ст. 37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на виконання будівельних робіт надається замовнику саме після отримання ним дозволу на виконання будівельних робіт.
Крім того, згідно норм ч. 2 ст. 39 цього ж Закону, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками, здійснюється на підставі акта готовності об'єкта до експлуатації шляхом видачі органами державного архітектурно-будівельного контролю сертифіката у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Акт готовності об'єкта до експлуатації підписується замовником, генеральним проектувальником, генеральним підрядником або підрядником (у разі якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників), субпідрядниками, страховиком (якщо об'єкт застрахований).
В матеріалах справи наявний акт готовності об'єкта до експлуатації (дата створення: 07.09.2023), підписаний уповноваженими особами, зокрема Відповідачем (замовником будівництва), у пункті 5 якого чітко зазначено, що будівельні роботи виконано в період із липня 2019 року (початок робіт) по липень 2023 року (закінчення робіт).
Таким чином, суд приходить до висновку, що Відповідач, звертаючись до уповноваженого органу задля прийняття в експлуатацію об'єкта будівництва, вказав строки, у які ним виконано будівельні роботи.
На час отримання Відповідачем дозволу на виконання будівельних робіт та початку ним відповідного будівництва частина 2 статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачала, що замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
Натомість, на момент прийняття в експлуатацію об'єкта Відповідача статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було виключено на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (далі - Закон №132-ІХ).
Враховуючи, що будівництво об'єкта розпочалося у липні 2019 року (на підставі дозволу від 02.07.2019 №ІУ113191831301), тобто до набрання чинності Законом №132- ІХ, Відповідач був зобов'язаний у період з початку будівельних робіт і до 01.01.2020 звернутися до Позивача із заявою про укладення договору про пайову участь, до якої додати належні документи, що підтверджують кошторисну вартість будівництва об'єкта, та очікувати від органу місцевого самоврядування відповідного розрахунку і примірника договору, чого Відповідач не зробив, порушивши імперативну норму ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (зазначена норма була чинною на момент початку побудови об'єкта і до 01.01.2020).
Вже після 01.01.2020 набув чинності Закон №132-ІХ, яким скасовано обов'язок забудовників укладати договори пайової участі з органами місцевого самоврядування, закріплений у ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Розглядаючи аналогічні судові спори, Касаційний господарський суд (постанови Верховного Суду у подібних правовідносинах від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 07.09.2023 у справі №916/2709/22, від 04.04.2024 у справі №923/1306/21, від 23.05.2024 у справі №915/149/23, від 16.10.2023 у справі №140/5484/21, від 15.08.2024 у справі №914/2145/23, від 07.11.2024 у справі №910/12561/23, від 03.12.2024 у справі №910/6226/23, від 17.12.2024 у cправі №903/283/24, від 19.02.2025 у справі №903/468/24, від 20.02.2025 у справі №914/3777/23 та від 20.02.2025 у справі №918/618/24) дійшов висновків про те, що під час внесення змін до норм Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (шляхом виключення ст. 40 цього Закону на підставі Закону №132-IX) законодавець чітко визначив підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту.
В указаних вище постановах Верховний Суд навів сталий правовий висновок щодо питання застосування вимог Закону №132-IX.
Означені вище висновки Верховного Суду є цілком релевантними та із урахуванням ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», а також приписів ч. 4 ст. 236 ГПК України, підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним із елементів якого є принцип правової визначеності. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Таким чином, забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
У даному випадку, як встановлено прокурором і також не оспорюється ОК «ЖБК «СУПЕРНОВА», між Позивачем та Відповідачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не укладався, а відповідні грошові кошти (пайовий внесок) до бюджету, в тому числі на виконання вимог Закону №132-IX не сплачувалися (у якості підстави для звільнення від сплати пайової участі Відповідач вказав пункт 13 розділу І Закону №132-IX).
Як уже зазначалося, після 01.01.2020 набула чинності норма п. 13 розд І Закону № 132-ІХ, якою було скасовано обов'язок забудовників укладати договори пайової участі з органами місцевого самоврядування, закріплений у ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», тому, враховуючи, що під час дії цієї норми договір пайової участі не укладено, отже, правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту до її виключення із Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» між сторонами у цій справі не виникли.
Враховуючи наведене, Відповідач був зобов'язаний у 2020 році звернутися до Позивача із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 і до введення його в експлуатацію у грудні 2022 року сплатити пайовий внесок.
Аналогічні висновки Верховним Судом викладено у постанові від 19.02.2025 у справі №903/468/24.
Крім того, обов'язок сплатити пайову участь, у разі його невиконання замовником будівництва у 2020 році, зберігається до прийняття об'єкта в експлуатацію, навіть у наступних після 2020 року роках - у 2021 році і далі, про що також зазначає Верховний Суд (постанова від 16.10.2023 у справі за №140/5484/21 стосовно об'єкта будівництва, який також зводився на території м. Луцька).
Відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва на виконання вимог абз. 2 п. 2 розд. ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №132-ІХ та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі.
Верховний Суд, розглядаючи подібні справи (як приклад, зазначена вище постанова від 19.02.2025 у справі №903/468/24), виходить з того, що наведені висновки з приводу застосування абз. 2 п. 2 розд ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону за №132-ІХ у аналогічних спірних правовідносинах у повній мірі відповідають загальним принципам рівності та справедливості, є націленими на те, щоб замовник будівництва, який розпочав його до 01.01.2020 та/або після 01.01.2020 та добросовісно виконав встановлений законом обов'язок щодо пайової участі, був у однакових ринкових умовах із забудовником, який аналогічно розпочав будівництво, але до введення об'єкта в експлуатацію такого обов'язку не виконав, можливо навіть свідомо уникаючи сплати пайової участі.
У зв'язку з невиконанням Відповідачем обов'язку щодо сплати пайової участі, право Позивача - Луцької міської ради на отримання цих коштів є порушеним і у неї виникає право вимагати стягнення цих коштів, обов'язок сплати яких виникає через пряму вказівку закону.
Отже, замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок Позивача зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути такі кошти на підставі ст. 1212 ЦК України.
Аналогічні правові висновки викладені також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 та Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21.
Крім того, у постанові від 23.05.2024 у справі № 915/149/23 Верховний Суд виснував, що у випадку, якщо замовниками об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого Законом №132-ІХ обов'язку щодо перерахування коштів пайової участі саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.
Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України.
Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов'язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування (правова підстава - ч. 1 ст. 1212 ЦК України).
Відповідач у добровільному порядку не виконав законодавчо визначений обов'язок та відповідно самостійно не перерахував кошти пайової участі до дати прийняття об'єкта в експлуатацію, а відтак саме з моменту введення об'єкта будівництва в експлуатацію замовник без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту.
За доводами прокурора у період із 02.07.2019 по 28.07.2023 Обслуговуючим кооперативом Житлово-будівельний кооператив "Супернова", згідно дозволу на виконання будівельних робіт від 02.07.2019 №ІУ113191831301, було здійснено будівництво об'єкта: “Нове будівництво багатоквартирного житлового будинку" (Позиція №7 по детальному плану) на вул.Цегельній, 28 у м.Луцьку».
На дату прийняття об'єкта в експлуатацію (згідно із сертифікатом № ІУ123230926412, виданим 04.10.2023) діяли показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджені наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 27.07.2023 № 647. Зокрема, вартість одного квадратного метра загальної площі квартир будинку (з урахуванням податку на додану вартість) на території Волинської області становила 20367,00 гривень.
Враховуючи наведене та зважаючи на норми абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення» Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», прокурор вважає, що розмір пайової участі, який на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України підлягає до стягнення з відповідача до бюджету на користь позивача становить 1884028,97 грн (4625,2 квадратних метрів х 20367,00 грн = 94201448,4 грн; 94201448,4 грн х 2% =1884028,97 грн).
Визначаючи розмір належної до стягнення суми грошових коштів, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази, перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок, що є процесуальним обов'язком суду (подібний висновок щодо обов'язку суду перевірити розрахунок заявлених позовних вимог викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17).
У справі №914/2145/23 (постанова Верховного Суду від 15.08.2024) розрахунок пайової участі у зв'язку із будівництвом відповідачем другої черги об'єкта здійснений прокурором на підставі абз. 2 п. 2 розд. ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №132-ІХ, з врахуванням величини загальної площі квартир об'єкта будівництва другої черги (згідно з актом готовності об'єкта будівництва (друга черга) до експлуатації від 20.04.2021), та показників опосередкованої вартості спорудження житла, які діяли на момент введення об'єкта в експлуатацію.
Так, зі змісту рішення суду касаційної інстанції вбачається наступне:
- відповідач у справі (№914/2145/23) 20.04.2021 отримав акт готовності об'єкта будівництва (друга черга) до експлуатації, а 11.05.2021 - відповідний сертифікат;
- застосовані у розрахунку прокурора показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджені наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 16.12.2020 №311, діяли до 20.05.2021, тобто на час прийняття об'єкта будівництва (друга черга) до експлуатації (втрата чинності наказу від 16.12.2020 №311 відбулася на підставі наказу цього ж Міністерства від 20.05.2021 №119).
Із таким розрахунком суд касаційної інстанції погодився, оскільки він відповідав приписам абз. 2 п. 2 розд. ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №132-ІХ, які підлягають застосуванню і до наявних спірних правовідносин у справі №903/281/24.
Схожа правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду від 07.09.2023 у справі за №916/2709/22, в якій розмір пайової участі розраховано відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 26.06.2020 №151 (діяв із 26.06.2020 до 16.12.2020), тобто саме станом на момент закінчення відповідачем будівництва (27.10.2020) та прийняття об'єкта в експлуатацію (17.11.2020), а не станом на дату видачі дозволу на виконання будівельних робіт (13.08.2019).
Також, Верховний Суд у справі №910/6226/23 (постанова Касаційного господарського суду від 03.12.2024) наголосив, що за приписами Закону №132-ІХ пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію. Відтак, пайовий внесок замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту має розраховуватися саме на підставі нормативно-правових актів, чинних на момент виникнення у замовника будівництва обов'язку щодо сплати пайового внеску, а не на той момент, коли орган місцевого самоврядування дізнався про його несплату замовником, оскільки одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об'єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.
У даному випадку розрахунок пайової участі окружною прокуратурою здійснено на підставі норм Закону №132-ІХ, а саме із урахуванням величини загальної площі квартир об'єкта будівництва (згідно даних акта готовності об'єкта до експлуатації, який створено 07.09.2023, та сертифіката від 04.10.2023 №ІУ123230926412) та показників опосередкованої вартості спорудження житла, які діяли на момент введення об'єкта в експлуатацію.
Варто зауважити, що, направляючи справу №910/6226/23 на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд (постанова від 03.12.2024) вказав на необхідності здійснення перевірки розрахунку пайової участі позивача з врахуванням показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, які були чинні станом на момент введення спірних об'єктів будівництва до експлуатації.
Таким чином, розрахунок прокурора у справі №903/468/24 у повній мірі відповідає Закону №132-ІХ та висновкам Верховного Суду стосовно його застосування. Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. Одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію правовідносини між сторонами щодо забудови земельної ділянки припиняються.
У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі ч.1 ст.1212 ЦК України.
Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, зобов'язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі ч.1 ст.1212 ЦК України.
Водночас, ключовим і визначальним у цьому спорі, з врахуванням підстави позовних вимог та можливості застосування ст.1212 ЦК України, є саме строк, коли забудовник порушив визначенні законом зобов'язання.
Суд зауважує, що оскільки замовник у добровільному порядку не виконав законодавчо визначений обов'язок та відповідно самостійно не перерахував кошти пайової участі до дати прийняття спірного об'єкту в експлуатацію, а відтак саме з моменту введення об'єкта будівництва в експлуатацію замовник без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту.
З огляду на викладене, при розрахунку пайової участі враховуються показники опосередкованої вартості спорудження житла у відповідному регіоні, які були чинними станом на момент введення об'єкта будівництва до експлуатації, що спростовує відповідні доводи відповідача.
Аналогічна методика розрахунків застосована в постановах Верховного Суду від 15.08.2024 у справі №914/2145/23, від 03.12.2024 у справі №910/6226/23.
Оцінюючи подані докази, що ґрунтуються на повному, всебічному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що заявлена прокурором вимога щодо стягнення з відповідача підтверджена матеріалами справи, відповідачем не спростована підлягає до задоволення в сумі 1884028,97 грн.
Згідно зі статтею 315 Господарського процесуального кодексу України за наслідками розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції приймає постанову, у якій має бути зазначено, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення та розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до частини 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Отже, суд касаційної інстанції, здійснює новий розподіл судових витрат у справі лише у разі прийняття ним постанови про скасування чи зміну остаточного судового рішення суду першої (апеляційної) інстанції, прийнятого по суті заявлених вимог. При цьому, у випадках скасування касаційним судом рішення суду першої інстанції або постанови апеляційної інстанції з переданням справи на новий розгляд, судові витрати у справі, в тому числі й судовий збір, сплачений за подання апеляційної чи касаційної скарги, підлягають розподілу господарським судом, який вирішує спір по суті за результатами нового розгляду справи.
Таким чином, враховуючи положення ст. 129 ГПК України понесені прокуратурою суми сплаченого судового збору за подання позову до першої інстанції, апеляційної та касаційної скарг покладаються на відповідача в розмірі 113041,72 грн, в т.ч.: за подання позовної заяви до ГСВО в розмірі 22608,34 грн, апеляційної скарги до ПЗАГС в розмірі 33912,51 грн та касаційної скарги до ВС в розмірі 56520,87 грн.
Відповідно до частин 3, 4 ст. 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Аналогічна позиція викладена у п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Відповідно до ч. 1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді ("Руїс Торіха проти Іспанії").
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами ("Ван де Гурк проти Нідерландів)".
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті ("Гірвісаарі проти Фінляндії").
Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у даній справі як джерело права.
За таких обставин, інші доводи та заперечення сторін судом розглянуті та відхилені як такі, що на результат вирішення спору впливу не мають.
Керуючись ст. ст. 129, 232, 236-242, 256-257 ГПК України, суд,-
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Обслуговуючого кооперативу “ЖИТЛОВО-БУДІВЕЛЬНИЙ КООПЕРАТИВ “СУПЕРНОВА» (вул.Цегельна,28, м.Луцьк, Волинська область, 43018, код ЄДРПОУ 40119113) на користь Луцької міської ради (вул.Богдана Хмельницького,19, м.Луцьк, 43018, код ЄДРПОУ 34745204) безпідставно збережені грошові кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту в сумі 1884028,97 грн (один мільйон вісімсот вісімдесят чотири тисячі двадцять вісім гривень 97 коп.).
3. Стягнути з Обслуговуючого кооперативу “ЖИТЛОВО-БУДІВЕЛЬНИЙ КООПЕРАТИВ “СУПЕРНОВА» (вул.Цегельна,28, м.Луцьк, Волинська область, 43018, код ЄДРПОУ 40119113) на користь Волинської обласної прокуратури (вул.Винниченка,15, м.Луцьк, Волинська область, 43025, код ЄДРПОУ 02909915) 113041,72 грн (сто тринадцять тисяч сорок одна гривня 72 коп.) витрат по сплаті судового збору (в т.ч.: за подання позовної заяви до ГСВО в розмірі 22608,34 грн, апеляційної скарги до ПЗАГС в розмірі 33912,51 грн та касаційної скарги до ВС в розмірі 56520,87 грн).
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене до Північно-західного апеляційного господарського суду відповідно до ст. 255-256, п. 17.5 Перехідних положень ГПК України.
Повне рішення підписане 20.05.2025.
Суддя І. О. Гарбар