ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ
14 травня 2025 року м. ОдесаСправа № 915/778/24
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Аленіна О.Ю.
суддів: Принцевської Н.М., Філінюка І.Г.
при секретарі судового засідання: Герасименко Ю.С.
За участю представників учасників справи:
від АТ “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» в особі філії “Відокремлений підрозділ “Південноукраїнська атомна електрична станція» Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» - Свернюк С.П. в порядку самопредставництва
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» в особі філії “Відокремлений підрозділ “Південноукраїнська атомна електрична станція» Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом»
на рішення Господарського суду Миколаївської області від 28.02.2025 (повний текст складено та підписано 12.03.2025, суддя Мавродієва М.В.)
у справі №915/778/24
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Ресурстехнобуд»
до Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» в особі філії “Відокремлений підрозділ “Південноукраїнська атомна електрична станція» Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом»
про стягнення 4 966 129,28 грн
Товариство з обмеженою відповідальністю “Ресурстехнобуд» звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою, в якій просило суд стягнути з Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» в особі філії “Відокремлений підрозділ “Південноукраїнська атомна електрична станція» Акціонерного товариства “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом» грошові кошти в загальній сумі 4 966 129,28 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором про закупівлю робіт в частині повної та своєчасної оплати виконаних позивачем робіт.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 28.02.2025 по цій справі позовні вимоги задоволено, стягнуто з відповідача на користь позивача 4746528,56 грн основного боргу, 133782,75 грн інфляційних втрат, 85817,97 грн - 3% річних та 59593,55 грн судового збору.
В мотивах оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначив, що позивачем на виконання умов укладеного між сторонами договору було виконано роботи, які були прийняті відповідачем за актами приймання-передачі без жодних зауважень, однак, у порушення умов договору, оплачені лише частково.
Не погодившись із вказаним рішенням, до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся відповідач з апеляційною скаргою в якій просить скасувати оскаржуване рішення частково та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні вимог щодо стягнення інфляційних втрат та 3% річних.
Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, з огляду на наступне:
- місцевий господарський суд не прийняв до уваги заперечення відповідача та не задовольнив клопотання про зменшення трьох процентів річних;
- поза увагою суду першої інстанції залишено доводи відповідача про те, що джерелом доходу АТ «НАЕК «Енергоатом» є виробництво електричної енергії, а можливості ДП «НАЕК «Енергоатом» щодо продажу електроенергії і відповідно отримання коштів за неї є чітко визначеними і обмеженими. На даний час, у відповідача склалася критична ситуація в системі розрахунків за вироблену електроенергію, пов'язана з масштабною і систематичною неоплатою придбаної електроенергії з боку ДП «Гарантований покупець»;
- заборгованість перед АТ «НАЕК «Енергоатом», в свою чергу, спричиняє неможливість відповідача розраховуватися зі своїми постачальниками товарів та належним чином виконувати зобов'язання за договорами. При цьому, у даному випадку відсутня вина відповідача, а його можливості впливу на цю ситуацію є вкрай обмеженими;
- вказані обставини, на думку апелянта, свідчать про наявність підстав не застосовувати до відповідача відповідальності передбаченої ст. 625 ЦК України;
- на думку апелянта, додаткові стягнення у вигляді інфляційних та 3% річних, які можуть бути стягнуті з відповідача у цій справі, створять додаткові фінансові навантаження, та як наслідок можуть призвести до затримки у фінансуванні планових робіт на АЕС, що безпосередньо вплине на процес вироблення електроенергії та зростання ще більших фінансових наслідків для останнього, які можуть призвести до настання негативних наслідків для АТ «НАЕК «Енергоатом», що в подальшому може вплинути на споживачів електроенергії;
- наголошує скаржник й на тому, що база нарахування 3% річних та інфляційних втрат за рішенням суду включає в себе податок на додану вартість, нарахований на вартість послуг (робіт) за договорами. Скаржник вказує, що нарахування передбачених чинним законодавством процентів за своєю правовою природою не може застосовуватись до об'єктів за відсутності відносин користування чужими коштами, в даному випадку до об'єкту, що є елементом системи справляння податку на додану вартість, функціонування якої регулюється Податковим кодексом України, а тому, на думку відповідача, включення до бази нарахування трьох процентів річних сум податку на додану вартість, нарахованих на вартість послуг (робіт), є необґрунтованим, таким що суперечить правовій природі процентів, передбачених статтями 536 та 625 Цивільному кодексу України.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.04.2025 відкрито апеляційне провадження по цій справі та призначено справу до розгляду на 14.05.2025.
Під час судового засідання від 14.05.2025 представник апелянта підтримав вимоги та доводи за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволенні.
Представник позивача у судове засідання не з'явився, своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, хоча був належним чином повідомлений про час, дату та місце розгляду справи.
Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки Господарським судом Миколаївської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Як вже було вказано вище, рішення суду першої інстанції у цій справі оскаржується відповідачем лише в частині задоволення вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, у зв'язку з чим, відповідно до вимог ст.269 Господарського процесуального кодексу України, переглядається в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Так, місцевим господарським судом було встановлено, та не заперечується відповідачем, що останній має заборгованість перед позивачем за договором №54-05-2023/1-123-01-23-08258 про закупівлю робіт по темі: “Капітальний ремонт окремих ділянок напірних циркуляційних водоводів енергоблоків №1,2» від 17.05.2023 у загальному розмірі 4746528,56 грн.
На вказану заборгованість позивачем було нараховано та заявлено до стягнення 133782,75 грн інфляційних втрат та 85817,97 грн - 3% річних.
Приймаючи оскаржуване рішення місцевий господарський суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних є обґрунтованими, а підстави для їх зменшення відсутні.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду дослідивши наявні матеріли справи та доводи апеляційної скарги, дійшла наступних висновків.
В силу частини першої статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
За змістом ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Як визначено у ст. 599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до положень ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідальність за порушення грошового зобов'язання передбачена статтею 625 ЦК України.
В силу приписів ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Визначене частиною 2 статті 625 ЦК України право на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які через інфляційні процеси матимуть іншу цінність порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані.
Відтак, враховуючи положення ч. 2 ст. 625 ЦК України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, а також 3% річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.
Колегія суддів зазначає, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов'язання. Тому зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимогою.
Як було встановлено місцевим господарським судом, з 17.11.2023 у відповідача виникло прострочення виконання грошового зобов'язання по Договору на суму основного боргу 5046528,56 грн, а з 27.02.2024 на суму основного боргу 4746528,56 грн (враховуючи оплату 27.02.2024 боргу в сумі 300000,0 грн).
Відтак, перевіривши розрахунок інфляційних та трьох процентів річних, що був здійснений позивачем, колегія суддів встановила, що суду інфляційних втрат складає 133782,75 грн починаючи з грудня 2023 року по травень 2024 року та 85817,97 грн - 3% річних починаючи з 17.11.2023 до 17.06.2024 з урахуванням здійсненої відповідачем 27.02.2024 оплати боргу в сумі 300000,0 грн.
Судова колегія наголошує на тому, що відповідачем здійснений позивачем розрахунок не оспорюється, а власний розрахунок не надано.
З огляду на таке, судова колегія вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду щодо вірного визначення позивачем розміру інфляційних та трьох процентів річних, та відповідно задоволення таких вимог в повному обсязі.
Колегія суддів не приймає до уваги твердження апелянта про те, що місцевий господарський суд, приймаючи оскаржуване рішення, не прийняв до уваги скрутне матеріальне становища відповідача та не задовольнив клопотання про зменшення заявлених трьох процентів річних та інфляційних, з огляду на таке.
Відповідно до статті 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Згідно з частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Водночас, передбачене частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України нарахування трьох відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) та № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Отже, проценти та інфляційні нарахування, передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України, не є штрафними санкціями.
При цьому Південно-західний апеляційний господарський суд враховує, що у постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.
У постанові від 05.06.2024 у справі № 910/14524/22 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку, за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів. Тому в питаннях підстав для зменшення розміру штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, не може бути подібних правовідносин, оскільки кожного разу суд вирішує це питання на власний розсуд з огляду на конкретні обставини, якими обумовлене таке зменшення.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що вирішуючи питання про зменшення розміру заявлених до стягнення сум неустойки, річних та інфляційних, які підлягають стягненню зі сторони, яка порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру штрафних санкцій наслідкам порушення, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов'язання, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків.
Отже, питання про зменшення розміру заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, вирішується судом за результатом аналізу конкретної ситуації, з урахуванням сукупності всіх з'ясованих обставин, що свідчать про наявність/ відсутність підстав для вчинення зазначеної дії.
Так, укладаючи договір, що є підставою позову, сторони чітко, на власний розсуд, погодили умови проведення розрахунків за послуги і не ставили їх в залежність від інших обставин, при цьому спірний правочин за своїми умовами не передбачає проведення відповідачем розрахунків лише за наявності відповідного фінансування.
Статтею 617 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України визначено, що відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою для звільнення його від відповідальності за порушення зобов'язання.
Згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику цього суду як джерело права.
У рішеннях Європейського Суду з прав людини від 18.10.2005 у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" та від 30.11.2004 у справі "Бакалов проти України" зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (пункти 48 та 40 рішень відповідно).
Відсутність у боржника необхідних коштів або взяття ним зобов'язань без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень не звільняє його від обов'язку виконати господарські зобов'язання. Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 30.03.2020 у справі № 910/3011/19, від 03.04.2018 у справі №908/1076/17.
За загальним правилом, закріпленим у частині 1 статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання через відсутність у нього необхідних коштів, оскільки згадане правило обумовлено замінністю грошей як їх юридичною властивістю. Отже, у випадках порушення грошового зобов'язання суди не повинні приймати доводи боржника з посиланням на неможливість виконання грошового зобов'язання через відсутність необхідних коштів (статті 607 ЦК України) або на відсутність вини (стаття 614, 617 ЦК України чи статті 218 ГК України) (аналогічний висновок, викладено у постановах Верховного Суду від 24.10.2023 у справі №910/18566/21, від 25.06.2020 у справі №910/4926/19, від 30.03.2020 у справі №910/3011/19, від 27.03.2024 у справі №910/7717/23).
У даному випадку, як вбачається з наявних матеріалів справи, відповідач не надав жодного доказу на підтвердження наявності виняткових обставин, за яких було б можливим зменшення розміру нарахованих йому позивачем інфляційних та річних за прострочення строків оплати за Договором, зокрема не надано фінансової звітності та інших доказів, які б свідчили про тяжкий фінансовий стан і відсутність у нього на момент подання позивачем позову до суду, а також на момент прийняття судом рішення можливості оплати заявлених до стягнення сум за прострочення основного зобов'язання.
У справі, що переглядається, судова колегія також враховує, що позивачем взагалі не нараховувались штраф та пеня, а заявлений до стягнення розмір 3% річних становить лише 4,07% від суми основного боргу, з урахуванням чого та з огляду на встановлені фактичні обставини, відсотки річних, розраховані за встановленою у статті 625 Цивільного кодексу України ставкою у розмірі 3%, у спірному випадку не можна розцінювати як такі, що порушують принципи розумності, справедливості та пропорційності. Тобто суд апеляційної інстанції не вбачає винятковості випадку (порушення принципів розумності, справедливості та пропорційності) для зменшення відсотків річних.
Стосовно доводів апелянта про брак коштів у відповідача не з власної вини, а внаслідок нерозрахунку Державним підприємством «Гарантований покупець» з відповідачем, колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 617 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів. Отже, відсутність у боржника коштів, і як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов'язання, якщо навіть у цьому немає його провини, не звільняють боржника як від оплати за отримані послуги, так і від відповідальності за прострочення грошового зобов'язання. При цьому колегія суддів ще раз наголошує, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.
Крім того, посилання скаржника на факт перебування ринку електричної енергії України в кризовому стані, колегією суддів також до уваги не приймається з огляду на вимоги ст. 42 Господарського кодексу України, яка визначає, що підприємництво є самостійною господарською діяльністю, яка здійснюється на власний ризик, відтак сам по собі основний вид господарської діяльності відповідача у вигляді виробництва електроенергії жодним чином не свідчить про наявність правових підстав взагалі для звільнення останнього від відповідальності за порушення саме грошових зобов'язань за нормами ст.625 Цивільного кодексу України, норми якої застосовуються без наявності вини у прострочці такого виконання.
Відтак, скрутне фінансове становище чи відсутність будь-яких інших надходжень коштів від контрагентів боржника не виправдовує його бездіяльність і не є підставою для звільнення від стягнення 3 % річних на підставі ст. 625 ЦК України.
Не заслуговують на увагу й твердження апелянта про те, що база нарахування 3% річних та інфляційних втрат за рішенням суду безпідставно включає в себе податок на додану вартість, нарахований на вартість послуг (робіт) за договорами, оскільки сторони у Договорі прямо передбачили зазначення загальної вартості робіт з урахуванням ПДВ, та оскільки в спірному договорі застосування штрафних санкцій передбачено здійснювати у відповідному розмірі від вартості робіт без вказівки на виключення суми ПДВ з такого розрахунку, то суд вважає, що позивач правомірно здійснював нарахування, зокрема й інфляційних втрат та 3% річних, виходячи з загальної вартості робіт.
З огляду на викладене вище, враховуючи вищенаведені норми та обставини у сукупності, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про обґрунтованості заявлених позовних вимог в частині стягнення інфляційних та відсотків річних, а також відсутності підстав для їх зменшення.
Згідно з статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, колегія суддів вважає, що наведені скаржником порушення допущені судом першої інстанції не знайшли свого підтвердження, а тому підстави для скасування оскаржуваного рішення відсутні, що зумовлює залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення без змін.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
Рішення Господарського суду Миколаївської області від 28.02.2025 по справі №915/778/24 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.
Повний текст постанови складено та підписано 19.05.2025.
Головуючий суддя Аленін О.Ю.
Суддя Принцевська Н.М.
Суддя Філінюк І.Г.