П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
19 травня 2025 р.м. ОдесаСправа № 400/1291/23
Головуючий І інстанції: Брагар В.С.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2023 року (м.Миколаїв, дата складання повного тексту судового рішення - 22.12.2023р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини територіальної оброни НОМЕР_1 та Добровольчого формування Южноукраїнської міської територіальної громади №1 про зобов'язання вчинити певні дії, -
20.02.2023р. ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду із позовом до Добровольчого формування Южноукраїнської міської територіальної громади №1 та Військової частини НОМЕР_2 НОМЕР_1 , в якому просив зобов'язати відповідачів провести розслідування нещасного випадку, що трапився з ним 22.06.2022р., згідно з «Інструкцією про розслідування та облік нещасних випадків з військовослужбовцями, професійних захворювань і аварій у Збройних Силах України» (затв. наказом Міністерства оборони України від 27.10.2021р. №332).
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що неодноразово звертався до відповідачів із заявами про проведення розслідування нещасного випадку, що стався з ним під час бойового чергування, але станом на дату звернення до суду з даним позовом жоден з відповідачів вимоги законодавства не виконав, розслідування нещасного випадку не проведено, а надано відповідь, що вимоги законодавства України на керівництво та членів добровільних формувань територіальної громади взагалі не поширюються.
Відповідач, у свою чергу, надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2023 року (ухвалене в порядку спрощеного (письмового) провадження) у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач 15.04.2024р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом при винесенні оскаржуваного рішення було порушено норми матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим просив скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 22.12.2023р. і прийняти нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
23.03.2024р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 09.09.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
24.12.2024р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
Позивач - ОСОБА_1 31.05.2022р. уклав з Добровольчим формуванням Южноукраїнської міської територіальної громади №1, яке підпорядковується Військовій частині НОМЕР_2 НОМЕР_1 , «контракт добровольця ТрО» строком на 3 (три) роки та з цієї дати приступив до виконання обов'язку по захисту територіальної громади.
09.07.2022р. позивач подав рапорт командиру Добровольчого формування Южноукраїнської МТГ №1 ОСОБА_2 щодо вирішення питання застосування соціального пакету у відповідності до контракту від 31.05.2022р. Як зазначив позивач, ним 22.06.2022р., під час несення бойового чергування на території смт. Костянтинівка Миколаївської області, було отримано травму (а саме розрив ахілового сухожилка).
16.09.2022р. ОСОБА_1 подав заяву щодо забезпечення належного виконання вимог Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», створення відповідної комісії та проведення розслідування нещасного випадку, що стався під час несення бойового чергування зі складанням акту відповідної форми.
28.09.2022р. за вих.№257 позивач отримав відповідь на свою заяву, в якій зазначено, що підстави для проведення розслідування нещасного випадку відсутні, оскільки, по-перше, позивачем невідкладно не було повідомлено командира про отримання травми, крім того, у довідці лікаря зазначено що травма є «побутовою» (у темряві на нерівній дорозі, підвернув ногу), т.б. факт отримання травми під час несення чергування відсутній, а, по-друге, добровольці Добровольчих формувань територіальної громади не являються військовослужбовцями Збройних Сил України, а тому і механізм розслідування нещасних випадків, що сталися з добровольцями добровольчих формувань під час виконання ними завдань територіальної оборони відсутній.
Вважаючи такі дії та рішення відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд 1-ї інстанції виходив з необґрунтованості та недоведеності заявлених позовних вимог та, відповідно, відсутності підстав для їх задоволення.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена вище норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Так, правові та організаційні засади національного спротиву, основи його підготовки і ведення, завдання і повноваження сил безпеки та сил оборони, а також інших визначених суб'єктів з питань підготовки і ведення національного спротиву визначає Закон України «Про основи національного спротиву» від 16.07.2021р. №1702-IX.
За приписами ч.2 ст.24 вказаного Закону, на членів добровольчих формувань територіальних громад під час їх участі у заходах підготовки добровольчих формувань територіальних громад, а також виконання ними завдань ТрО поширюються гарантії соціального та правового захисту, що передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-XII. На членів добровольчих формувань територіальних громад, які беруть участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, також поширюються гарантії соціального захисту, передбачені Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993р.№ 3551-XII.
Аналогічні за змістом норм закріплені і в ч.1 ст.3 Закону №2011-XII, яка, власне, передбачає, що дія цього Закону поширюється на:
1) військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених у відповідності до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов'язок за межами України, та членів їх сімей;
2) військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти;
3) військовозобов'язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і членів їх сімей;
4) членів добровольчих формувань територіальних громад під час участі у заходах підготовки добровольчих формувань територіальних громад, а також виконання ними завдань ТрО України.
При цьому, ТрО є складовою національного спротиву, що складається з військової, цивільної та військово-цивільної складових (ч.1 ст.3 та ч.1 ст.4 Закону №1702-IX).
Добровольчі формування територіальних громад (або ж ДФТГ) належать до військово-цивільної складової ТрО.
У розумінні п.2 ч.1 ст.1 Закону №1702-IX, Добровольчі формування територіальних громад - це воєнізовані підрозділи, сформовані на добровільній основі з громадян України, які проживають у межах території відповідної територіальної громади, які призначені для участі у підготовці та виконанні завдань ТрО в межах території відповідної територіальної громади.
Відповідно до ч.3 ст.3 Закону №1702-IX, завданнями ТрО є, зокрема, своєчасне реагування та вжиття необхідних заходів щодо оборони території та захисту населення на визначеній місцевості; участь у посиленні охорони та захисті державного кордону; забезпечення умов для стратегічного (оперативного) розгортання військ (сил) або ж їх перегрупування; участь у боротьбі з диверсійно-розвідувальними силами, іншими збройними формуваннями агресора і не передбаченими законами України воєнізованими або збройними формуваннями;
Як передбачено ч.2 ст.8 Закону №1702-IX, діяльність добровольчих формувань територіальних громад здійснюється під безпосереднім керівництвом і контролем командира військової частини Сил ТрО Збройних Сил України за територіальним принципом. При цьому, у разі введення в Україні або в окремих її місцевостях воєнного стану всі добровольчі формування територіальних громад переходять в оперативне підпорядкування командирів відповідних військових частин Сил територіальної оборони Збройних Сил України.
За правилами ч.3 ст.9 Закону №1702-IX, до складу добровольчих формувань територіальних громад зараховуються громадяни України, які відповідають вимогам, встановленим «Положенням про добровольчі формування територіальних громад», пройшли медичний, професійний, а також психологічний відбір та підписали контракт добровольця територіальної оборони. Громадяни України зараховуються до складу добровольчих формувань територіальних громад за місцем своєї реєстрації. У разі введення воєнного стану громадяни України можуть зараховуватися до складу добровольчих формувань територіальних громад також безпосередньо в районах ведення воєнних (бойових) дій.
На громадян України, зарахованих до складу добровольчих формувань територіальних громад, під час участі у підготовці та виконанні завдань територіальної оборони поширюється дія статутів Збройних Сил України.
Що ж стосується позовної вимоги про проведення розслідування нещасного випадку, то судова колегія зазначає таке.
Так, наказом Міністерства оборони України від 27.10.2021р. №332 затверджено «Інструкцію про розслідування та облік нещасних випадків з військовослужбовцями, професійних захворювань і аварій у Збройних Силах України».
Ця Інструкція, як передбачено її п.1 розділу І, визначає процедуру проведення розслідування та обліку нещасних випадків з військовослужбовцями Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту (у тому числі із відрядженими зі Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту), військовозобов'язаними та резервістами, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, отриманих ними професійних захворювань, їх загибелі або смерті зі встановленням зв'язку з виконанням обов'язків військової служби і аварій, що сталися у військових частинах, військових навчальних закладах, установах та організаціях Збройних Сил України, Державній спеціальній службі транспорту.
При цьому, згідно з п.2 розділу І Інструкції №332, військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов'язки військової служби, у випадках, визначених ч.4 ст.24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992р. №2232-XII.
За ч.9 ст.1 Закону №2232-ХІІ, щодо військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць; призовники - особи, приписані до призовних дільниць; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.
Відповідно до ч.ч.2,3 ст.2 Закону №2232-XII, проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або ж за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.
Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.
Згідно з п.4 ч.1 ст.24 Закону №2232-XII, початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу СБУ, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.
У свою чергу, ч.4 ст.24 Закону №2232-XII передбачено, що військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов'язки військової служби: 1) на території військової частини чи в іншому місці роботи (занять) протягом робочого (навчального) часу, включаючи перерви, які встановлені розпорядком (розкладом занять); 2) на шляху прямування на службу або зі служби, під час службових поїздок, повернення до місця служби; 3) поза військовою частиною, якщо перебування там відповідає обов'язкам військовослужбовця або його було направлено туди за наказом відповідного командира (начальника); 4) під час виконання державних обов'язків, у тому числі у випадках, якщо ці обов'язки не були пов'язані з військовою службою; 5) під час виконання обов'язку з урятування людського життя, охорони державної власності, підтримання військової дисципліни та охорони правопорядку.
У спірних правовідносинах матеріалами справи підтверджується, що позивач є громадянином України, що на добровільній основі уклав з Добровольчим формуванням Южноукраїнської міської територіальної громади №1, яке підпорядковується Військовій частині НОМЕР_2 НОМЕР_1 , контракт від 31.05.2022р. добровольця ТрО строком на три роки.
З цієї дати позивач приступив до виконання обов'язку по захисту територіальної громади.
Тобто, позивач фактично не втратив свій статус військовозобов'язаного, але, в свою чергу, не набув статусу військовослужбовця.
Пунктом 1 розділу II Інструкції №332 регламентовано, що таке розслідування проводиться у разі виникнення нещасного випадку, а саме обмеженої в часі події або ж раптового впливу на військовослужбовця небезпечного фактору чи середовища за наявності ознак того, що випадок стався під час виконання ним обов'язків військової служби, унаслідок чого зафіксовано шкоду здоров'ю, зокрема, від одержання поранення, травми, у тому числі внаслідок тілесних ушкоджень, заподіяних іншою особою, які призвели до звільнення від виконання обов'язків військової служби військовослужбовця на один день і більше, а також у випадку смерті військовослужбовців під час виконання ними обов'язків військової служби.
Про кожний нещасний випадок потерпілий або ж військовослужбовець, який його виявив, чи інша особа повинен (на) негайно сповістити безпосереднього командира (начальника) чи керівника робіт і вжити заходів відносно надання необхідної допомоги такому потерпілому. У разі настання нещасного випадку безпосередній командир (начальник) чи керівник робіт зобов'язаний: терміново організувати надання домедичної допомоги, а за можливості - невідкладної (екстреної) медичної допомоги потерпілому військовослужбовцю, забезпечити за потреби його доставку до закладу охорони здоров'я; негайно повідомити про нещасний випадок командира військової частини; зберегти до прибуття комісії з розслідування (спеціального розслідування) нещасного випадку місце події та устаткування, яке там знаходилось, у такому стані, у якому вони перебували на дату настання нещасного випадку (якщо це не загрожує життю чи здоров'ю інших військовослужбовців і не призведе до більш тяжких наслідків), а також вжити заходів щодо недопущення подібних нещасних випадків.
Нещасний випадок, про який не було своєчасно повідомлено командуванню військової частини або внаслідок якого втрата працездатності настала не відразу, розслідується згідно з цією Інструкцією протягом місяця з дня надходження рапорту безпосереднього командира потерпілого або потерпілого військовослужбовця або заяви особи, яка представляє його інтереси (п.п.2-3 розділу II Інструкції №332).
У той же час, як вірно зазначив суд попередньої інстанції, положення вказаної вище Інструкції не поширюються на добровольців добровольчих формувань територіальних громад, так як останні фактично не являються військовослужбовцями Збройних Сил України, а членство у добровольчому формуванні не звільняє особу від обов'язку проходження строкової військової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
На користь вказаних висновків суду свідчить і той факт, що членом добровольчого формування може бути громадянин України віком від 18 років, який проживає на території відповідної громади, де діє добровольче формування, пройшов медичний, професійний і психологічний відбір (перевірку) і уклав контракт добровольця територіальної оборони. Більше того, особа не може бути членом добровольчого формування у період проходження військової служби або служби у військовому резерві Збройних Сил чи інших утворених відповідно до закону військових формуваннях, служби в правоохоронних органах.
Вказане чітко закріплено у п.п.16,17 «Положення про добровольчі формування територіальних громад» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021р. №1449), а тому суд 1-ї інстанції цілком вірно погодився із позицією відповідачів про те, що згадана Інструкція №332 не поширюється на добровольців добровольчих формувань територіальних громад.
Аналізуючи наведене правове регулювання у контексті встановлених обставин справи, суд 1-ї інстанції за доцільно звернув увагу, що позивач, отримавши травму 22.06.2022р. та зазначивши, що невідкладно повідомив про це командира добровольчого формування, жодним чином не підтвердив такі обставини документально. Стверджуючи про те, що травма була отримана 22.06.2022р., ОСОБА_1 надав документи, які чітко свідчать про те, що до лікарні він звернувся лише 27.06.2022р.
Окрім того, згідно з випискою із медичної карти №3095/292, яка видана КНП «Первомайська центральна міська багатопрофільна лікарня», травма була отримана позивачем в побутових умовах, який (зі слів самого ж позивача) невдало оступився та підвернув ногу, що, власне, в сукупності свідчить про відсутність будь-яких підстав вважати, що ОСОБА_1 невідкладно повідомив про отриману травму командира та що така травма була отримана ним під час бойового чергування.
Встановлені обставини будь-якого логічного і послідовного обґрунтування зі сторони позивача не знайшли.
Отже, з огляду на викладене, колегія суддів, оцінивши надані сторонами докази, не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі позивача, адже заявлені позовні вимоги не узгоджуються з особливістю наведеного ним правового регулювання.
До того ж, слід також зазначити й про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб'єктивній думці останнього.
З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2023 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 19.05.2025р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко