19 травня 2025 р. Справа № 520/36864/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , Спаскіна О.А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26.02.2024, головуючий суддя І інстанції: Григоров Д.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 26.02.24 по справі № 520/36864/23
за позовом ОСОБА_1
до військової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 (далі- відповідач, в/ч НОМЕР_1 , апелянт), в якій просив:
- визнати протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
- зобов'язати в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні за період 11.01.2019 по 12.12.2023 із розрахунку 418 грн 89 коп в день у сумі 752 745,33 грн відповідно до п.8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 (далі-Порядок № 44).
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 26.02.2024 позов задоволено частково.
Визнати протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Зобов'язано в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні за період 11.01.2019 по 12.12.2023 у сумі 72 252,84 грн.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив про відсутність підстав для застосування ст.117 КЗпП України, оскільки на момент виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 позивач погодився з проведеним розрахунком всіх виплат, які йому були виплачені військовою частиною.
Апелянт зауважив, що остаточний розрахунок із позивачем був проведений 13.12.2023, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню ст.117 КЗпП України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-ІХ від 01.07.2022, який набув чинності 19.07.2022, яким обмежено виплату 6 місяцями.
Крім того, апелянт не погодився із зробленим судом розрахунком суми середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні позивача.
Посилаючись на правові позиції, викладені в постанові судової палати Верховного Суду з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 11.02.2021 у справі № 240/532/20 та у постанові Верховного суду від 28.06.2023 у справі №560/11489/22, зазначив про пропуск позивачем строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, який відповідно до ч.5 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі-КАС України) складає один місяць з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Зазначив, що перебіг строку звернення до суду з вимогами щодо виплати середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні в частині несвоєчасної виплати грошових коштів в сумі 22523,91 грн розпочався одразу після отримання позивачем цих коштів 27.11.2020, а в частині несвоєчасної виплати грошових коштів в сумі 4435,68 грн - 27.07.2021 відповідно, відтак строк був позивачем пропущений. Доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду з цим позовом позивачем не надано.
Посилаючись на правові висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 зазначив про необхідність застосування судом принципу співмірності під час розрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Апелянт звернув увагу, що позивач виключений з особового складу в/ч НОМЕР_1 та усіх видів забезпечення 10.01.2019, але звернувся із адміністративним позовом у справі № 520/20471/21 про зобов'язання нарахувати індексацію грошового забезпечення тільки у жовтні 2021 року, більше ніж через 2 роки і 9 місяців після виключення зі складу військової частини НОМЕР_1 , судовий розгляд справи тривав з 25.10.2021 по 05.10.2023. 24 лютого 2022 року Російська Федерація почала збройну агресію проти України, що унеможливило на деякий час виконання військовою частиною НОМЕР_1 судових рішень. Фінансування військової частини НОМЕР_1 в 2022 році та 2023 році розпорядником коштів вищого рівня здійснювалось виключно на відновлення, ремонт та підтримання в боєздатному стані озброєння і військової техніки військової частини НОМЕР_1 , а також грошового та тилового забезпечення особового складу частини, з метою виконання завдань за призначенням щодо стримування та відсічі збройної агресії Російської Федерації, захисту територіальної цілісності та недоторканості України. Водночас виділення коштів за напрямком нарахування та виплати коштів (зокрема середньої заробітної плати за несвоєчасний розрахунок при звільненні) на виконання рішення суду відповідними кошторисами доходів та видатків не передбачено.
Посилався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, правові висновки Верховного Суду у постанові від 12.08.2020 у справі №400/3365/19.
Позивач правом на подання відзиву не скористався, але надав суду письмові пояснення, в яких просив врахувати під час розгляду апеляційної скарги відповідача правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 15.02.2024 у справі №420/11416/23, в якій зазначено про те, що жодною нормою права не обмежено строку, коли особа після виплати належних їй при звільненні сум може звернутися до роботодавця або безпосередньо до суду щодо незгоди з їх розміром, що в свою чергу в подальшому вплине на її право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами та відповідно до ст.308 КАС України в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено обставини, які не оспорено сторонами.
Позивач проходив військову службі в складів/ч НОМЕР_1 .
Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 10.01.2019 №8 (по стройовій частині) капітана ОСОБА_1 , оперативного чергового відділення оперативних чергових командного пункту в/ч НОМЕР_1 , звільненого наказом командира в/ч НОМЕР_2 від 29.12.2018 №74 з військової служби в запас за підпунктом «б» пункту 2 частини 5 (за станом здоров'я) статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, та направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2020 року у справі № 520/8635/2020 визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, за період з 2017 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 10.01.2019; зобов'язано в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, за період з 2017 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 10.01.2019.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2020 року у справі № 520/12873/2020 визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018; зобов'язано в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суми індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 05.03.2021 рішення ХОАС від 06.11.2020 залишено без змін.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 29 червня 2023 року у справі № 520/20471/21 визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у період з 01.01.2016 по 28.02.2018 із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін - січень 2008 року; зобов'язано в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця - січень 2008 року, з урахуванням раніше виплаченої суми індексації.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 07.09.2023 рішення ХОАС від 29.06.2023 залишено без змін.
Згідно ч.4 ст.78 КАС України - обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було виконано рішення суду №520/8635/2020 - 27.11.2020, 520/12873/2020 - 27.07.2021, 520/20471/21 - 13.12.2023, а саме: перераховано на банківський рахунок позивача кошти у розмірі 22523,91 грн, 4435,68 грн та 77935,15 грн відповідно.
Позивач вважав, що оскільки відбулася невиплата грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення у строк, то він має право на виплату середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні за період з 11.01.2019 по 12.12.2023, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції підтвердив право позивача на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі ст.117 КЗпП України. При цьому суд застосував до спірних правовідносин положення ст.117 КЗпП України в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби, якою не встановлені обмеження щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні шістьма місяцями, із застосуванням правових позицій Великої Палати Верховного Cуду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц щодо визначення співмірності.
Суд зауважив, що реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Колегія суддів погоджується із загальним висновком суду першої інстанції в оскаржуваній частині та зазначає.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною 4 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі-Положення №1153/2008), після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. .
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до частини 3 статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Колегія суддів зазначає, що спеціальне законодавство, що регламентує порядок проходження військової служби, не містить норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку у зв'язку з затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
У рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Ця позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18.
Відтак, оскільки нормами спеціального законодавства стосовно військовослужбовців не врегульовано питання строків проведення повного розрахунку при звільненні зі служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції з приводу застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.
Відповідно до частини 1 статті 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до частини 1 статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на дату звільнення позивача з військової служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Частиною 1 статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на дату виникнення спірних відносин) визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Частиною 2 статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на дату виникнення спірних відносин) передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Водночас Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 1 липня 2022 року №2352-ІХ (далі - Закон № 2352-ІХ) положення статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Закон №2352-ІХ і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року.
Предметом апеляційного перегляду у цій справі є правомірність та розмір стягнення середнього заробітку за час затримки виплати позивачу належних сум при звільненні.
Позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 - 10 січня 2019 року.
Стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України в цій справі пов'язане з несвоєчасною виплатою позивачу (у зв'язку з виключенням зі списків особового складу частини і всіх видів забезпечення) компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення на загальну суму 104 894,74 грн (22523,91 грн+4435,68 грн+77935,15 грн).
Зазначені суми компенсації та індексації відповідач виплатив лише 27.11.2020, 27.07.2021, 13.12.2023 на виконання судових рішень (справа №520/8635/2020, №520/12873/2020, №520/20471/21).
Суд першої інстанцій під час розгляду цієї справи, задовольняючи частково позовні вимоги, виходив з того, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 117 КЗпП України в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби, якою передбачено обов'язок підприємства, установи, організації виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, із застосуванням правових позицій Великої Палати Верховного Суду , викладених у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц щодо визначення співмірності.
Надаючи оцінку вказаним доводам, колегія судді звертає увагу на таке.
Спірним у цих правовідносинах є період з 11 січня 2019 року (перший день після виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) до 12 грудня 2023 року (останній день перед остаточним розрахунком).
Щодо строків звернення позивача із цим позовом до суду колегія суддів зазначає наступне.
Апелянт вважає, що позивач пропустив місячний строк звернення до суду, передбачений ч.5 ст.122 КАС України
Колегія суддів не погоджується з цим твердженням апелянта, виходячи з наступного.
Частиною 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з частиною 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати та їх складових, у разі порушення законодавства про оплату праці, а також про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю.
Предметом спору у даній справі є, зокрема, нарахування та виплата позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні через несвоєчасну виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення за період з 11.01.2019 по 12.12.2023.
Відповідно до приписів частини 1 статті 94 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) заробітна плата - це винагорода, яка обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», яка складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
На належності сум індексації та компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки до складових належної працівникові заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні виходив з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Так, держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Таким заходом є індексація заробітної плати .
У пункті 2.2 Рішення від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Виходячи з цього, очевидним є те, що спір про нарахування та виплату позивачу компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення, стосується грошового забезпечення (заробітної плати) військовослужбовця.
Перевіряючи дотримання позивачем строку звернення до суду з цим позовом, колегія суддів виходить з того, що спір щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку у зв'язку з несвоєчасною виплатою індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки є спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.
Відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України №Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-ІХ (далі- Закон №2352-ІХ)) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом №2352-ІХ, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини 1 і 2 статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Колегією суддів встановлено, що спірні правовідносини виникли 10.01.2019 (дата звільнення позивача зі служби), тобто до внесення змін Законом № 2352-ІХ.
При цьому, з огляду на правові позиції Конституційного Суду України викладені у рішеннях від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 та від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд у справі №260/3564/22 (рішення від 06.04.2023) дійшов висновку про поширення дії частини 1 статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-ІХ тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
У рішенні від 06.04.2023 у зразковій справі №260/3564/22 Верховний Суд виклав правову позицію, в якій зазначив, що зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною 5 статті 122 КАС України.
Рішення Верховного Суду від 06.04.2023 у зразковій справі набрало законної сили 20.09.2023 на підставі постанови Великої Палати Верховного Суду, якою це рішення залишено без змін.
Приведений правовий висновок також підтримано у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2024 року у справі № 620/14688/23.
Зважаючи на приписи ч.5 ст.242 КАС України, колегія суддів вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин висновки Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформований у рішенні від 06.04.2023 у зразковій справі № 260/3564/22, яке набрало чинності 21.09.2023.
Наведене дає підстави для висновку, що до 19 липня 2022 року строк звернення ОСОБА_1 до суду з позовом не був обмежений будь-яким строком, а тому звернувшись до суду із вимогами про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання нарахувати і виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11.01.2019 по 12.12.2023, позивач не порушив строки, передбачені статтею 233 КЗпП України.
Колегія суддів зазначає, що спірним у цих правовідносинах є період з 11.01.2019 (перший день після виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) до 12.12.2023 (останній день перед остаточним розрахунком).
Законом №2352-IX, який набрав чинності 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Таким чином, на час виключення позивача зі списків особового складу, стаття 117 КЗпП України не передбачала жодного обмеження періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Посилання апелянта на правові позиції, викладені в постанові судової палати Верховного Суду з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 11.02.2021 у справі № 240/532/20 та у постанові Верховного суду від 28.06.2023 у справі №560/11489/22 колегія суддів до уваги не приймає, оскільки вони спростовуються правовими висновками Рішення Верховного Суду від 06.04.2023 у зразковій справі, яке набрало законної сили 20.09.2023 на підставі постанови Великої Палати Верховного Суду, якою це рішення залишено без змін.
Колегія суддів зауважує, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду, про що зазначено у постанові Велика Палата Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 та у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22.
Колегія суддів звертає увагу, що на час проведення з позивачем повного розрахунку - 13.12.2023 року та на день звернення до суду з цим позовом, стаття 117 КЗпП України передбачає обмеження щодо максимального строку затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком - у шість місяців.
Суд першої інстанцій під час вирішення цього спору керувався приписами статті 117 КЗпП України лише у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом №2352-ІХ.
При цьому, суд першої інстанції визначив суму, яка підлягає стягненню на користь позивача, спираючись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Однак наведений у вказаній постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку. Іншими словами, на той час стаття 117 КЗпП України діяла в редакції, яка не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Період з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Великої Палати Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативно-правового регулювання спірних правовідносин.
Таким чином, період стягнення середнього заробітку у цій справі поділяться на дві частини до та після 19 липня 2022 року, а саме:
1) період з 11 січня 2019 року до 18 липня 2022 року - до якого підлягають урахуванню норми статті 117 КЗпП України, у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, та висновки Верховного Суду (№761/9584-15-ц), які стосуються безпосередньо цієї статті у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року;
2) період з 19 липня 2022 року до 13 грудня 2023 року - до якого підлягають врахуванню норми статті 117 КЗпП України, у редакції чинній на момент ухвалення рішення, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які відповідач невчасно сплатив.
Такий правовий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у справі, викладеною у постанові від 6 грудня 2024 року у справі №440/6856/22.
Доводи апеляції про застосування до спірних правовідносин ст.117 КЗпП України лише в редакції Закону №2352-IX, яким виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обмежено 6 місяцями, спростовуються вище викладеним.
Щодо незгоди апелянта з розрахунком суми середнього заробітку, зробленого судом першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Не погоджуючись із зробленим судом першої інстанції розрахунком суми середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні позивача, апелянт не надав суду власного розрахунку.
Колегія суддів зазначає, що сума, яку суд першої інстанції зобов'язав нарахувати та виплатити позивачу, визначена без урахування наведених вище правових висновків Великої Палати Верховного Суду у справі №380/19324/23.
Разом з тим, розрахунок суми середнього заробітку з урахуванням цих правових висновків призведе до порушення інтересів апелянта.
З приводу доводів апелянта про обмежене фінансування в/ч НОМЕР_1 у 2022 та 2023 році та відсутність коштів за напрямком нарахування та виплати коштів на виконання рішення суду, колегія суддів зазначає наступне.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі Кечко проти України (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Вказана правова позиція викладена в рішеннях Верховного Суду від 18.12.2018 по справі № 820/4619/16 та від 14.03.2019 по справі № 820/660/17.
З приводу доводів апелянта про те, що позивач звернувся із позовом до суду про зобов'язання нарахувати йому індексацію грошового забезпечення через тривалий час після виключення його зі складу військової частини НОМЕР_1 , що, на його думку, свідчить про недобросовісність реалізації його прав, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з правовим висновком Верховного Суду, зробленим ним у постанові від 15.02.2024 у справі №420/11416/23 жодною нормою права не обмежено строку, коли особа після виплати належних їй при звільненні сум може звернутися до роботодавця або безпосередньо до суду щодо незгоди з їх розміром, що в свою чергу в подальшому вплине на її право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Посилання апелянта на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, зроблені нею у постановах від 13.05.2020 у справі №810/451/17 та від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 узгоджуються з висновками колегії суддів у справі, що переглядається.
Колегія суддів враховує посилання апелянта на правові висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 та від 12.08.2020 у справі №400/3365/19 про необхідність застосування судом принципу співмірності під час розрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, але з урахуванням останньої правової позиції Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у справі, викладеною у постанові від 6 грудня 2024 року у справі №440/6856/22.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України»(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені всі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За змістом частини першоїстатті 316 КАС Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ч. 4 ст. 241, ст. ст. 243, 250, 308, 311, 317, 321, 322, 325, 326,329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2024 року у справі № 520/36864/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.В. Присяжнюк О.А. Спаскін