№ 201/16612/24
провадження 2/201/1212/2025
14 травня 2025 року Соборний районний суд міста Дніпра
в складі: головуючого
судді Антонюка О.А.
з секретарем - Могиліною Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Соборного районного суду міста Дніпра в місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ратибор інвестстрой» і Товариства з обмеженою відповідальністю «Ратибор-інвест» про усунення перешкод в користуванні майном,
ОСОБА_1 30 грудня 2024 року звернувся до суду до відповідачів ТОВ «Ратибор інвестстрой» і ТОВ «Ратибор-інвест» про усунення перешкод в користуванні майном, позовні вимоги не змінювалися, але уточнювалися і доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що позивач є власником паркувального місця № 107, розташовано у будівлі авто паркінгу літ. АЗ-З у нежитловому приміщенні № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно технічного паспорту від 07 липня 2023 року на будівлю громадського призначення за адресою: АДРЕСА_1 , в'їзд-виїзд у автопаркінг влаштовано з відкритого зі сторони АДРЕСА_2 проїзду, який примикає до об'єкту незавершеного будівництва, огородженого парканом. Об'єктом незавершеного будівництва є «Житловий будинок з приміщеннями торгово-комерційнного призначення та авто паркінгом по АДРЕСА_2 », розташований за адресою: АДРЕСА_2 , замовником будівництва якого є ТОВ «Ратибор інвестстрой».
Будівельний майданчик навколо об'єкту будівництва огороджений парканом, в якому відсутній в'їзд зі сторони вул. Сімферопольській, що повністю перекриває в'їзд/виїзд з автопаркингу на АДРЕСА_2 . 13 лютого 2019 року між ОСОБА_1 (покупець) та ТОВ «Ратибор інвестстрой» (продавець) було укладено Договір купівлі-продажу майнових прав № 2101 (Договір купівлі-продажу). Згідно п. 1.1 Договору купівлі-продажу продавець зобов'язувався передати у власність покупцю, а покупець зобов'язувався прийняти у власність майнові права на квартиру у житловому комплексі та оплатити ціну таких прав у порядку і на умовах, визначених договором. Відповідно до пункту 1.4 Договору купівлі-продажу продавець забезпечує будівництво житлового комплексу та введення його в експлуатацію у встановленому порядку до грудня 2020 року.
11 квітня 2023 року об'єкт незавершеного будівництва, а саме житловий будинок з приміщеннями торговельно - комерційного призначення та авто паркінгом, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . було передано у власність ТОВ «Ратибор-інвест». На день подання позову об'єкт будівництва досі залишається незавершеним та не введеним в експлуатацію, а будівельний майданчик навколо нього огороджений парканом, що заважає позивачу вільно користуватися паркувальним місцем № 107, яке розташоване у будівлі автопаркінгу літ. АЗ-З у нежитловому приміщенні № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку із відсутністю виїзду зі сторони АДРЕСА_2 .
Таким чином, позивач фактично позбавлений права користування паркувальним місцем № 107, яке розташоване у будівлі автопаркінгу літ. АЗ-3 на 1-му поверсі нежитлового приміщення № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 .
Враховуючи вищевикладене, порушення законних прав та інтересів позивача, порушення його прав як власника, а також його майнові інтереси стосовно свого майна, відповідач при влаштуванні паркану діяв не добросовісно. На звернення позивача до відповідачів про з'ясування вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідачів та інших осіб по встановленню вказаного паркану неправомірними, зобов'язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд усунути для позивача перешкоди у користуванні паркувальним місцем № 107, яке розташоване у будівлі авто паркінгу літ. АЗ-З на 1 поверсі нежитлового приміщення № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом зобов'язання ТОВ «Ратибор інвестстрой» і ТОВ «Ратибор-інвест» демонтувати паркан, що встановлений з боку АДРЕСА_2 навпроти об'єкту будівництва «Житловий будинок з приміщеннями торгово-комерційного призначення та авто паркінгом по АДРЕСА_2 », розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , задовольнивши позов в повному обсязі.
Представники відповідачів ТОВ «Ратибор інвестстрой» і ТОВ «Ратибор-інвест» позовні вимоги не визнали, але не заперечували проти викладених в позові обставин та не заперечували проти задоволення позову, оскільки їх дії відносно земельної ділянки та вказаного об'єкту нерухомості відповідають вимогам закону, будь-яких порушень не допускали, діяли в передбаченому законом порядку; при цьому суд звертає увагу на вимоги статті 121 ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку; відкладаючи розгляд в справі начебто через неможливість розглянути її без представника чи адвоката, не може бути залишене поза увагою положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи.
З'ясувавши позицію сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню в повному обсязі.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Статтею 29 Закону України «Про планування і забудову територій» передбачено, що дозвіл на виконання будівельних робіт - документ, що засвідчує право замовника та підрядника на виконання підготовчих (якщо підготовчі роботи не були виконані раніше відповідно до дозволу на виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд.
Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю. Замовник та підрядник для одержання дозволу на виконання будівельних робіт подають до відповідної інспекції державного архітектурно-будівельного контролю письмову заяву, до якої додаються, зокрема документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію; проектна документація на будівництво, погоджена та затверджена в порядку, визначеному законодавством.
Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю ведуть реєстр виданих, скасованих (анульованих) дозволів на виконання будівельних робіт та відмов у їх наданні.
Частиною 1 статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що належать до І-ІІІ категорій складності, та об'єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідною інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації. Форма декларації про готовність об'єкта до експлуатації, порядок її подання і реєстрації визначаються Кабінетом Міністрів України.
Отже, спірні правовідносини виникли щодо користування проїздом, частиною земельної ділянки розташованої на території АДРЕСА_3 .
В судовому засіданні з наданих сторонами документів та доказів встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником паркувального місця № 107, розташовано у будівлі авто паркінгу літ. АЗ-З у нежитловому приміщенні № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного peєстру речових прав на нерухоме майно № 11705928 від 28 жовтня 2013 року.
Згідно технічного паспорту від 07 липня 2023 року на будівлю громадського призначення за адресою: АДРЕСА_1 , в'їзд-виїзд у автопаркінг влаштовано з відкритого зі сторони АДРЕСА_2 проїзду, який примикає до об'єкту незавершеного будівництва, огородженого парканом. Об'єктом незавершеного будівництва є «Житловий будинок з приміщеннями торгово-комерційнного призначення та авто паркінгом по АДРЕСА_2 », розташований за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер земельної ділянки 1210100000:03:263:0088, замовником будівництва якого є ТОВ «Ратибор інвестстрой», відповідач 1 (згідно повідомлення про початок виконання підготовчих робіт/про зміну даних у повідомленні про початок виконання підготовчих робіт ДП № 020190641328 від 05 березня 2019 року).
Будівельний майданчик навколо об'єкту будівництва огороджений парканом, в якому відсутній в'їзд зі сторони вул. Сімферопольській, що повністю перекриває в'їзд/виїзд з автопаркингу на АДРЕСА_2 .
13 лютого 2019 року між ОСОБА_1 (покупець) та ТОВ «Раьтибор інвестстрой» (продавець) було укладено Договір купівлі-продажу майнових прав № 2101 (Договір купівлі-продажу). Згідно п. 1.1 Договору купівлі-продажу продавець зобов'язувався передати у власність покупцю, а покупець зобов'язувався прийняти у власність майнові права на квартиру у житловому комплексі та оплатити ціну таких прав у порядку і на умовах, визначених договором. Відповідно до пункту 1.4 Договору купівлі-продажу продавець забезпечує будівництво житлового комплексу та введення його в експлуатацію у встановленому порядку до грудня 2020 року.
11 квітня 2023 року об'єкт незавершеного будівництва, а саме житловий будинок з приміщеннями торговельно - комерційного призначення та авто паркінгом, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . було передано у власність ТОВ «Ратибор-інвест», юридична адреса: 49005, Україна, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, проспект Дмитра Яворницького, будинок, 1а, офіс, 404 (відповідач 2), що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав № 329232492 від 14 квітня 2023 року.
На день подання позову об'єкт будівництва досі залишається незавершеним та не введеним в експлуатацію, а будівельний майданчик навколо нього огороджений парканом, що заважає позивачу вільно користуватися паркувальним місцем № 107, яке розташоване у будівлі автопаркінгу літ. АЗ-З у нежитловому приміщенні № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку із відсутністю виїзду зі сторони АДРЕСА_2 .
Таким чином, позивач фактично позбавлений права користування паркувальним місцем № 107, яке розташоване у будівлі автопаркінгу літ. АЗ-3 на 1-му поверсі нежитлового приміщення № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 .
При обгрунтуванні позову позивач посилається на ст. 316, 317, 319, 391 ЦК України, зазначені норма права визначають право власника вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Таким чином, як стверджує позивач, саме відповідач, як замовник об'єкту будівництва «Житловий будинок з приміщеннями торгово-комерційного призначення та автопаркінгом по АДРЕСА_2 », розташований за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер земельної ділянки 1210100000:03:263:0088, чинить позивачу перешкоди у користуванні паркувальним місцем № НОМЕР_1 , яке розташоване у будівлі автопаркінгу Літ. АЗ-3 у нежитловому приміщенні № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 .
Крім того, між власником спірної земельної ділянки та відповідачем, позивачем немає та ніколи не було договірних відносин щодо будівництва або розміщення будь-яких споруд, огорож чи парканів, органи місцевого самоврядування (Дніпровська міська рада або її виконавчі комітети) не приймали рішень про встановлення вказаного паркану, не видавалися та не реєструвалися такі дії, проектна документація на проведення робіт по встановленню паркану не погоджувалася та до містобудівного кадастру не вносилася. Документи про це суду не надані. Отже такі дії є самочинними.
Таким чином, на думку позивача, спірний об'єкт підлягає знесенню за рахунок відповідача, а земельна ділянка приведенню у придатний для використання стан.
Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.
Враховуючи вищевикладене, порушення законних прав та інтересів позивача, порушення його прав як власника, а також його майнові інтереси стосовно свого майна, відповідач при влаштуванні паркану діяв не добросовісно. На звернення позивача до відповідачів про з'ясування вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідачів та інших осіб по встановленню вказаного паркану неправомірними, зобов'язання повинно бути законним і справедливим.
Отже, єдиним вирішенням спірного питання, на думку позивача, є захист у судовому порядку, шляхом усунення перешкод, знесення самовільної будови паркану, звільнення земельної ділянки, зобов'язання вчинити певні дії. На їх звернення до відповідача про з'ясування обставин вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача по перешкоджанню йому в здійсненні ним права власності неправомірними. Звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвели, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.
Суд вважає позовну заяву підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.
Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» ЦК України: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Відповідно до ст. 2, 72, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом з'ясовано, що згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Судом встановлено, що дійсно позивач ОСОБА_1 є власником паркувального місця № 107, розташовано у будівлі авто паркінгу літ. АЗ-З у нежитловому приміщенні № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного peєстру речових прав на нерухоме майно № 11705928 від 28 жовтня 2013 року.
Згідно технічного паспорту від 07 липня 2023 року на будівлю громадського призначення за адресою: АДРЕСА_1 , в'їзд-виїзд у автопаркінг влаштовано з відкритого зі сторони АДРЕСА_2 проїзду, який примикає до об'єкту незавершеного будівництва, огородженого парканом.
Об'єктом незавершеного будівництва є «Житловий будинок з приміщеннями торгово- комерційнного призначення та авто паркінгом по АДРЕСА_2 », розташований за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер земельної ділянки 1210100000:03:263:0088, замовником будівництва якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Ратибор інвестстрой», відповідач 1 (згідно повідомлення про початок виконання підготовчих робіт/про зміну даних у повідомленні про початок виконання підготовчих робіт ДП № 020190641328 від 05 березня 2019 року).
Будівельний майданчик навколо об'єкту будівництва огороджений парканом, в якому відсутній в'їзд зі сторони вул. Сімферопольській, що повністю перекриває в'їзд/виїзд з автопаркингу на АДРЕСА_2 .
13 лютого 2019 року між ОСОБА_1 (покупець) та ТОВ «Раьтибор інвестстрой» (продавець) було укладено Договір купівлі-продажу майнових прав № 2101 (Договір купівлі-продажу).
Згідно п. 1.1 Договору купівлі-продажу продавець зобов'язувався передати у власність покупцю, а покупець зобов'язувався прийняти у власність майнові права на квартиру у житловому комплексі та оплатити ціну таких прав у порядку і на умовах, визначених договором.
Згідно Договору купівлі-продажу сторони погодили наступні скорочення та визначення термінів, що вживаються у договорі: «земельна ділянка» - земельна ділянка площею 0.0558 гектарів, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1210100000:03:263:0088, цільове призначення (використання) - для проектування, будівництва та обслуговування житлового будинку; «житловий комплекс» - третя секція багатофункціонального житлового комплексу « ІНФОРМАЦІЯ_1 » по АДРЕСА_3 , характеристики якої визначаються затвердженою проектно-кошторисною документацією, що будується на Земельній ділянці, замовником будівництва якого є продавець.
Відповідно до пункту 1.4 Договору купівлі-продажу продавець забезпечує будівництво житлового комплексу та введення його в експлуатацію у встановленому порядку до грудня 2020 року.
11 квітня 2023 року об'єкт незавершеного будівництва, а саме житловий будинок з приміщеннями торговельно - комерційного призначення та авто паркінгом, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . було передано у власність Товариству з обмеженою відповідальністю «Ратибор-інвест»,
юридична адреса: 49005, Україна, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, проспект Дмитра Яворницького, будинок, 1а, офіс, 404 (відповідач 2), що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав № 329232492 від 14 квітня 2023 року.
На день подання позову об'єкт будівництва досі залишається незавершеним та не введеним в експлуатацію, а будівельний майданчик навколо нього огороджений парканом, що заважає позивачу вільно користуватися паркувальним місцем № 107, яке розташоване у будівлі автопаркінгу літ. АЗ-З у нежитловому приміщенні № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку із відсутністю виїзду зі сторони АДРЕСА_2 .
Таким чином, позивач фактично позбавлений права користування паркувальним місцем № 107, яке розташоване у будівлі автопаркінгу літ. АЗ-3 на 1-му поверсі нежитлового приміщення № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з частиною першою ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
За ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце кивання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до частини першої ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, готується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
Таким чином, саме відповідач, як замовник об'єкту будівництва «Житловий будинок з приміщеннями торгово-комерційного призначення та автопаркінгом по АДРЕСА_2 », розташований за адресою: АДРЕСА_4 , кадастровий номер земельної ділянки 1210100000:03:263:0088, чинить позивачу перешкоди у користуванні паркувальним місцем № НОМЕР_1 , яке розташоване у будівлі автопаркінгу Літ. АЗ-3 у нежитловому приміщенні № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 .
Визначальним для захисту права на підставі вищезазначених норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкоди у користуванні власником своєю власністю. Підставою для подання негаторного позову є вчинення особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Відповідні дії особи повинні мати характер триваючого правопорушення, наявного в момент подання позову.
Крім того, між власником спірної земельної ділянки та відповідачем, позивачем немає та ніколи не було договірних відносин щодо будівництва або розміщення будь-яких споруд, огорож чи парканів, органи місцевого самоврядування (Дніпровська міська рада або її виконавчі комітети) не приймали рішень про встановлення вказаного паркану, не видавалися та не реєструвалися такі дії, проектна документація на проведення робіт по встановленню паркану не погоджувалася та до містобудівного кадастру не вносилася. Документи про це суду не надані. Отже такі дії є самочинними.
Враховуючи вищевикладене, порушення законних прав та інтересів позивача, порушення його прав як власника, а також його майнові інтереси стосовно свого майна, відповідач при влаштуванні паркану діяв не добросовісно. На звернення позивача до відповідачів про з'ясування вказаного спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідачів та інших осіб по встановленню вказаного паркану неправомірними, зобов'язання повинно бути законним і справедливим.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
На підставі ст. 331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, траво власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Відповідно до ст. 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч. 1, 2, 4 ст. 376 ЦК України).
Верховний Суд у постанові від 24 березня 2021 року у справі № 200/2192/18, вказав на те, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, що викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) від 04 вересня 2018 року вказано, що ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).
Відповідно до ч. 2 ст. 77 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з ч. і ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідачі у порушення ст. 77, 81 ЩІК України не надали жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту самовільного встановлення вказаного паркану.
У практиці Європейського суду з прав людини (зокрема, у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції», «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», «Вєренцов проти України», «Щокін проти України», «Сєрков проти України», «Колишній король Греції та інші проти Греції», «Булвес» АД проти Болгарії», «Трегубенко проти України») напрацьовані три критерії, які слід оцінювати для того, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно.
Якщо хоча б одного критерію із перелічених не було додержано, то Європейський суд з прав людини констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основоположних свобод. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «Індивідуальний і надмірний тягар».
Також суд вважає, що в даній справі необхідно застосувати принцип належного урядування, закріплений Європейським судом із прав людини.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Особа, право якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Згідно із ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Положеннями ст. 15 ЦК України визначено, що судовому захисту підлягає лише порушене, оспорюване або невизнане право.
Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Конституційний Суд України у рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), роз'яснив поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002-ІІ).
Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від ЗО травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов'язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов'язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано в резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ІІК України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно- примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права. за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають з договорів та інших правочинів.
Частиною 1 статті 14 ЦК України передбачено, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
Частиною 3 цієї статті ЦК України визначено, що виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.
Разом з цим обрання особою неналежного способу захисту порушеного права в судовому порядку, який не відповідає як змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і характеру його порушення, а також не призводить до поновлення порушеного права цієї особи є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
У цій справі предметом розгляду є вимоги про знесення самочинно. Встановленого паркану та фактично приведення земельної ділянки до попереднього стану.
Зважаючи на наведене, заявлені позовні вимоги є ефективним способом захисту порушеного права, а тому задоволенню підлягають.
Згідно з частинами першою, другою, п'ятою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
У статті 81ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ст. 82 ЩІК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по сучі справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно із ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 6 грудня 2007 року).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15- рп/20041.
Добросовісність (пункт 6 статті З ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
У цій справі підлягає застосуванню доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «nonconcedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності. У статті 1.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Згідно з ЦК України, захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом: визнання цих прав, припинення або зміни правовідношення, тощо.
Позовні вимоги, що містяться в даній позовній заяві, не суперечать законодавству України, чинному на сьогоднішній день. Згідно зі ст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.
Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.
Не може суд прийняти до уваги позицію відповідача стосовно не визнання позовних вимог, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об'єктивно не підтверджується.
При таких обставинах суд вважає можливим позов задовольнити, усунути перешкоди у користуванні паркувальним місцем № 107, яке розташоване у будівлі авто паркінгу літ. АЗ-З на 1 поверсі нежитлового приміщення № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом зобов'язання ТОВ «Ратибор інвестстрой» і ТОВ «Ратибор-інвест» демонтувати паркан, що встановлений з боку АДРЕСА_2 навпроти об'єкту будівництва «Житловий будинок з приміщеннями торгово-комерційного призначення та авто паркінгом по АДРЕСА_2 », розташованого за адресою: АДРЕСА_2 і стягнути з відповідачів на користь позивача судові витрати.
Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні майном в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.
На підставі викладеного, керуючись ст. 1, 3, 7, 8, 13, 14, 19, 55, 124 Конституції України, ст. 3-5, 11, 15, 16, 60, 169, 172, 202, 203, 215, 216, 236, 258, 259, 263-265, 268, 331, 334, 374, 376, 377, 387, 526, 527, 530 ЦК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,
Позов задовольнити.
Усунути перешкоди у користуванні паркувальним місцем № 107, яке розташоване у будівлі авто паркінгу літ. АЗ-З на 1 поверсі нежитлового приміщення № 7100 за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Ратибор інвестстрой», код за ЄДРПОУ 42268578, і Товариства з обмеженою відповідальністю «Ратибор-інвест», код за ЄДРПОУ 34059895, демонтувати паркан, що встановлений з боку АДРЕСА_2 навпроти об'єкту будівництва «Житловий будинок з приміщеннями торгово-комерційного призначення та авто паркінгом по АДРЕСА_2 », розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ратибор інвестстрой», код за ЄДРПОУ 42268578, і Товариства з обмеженою відповідальністю «Ратибор-інвест», код за ЄДРПОУ 34059895, на користь ОСОБА_1 сплачений при подачі позову судовий збір з кожного з цих відповідачів окремо по 605 грн. 60 коп., а всього в сумі 1 211 грн. 20 коп..
Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Суддя -