Справа № 199/3096/24
(2/199/1957/24)
Іменем України
17.12.2024 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська
у складі головуючого судді - Авраменка А.М.,
при секретарі судового засідання - Циганок К.С.,
за участю: позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - ОСОБА_2 ,
представників відповідачів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації, -
19 квітня 2024 року до Амур-Нжиньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська звернулась позивач із вищевказаним цивільним позовом, в обґрунтування якого з урахуванням подальшого уточнення послалась на те, що позивач та відповідач ОСОБА_5 в період з 11 жовтня 1969 року по 24 грудня 1986 року, а також в період з 19 листопада 2005 року по 25 серпня 2022 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Ще до моменту укладення першого шлюбу позивача та відповідач ОСОБА_5 у 1969 році почали спільно проживати, дбати один про одного, вести спільне господарство. ОСОБА_5 мав намір оформити будинок на позивача. Не зважаючи на перше розірвання шлюбу у 1986 році позивача та відповідач ОСОБА_5 продовжили проживати однією родиною до 2022 року. За спільні кошти та спільними зусиллями під час спільного проживання позивач та ОСОБА_5 побудували спірний будинок за адресою АДРЕСА_1 , а тому, за твердженнями позивача, на вказане спірне домоволодіння поширюється право спільної сумісної власності подружжя. Зокрема, з метою закупівлі будівельних матеріалів та продовження будівельних робіт позивач, відповідач та їх донька продали квартиру, що перебувала у їх спільній власності, за договором купівлі-продажу квартири від 31 грудня 2001 року. Всі отримані від продажу кватири кошти були спрямовані на будівництво спірного будинку. З моменту завершення будівництва будинку сторони та ОСОБА_7 переїхали о вказаного будинку та почали у ньому проживати. Однак зазначений спірний будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, було зареєстровано за відповідачем, як одноосібним власником. 24 травня 2018 року позивач та відповідач ОСОБА_5 уклали договір дарування №737 та договір дарування земельної ділянки № НОМЕР_1 , за якими позивач набула у власність частини спірного домоволодіння та земельної ділянки, на якій це домоволодіння розташоване. Інша частина залишилась у спільній сумісній власності позивача та відповідача ОСОБА_5 02 листопада 2021 року між відповідачами було укладено було укладено спірний договір дарування частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами №3190 та спірний договір дарування частини земельної ділянки № НОМЕР_2 , за умовами яких відповідач ОСОБА_6 , яка є донькою позивача, набула у власність решту частини спірного домоволодіння та частину спірної земельної ділянки під ним. Позивач вказує, що не надавала згоду на укладення вказаних двох спірних договорів, стверджує, що ОСОБА_6 не могла не знати, що набуті нею за спірними договорами частки у нерухомому майні є спільною власності позивача та відповідача ОСОБА_5 , а тому відповідачі діяли недобросовісно. За таких обставин позивач звернулась до суду із даним позовом, в якому просила визнати недійсними спірні договори дарування, укладені між відповідачами, скасувати рішення про державну реєстрацію прав, здійснену на підставі таких спірних договорів. Судові витрати позивач просила покласти на відповідачів.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 квітня 2024 року позовну заяву залишено без руху, надано позивачу відповідний строк для усунення виявлених недоліків позову.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 08травня 2024 року у зв'язку із повним та своєчасним усуненням позивачем недоліків позову позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 липня 2024 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, підготовче провадження закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 липня 2024 року повернуто представнику позивача заяву про забезпечення позову.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 26 липня 2024 року задоволено частково заяву представника позивача про забезпечення позову.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 вересня 2024 року задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів.
Позивач, її представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, наполягали на задоволенні позову в повному обсязі з викладених у ньому підстав та обставин.
Представники відповідачів в судовому засіданні проти задоволення позову заперечували, посилаючись на відсутність передбачених законом підстав та обставин для задоволення позовних вимог.
Представником відповідача ОСОБА_6 подано відзив, в якому представник просив відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що набуття відповідачем ОСОБА_5 у власність спірного домоволодіння та земельної ділянки під ним відбулось в період, коли цей відповідач не перебував у шлюбі з позивачем, а тому на це майно не поширюється право спільної сумісної власності подружжя. В період набуття відповідачем ОСОБА_5 права власності на спірне нерухоме майно діяв КпШС, норми якого не містили положень про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу. За таких обставин спір між сторонами є спором між особами, які не є сім'єю, регулюється нормами Закону України «Про власність», згідно якого майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Позивачем не подано доказів, що позивач та відповідач ОСОБА_5 після розірвання першого їх шлюбу продовжили проживати однією родиною. Послався представник і на те, що факт продажу квартири 31 грудня 2001 року не може бути доказом участі позивача у будівництві спірного будинку, доказів витрачання коштів на закупівлю будівельних матеріалів також позивачем не надано. Не може бути доказом участі у будівництві спірного будинку і заява від 12 травня 1997 року. Вказав представник відповідача і на те, що у спірному договорі дарування частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, а також у спірному договорі дарування частини земельної ділянки нотаріусом зазначено, що спірне нерухоме майно належить дарувальнику на праві особистої приватної власності. Заперечив представник відповідача і обґрунтованість заявлених стороною позивача до стягнення судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу допомогу.
Представником позивача подано відповідь на вищевказаний відзив, в якому представник позивача просив задовольнити позов, вказуючи на неспроможність відзиву, зокрема, представник послалась на те, що матеріали справи містять вичерпні докази на підтвердження дійсності всіх заявлених позовних вимог. ОСОБА_1 до ОСОБА_5 ще до укладення першого шлюбу проживали однією сім'єю, а після першого розірвання шлюбу і до укладення шлюбу вдруге продовжили проживати однією сім'єю до 2022 року, за спільні кошти та спільними зусиллями вказані сторони побудували спірний будинок, а отже на вказана майно поширюється право спільної сумісної власності подружжя. З метою купівлі будівельних матеріалів та продовження будівництва ОСОБА_5 та донька ОСОБА_8 продали квартиру, що перебувала у їх спільній власності, 31 грудня 2001 року, а всі отримані кошти спрямували на будівництво будинку.
За таких обставин, керуючись положеннями ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України, суд вважає за можливе провести судове засідання та здійснити розгляд справи по суті за наведеної явки учасників розгляду справи.
Вислухавши позивача та представників сторін, допитавши свідків та дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.
Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
Так, в судовому засіданні встановлено, що позивач та відповідач ОСОБА_5 в період з 11 жовтня 1969 року по 24 грудня 1986 року перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копіями свідоцтв про шлюб та розірвання шлюбу, копіями паспортів.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача та відповідача ОСОБА_5 народилась спільна дитина - відповідач ОСОБА_9 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження та укладення шлюбу.
19 листопада 1997 року відповідачем ОСОБА_5 набуто в особисту приватну власність спірну земельну ділянку із кадастровим №1210100000:01:608:0002 та площею 0,1 га, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , цільове призначення - для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Викладене підтверджується копією державного акту на право приватної власності на землю серія ДП Д* №003106 від 19 листопада 1997 року, копією витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, копією інформаційної довідки з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку.
21 грудня 2001 року виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровської районної ради прийнято рішення №442/2, яким вирішено затвердити акт прийомки житлового будинку А-2 з цокольним поверхом по АДРЕСА_1 в кількості 7-ми житлових кімнат площею 200,6 кв.м, загальною площею 410 кв.м, оформити право власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 за відповідачем ОСОБА_5 . Копія рішення виконкому наявна в матеріалах справи.
В подальшому 18 січня 2002 року на ім'я відповідача ОСОБА_5 , як одноосібного власника, виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровської районної ради видано свідоцтво про право власності на спірне домоволодіння в цілому, розташоване за адресою АДРЕСА_1 . На підставі такого свідоцтва за відповідачем ОСОБА_5 була здійснена державна реєстрація права власності на спірне домоволодіння в цілому в КП «ДМБТІ» ДМР. Викладене підтверджується копією відповідного свідоцтва про право власності та копією листа КП «ДМБТІ» ДМР.
31 грудня 2001 року позивачем, відповідачем ОСОБА_5 та ОСОБА_8 було продано належну їм квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується копією нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 31 грудня 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Колодій Л.М. за реєстровим №6117.
При цьому матеріали цивільної справи не містять належних та допустимих доказів, з яких можна б було достовірно встановити, на що були витрачені кошти, отримані від продажу вищевказаної квартири.
19 листопада 2005 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_5 було повторно зареєстровано шлюб, який було розірвано рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 25 липня 2022 року по цивільній справі №199/2781/22, яке набрало законної сили 25 серпня 2022 року. Дані обставини підтверджуються копією свідоцтва про шлюб, копією рішення суду.
24 травня 2018 року між позивачем, як обдаровуваною, та відповідачем ОСОБА_5 , як дарувальником, було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Скосарєвою В.В. за реєстровим №737, за умовами якого позивач набула у власність частину спірного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою АДРЕСА_1 . Опис об'єкту в цілому: літ.А-2 - житловий будинок, загальною площею 410 кв.м, житловою площею 195,9 кв.м; а- ганок, №1-3, І - споруди. Пунктом 2 договору визначено, що частина будинку, що дарується, належить дарувальнику на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на домоволодіння, виданого виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровської районної ради 18 січня 2002 року. В той же день 24 травня 2018 року відбулась державна реєстрація за позивачем подарованої їй частини спірного домоволодіння. Дані обставини підтверджуються копією договору дарування та копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Також 24 травня 2018 року між позивачем, як обдаровуваною, та відповідачем ОСОБА_5 , як дарувальником, було укладено договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Скосарєвою В.В. за реєстровим №736, за умовами якого позивач набула у власність 1/2 частину спірної земельної ділянки із кадастровим №1210100000:01:608:0002 та площею 0,1 га, цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Пунктом 2 договору визначено, що відчужувана частині земельної ділянки належить дарувальнику на підставі Державного акту на право приватної власності на землю ДП Д №003106 від 19 листопада 1997 року. В той же день 24 травня 2018 року відбулась державна реєстрація за позивачем подарованої їй частини спірної земельної ділянки. Дані обставини підтверджуються копією договору дарування земельної ділянки та копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
02 листопада 2021 року між відповідачем ОСОБА_5 , як дарувальником, та відповідачем ОСОБА_6 , як обдаровуваною, укладено спірний договір дарування частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Любимовою І.Ю. за реєстровим №3190, за умовами якого ОСОБА_6 набула у власність спірну частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою АДРЕСА_1 . Пунктом 2 вказаного договору визначено, що зазначене нерухоме майно належить дарувальнику на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на домоволодіння, виданого виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровської районної ради 18 січня 2002 року. Пунктом 10 договору визначено, що нерухоме майно належить дарувальнику на праві особистої приватної власності, оскільки майно придбане без реєстрації шлюбу, і осіб, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на відчужувану частину нерухомого майна, у тому числі відповідно до ст.ст.65, 74, 97 СК України, немає. В той же день 02 листопада 2021 року відбулась державна реєстрація за відповідачем ОСОБА_6 подарованої їй частини спірного домоволодіння. Дані обставини підтверджуються копією договору дарування, копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копією інших матеріалів нотаріальної справи.
Крім того, 02 листопада 2021 року між відповідачем ОСОБА_5 , як дарувальником, та відповідачем ОСОБА_6 , як обдаровуваною, укладено спірний договір дарування частини земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Любимовою І.Ю. за реєстровим №3193, за умовами якого ОСОБА_6 набула у власність спірну частину земельної ділянки із кадастровим №1210100000:01:608:0002 та площею 0,1 га, цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Пунктом 1.2 договору визначено, що відчужувана частині земельної ділянки належить дарувальнику на підставі Державного акту на право приватної власності на землю ДП Д №003106 від 19 листопада 1997 року. Пунктом 7.3 договору визначено, що нерухоме майно належить дарувальнику на праві особистої приватної власності, оскільки набуте ним в порядку реалізації права на безоплатну приватизацію майна, і осіб, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на відчужувану частину земельної ділянки, у тому числі відповідно до ст.ст.65, 74, 97 СК України, немає. В той же день 02 листопада 2021 року відбулась державна реєстрація за позивачем подарованої їй спірної частини земельної ділянки. Дані обставини підтверджуються копією договору дарування земельної ділянки та копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, копією інших матеріалів нотаріальної справи.
Судом в ході розгляду справи встановлено, що позивач з 24 січня 2002 року, відповідач ОСОБА_5 з 31 січня 2002 року та ОСОБА_10 з 24 січня 2002 року зареєстровані за адресою спірного домоволодіння АДРЕСА_1 , що підтверджується копією домової книги, відміткою у копії паспорту, довідкою з Єдиного державного демографічного реєстру, копією довідки №023524 про склад сім'ї або зареєстрованим у житловому приміщення/будинку осіб.
Допитані в судовому засіданні в якості свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_7 пояснили, що позивач та ОСОБА_5 після розірвання їх першого шлюбу і до укладення другого жили разом однією сім'єю, сприймались оточуючими як подружжя, вели спільний бізнес.
Однак, такі покази свідків щодо проживання позивача та відповідача ОСОБА_5 саме як подружжя та ведення ними спільного бізнесу, господарства жодними іншими належними та допустимим доказами не підкріплені.
Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами Конституції України, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ЦК України, ЦК УРСР (редакція 1963 року), Закону України «Про власність», ЗК України, СК України, КпШС України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Згідно ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
За змістом положень ст.41 Конституції України, ст.ст.179, 181, 190, 316, 317, 319, 328, 373, 374, 380 ЦК України, ст.ст.78-79-1 ЗК України правом власності є право особи на річ (нерухоме майно, різновидами якого є земельна ділянка та житловий будинок), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Положеннями ст.41 Конституції України, ст.321 ЦК України, ст.153 ЗК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
За змістом ст.ст.717-719 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Дарунком можуть бути і нерухомі речі. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом ст.ст.202, 204, 626 ЦК України правочин, різновидом якого є договір, є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ст.ст.202, 203, 215, 626 ЦК України підставою визнання недійсності правочину (договору) є недодержання в момент вчинення правочину (договору) стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1-3, 5, 6 ст.203 ЦК, а саме: зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Положеннями ст.26 ч.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених п.1 ч.7ст.37 цього Закону. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
Нормою ст.355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Положеннями ст.356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Відповідно до ст.ст.368, 369 ЦК України, ст.63 СК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
За змістом норм ст.ст.60, 61, 68 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
За змістом положень ст.ст.69, 70 СК України, ст.372 ЦК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Нормою ст.65 СК України визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Положеннями ст.23 КпШС України передбачено, що майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.
Відповідно до п.п.1, 5 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.
Згідно ст.24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
Нормою ст.74 СК України встановлено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 (ст.ст.60-74) СК України.
Статтею 17 Закону України «Про власність» визначено, що майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
За змістом ст.ст.18 СК України, ст.16 ЦК України способами захисту цивільних, сімейних прав та інтересів, зокрема, є визнання правочину недійним, припинення правовідношення.
За змістом ст.ст.12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях.
Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. У постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17.
Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі №645/5557/16-ц).
Аналізуючи встановлені в судовому засіданні фактичні обставини в контексті викладених норм законодавства, суд приходить до на ступного висновку на підставі нижчевикладеного.
Так, у приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов'язки в учасників цивільних правовідносин. В цивільному праві встановлено презумпцію правомірності правочину, яка означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду. Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Тлумачення ст.ст.16, 203, 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
У справі за позовом про визнання недійсним договору належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, якщо позов подається заінтересованою особою (не стороною договору), або інша сторона договору, якщо позов подається однією із його сторін, а не нотаріус чи нотаріальна контора.
Частина 1 ст.203 ЦК України в контексті ч.1 ст.215 ЦК України визначає в якості однієї з підстав для визнання судом недійсним оспорюваного договору, як різновиду правочину, невідповідність його змісту нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. При цьому під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в ст.4 ЦК України. Втім, більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.
Недійсним можна визнати лише договір як правочин, і така вимога може бути заявлена як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Договір як документ, а також дублікат чи копії такого документу не можуть бути визнані недійсними.
До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності правочину є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким правочином (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
Аналогічні наведеним у восьми абзацах вище правові висновки містяться постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі №161/3245/15-ц, від 10 квітня 2019 року по справі №463/5896/14-ц, постановах Верховного Суду від 05 вересня 2019 року по справі №638/2304/17, від 27 січня 2020 року по справі №761/26815/17, від 24 квітня 2020 року по справі №522/25151/14-ц, від 11 червня 2020 року по справі №281/129/17, від 30 липня 2020 року по справі №670/23/18, від 30 вересня 2020 року по справі №559/1605/18, від 27 січня 2021 року по справі №463/1540/14-ц, від 17 червня 2021 року по справі №761/12692/17, від 08 вересня 2021 року по справі №711/3426/19, від 08 вересня 2021 року по справі №405/6037/16-ц, від 22 вересня 2021 року по справі №301/123/15-ц.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, з урахуванням її уточнення, даний рецисорний позов подано належним позивачем до належних співвідповідачів, як сторін оспорюваних позивачем правочинів. При цьому позивач просить визнати недійсними два нотаріально посвідчені спірні договори дарування від 02 листопада 2021 року - частини спірних будинку та земельної ділянки, посилаючись в першу чергу на відсутність у відповідача ОСОБА_5 права на розпорядження спірними частками нерухомого майна без згоди позивача, оскільки домоволодінням за адресою АДРЕСА_1 та земельну ділянку із кадастровим №1210100000:01:608:0002 позивач вважає спільним майном її та відповідача ОСОБА_5 , набутим цими сторонами в період їх спільного проживання однією сім'єю, в тому числі як жінкою та чоловіком без реєстрації шлюбу, з 25 грудня 1986 року по 18 листопада 2005 року.
Як слідує зі змісту спірних договору дарування частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами від 02 листопада 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Любимовою І.Ю. за реєстровим №3190, дарування частини земельної ділянки від 02 листопада 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Любимовою І.Ю. за реєстровим №3193, а також витребуваних судом копій нотаріальних справ, оформлених при посвідченні цих договорів, зазначені спірні договори дарування дійсно укладались без отримання нотаріально засвідченої згоди позивача, що у тексті самих договорів мотивовано не перебуванням дарувальника у шлюбі під час укладення таких договорів та належності предмету дарування дарувальнику на праві особистої приватної власності. Позивач же стверджує, що не зважаючи на це спірне майно є спільною власністю. Відтак, для застосування положень ст.65 СК України, ст.ст.203, 215, 216 ЦК України до спірних правовідносин обов'язковою умовою є доведення позивачем заявленого нею правового статусу спірного майна як сумісного. Свою правову позицію про наявність такого статусу майна позивач, як вказувалось вище, ґрунтує на твердженні її спільного проживання однією сім'єю із відповідачем ОСОБА_5 весь наведений абзацом вище період часу між першим та другим шлюбами цих сторін. Оскільки цей період охоплює період дії норм як КпШС України, так і СК України, судом має бути надана оцінка заявленого позивачем в обґрунтування її вимог факту в контексті норм обох кодифікованих нормативно-правових актів.
Так, факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу може бути встановлено судом лише з 01 січня 2004 року (після набрання чинності СК України), оскільки КпШС України не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживали разом без реєстрації шлюбу. Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, вирішувалися згідно з частиною першою ст.17 Закону України «Про власність». Наведений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року по справі №163/754/17, від 06 квітня 2020 року по справі №641/7033/18, від 24 січня 2020 року по справі №546/912/16-ц, від 19 березня 2020 року по справі №303/2865/17.
За змістом наведених судом вище норм законодавства, зокрема сімейного, слідує, що хоча проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу не породжує виникнення в них прав та обов'язків подружжя, однак якщо такі жінка та чоловік не перебувають в будь-якому іншому шлюбі в період такого спільного проживання, то на майно, набуте ними за час спільного проживання однією сім'єю, поширюється режим спільної сумісної власності, який регулюється тими же нормами, що і режим спільної сумісною власності майна подружжя. Відтак, майно, набуте жінкою та чоловіком під час спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, може бути визначено та поділено між ними за тими ж правилами та на тих же підставах, що й спільне сумісне майно подружжя, зокрема із застосуванням презумпції спільності майна подружжя. Однак, для можливості такого поділу попередньо підлягає встановленню судом внаслідок доведення належним чином позивачем саме факт проживання чоловіка та жінки (сторін по справі) однією сім'єю без реєстрації шлюбу між собою в певний період часу, протягом якого і було придбане спірне майно, поділ якого просить здійснити в судовому порядку позивач.
Встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв'язку із цим взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов'язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 СК України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин, оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін. В контексті визначення можливих доказів, їх оцінки як достатніх слід також відзначити, що згідно з усталеною судовою практикою самі лише показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
Наведені у чотирьох абзацах вище правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року по справі №644/6274/16-ц, від 03 липня 2019 року по справі №554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року по справі №244/4801/13-ц, від 28 листопада 2018 року по справі №127/11013/17, від 16 січня 2019 року по справі №343/1821/16-ц, від 27 лютого 2019 року по справі №522/25049/16-ц, від 27 березня 2019 року по справі №354/693/17-ц, від 17 квітня 2019 року по справі №490/6060/15-ц, від 15 серпня 2019 року по справі №588/350/15, від 23 вересня 2019 року по справі №279/2014/15-ц, від 10 жовтня 2019 року по справі №748/897/18, від 11 грудня 2019 року по справі №712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року по справі №466/3769/16-ц, від 12 грудня 2019 року по справі №490/4949/17, від 18 грудня 2019 року по справі №761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року по справі №490/10757/16-ц, від 15 липня 2020 року по справі №524/10054/16, від 09 листопада 2020 року по справі №757/8786/15-ц, від 23 вересня 2021 року по справі №204/6931/20, від 03 листопада 2022 року по справі №361/4744/19, від 11 квітня 2023 року по справі №165/2346/20, від 07 червня 2023 року по справі №509/3416/18, від 28 червня 2023 року по справі №357/9241/21.
Отже, спираючись на наведені вище обов'язкові для застосування правові висновки судів касаційної інстанції, враховуючи, що матеріалами цивільної справи достеменно підтверджується лише факт проживання позивача та відповідача ОСОБА_5 за однією адресою, без належного підтвердження інших обов'язкових складових, таких як спільний побут (спільний бюджет, ведення спільного господарства), виникнення взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю, суд приходить до висновку, що стороною позивача не доведено перед судом заявленого факту спільного проживання позивача та відповідача однією сім'єю як жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу в період з 01 січня 2004 року (після набрання чинності СК України) і до дати укладення другого шлюбу сторін (19 листопада 2005 року). Такий висновок та правова позиція суду ґрунтується на тому, що як наявність спільного побуту, так і взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю, за вказаний період підтверджується стороною позивача виключно показами свідків, які не можуть бути єдиними доказами згідно наведеної вище правової позиції Верховного Суду (постанова від 12 грудня 2019 року по справі №466/3769/16-ц). Більш того, навіть підтвердження означеного факту саме за вказаний період не мало б правового значення для вирішення спору сторін, оскільки відповідачем ОСОБА_5 право власності як на спірне домоволодіння, так і на спірну земельну ділянку було набуто ще до 01 січня 2004 року.
Щодо решти періоду проживання позивача та відповідача ОСОБА_5 однією сім'єю, заявленого стороною позивача в обґрунтування статусу (правового режиму) спірного нерухомого майна як спільного, а саме періоду з 25 грудня 1986 року (після розірвання першого шлюбу цих сторін) по 31 грудня 2003 року (до набрання чинності СК України), то суд зазначає наступне.
Як вказувалось вище, факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 01 січня 2004 року. Кодекс про шлюб та сім'ю України не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу. Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, вирішувалися згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність». Відповідно до статей 16-18 Закону України «Про власність», статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, який був чинним до 1 січня 2004 року, спільною сумісною власністю визнавалось майно, нажите подружжям за час шлюбу (майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю). В інших випадках спільна власність громадян визнавалася частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності в разі придбання майна не виходили з рівності їхніх часток, розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності. Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Тільки в разі встановлення цих обставин положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність» будуть правильно застосовуватися.
Наведені абзацом вище правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06 квітня 2020 року по справі №641/7033/18, від 03 лютого 2021 року по справі №520/12169/16-ц, від 01 червня 2022 року по справі №127/2073/20, від 17 березня 2023 року по справі №489/4450/20, від 20 квітня 2023 року по справі №738/1054/20, від 18 травня 2023 року по справі №509/5758/21, від 06 березня 2024 року по справі №209/1815/22, від 28 серпня 2024 року по справі №756/5826/21, від 16 жовтня 2024 року по справі №758/5142/22.
Враховуючи, що згідно наведених вище правових висновків для встановлення правового режиму спільного сумісного майна, набутого особами внаслідок їх спільної праці як членів сім'ї до 01 січня 2004 року, необхідне так само встановлення (доведення) і їх спільного проживання, і ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету, тобто доведення тих же фактичних обставин, що підтягають доведенню при встановленні факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрацію шлюбу на підставі ст.74 СК України (після 01 січня 2004 року), суд вважає, що до спірних правовідносин сторін релевантними є і наведені вище правові висновки Верховного Суду щодо належних та достатніх доказів (джерел доказів), якими мають підтверджуватись ведення спільного господарства, наявність спільного побуту та бюджету при спільному проживанні жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу.
Відтак, спираючись на такі правові висновки та позиції в контексті встановлених судом фактичних обставин та досліджених доказів, суд приходить до висновку, що стороною позивача доведено, як і за період з 01 січня 2004 року до 19 листопада 2005 року, лише факт проживання позивача та відповідача ОСОБА_5 разом за однією адресою (в одному житлі) за період з 25 грудня 1986 року по 31 грудня 2003 року. В той же час, належних, допустимих та саме достатніх доказів ведення вказаними сторонами спільного господарства, побуту та бюджету, участі спільною працею, коштами у будівництві спірного домоволодіння не доведено. Останнє, в свою чергу, унеможливлює висновок про наявність у спірного нерухомого майна, правочини щодо розпорядження яким оспорюються позивачем, правового режиму спільного майна. Така оцінка судом ступеню доведеності заявлених фактичних обставин зумовлена тим, що як на головні (основні) докази ведення спільного господарства, побуту та бюджету, участі працею, коштами позивача у будівництві спірного будинку сторона позивача спирається на покази свідків, які згідно згаданої раніше постанови Верховного Суду від 12 грудня 2019 року по справі №466/3769/16-ц не можуть бути єдиними доказами у справі на підтвердження зазначених обставин. Крім того, постановою Верховного Суду від 24 квітня 2019 року по справі №163/754/17 зроблено висновок, що покази свідків не можуть підтверджувати обставини участі коштами у будівництві нерухомого майна, зокрема розмір цієї участі.
Щодо копії заяви відповідача ОСОБА_5 про відмову ним від належної йому ділянки на користь позивача, як дружини, то суд критично оцінює такий доказ та не приймає його до уваги, як достатній та належний доказ дійсності заявленого позивачем факту її спільного проживання однією сім'єю (враховуючи ведення спільного побуту, бюджету, господарства) із відповідачем ОСОБА_5 , оскільки така заява датована 12 травня 1997 року. А отже викладені в ній обставини та ставлення ОСОБА_5 до позивача можуть сприйматись лише станом на вказану дату і не пізніше. В той же час, спірне домоволодіння (житловий будинок) завершено будівництвом лише 21 грудня 2001 року, а право власності на нього оформлено відповдіачем ОСОБА_5 18 січня 2002 року. Тобто, на час вказаної заяви спірного нерухомого житлового майна ще не існувало як сформованого об'єкту цивільних прав, а спірна земельна ділянка була набута відповдіачем ОСОБА_5 в порядку приватизації, а тому є особистою приватною власністю цього відповідача, може бути набута позивачем лише за наслідками поділу спірного домоволодіння, якщо воно розташоване на такій земельній ділянці. Аналогічним чином суд оцінює і копію договору купівлі-продажу квартири від 31 грудня 2001 року, на яку посилається сторона позивача як на доказ витрачання її коштів на будівництво спірного будинку, оскільки як вказувалось вище будівництво спірного будинку завершено ще до продажу такої квартири - 21 грудня 2001 року, а докази спрямування коштів з продажу такої квартири на подальше будівництво та оздоблення будинку у матеріалах справи відсутні. При цьому, такими доказами не можуть бути покази свідків (постанова Верховного Суду від 24 квітня 2019 року по справі №163/754/17).
Таким чином, підсумовуючи вищевикладене суд приходить до висновку про відсутність підстав для повного чи часткового задоволення позовних вимог з огляду на їх недоведеність.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд також керувався і тим, що за змістом ст.2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача. Отже, спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, - до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об'єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію. Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес («один спір - один процес»). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об'єктивно неможливо буде виконати. (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі №48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі №50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі №922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах №334/3161/17 (пункт 55) і №200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі №916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі №359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі №766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі №643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.31), від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі №908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі №483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17 (пункт 86), від 14 липня 2023 року по справі №233/4365/18).
Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункт 54), від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (пункт 76), від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 155).
Стосовно заявлених позовних вимог, то позивачем, з урахування уточненої позовної заяви, пред'явлено чотири позовні вимоги - про визнання двох спірних договорів дарування нерухомого майна недійсними, також про скасування двох рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятих на підставі означених двох спірних договорів дарування. За змістом норми ст.26 ч.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визнання недійсним правочину та/або рішення про державну реєстрацію права власності фактично призведе до відновлення реєстрації права попереднього титульного власника спірного нерухомого майна (буде проведена реєстрація за ним права власності на спірне нерухоме майно, яке він мав до укладення спірних правочинів). І таким попереднім титульним власником спірного нерухомого майна до укладення спірних договорів дарування був саме відповідач ОСОБА_5 , а не позивач. Відтак, навіть повне задоволення позовних вимог у даній справі не призведене до остаточного поновлення прав позивача, а зумовить необхідність звернення нею до суду із новим позовом задля вирішення подальшої долі спірного нерухомого майна, визначення його власника. Отже, заявлені рецисорні позовні вимоги без позовної вимоги, яка б вирішувала подальшу долю спірного нерухомого майна, визначала його титульного власника, суд вважає неефективними в контексті наведених правових висновків Верховного Суду, що є самодостатньою підставою для відмови у задоволенні позову.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, керуючись нормами ст.ст.133, 141 ЦПК України, враховуючи види судових витрат по справі та результат розгляду справи, суд приходить до висновку, що судові витрати, понесені позивачем в ході розгляду справи, відшкодуванню їй не підлягають.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.41, 124 Конституції України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.ст.11, 15, 16, 179, 181, 190, 202-204, 215, 216, 316, 317, 319, 321, 328, 355, 356, 368, 369, 372, 373, 374, 380, 626, 717-719 ЦК України, ст.ст.18, 78-79-1, 153 ЗК України, ст.26 ч.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.ст.3, 18, 57, 60, 61, 63, 65, 68, 70, 74 СК України, ст.ст.23, 24 КпШС України, 17 Закону України «Про власність», ст.ст.2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 95, 133, 141, 223, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_3 ) до ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_4 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_6 (РНОКПП НОМЕР_5 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_4 ) про визнання договорів дарування недійсними та скасування державної реєстрації - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя А.М. Авраменко