16 травня 2025 рокуЛьвівСправа № 260/6097/24 пров. № А/857/3486/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Іщук Л.П.,
Обрізка І.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління пенсійного фонду України у Київській області на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Ващилін Р.О.), ухвалене за правилами спрощеного позовного провадження в м. Ужгород 23 грудня 2024 року, у справі №260/6097/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління пенсійного фонду України у Київській області, Головного управління пенсійного фонду України у Закарпатській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
23.09.2024 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, в якому просив: визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області від 29 березня 2024 року №071950002820 про відмову ОСОБА_1 у повторному розгляді заяви від 11 травня 2023 року; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області задовольнити заяву ОСОБА_1 від 11 травня 2023 року та перевести з пенсії по інвалідності III групи загального захворювання на пенсію по інвалідності II групи, пов'язану з проходженням військової служби, у відповідності до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» з 11 травня 2023 року, здійснити перерахунок пенсії, а також здійснити з 11 травня 2023 року виплату перерахованої пенсії, з урахуванням фактично виплачених сум; стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області та Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у сумі 100000,00 гривень.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 29 березня 2024 року №071950002820 про відмову ОСОБА_1 у повторному розгляді заяви від 11 травня 2023 року; зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області перевести ОСОБА_1 з пенсії по інвалідності III групи загального захворювання на пенсію по інвалідності II групи, пов'язану з проходженням військової служби, відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» з 11 травня 2023 року, а також здійснити перерахунок та виплату пенсії з урахуванням раніше виплачених сум; стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на користь ОСОБА_1 10000,00 грн відшкодування моральної шкоди та 10000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу. В решті позову відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на виконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 28.12.2023 №260/9793/23, що набрало законної сили, ГУ ПФУ в Київській області рішенням від 29.03.2024 №071950002820 відмовило позивачу в повторному розгляді заяви від 11.05.2023 з тих самих мотивів, що були визнані протиправними вказаним судовим рішенням, а відтак така відмова під час повторного розгляду заяви ОСОБА_1 є фактичним порушення органом Пенсійного фонду України норм, якими гарантовано обов'язковість судових рішень, що, водночас підриває, авторитет судової влади та не дозволяє забезпечити відновлення порушених прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Доводи щодо необхідності подання заяви про перехід на пенсію по інвалідності через уповноважені структурні підрозділи Міністерства оборони України суд відхилив, оскільки вказана обставина не була підставою для прийняття оскарженого рішення про відмову, що є предметом оскарження в даній адміністративній справі. Окрім того суд погодився з доводами позивача про те, що неодноразова відмова ГУ ПФУ в Київській області призначити йому пенсію по інвалідності, що настала внаслідок проходження військової служби, спричинила моральні страждання, пов'язані з позбавленням засобів для існування та можливості забезпечення належного лікування.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Головне управління пенсійного фонду України у Київській області подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року та в позові відмовити повністю. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що оскільки позивач до звернення не долучив довідку з військового комісаріату про проходження військової служби із зазначенням дати призову, дати і підстави звільнення з військової служби за 2004 рік, тому право для переведення його на інший вид пенсії відсутнє. Окрім того зауважив на те, що сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди без зазначення конкретних моральних страждань та їх інтенсивності. Вважає, що позивач не довів заподіяння йому моральної шкоди, не вказав жодних критеріїв, які були враховані при визначенні причинно-наслідкового зв'язку з наслідками, що настали у зв'язку з діями органу Пенсійного фонду, не вказав конкретних обставин, які мають значення для вирішення питання щодо обґрунтованості її стягнення, що судом залишено поза увагою, а відтак таке рішення прийнято з неповним з'ясування обставин у справі та підлягає скасуванню.
Позивач на адресу суду апеляційної інстанції подав відзив у якому зазначив про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині вимогам статті 242 КАС України відповідає.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Закарпатській області (далі - Управління в Закарпатські області).
Рішенням Управління в Закарпатській області №071950002820 від 20.10.2021 у зв'язку з встановленням інвалідності ІІІ групи ОСОБА_1 з 30 серпня 2021 року було призначено пенсію по інвалідності на підставі Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
У період з 10 лютого по 10 жовтня 2004 року ОСОБА_1 брав участь у бойових діях у Республіці Ірак у складі Військової частини НОМЕР_1 , що підтверджується довідкою Міжгірського РВК №433 від 21 грудня 2005 року та довідкою Військової частини НОМЕР_1 №494 від 06.10.2004, з огляду на що отримав посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_2 від 09.09.2005.
У зв'язку з оголошенням мобілізації на підставі Указу Президента України №69/2022 від 24.02.2022 ОСОБА_1 24 лютого 2022 року було призвано на військову службу у Збройні Сили України, в ході якої у період з 17 червня по 20 червня 2022 року брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України в районі с. Володимирівське Донецької області, що підтверджується довідкою №9641 від 14.09.2023, виданою Військовою частиною НОМЕР_3 .
30 липня 2022 року наказом командира Військової частини НОМЕР_3 №213 позивача було виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення військової частини у зв'язку зі звільненням з військової служби за станом здоров'я на підставі висновку Військово-лікарської комісії, відповідно до якого ОСОБА_1 до військової служби непридатний.
07 березня 2023 року позивачу встановлено ІІ групу інвалідності у зв'язку з наявним захворюванням «Так», пов'язаним з проходженням військової служби, що підтверджується випискою з акта огляду медико-соціальною експертною комісією №298525 від 07.03.2023.
11 травня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Управління в Закарпатській області із заявою про перехід на інший вид пенсії з підстав визнання його особою з інвалідністю ІІ групи, до якої долучив, серед іншого, такі документи: виписку з акту огляду медико-соціальною експертною комісією №298525 від 07.03.2023, посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_2 від 09.09.2005, свідоцтво про хворобу №1232 від 19.07.2022, довідку Міжгірського РВК №433 від 21.12.2005 про участь у бойових діях в республіці Ірак з 10 лютого 2004 року по 10 жовтня 2004 року, довідку Військової частини НОМЕР_1 №494 від 06.10.2004 про те, що ОСОБА_1 у період з 10.02.2004 по 27.10.2004 проходив службу на посаді механіка вузла зв'язку Військової частини НОМЕР_1 .
Вказана заява позивача, відповідно до принципу екстериторіальності розподілу єдиної черги завдань, була розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України у Київській області (далі -Управління у Київській області), яке рішенням №071950002820 від 17.05.2023 відмовило позивачу у проведенні перерахунку пенсії («переходу на інший вид пенсії») на підставі поданої заяви. Вказану відмову аргументовано тим, що заявником при зверненні не було надано довідку з військового комісаріату про проходження військової служби із зазначенням дати призову, дати і підстави звільнення з військової служби, а саме: за 2004 рік.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням органу Пенсійного фонду України, вважаючи його таким, що порушує передбачене законодавством право на пенсію, позивач звернувся з адміністративним позовом до суду.
Так, рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 28.12.2023 №260/9793/23, що набрало законної сили 06 березня 2024 року, позов ОСОБА_1 до ГУ ПФУ в Закарпатській області та ГУ ПФУ у Київській області задоволено частково. Визнано протиправним рішення ГУ ПФУ у Київській області від 17.05.2023 року №071950002820 та зобов'язано повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.05.2023 року з урахуванням висновків суду. В решті позову відмовлено.
Приймаючи таке рішення суд виходив з того, що позивач не був військовослужбовцем строкової служби, а проходив військову службу за призовом під час мобілізації. Так, право позивача на отримання пенсії по інвалідності за нормами Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виникло в 2023 році після встановлення ІІ групи інвалідності за результатами проведення огляду медико-соціальною експертною комісією, в ході якого виявлено, що наявне у позивача захворювання, що призвело до інвалідності, пов'язане з проходження військової служби. Водночас така інвалідність була встановлено після проходження військової служби за призовом під час мобілізації в 2022 році.
Так, на виконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 28.12.2023 №260/9793/23 ГУ ПФУ в Київській області повторно розглянуло заяву ОСОБА_1 від 11.05.2023 та рішенням від 29 березня 2024 року №071950002820 «відмовило в повторному розгляді заяви ОСОБА_1 від 11.05.2023 року».
Як вбачається з такого рішення, свою відмову Управління в Київській області аргументує нормами п.2.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та неподанням заявником довідки з військового комісаріату про проходження військової служби із зазначенням дати призову, дати і підстави звільнення з військової служби, а саме: за 2004 рік.
Не погоджуючись з протиправністю такого рішення органу Пенсійного фонду України, вважаючи його таким, що порушує його право на пенсійне забезпечення, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Так, спірні правовідносини в даній адміністративній справі виникли з приводу повторної відмови органу Пенсійного фонду перевести позивача на інший вид пенсії, а саме на пенсію по інвалідності за нормами Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-XII (далі - Закон №2262).
ОСОБА_1 вважає, що у зв'язку з встановленням ІІ групи інвалідності внаслідок захворювання, «Так» пов'язаного з проходженням військової служби, він набув право на отримання пенсії за нормами Закону №2262.
Слід зауважити, що питання виникнення та реалізації права громадян на пенсійне забезпечення врегульоване положеннями Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV (далі-Закон №1058), п. 13 Прикінцевих положень якого визначено, що у разі якщо особа має право на отримання пенсії відповідно до законів України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «;Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «;Про прокуратуру» та цього Закону, призначається одна пенсія за вибором особи.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» №2232-XII від 25.03.1992 року одним із видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період. Особи призвані під час мобілізації на особливий період на військову службу набувають статусу військовослужбовця.
Водночас, відповідно до ст. 1 Закону №2262, військовослужбовці, особи, які мають право на пенсію за цим Законом, які стали особами з інвалідністю за умов, передбачених цим Законом, набувають право на пенсію по інвалідності.
Нормами п. «в» ст. 1-2 Закону №2262 передбачено, що право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби, зокрема, особи із числа військовослужбовців Збройних Сил.
Згідно ст. 18 Закону №2262, пенсії по інвалідності особам, які мають право на пенсію за цим Законом, призначаються в разі, якщо інвалідність настала в період проходження ними служби або не пізніше трьох місяців після звільнення зі служби, або якщо інвалідність настала пізніше тримісячного терміну після звільнення зі служби, але внаслідок захворювання (травми, поранення, контузії, каліцтва тощо), яке виникло в період проходження військової служби чи під час перебування в полоні або заручником, якщо полонення чи захоплення заручником не було добровільним і особа, яка має право на пенсію за цим Законом, перебуваючи в полоні або заручником, не вчинила злочину проти миру і людства.
Групи і причини інвалідності, а також час її настання встановлюються медико-соціальними експертними комісіями, які діють на підставі положення про них, що затверджується Кабінетом Міністрів України (ст. 19 Закону №2262).
Водночас, відповідно до п. «б» ч. 1 ст. 20 Закону №2262, залежно від причини інвалідності особи з інвалідністю з числа військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом поділяються на такі категорії:
а) особи з інвалідністю внаслідок війни - при настанні інвалідності внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов'язків військової служби (службових обов'язків) чи пов'язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з'єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю у бойових діях у мирний час, а також інші особи, зазначені у статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
б) інші особи з інвалідністю з числа військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом - при настанні інвалідності внаслідок каліцтва, одержаного в результаті нещасного випадку, не пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби (службових обов'язків), або внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням служби.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 був призваний на військову службу в Збройні Сили України у зв'язку з оголошенням мобілізації на підставі Указу Президента України №69/2022 від 24.02.2022, брав участь у бойових діях та проходив військову службу у складі Збройних Сил України до 30 липня 2022 року, оскільки був виключений зі списків особового складу військової частини у зв'язку з непридатністю до військової служби за станом здоров'я.
ОСОБА_1 встановлено ІІ групу інвалідності внаслідок захворювання, «Так», пов'язаного з проходженням військової служби, отже як це правильно дійшов висновку суд першої інстанції, враховуючи положення Закону №2262, позивач набув право на отримання пенсії по інвалідності за нормами Закону №2262.
Надалі, у зв'язку з встановленням інвалідності, що пов'язана з проходження військової служби, з метою переходу на інших вид пенсії позивач звернувся до органу Пенсійного фонду України із заявою та підтверджуючими документами.
Згідно приписів п.2.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1 (далі Порядок №22-1), на який покликається Управління в Київській області як правомірність дій щодо відмови у призначенні пенсії за нормами Закону №2262, до заяви про призначення пенсії по інвалідності військовослужбовців строкової служби додається копія свідоцтва про хворобу, засвідчена територіальним центром комплектування та соціальної підтримки за місцем зняття військовослужбовця з військового обліку, або довідка військово-лікарської комісії. Якщо інвалідність настала після звільнення з військової служби, то замість копії свідоцтва про хворобу подаються довідка територіального центру комплектування та соціальної підтримки про проходження військової служби із зазначенням дати призову, дати і підстави звільнення з військової служби та висновок МСЕК про те, що інвалідність пов'язана з проходженням військової служби.
Водночас, за результатами розгляду поданої ОСОБА_1 заяви Управлінню у Київській області таке повідомило про відсутність підстав для переведення заявника на інший вид пенсії з підстав не подання довідки з військового комісаріату про проходження військової служби із зазначенням дати призову, дати і підстави звільнення з військової служби за 2004 рік (період служби в Республіці Ірак).
В розвиток подій, у справі №260/9793/23 адміністративним судом було встановлено протиправність таких мотивів Управління в Київській області щодо відмови у переведенні позивача на пенсію по інвалідності за поданою 11 травня 2023 року заявою.
Як це правильно зауважив суд першої інстанції щодо обставин цієї справи, питання протиправної відмови, яке встановлено судовим рішенням що набрало законної сили в площині конституційних стандартів, зокрема ст. 129-1 Конституції України не піддається сумніву. Таке рішення є обов'язковим до виконання.
Так, Європейського суду з прав людини у своїх рішення також неодноразово наголошував, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує кожному право на звернення з позовом до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Якщо вбачати у ст. 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення ЄСПЛ у справі «Горнсбі проти Греції» від 19.03.1997 р.).
Так, сд першої інстанції дійшов правильно висновку, що всупереч вищенаведеному Управління в Київській області виконуючи рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 28.12.2023 №260/9793/23, що набрало законної сили, протиправно повторно відмовило позивачу в розгляді його заяви про призначення пенсії за Законом №2262, про що прийняло протиправне рішенням від 29.03.2024 №071950002820.
Протиправність такої відмови полягає в тому, що мотиви оскаржуваного рішення та рішення, яке було визнано протиправним в судовому порядку, ті ж самі, що розцінюється судом як свавільне порушення органом Пенсійного фонду України норм, якими гарантовано обов'язковість судових рішень, що, водночас підриває авторитет судової влади та не дозволяє забезпечити відновлення порушених прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
При прийнятті рішення судом першої інстанції правильно враховано, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, відповідно до положень ст. 17 Конституції України, є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Нормами ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів визнано обов'язком громадянина України. Громадяни відбувають на військову службу відповідно до закону.
Водночас, держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ст. 17 Конституції України).
За змістом статей 17, 65 Основного Закону України громадяни України, які захищають Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, виконують конституційно значущі функції, тож держава повинна надавати їм і членам їхніх сімей особливий статус та забезпечувати їх додатковими гарантіями соціального захисту відповідно до ч. 5 ст. 17 Конституції України як під час проходження служби, так і після її закінчення (Рішення Конституційного Суду України від 18 грудня 2018 року №12-р/2018, від 25 квітня 2019 року №1-р(II)/2019).
Розвиваючи зазначені юридичні позиції, Конституційний Суд України у своєму рішенні №7-р(II)/2022 від 12 жовтня 2022 року зазначив, що зі змісту ч. 1, 2, 5 ст. 17 Конституції України у їх взаємозв'язку з ч. 1 ст. 46, ч. 1 ст. 65 Основного Закону України випливає конституційний обов'язок держави надати спеціальний юридичний статус громадянам України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, членам їхніх сімей, а також особам, що збройно захищають суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність України під час агресії російської федерації проти України, розпочатої у лютому 2014 року, із забезпеченням відповідно до цього статусу соціальних гарантій високого рівня.
Конституційний Суд України в Рішенні від 20 грудня 2016 року №7-рп/2016 наголосив на тому, що організаційно-правові та економічні заходи, спрямовані на забезпечення належного соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей, пов'язані не з втратою працездатності, безробіттям або відсутністю достатніх засобів для існування (стаття 46 Конституції України), а з особливістю виконуваних ними обов'язків щодо забезпечення однієї з найважливіших функцій держави - захист суверенітету і територіальної цілісності України (частина перша статті 17 Основного Закону України); потреба в додаткових гарантіях соціального захисту цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена, зокрема, тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей.
Окрім того, Конституційний Суд України у Рішенні від 6 квітня 2022 року №1-р(II)/2022 вказав, що «ч. 5 ст. 17 Конституції України викладено так, що реалізація права на соціальний захист осіб, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей потребує якісного і ефективного законодавчого регулювання та запровадження механізмів забезпечення їх державної підтримки»; а також, що «з урахуванням вимог ч. 5 ст. 17 Конституції України метою законодавчого регулювання в цій сфері є як усебічне соціальне забезпечення військовослужбовців, яке компенсуватиме установлені законом обмеження та умови служби, властиві цій категорії громадян, так і підвищення мотивації особового складу Збройних Сил України у виконанні ними покладених на них функцій щодо оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності».
Конституційний Суд України неодноразового акцентував на тому, що держава, виконуючи свій головний обов'язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією; з цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне юридичне регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).
Наведені юридичні позиції Конституційного Суду України є застосовними до реалізації також соціальних та економічних прав і свобод людини, оцінки державного втручання до їх сфери, зокрема права на соціальний захист.
Аналіз норм чинного законодавства та встановлених обставин у цій справі дає можливість суду апеляційної інстанції погодитись з висновками суду першої інстанції щодо того, що рішення Управління в Київській області, яке прийнято з аналогічних мотивів, що слугували підставою для прийняття рішення від 17.05.2023 року №071950002820, що було визнано судом протиправним, є також протиправним та підлягає скасуванню.
Верховний Суд у постанові №825/2228/18 від 02.07.2020 вказував на те, що у випадку невиконання обов'язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов'язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов'язання ухвалити рішення.
У своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України також звертав увагу на те, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Згідно ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.
Так враховуючи приписи процесуального закону, зокрема, ч. 4 ст. 245 КАС України, якими визначено, що у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, а відтак належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача за вище окреслених обставин, враховуючи відсутність належних обґрунтувань відповідачем прийнятого рішення та доказів на його правомірність, враховуючи рішення Закарпатського окружного адміністративного суду у рішенні від 28.12.2023 №260/9793/23, яке є преюдиційним у даному спорі, слід зобов'язати Управління в Київській області перевести позивача з пенсії по інвалідності III групи загального захворювання на пенсію по інвалідності II групи, пов'язану з проходженням військової служби, відповідно до Закону №2262 з 11 травня 2023 року.
Щодо аргументів апеляційної скарги в частині стягнення моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн, то суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до положень п. 3 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року №4, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб'єктом владних повноважень, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17.
Зокрема, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
Судом правильно враховано, що позивач з 24 лютого 2022 року проходив військову службу за мобілізацією, виконував свій конституційний обов'язок із захисту незалежності та територіальної цілісності Батьківщини, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації, внаслідок чого йому було встановлено інвалідність, пов'язану з проходженням військової служби, отже виконання своїх завдань державними органами у такий спосіб, як це було зреалізовано відповідачем у спірній ситуації, не відповідає вимогам щодо добросовісності, прозорості, сумлінності та принципу верховенства права, відповідно до якого права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, Верховний Суд у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17 дійшов висновку, що суди мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
Оскільки судом першої інстанції встановлено наявність тривалих правовідносин між позивачем та Управлінням в Київській області щодо питання призначення пенсії, такі визнані в судовому порядку протиправними що і послугували підставою тривалої невизначеності, та як наслідок стурбованості і тривога через те, що така ситуація триває довго, відчуття несправедливості, викликане тривалим невиконання судового рішення, розчарування, що охоплюється поняттям моральні страждання, а відтак з такими доводами та як наслідок висновками суду першої інстанції слід погодитись.
Так, розглядаючи дану адміністративну справу, суд першої інстанції правильно констатував, що присудженню на користь позивача підлягає 10000,00 грн шляхом їх стягнення з ГУ ПФУ в Київській області, як територіального органу Пенсійного фонду України, що допустив порушення прав позивача.
Апеляційна скарга не містить аргументів щодо неправильного визначення заявленої позивачем суми витрат на правову допомогу, а відтак суд апеляційної інстанції такій оцінку в силу приписів ст.308 КАС України не надає.
Оскільки сторони не оскаржують рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, в силу приписів статті 308 КАС України, рішення суду першої інстанції в цій частині не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено підстави задоволення позовних вимог частково, на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління пенсійного фонду України у Київській області залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року у справі №260/6097/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т. І. Шинкар
судді Л. П. Іщук
І. М. Обрізко