Справа №567/89/25
Провадження №2/567/165/25
07 травня 2025 року м. Острог
Острозький районний суд Рівненської області у складі:
головуючий суддя - Василевич О.В.
секретар - Клімович О.О.
з участю позивачки ОСОБА_1
представника позивачки - адвоката Соломон О.М.
відповідача ОСОБА_2
представника відповідача - адвоката Кордиша А.А.
представника органу опіки та піклування Баталової Т.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Острозі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Острозької міської ради Рівненської області, про визначення місця проживання малолітніх дітей, -
встановив:
ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - орган опіки та піклування виконавчого комітету Острозької міської ради Рівненської області, про визначення місця проживання малолітніх дітей.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає, що 28.09.2014 року був укладений шлюб між позивачкою та відповідачем, який було розірвано рішенням Острозького районного суду Рівненської області №567/560/24 від 23.05.2024 р., яке набрало законної сили 25.06.2024 р.
Під час перебування у шлюбі у них народилося двоє дітей: син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та донька - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Вказує, що після розірвання шлюбу діти постійно проживають разом з нею. Вона самостійно займається їх вихованням, утриманням та повністю забезпечує їхні потреби.
Зазначає, що у зв'язку із повномасштабним вторгненням військ російської федерації на територію України, вона виїхали з дітьми до Німеччини на проживання.
Із серпня 2024 року вона з дітьми проживає у Німеччині, де вона в повній мірі забезпечує належні умови для їх навчання, проживання, розвитку та у разі виникнення потреби - для медичного супроводу дітей, та насамперед нею було враховано фактор безпеки для дітей.
Вважає, що проживання дітей на території Німеччини відповідатиме їх найкращим інтересам та надасть можливість забезпечити їх навчання, розвиток, медичне обслуговування, право на безпечне життя та щасливе дитинство.
Вказує, що діти вже адаптувалися в Німеччині та відвідують німецьку школу. Зазначає, що вона працевлаштована в Німеччині та має достатні можливості утримувати дітей. Зі слів дітей, їм подобається Німеччина і вони хочуть бути з мамою.
Вказує, що не заперечує проти того, щоб діти спілкувалися з батьком та не чинить перешкод для їх спілкування між собою.
Посилається на те, що безпековий фактор, пов'язаний з веденням на території України воєнних дій, може негативно відобразитися на повноцінному розвитку дітей, тому вважає, що справедливим і таким, що відповідатиме найкращим інтересам дітей, буде визначення їхнього місця проживання з нею, як матір'ю.
Враховуючи наведене, просить визначити місце проживання дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з нею, як їх матір'ю.
Ухвалою суду від 23.01.2025 позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду та відкрито загальне позовне провадження, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи. Зобов'язано третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - орган опіки та піклування виконавчого комітету Острозької міської ради Рівненської області надати суду згідно ч.5 ст.19 СК України письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дітей та їх батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Відповідач ОСОБА_2 в поданому до суду відзиві на позовну заяву заперечив проти позову та вказує, що визначення місця проживання дітей в судовому порядку здійснюється виключно у разі наявності спору між батьками з даного приводу.
Вказує, що між ним та позивачкою ОСОБА_1 відсутній спір з приводу місця проживання їх спільних малолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Зазначає, що ним було надано дозвіл на виїзд їх спільних малолітніх дітей поза межі України для їх проживання на період воєнного стану в Німеччині. Вказує, що доводи позовної заяви зводяться виключно до обґрунтування того, що на території України введено воєнний стан, в зв'язку з чим для дітей відповідатиме найкращим інтересам їхнє перебування/проживання на території Німеччини, яка надає можливості забезпечити навчання, розвиток, медичне обслуговування, право на безпечне життя та щасливе дитинство.
Вказує, що дані питання ним спільно з позивачкою були повністю врегульовані та узгоджені, будь-яких спорів, суперечок чи непорозумінь з даного приводу між ними не виникало. З урахуванням викладеного, вважає, що у даній справі відсутній предмет спору, що унеможливлює здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.
Окремо зазначає, що позивачкою не надано для суду жодного доказу, який би свідчив про те, що їх спільні діти достатньо інтегрувалися у середовище в Німеччині, мають сталі зв'язки, не бажають повертатися до України, водночас вказуючи на те, що діти також навчаються і в навчальному закладі, який знаходиться на території України, зокрема, син ОСОБА_3 навчається в Острозькому ліцеї № 3 у 4 класі за сімейною формою навчання, а дочка ОСОБА_3 навчається в Острозькому ліцеї № 3 у 1 класі за сімейною формою навчання.
За вказаних обставин просить закрити провадження у справі в зв'язку з відсутністю предмету спору.
Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - органу опіки та піклування виконавчого комітету Острозької міської ради Рівненської області, подав на адресу суду пояснення щодо позову в яких вказав, що орган опіки та піклування не може надати висновок щодо предмету спору, оскільки позивачка з малолітніми дітьми проживають за кордоном, що унеможливлює обстеження їх житлово-побутових умов проживання, унеможливлює проведення бесіди з дітьми, не дає змоги врахувати прихильність дітей до кожного з батьків, врахувати сталі соціальні зв'язки, психологічний стан дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
28.02.2025 року представник позивачки в поданій до суду відповіді на відзив заперечила обставини, викладені відповідачем у відзиві на позовну заяву та вказала, що заявлені нею позовні вимоги стосуються визначення місця проживання дітей з матір'ю взагалі, а не лише на період дії в Україні правового режиму воєнного стану. Зазначила, що між позивачкою і відповідачем існує спір щодо визначення місця дітей та неврегульовані питання щодо цього. Окрім того, відповідач неодноразово погрожував позивачці, що відбере в неї дітей.
Ухвалою суду від 25.03.2025 року закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до судового розгляду.
Ухвалою суду від 15.04.2025 року, з метою з'ясування думки малолітнього ОСОБА_3 з приводу визначення його місця проживання з одним з батьків, постановлено проводити судове засідання в режимі відеоконференції з участю малолітнього ОСОБА_3 та у присутності його законного представника.
Вимоги ст.264 ЦПК України зобов'язують суд під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту і, діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог.
Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Позивачка ОСОБА_1 та її представник - адвокат Соломон О.М. в судовому засіданні позовні вимоги підтримали з підстав та доводів, викладених у позовній заяві та просили їх задовольнити.
Представник позивачки - адвокат Соломон О.М. пояснила, що з серпня 2024 року позивачка з дітьми проживає у Німеччині, де вона в повній мірі забезпечує належні умови для їх навчання, проживання та розвитку, тощо. Позивачка працевлаштована у Німеччині та діти ходять до школи. Вказує, що проживання дітей на території Німеччини відповідатиме їх найкращим інтересам та надасть можливість забезпечити їх навчання, розвиток, медичне обслуговування та право на безпечне життя. Зазначає, що позивачка не заперечує проти того, щоб діти спілкувалися з батьком та не чинить жодних перешкод для їх спілкування. Посилаючись на відсутність домовленості між батьками щодо місця проживання дітей, просить позов задовольнити.
Позивачка додатково пояснила, що з 28.09.2014 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Острозького районного суду Рівненської області №567/560/24 від 23.05.2024 року. Під час перебування у шлюбі у них народилося двоє дітей: син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказує, що після розірвання шлюбу діти залишилися проживати разом з нею та питання визначення місця проживання дітей між нею та відповідачем не вирішувалось.
Зазначає, що в серпні 2024 року вона з дітьми виїхала на проживання до Німеччини, де вона в повній мірі забезпечує умови для їх навчання, проживання та розвитку. Вказала, що періодично приїжджала з дітьми в Україну та не чинила їм перешкод у спілкуванні з батьком. Зазначила, що відповідач погрожував їй, що відбере дітей та спочатку не давав дозволу на виїзд дітей за кордон, знищивши їх документи, які вона змушена була відновлювати. Вказала, що не зверталась до органу опіки та піклування з метою вирішення даного питання в позасудовому порядку. Також не вживала заходів щодо добровільного вирішення спору з відповідачем.
Посилається на те, що визначення місця проживання дітей в судовому порядку з отриманням рішення суду зможе забезпечити їй гарантії, відповідно до яких відповідач не буде перешкоджати в майбутньому виїзду дітей за кордон, що й спонукало її звернутись з вищевказаним позовом до суду.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Кордиш А.А. в судовому засіданні позов не визнали.
Представник відповідача - адвокат Кордиш А.А. пояснив, що визначення місця проживання дітей в судовому порядку здійснюється виключно у разі наявності спору між батьками з даного приводу. Вказує, що між відповідачем та позивачкою ОСОБА_1 відсутній спір з приводу місця проживання їх спільних малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та між сторонами не існує неврегульованих питань з приводу визначення місця проживання неповнолітніх дітей, які проживають з матір'ю. Зазначає, що в серпні 2024 року відповідачем було надано дозвіл на виїзд їх спільних з позивачкою малолітніх дітей за межі України для їх проживання на період воєнного стану в Німеччині. В подальшому жодна з сторін не зверталась до органу опіки та піклування з приводу визначення місця проживання дітей та не ініціювала розгляд даного питання. Будь-яких перешкод щодо проживання дітей з позивачкою відповідач не чинить і таких доказів позивачкою не надано.
Відповідач додатково пояснив, що починаючи з 2022 року позивачка періодично виїжджала разом з дітьми до Німеччини. Вказав, що позивачка приїжджала з дітьми в грудні 2022 та через кілька днів поїхали назад. В подальшому вони приїжджали в Україну в червні 2023 року. Зазначив, що на момент розірвання шлюбу діти перебували в Україні та проживали разом з ним, а позивачка перебувала в Німеччині. Вказав, що в серпні 2024 року позивачка разом з дітьми за його добровільною згодою виїхала за кордон задля безпеки дітей. Зазначив, що між ним та позивачкою була усна домовленість щодо проживання дітей за кордоном на період воєнного стану. Вказав, що постійно спілкується з дітьми. Будь-яких заходів щодо повернення дітей в Україну, чи перешкод для їх проживання з матір'ю - як за кордоном так і в Україні, він не чинить.
Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - органу опіки та піклування виконавчого комітету Острозької міської ради Рівненської області, в судовому засіданні пояснила, що орган опіки та піклування не може надати висновок щодо предмету спору, оскільки позивачка з малолітніми дітьми проживають за кордоном, що унеможливлює обстеження їх житлово-побутових умов проживання, проведення бесіди з дітьми, не дає змоги врахувати прихильність дітей до кожного з батьків, врахувати сталі соціальні зв'язки, психологічний стан дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Позивачкою для органу опіки та піклування не надано будь-яких документів, на підставі яких можливо було б скласти висновок щодо визначення місця проживання дітей. Вказала, що позивачка не зверталась до органу опіки та піклування з приводу визначення місця проживання дітей.
Відповідно до ч.1 ст.171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї.
Відповідно до ч.2 ст.171 СК України дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.
Частиною першою статті 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до ч.1 ст.3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У статі 6 Європейської Конвенції про права дитини закріплено обов'язок судового органу здійснювати все можливе для забезпечення права дитини приділити належну увагу думкам висловленим дитиною. Так, якщо внутрішнім законодавством дитина визнається такою, що має достатній рівень розуміння судовий орган упевнюється в тому, що дитина отримала всю відповідну інформацію; у відповідних випадках консультує особисто дитину (у разі необхідності - приватно) сам або через інших осіб чи інші органи в зрозумілий дитині спосіб, якщо це явно не суперечить найвищим інтересам дитини; надає можливість дитині висловлювати її думки; приділяє належну увагу думкам, висловленим дитиною.
Суд, відповідно до положень Європейської конвенції про права дитини, вислухав думку малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , якийв судовому засіданні пояснив, що його батьки розлучені та проживають окремо. З 2024 року по даний час він проживає разом з матір'ю та малолітньою сестрою в Німеччині, оскільки в Україні введено воєнний стан. Не зміг пояснити з ким та де б він хотів проживати постійно, так як йому комфортно проживати як в Україні, так і в Німеччині. В обох країнах йому забезпечено належні умови для проживання та навчання. Вказав, що спілкується з батьком кожний день по телефону. Не зміг висловити свою позицію щодо того з ким з батьків він хотів би проживати. Вказав, що батько не висловлював заперечень, щоб вони з матір'ю на даний час проживали в Німеччині.
Суд, заслухавши пояснення сторін та малолітнього ОСОБА_3 , перевіривши матеріали справи та дослідивши надані сторонами докази, визначивши юридичну природу правовідносин і закон, який їх регулює, дослідивши письмові докази в їх сукупності та взаємозв'язку, вважає, що у задоволенні позову слід відмовити, виходячи з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано згідно рішення Острозького районного суду від 23.05.2024р. (а.с.37-38).
Сторони по справі є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження дитини серії НОМЕР_1 від 24.03.2015 року (а.с.7).
Також сторони по справі є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження дитини серії НОМЕР_2 від 23.08.2018 року (а.с.8).
З витягу з реєстру територіальної громади від 24.12.2024 року та довідок про реєстрацію місця проживання від 25.03.2019 року вбачається, що позивачка ОСОБА_1 та малолітні діти ОСОБА_3 , ОСОБА_3 зареєстровані за однією адресою : АДРЕСА_1 (а.с.6, 9, 10).
Згідно довідок про реєстрацію за місцем проживання згідно із пар.18 розділу 1 Закону ФРН про реєстрацію громадян за місцем перебування та за місцем проживання (BMG)встановлено, що позивачка ОСОБА_1 разом з малолітніми дітьми ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 13.08.2024 проживали в Німеччині за адресою : АДРЕСА_2 (а.с.12-14).
З витягу із трудового договору від 20.10.2023 року вбачається, що даний договір було укладено з ОСОБА_5 , яка найнята на роботу у сфері побутового обслуговування в готелі, строк дії договору до 31.12.2024 року (а.с.15).
Відповідно до довідок початкової школи у Мольцові Шульштрассе від 13.05.2024 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 є учнями вказаного навчального закладу, термін навчання - до липня 2025 року (а.с.16-19).
Згідно рішення відділу сімейної допомоги Федеральної служби зайнятості м.Гамбург від 24.09.2024 року ОСОБА_1 отримує допомогу на дітей ОСОБА_9 та ОСОБА_10 в розмірі 250 євро на кожну дитину (а.с.20-21).
З Європейських карт медичного страхування вбачається, що малолітні ОСОБА_7 та ОСОБА_8 застраховані в АОК Nordost, термін дії - 30.09.2027 року (а.с.22-24).
Згідно посвідок на тимчасове проживання встановлено, що для ОСОБА_1 та малолітніх дітей ОСОБА_3 і ОСОБА_3 надано дозвіл на перебування в ФРН відповідно до ст.24 ч.1 Закону про перебування. Згідно інформаційних листів Управління з питань правопорядку відомства у справах іноземців від 23.01.2025 року дозвіл на перебування в Німеччині ОСОБА_1 з дітьми дійсний до 04.03.2026 року (а.с.25-28, 67-69).
З довідок Острозького ліцею №3 Острозької міської ради Рівненської області №02-17, №02-18, №02-19 від 04.02.2025 року встановлено, що малолітній ОСОБА_3 навчається у 4 класі вказаного навчального закладу за сімейною формою навчання. Малолітня ОСОБА_3 навчається в 1 класі за сімейною формою. Батько дітей ОСОБА_2 добросовісно відноситься до батьківських обов'язків, активний у шкільному житті дітей, відвідує школу, цікавиться їх навчанням та досягненнями (а.с.49-51).
Згідно трудового договору від 01.01.2025 року позивачка ОСОБА_1 безстроково працевлаштована на посаду майстра манікюру та педикюру (а.с.70-74).
З довідки про реєстрацію місця проживання для постановки на облік від 30.01.2025 року вбачається, що ОСОБА_1 разом з малолітніми ОСОБА_3 та ОСОБА_3 з 30.01.2025 року зареєстровані в Німеччині за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.91).
Відповідно до довідки про обстеження житлово-побутових умов від 10.03.2025 року за адресою : АДРЕСА_3 , вбачається, що пасторами церкви "Міжнародна спільнота Варен" після перевірки за місцем проживання ОСОБА_1 з малолітніми дітьми встановлено, що діти забезпечені належними умовами проживання (а.с.89 на звороті -90).
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
У статті 161 СК України передбачено, що спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, які проживають окремо, та не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Аналіз змісту вказаних норм свідчить про те, що першочерговим критерієм визначення місця проживання дитини, яка не досягла десяти років, є спільна згода батьків.
У випадку наявності спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини, такий спір може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (стаття 161 СК України).
Суд зазначає, що судове рішення про визначення місця проживання дитини з одним із батьків, може бути ухвалене лише тоді, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати дитина, тобто за наявності між ними такого спору.
Зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дитини має передувати спір між батьками дитини щодо місця її проживання і той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом, має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дитини, і з цього приводу між ними існує спір. Ці обставини підлягають перевірці судом.
Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Судом встановлено, що після розірвання шлюбу та після того як сторони по справі стали проживати окремо, діти залишились проживати з матір'ю та відповідач надав свою згоду на виїзд дітей за кордон. З того часу відповідач не ставив питання про визначення місця проживання дітей разом із ним. Тобто сторони по справі фактично дійшли згоди про те, що діти будуть проживати з матір'ю.
Після звернення матері дітей до суду з позовом про визначення місця проживання дітей, відповідач у встановленому порядку з самостійним позовом до суду або із зустрічним позовом в межах розгляду цієї справи про визначення місця проживання дітей разом з ним не звертався.
Будь-яких належних доказів, які би свідчили про бажання і волю відповідача щодо визначення місця проживання дітей з ним, як батьком, суду не надано.
Спір у цій справі щодо місця проживання дітей ініційований матір'ю дітей (позивачкою), з якою діти і так фактично проживають та зареєстровані, і від якої батько дітей (відповідач) не вимагає зміни їх місця проживання.
Суд враховує, що ще до звернення позивачки до суду з цим позовом сторони, які проживають окремо, фактично дійшли згоди про те, що їх малолітні діти проживатимуть разом із матір'ю, що також підтверджено показами старшого сина сторін.
Також в судовому засіданні встановлено, що на час розгляду вищевказаного позову батько не заперечує проти проживання дітей з матір'ю і жодним чином цьому не перешкоджає.
Про це свідчить і не вчинення ОСОБА_2 будь-яких дій щодо визначення проживання дітей з ним.
З урахуванням наведеного, суд доходить до висновку, що позивачка не довела, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дітей, які фактично проживали і проживають разом із нею, порушені її права.
Схожих висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23, від 10 грудня 2024 року в справі № 299/8679/23.
Відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04, провадження № 12-67гс19, прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. Суд закриває провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору, зокрема у випадку припинення існування предмета спору, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань.
Разом з тим, закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України можливе, якщо предмет спору був відсутній як на час пред'явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення.
Після відкриття провадження у справі сторони не вживали жодних передбачених законом процесуальних можливостей припинити подальший розгляду справи, зокрема шляхом залишення позову без розгляду, відмови від позову, визнання позову відповідачем, укладення мирової угоди, тощо, залежно від обставин, що призвели до зникнення такого предмета спору, та стадії цивільного процесу, на якій він припинив своє існування.
За вказаних обставин суд не вбачає підстав для закриття провадження у справі, на що посилається відповідач.
У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М.С. проти України», заява № 2091/13, ЄСПЛ зазначав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява №31111/04, вказано, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Відповідно до ч.4 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Як зазначено в письмових поясненнях органу опіки та піклування виконавчого комітету Острозької міської ради Рівненської області та підтверджено представником органу в судовому засіданні, служба в справах дітей відповідно до абз.8 п.72 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 866 від 24.08.2008 року, складає висновок про визначення місця проживання дітей і подає його органу опіки та піклування для прийняття відповідного рішення лише після обстеження житлово-побутових умов, проведення бесіди з батьками та дитиною. Враховуючи, що позивачка з малолітніми дітьми проживають за кордоном, відтак орган опіки та піклування не має можливості скласти акт обстеження житлово-побутових умов дітей, провести бесіду з батьками, з'ясувати ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особистої прихильність дітей до кожного з них, стан їх здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення, що передбачено Сімейним кодексом України та постановою Кабінетів Міністрів України №866 від 24.08.2008 року, зазначені документи також не надані позивачкою, тому орган опіки та піклування не може виконати ухвалу суду в частині надання висновку про визначення місця проживання дітей.
При цьому суд виходить також з того, що відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Згідно з ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч.ч.1, 5-7 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд вважає, що кожна із сторін у даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи.
Отже, кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Відповідно до ч.1 ст.12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.
Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої).
Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова ВС від 02.10.18 року у справі № 910/18036/17).
Частинами 1, 3 ст.13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до ч.1, 2 ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
З урахуванням наведеної вище сутності принципу змагальності, норм чинного законодавства та правових позицій Верховного Суду, саме позивачка повинна довести обставини, на які вона посилається в обґрунтування заявлених позовних вимог.
Приватно-правовими нормами визначене коло підстав відмови у судовому захист цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача), зловживання матеріальними правами, обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу, сплив позовної давності.
Таким чином, на виконання вимог ст.12 ЦПК України, всупереч процесуального обов'язку, позивачкою не надано в розпорядження суду належних та допустимих доказів на підтвердження підстав та обставин заявлених позовних вимог щодо порушення її прав.
Посилання позивачки в обґрунтування позову лише на те, що визначення місця проживання дітей з нею є необхідним для забезпечення недопущення порушення її прав в майбутньому чи можливому майбутньому перешкоджанню відповідачем її виїзду за кордон, не можуть бути підставою для задоволення позову. Забезпечення позивачкою належних умов для проживання дітей не є достатньою підставою для задоволення позову, а лише вказує на належне виконання нею своїх батьківських обов'язків.
Одночасно суд зазначає, що положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дітей не може тлумачитися на шкоду інтересам дітей, оскільки батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дітей, а виїзд дітей за кордон на час воєнного стану у супроводі того з батьків, з ким дитина проживає та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею.
За відсутності будь-яких доказів та підстав вважати, що право матері дітей на визначення місця проживання малолітніх дітей із нею не визнається, заперечується батьком дітей, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки зверненню до суду з відповідним позовом має передувати спір між батьками щодо місця проживання дітей, що в ході судового розгляду встановлено не було.
Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки у задоволенні позову відмовлено, підстави для стягнення судового збору з відповідача на користь позивачки відсутні.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.5-8, 10, 11, 12, 13, 81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, -
В задоволенні позову ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 , останнє відоме фактичне місце проживання : АДРЕСА_5 ) до ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_4 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Острозької міської ради Рівненської області (місцезнаходження: м.Острог, вул.Героїв Майдану, 4 Рівненської області, індекс 35800, код ЄДРПОУ 05391005), про визначення місця проживання малолітніх дітей - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Рівненського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 16.05.2025 року.
Суддя Острозького районного судуВасилевич О.В.