пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10
E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
07 травня 2025 року Справа № 903/1302/23
Господарський суд Волинської області у складі судді Якушевої І.О., за участю секретаря судового засідання Ведмедюка М.П., розглянувши за правилами загального позовного провадження справу
за позовом Заступника керівника Волинської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Луцької міської ради
до Приватного підприємства “КСАС», с. Липини, Луцького району, Волинської області
про визнання недійсним договору та повернення майна,
за участю представників:
від позивача: Бондарчук Р.І. - діє в порядку самопредставництва,
від відповідача: Матвіїв В.М. - адвокат (ордер АС №112908 від 24.02.2025),
в судовому засіданні взяв участь Рішко А.В.- прокурор відділу Волинської обласної прокуратури (службове посвідчення №071761 від 01.03.2023),
рішенням Господарського суду Волинської області від 07.03.2024 у відмовлено у задоволенні позову Заступника керівника Волинської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Луцької міської ради до Приватного підприємства “КСАС» про визнання недійсним договору та повернення майна.
Додатковим рішенням Господарського суду Волинської області від 18.03.2024 задоволено клопотання про стягнення витрат на послуги адвоката; ухвалено стягнути з Луцької міської ради на користь Приватного підприємства "КСАС" 20 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2024 рішення Господарського суду Волинської області від 07 березня 2024 року у справі №903/1302/23 залишено без змін; апеляційну скаргу Луцької міської ради залишено без задоволення; додаткове рішення Господарського суду Волинської області від 18 березня 2024 року у справі № 903/1302/23 залишено без змін.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.11.2024 постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2024 та рішення Господарського суду Волинської області від 07.03.2024 у справі №903/1302/23 скасовано; справу № 903/1302/23 передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
07.01.2025 матеріали справи № 903/1302/23 надійшли на адресу Господарського суду Волинської області.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.01.2025 справу № 903/1302/23 розподілено судді Якушевій І. О.
Ухвалою суду від 13.01.2025 було прийнято справу № 903/1302/23 до провадження; постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 12.02.2025; постановлено відповідачу до 10.02.2025 подати відзив на позов.
07.02.2025 відповідач подав заяву про продовження строку на подання відзиву та заяву про відкладення підготовчого судового засідання.
У заяві від 07.02.2025 про продовження строку на подання відзиву відповідач посилається на те, що ПП “КСАС» не визнає позовних вимог і не згідне з обставинами, на яких грунтуються позовні вимоги. Зазначає, що підприємство не має можливості подати обгрунтований відзив у визначений судом строк. Повідомляє про те, що у штаті немає юрисконсульта, немає укладеного договору з адвокатом, підприємство не здійснює господарської діяльності, оборотні кошти відсутні, що перешкоджає залучити іншого адвоката, обсяг матеріалів справи №903/1302/23 є значним. Пояснює, що для підготовки відзиву необхідно здійснити пошук та аналіз релевантних правових висновків Верховного Суду
Відповідач також зазначає про те, що планує реалізовувати свої процесуальні права, в тому числі шляхом звернення до суду на стадії підготовчого провадження з клопотаннями (заявами), обсяг і зміст яких буде визначатися після укладення договору з адвокатом.
На підставі ч. 2 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України відповідач просив продовжити для ПП “КСАС» строк на подання відзиву на позов до 28.02.2025.
У заяві від 07.02.2025 про відкладення підготовчого судового засідання відповідач посилається на те, що на попередніх етапах провадження по справі інтереси ПП “КСАС» представляв адвокат Матвіїв В. М. Договір з ним від 04.01.2024 про надання правничої допомоги та здійснення представництва припинив чинність з моменту завершення розгляду справи судом касаційної інстанції (згідно з п. 6.4 договору). Наразі у ПП “КСАС» немає професійного представника. Брати участь у підготовчому засіданні в порядку самопредставництва немає можливості, оскільки у керівника підприємства відсутні необхідні знання в галузі права і процесу та відповідні практичні навички.
Відповідач зазначає про те, що згідно з ч. 1 і 2 ст. 16 ГПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
ПП “КСАС» планує укласти з адвокатом Матвіївим В. М. новий договір про надання правничої допомоги і здійснення представництва, оскільки він ознайомлений з матеріалами справи №903/1302/23, орієнтується в її обставинах і здійснював підготовку процесуальних документів на попередніх стадіях.
Укласти таку угоду наразі не має можливості, оскільки адвокат Матвіїв В. М. з 05.02.2025 по 19.02.2025 включно перебуває у відпустці у зв'язку з підготовкою та участю у третьому етапі оголошеного ВККС України конкурсу на зайняття вакантних посад суддів апеляційних судів. Окрім цього, адвокат Матвіїв В. М. попередньо повідомив, що 20.02.2025 буде зайнятий у двох засіданнях по інших справах: о 10:00 год. у Волинському окружному адміністративному суді; о 14:30 год. у Луцькому міськрайонному суді.
Зважаючи на викладені у клопотанні обставини, відповідач просив відкласти підготовче судове засідання на іншу дату і час.
12.02.2025 в судове засідання представник відповідача не з'явився. Ухвала суду від 13.01.2025 була надіслана відповідачу до його електронного кабінету.
12.02.2025 в судовому засіданні прокурор просив відмовити у задоволенні заяви відповідача про продовження строку на подання відзиву.
Ухвалою суду від 12.02.2025 було продовжено відповідачу - Приватному підприємству “КСАС» строк на подачу відзиву на позов до 25.02.2025 включно; відкладено підготовче засідання на 26.02.2025; постановлено відповідачу до 25.02.2025 включно подати суду відзив на позов і всі документи, що підтверджують заперечення проти позову при їх наявності, одночасно копію відзиву надіслати позивачу, докази надіслання подати суду.
25.02.2025 сформовано в системі “Електронний суд», а 26.02.2025 зареєстровано в Господарському суді Волинської області відзив на позовну заяву відповідача, в якому відповідач просить: визнати неналежними способи захисту права, які застосовані заступником керівника Волинської обласної прокуратури і підтримані Луцькою міською радою; відмовити у задоволенні позову повністю; застосувати строк позовної давності; стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Волинської обласної прокуратури на користь відповідача 20000 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
26.02.2025 в судовому засіданні прокурор та представник позивача повідомили, що бажають ознайомитися з відзивом відповідача на позов та подати відповіді на відзив.
Представник відповідача у судовому засіданні 26.02.2025 заявив про те, що у відповідача може виникнути необхідність у подачі додаткових доказів, оскільки не надійшли всі відповіді на адвокатські запити.
Ухвалою суду від 26.02.2025 було продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів - до 14.04.2025 включно; відкладено підготовче засідання на 19.03.2025; постановлено прокурору, позивачу подати суду до 16.03.2025 відповідь на відзив відповідача.
28.02.2025 через систему «Електронний суд» від прокурора відділу Волинської обласної прокуратури надійшла відповідь на відзив №15-314вих-25 від 28.02.2025, в якій прокурор просить відхилити доводи представника відповідача, викладені у відзиві, з підстав їх необгрунтованості.
14.03.2025 через систему «Електронний суд» від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких представник відповідача просить відхилити аргументи та доводи, що викладені у відповіді на відзив. Визнати неналежними способи захисту права, які застосовані у позові; відмовити у задоволенні позову; стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Волинської обласної прокуратури на користь відповідача 20000 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
19.03.2025 в судовому засіданні прокурор, представники позивача та відповідача висловили думку про можливість закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.
Ухвалою суду від 19.03.2025 закрито підготовче провадження, призначено справу до розгляду по суті на 09 квітня 2025 року.
У судовому засіданні з 09.04.2025 було оголошено перерву до 30.04.2025.
09.04.2025 представник відповідача подав заяву про приєднання до матеріалів справи заяву з тезами вступного слова.
24.04.2025 прокурор подав додаткові пояснення у справі.
У судовому засіданні 30.04.2025 представник відповідача просив приєднати до матеріалів справи заяву з тезами вступного слова, прокурор - додаткові пояснення від24.04.2025, клопотання судом задоволені.
У судовому засіданні 07.05.2025 представник відповідача заявив, що докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу будуть надані впродовж 5-ти днів після ухвалення рішення суду.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора, представників сторін, суд встановив, що у грудні 2023 року Заступник керівника Волинської обласної прокуратури (надалі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Луцької міської ради Волинської області (надалі - Луцька міська рада) до Приватного підприємства «КСАС» (надалі - ПП «КСАС»), у якому просив:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, укладений 28.12.2006 між Відділом майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради та ПП «КСАС», зареєстрований приватним нотаріусом за № 5470;
- скасувати державну реєстрацію права приватної власності ПП «КСАС» на зазначене нежитлове приміщення (реєстраційний номер нерухомого майна 17328423);
- зобов'язати ПП «КСАС» повернути територіальній громаді міста Луцька в особі Луцької міської ради нежитлове приміщення (2-й поверх, літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.
На обгрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що будинок, розташований за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 (вул. Лібкнехта Карла), є пам'яткою архітектури місцевого значення відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 з часу його включення до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», тобто з 01.12.1986.
Оскільки приватизація частини зазначеної пам'ятки архітектури місцевого значення проведена всупереч законодавчо встановленої заборони на приватизацію пам'яток культурної спадщини, тому укладений між сторонами договір купівлі-продажу про відчуження частини зазначеного нежитлового приміщення як такий, що суперечить актам законодавства, підлягає визнанню недійсним відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України, а майно - поверненню територіальній громаді міста Луцька в особі Луцької міської ради.
Вимога Заступника керівника Волинської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Луцької міської ради до Приватного підприємства “КСАС» про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, скасування державної реєстрації речового права та повернення майна обгрунтована і підлягає до задоволення.
18.04.2005 Луцькою міською радою прийнято рішення № 23/17 «Про перелік об'єктів, які підлягають приватизації», відповідно до якого затверджено перелік нежитлових приміщень, які підлягають приватизації шляхом викупу, згідно з додатком; вирішено оформити право власності на дані об'єкти за Луцькою міською радою. До переліку приміщень, які підлягають приватизації шляхом викупу, було включено нежитлове приміщення загальною площею 71,8 кв. м по вул. Драгоманова, 1 у м. Луцьку.
04.12.2006 між ПП «КСАС» та управлінням культури і туризму Волинської обласної державної адміністрації було укладено охоронний договір на пам'ятку культурної спадщини № 5/Лц/5, відповідно до пункту 2 якого цей договір укладений між сторонами строком з 04.12.2006 по 04.12.2011.
Відділ майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради наказом від 28.12.2006 № 17вир «Про відчуження нежитлового /2-й поверх/ за адресою: м. Луцьк вул. Драгоманова, 1» наказав провести відчуження нежитлового приміщення, що є пам'ятником архітектури місцевого значення за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, /2-й поверх/, шляхом викупу орендарем ПП «КСАС» згаданого приміщення.
28.12.2006 між Відділом майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради як продавцем та ПП «КСАС» як покупцем було укладено договір купівлі-продажу (посвідчений нотаріусом за № 5470), за умовами якого продавець продав, а покупець купив нежитлове приміщення (літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номери приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1; об'єктом продажу є нежитлове приміщення - пам'ятник архітектури місцевого значення, що розташоване на другому поверсі двоповерхового будинку, в наближеній до центру історичній частині міста на вул. Драгоманова, 1 (пункти 1.1, 1.2); право власності на придбаний об'єкт виникає у покупця відповідно до частини 4 статті 334 Цивільного кодексу України та пункту 1 статті 22 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (пункт 8.1); продавець гарантує, що об'єкт не входить до переліку об'єктів, які не підлягають відчуженню, не є проданим, заставленим, під арештом не знаходиться, судових справ щодо нього немає (пункт 9.1).
У подальшому між сторонами договору підписано акт прийому-передачі майна від 09.01.2007, за яким нежитлове приміщення (літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м. (номери пприміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, що є пам'ятником архітектури місцевого значення, передано ПП «КСАС».
Відомості про придбання ПП «КСАС» за договором купівлі-продажу від 28.12.2006 частини нежитлового приміщення загальною площею 71,8 кв. м. (другий поверх, літера А-2), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, 27.02.2007 внесені до Реєстру права власності на нерухоме майно (реєстраційний номер майна - 17328423, форма власності - приватна, власник ПП «КСАС»; підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу від 28.12.2006 № 5470).
18.03.2011 Заступник прокурора міста Луцька звернулася до Луцької міської ради з протестом на рішення Луцької міської ради від 18.04.2005 № 23/17 «Про перелік об'єктів, які підлягають приватизації» (у частині приватизації нежитлового приміщення по вул. Драгоманова, 1), у якому запропоновано міській раді скасувати як незаконне рішення ради від 18.04.2005 № 23/17 у частині приватизації нежитлового приміщення по вул. Драгоманова, 1 у м. Луцьку.
Рішенням від 06.04.2011 № 8/1 Луцька міська рада відхилила протест прокурора.
26.04.2011 прокурор м. Луцька звернувся до Волинського окружного адміністративного суду з позовом до Луцької міської ради про визнання нечинним і скасування рішення Луцької міської ради від 18.04.2005 № 23/17 «Про перелік об'єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу» (в частині нежитлового приміщення по вул. Драгоманова, 1 у м. Луцьку (п. 18 додатку до рішення).
Волинський окружний адміністративний суд постановою від 26.05.2011 у справі № 2-а/0370/1146/11, яка залишена в силі ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23.06.2015, відмовив у задоволенні адміністративного позову прокурора.
Предметом позову у справі, що розглядається, є вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі Луцької міської ради до ПП «КСАС», про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення (літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, укладеного 28.12.2006; скасування державної реєстрації права приватної власності ПП «КСАС» на зазначене нежитлове приміщення (реєстраційний номер нерухомого майна 17328423) та зобов'язання ПП «КСАС» повернути територіальній громаді міста Луцька в особі Луцької міської ради нежитлове приміщення (2-й поверх, літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номери приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1. Позовні вимоги обґрунтовані обставинами відчуження частини зазначеної пам'ятки архітектури місцевого значення всупереч законодавчо встановленої заборони на приватизацію пам'яток культурної спадщини.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК України).
Зазначені норми матеріального права визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права.
У статті 4 ГПК України зазначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).
Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК України порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК України).
З огляду на положення статті 4 ГПК України, статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Відповідно до статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з'ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).
Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.
Частиною 2 статті 2 ЦК України передбачено, що одним із учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК України набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Позов у справі, що розглядається, подано прокурором в інтересах держави в особі Луцької міської ради як органу, уповноваженого діяти у спірних правовідносинах на захист інтересів територіальної громади міста Луцька про повернення територіальній громаді міста Луцька в особі ради нежитлового приміщення (2-й поверх, літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номери приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 (колишня вул. Лібкнехта Карла), та є пам'яткою архітектури місцевого значення, що було незаконно відчужене шляхом приватизації у приватну власність ПП «КСАС».
На підтвердження позовних вимог прокурор послався на те, що будинок, розташований за адресою: м. Луцьк, вул. вул. Лібкнехта Карла, 1 (нині Драгоманова), є пам'яткою архітектури місцевого значення відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 з часу його включення до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», тобто з 01.12.1986, що підтверджується, зокрема, рішенням виконавчого комітету Волинської обласної ради народних депутатів від 01.12.1986 № 341 «Про затвердження списку пам'ятників архітектури місцевого значення», щодо якого законодавчо встановлена заборона на його приватизацію, паспортом об'єкта культурної спадщини, обліковою карткою об'єкта культурної спадщини. Матеріально-правовими підставами позову визначено положення Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», пункту 3 Прикінцевих положень Закону України «Про охорону культурної спадщини», пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» № 2245-ІV від 06.12.2004, статті 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини» (у відповідних редакціях).
Метою цього позову, за твердженням прокурора, є усунення перешкод власнику - територіальній громаді міста Луцька, який не втратив володіння специфічним об'єктом цивільних відносин - об'єктом культурної спадщини, приватизація якого була заборонена, у користуванні та розпорядженні частиною пам'ятки архітектури, шляхом її повернення від відповідача за правилами негаторного позову.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 наведено висновки, згідно з якими до 12.07.2000 правовідносини, пов'язані з пам'ятками історії та культури, а також їх збереженням, регулював Закон УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», відповідно до статті 1 якого пам'ятками історії та культури є споруди, пам'ятні місця і предмети, зв'язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність. Усі пам'ятки історії та культури, які знаходяться на території Української РСР, охороняються державою.
Статтею 6 Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» визначено, що до пам'яток історії та культури відповідно до статті 1 цього Закону належать, зокрема, пам'ятки містобудування і архітектури - архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, вулиці, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів; споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, а також зв'язані з ними твори монументального, образотворчого, декоративно-прикладного, садово-паркового мистецтва, природні ландшафти.
Починаючи з 12.07.2000 особливості правовідносин, пов'язаних з культурною спадщиною та її збереженням, врегульовані Законом України «Про охорону культурної спадщини», у преамбулі якого зазначено, що об'єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об'єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Пунктом 5 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури».
Тобто, Закон України «Про охорону культурної спадщини» було ухвалено на заміну Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» щодо регулювання правовідносин, пов'язаних з пам'ятками історії та культури.
Стаття 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (у редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу) наведено визначення таких термінів:
- культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини;
- об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;
- пам'ятка - об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України;
- нерухомий об'єкт культурної спадщини - об'єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;
- охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об'єктів культурної спадщини;
- предмет охорони об'єкта культурної спадщини - характерна властивість об'єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об'єкт визнається пам'яткою.
Отже, нерухомі об'єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу. Такі об'єкти мають певні характерні властивості, з огляду на які вони мають цінність не тільки як нерухоме майно («матеріальну» цінність), а набувають історико-культурну цінність («нематеріальну», ідеологічну цінність). Нерухомі об'єкти культурної спадщини потребують особливої охорони, у тому числі - з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, для яких така охорона є одним із пріоритетних напрямків діяльності.
У справі, що розглядається, прокурор, обґрунтовуючи позовні вимоги, приєднав до позовної заяви копію рішення виконавчого комітету Волинської обласної ради народних депутатів від 01.12.1986 № 341 «Про затвердження списку пам'ятників архітектури місцевого значення». У цьому рішенні зазначено, що з метою охорони і збереження споруд, що становлять архітектурну цінність та взяті на облік як пам'ятники архітектури місцевого значення, вирішено затвердити список пам'ятників архітектури місцевого значення, взятих на облік рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради народних депутатів від 14.08.1986 № 300; пам'ятки архітектури, що використовуються в господарських та інших цілях (за винятком тих, що використовуються під житло), передати на баланс Історико-культурного заповідника республіканського значення в м. Луцьку згідно з додатком; Виконкому Луцької міської ради народних депутатів забезпечити належну охорону і використання пам'ятників архітектури; Відділу в правах будівництва і архітектури облвиконкому посилити контроль за збереженням пам'ятників архітектури відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам'ятників історії та культури».
У списку пам'ятників архітектури місцевого значення, який затверджений рішенням виконавчого комітету Волинської обласної ради народних депутатів від 01.12.1986 № 341, значиться житловий будинок (поч. ХХ ст.) по вул. Карла Лібкнехта, 1, охоронний номер 26м.
У статті 8 Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» (у редакції, чинній станом на 01.12.1986) визначено, що виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів у межах прав, наданих законом, забезпечують виявлення, облік, охорону і використання пам'яток історії та культури, що знаходяться на території Ради, залучають громадськість до проведення заходів по охороні, використанню і пропаганді цих пам'яток, організують шефство підприємств, установ, організацій над ними, забезпечують додержання законодавства про охорону і використання пам'яток історії та культури.
Виконавчі комітети обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів затверджують переліки пам'яток історії та культури місцевого значення (стаття 17), встановлюють зони їх охорони (стаття 29), а також вирішують інші питання в галузі охорони і використання пам'яток історії та культури, віднесені до їх відання законодавством Союзу РСР і Української РСР.
Відповідно до частини 3 статті 17 Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» (у редакції, чинній на 01.12.1986) переліки пам'яток історії та культури республіканського значення затверджуються Радою Міністрів Української РСР. Переліки пам'яток місцевого значення затверджуються виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів. Виключення об'єктів з переліків пам'яток республіканського і місцевого значення допускається лише з дозволу Ради Міністрів Української РСР.
Згідно з пунктом 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», визнаються пам'ятками відповідно до цього Закону.
Пам'ятки культурної спадщини, а також щойно виявлені об'єкти культурної спадщини (які прирівняні за своїм правовим статусом до пам'яток культурної спадщини) підлягають охороні відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини».
Набрання чинності Законом України «Про охорону культурної спадщини», який замінив Закон УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» в регулюванні питань, пов'язаних з пам'ятками історії та культури, не призвело до скасування охоронюваного статусу об'єктів культурної спадщини. Такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини», який набрав чинності 23.02.2005 і діяв до 17.10.2008 включно, заборонено приватизацію пам'яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам'яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.
Отже, Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини» було встановлено тимчасову заборону на здійснення приватизації пам'яток культурної спадщини. Цей Закон було ухвалено для додаткового захисту пам'яток культурної спадщини, а саме: недопущення безконтрольної та необґрунтованої приватизації - тобто безконтрольного та необґрунтованого відчуження пам'яток культурної спадщини з державної та комунальної до приватної власності. Це випливає з історичного, телеологічного (цільового), системного тлумачення положень Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини». Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.09.2023 у справі №910/8413/21.
Зі змісту статті 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини» вбачається, що заборону на приватизацію пам'яток культурної спадщини було встановлено до затвердження Верховною Радою України переліку пам'яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації. Тобто термін заборони приватизації пам'яток культурної спадщини визначений вказівкою на подію - затвердження Верховною Радою України переліку пам'яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.
У частині 2 статті 2 «Прикінцеві положення» Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини» було визначено: «Кабінету Міністрів України у шестимісячний термін з дня набрання чинності цим Законом подати на розгляд Верховної Ради України проєкт Закону України про затвердження переліку пам'яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації».
Як зазначено у пояснювальній записці до проєкту Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини», ухвалення зазначеного Закону було обумовлено тим, що Кабінет Міністрів України впродовж тривалого строку (більше п'яти років) не подав на затвердження Верховній Раді України проєкту переліку пам'яток, що не підлягають приватизації.
Неподання Кабінетом Міністрів України протягом тривалого проміжку часу на затвердження Верховній Раді України переліку пам'яток, що не підлягають приватизації, могло призвести до безконтрольного та необґрунтованого відчуження пам'яток культурної спадщини. Затвердження переліку пам'яток, що не підлягають приватизації, усувало зазначений ризик та позбавляло необхідності продовження дії тимчасової заборони приватизації пам'яток культурної спадщини.
Тобто, метою Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини» було унеможливити приватизацію (відчуження) пам'яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам'яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.
Перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затверджено Законом України «Про Перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації», який набрав чинності 17.10.2008.
Пунктом 3 розділу II Закону України «Про Перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» передбачено визнати таким, що втратив чинність, Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини».
Отже, Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини» втратив чинність 17.10.2008. До цього дня включно діяла заборона на приватизацію (відчуження) пам'яток культурної спадщини.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 дійшла висновку про те, що набрання чинності Законом України «Про охорону культурної спадщини», який замінив Закон УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» в регулюванні питань, пов'язаних з пам'ятками історії та культури, не призвело до скасування охоронюваного статусу об'єктів культурної спадщини. Невиконання Кабінетом Міністрів України своїх обов'язків щодо подачі на затвердження Верховній Раді України проекту Переліку пам'яток, що не підлягають приватизації, не може бути підставою для незастосування заборони, встановленої статтею 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини». Тому на момент укладення правочину, спрямованого на відчуження об'єкта нерухомого майна, існувала заборона, встановлена Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини».
Щодо вимоги прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Як передбачено ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Як визначено ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Як передбачено ч.1 статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
З огляду на те, що договір купівлі-продажу від 28.12.2006 між відділом майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради та ПП "КСАС" укладено всупереч приписів ст.1 Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини", який діяв станом на час укладення договору, оскільки було відчужено об'єкт нерухомого майна, який є частиною пам'ятки архітектури місцевого значення, підлягає до задоволення вимога прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 28.12.2006, укладеного між Відділом майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради та ПП «КСАС».
Щодо вимоги прокурора про скасування державної реєстрації права власності ПП "КСАС" на нежитлове приміщення загальною площею 71,8 кв.м., яке розташовано за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.
Відомості про придбання ПП «КСАС» за договором купівлі-продажу від 28.12.2006 частини нежитлового приміщення загальною площею 71,8 кв. м. (другий поверх, літера А-2), яке розташовано за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, 27.02.2007 внесені до Реєстру права власності на нерухоме майно (реєстраційний номер майна - 17328423, форма власності - приватна, власник ПП «КСАС»; підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу від 28.12.2006 № 5470).
За змістом пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (надалі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до ч.3 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.
Частиною 1 статтею 346 ЦК України передбачено одну з підстав припинення права власності - це припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі.
Підставою набуття права власності є, зокрема, відповідний правочин (частина перша статті 328 ЦК України).
Визнання недійсним договору купівлі-продажу від 28.12.2006, на підставі якого відповідач набув право власності на спірний об'єкт та зареєстрував право власності на нього у реєстрі права власності на нерухоме майно, є підставою для задоволення вимога прокурора та скасування державної реєстрації права приватної власності ПП "КСАС" на нежитлове приміщення (приміщення № 20, 21, 22, 29 /2-й поверх/ літера А-2) загальною площею 71,8 кв.м., яке знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 (реєстраційний номер нерухомого майна 17328423).
Щодо вимоги прокурора зобов'язати відповідача повернути територіальній громаді міста Луцька в особі Луцької міської ради нежитлове приміщення, яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Вчинення правочину, спрямованого на відчуження частини нежитлового приміщення, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, з комунальної власності на користь відповідача відбулось попри заборону, встановлену Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини», про що обидві сторони договору знали або повинні були знати, цей правочин суперечить законодавству про охорону культурної спадщини, частиною якого є Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини», а поведінка обох сторін цього правочину є недобросовісною. Про те, що частина нежитлового приміщення є пам'яткою архітектури місцевого значення і про це було відомо сторонам на час укладення договору, свідчать: охоронний договір від 04.12.2006, договір купівлі-продажу від 28.12.2006 (п.1.1.). В подальшому між сторонами було підписано акт приймання - передачі нежитлового приміщення від 09.01.2007. У тексті цих документів зазначено про те, що об'єкт, який відчужується, є пам'яткою архітектури місцевого значення.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок водного фонду, які не є замкненими природними водоймами загальною площею до 3 га, що виходячи з того, що в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ці ділянки належать до земель водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і перехід володіння, засвідчений державною реєстрацією права власності, є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду, яка не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 га, не призводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права приватної власності на таку ділянку з порушенням Земельного кодексу України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункти 70, 71), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункти 80, 81), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункти 96, 97), від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункти 45, 46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 51, 52).
Також вирішуючи питання способу захисту порушеного права у спорах про повернення земельних ділянок природно-заповідного фонду, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 7.28, 7.29 постанови від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц зазначила, що фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об'єкта природно-заповідного фонду. При цьому набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та інших нормативно-правових актів України заборонено. Зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону України «Про природно-заповідний фонд України» потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов'язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку.
Тобто, Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об'єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об'єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов.
Як випливає із визначення поняття «об'єкт культурної спадщини», для таких об'єктів характерними ознаками є цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і збереження своєї автентичності. Зазначене вирізняє, зокрема, нерухомі об'єкти культурної спадщини з-поміж іншого нерухомого майна. Такі об'єкти потребують особливої правової охорони.
Отже, як у разі включення певного об'єкта до переліку щойно виявлених об'єктів культурної спадщини, так і у випадку його включення до переліку пам'яток місцевого, загальнодержавного значення тощо, особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що нерухоме майно, яке вона має намір набути у приватну власність, є нерухомим об'єктом культурної спадщини.
У постанові від 12.09.2023 у справі №№ 910/8413/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідачу було відомо, що він укладає правочин і придбаває об'єкт культурної спадщини, адже ще 03.05.2007 (до укладення нікчемної Додаткової угоди № 1) між Головним управлінням охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації та ВАТ «Центрелеватормлинбуд» було укладено охоронний договір № 1554, згідно з яким товариство бере на себе зобов'язання щодо охорони щойно виявленого об'єкта культурної спадщини. Проявивши розумну обачність, відповідач-1 міг і повинен був знати про те, що решта будівель є частиною садиби Терещенків і також є об'єктом культурної спадщини. А тому відповідач мав і повинен був знати, що укладення договору і подальша реєстрація за ним права власності на об'єкт є порушенням закону та не зумовлюватиме виникнення у відповідача права приватної власності навіть за умови внесення ним коштів, передбачених у договорі.
У справі №903/1302/23 відповідачу також було відомо про те, що він укладає правочин і придбаває об'єкт культурної спадщини, що підтверджується охоронним договором від 04.12.2006, договором купівлі-продажу від 28.12.2006, актом приймання - передачі від 09.01.2007.
Правочин, яким відповідачу відчужено нежитлове приміщення, яке є пам'яткою архітектури місцевого значення, було укладено попри заборону, встановлену Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини», внаслідок укладення цього правочину відбулось незаконне заволодіння майном, яке належить територіальній громаді міста Луцька.
Отже, за чинного на час укладення договору від 28.12.2006 правового регулювання право приватної власності на нежитлове приміщення, яке є об'єктом культурної спадщини, за жодних умов не могло виникнути у відповідача. А тому заволодіння відповідачем цим об'єктом було неможливим. У такому разі державна реєстрація права приватної власності на нежитлове приміщення, яке є пам'яткою архітектури місцевого значення, не є доказом переходу до нього володіння цим майном. Оскільки, незважаючи на державну реєстрацію права приватної власності на вказаний об'єкт, володіння останнім власник не втратив, немає підстав для застосування віндикаційного позову, як про це стверджує відповідач.
Поданий прокурором позов спрямований на усунення перешкод власникові -територіальній громаді міста Луцька, який не втратив і не міг втратити володіння специфічним об'єктом цивільних відносин - об'єктом культурної спадщини, приватизація якого була забороненою, у користуванні та розпорядженні нежитловим приміщенням у м.Луцьку по вул. Драгоманова, 1, яке є пам'яткою архітектури місцевого значення, шляхом її повернення від відповідача.
Оскільки мета позову спрямована на усунення перешкод територіальній громаді міста Луцька, яка не втратила володіння об'єктом, який є пам'яткою архітектури місцевого значення, у користуванні та розпорядженні останньою шляхом її повернення від відповідача, вимогу про зобов'язання повернути територіальній громаді міста Луцька в особі Луцької міської ради нежитлове приміщення, яке знаходиться у м.Луцьку по вул. Драгоманова, 1, слід розглядати як вимогу про повернення територіальній громаді міста Луцька в особі Луцької міської ради майна за правилами негаторного позову.
Аналогічний правовий висновок сформовано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21.
За наведених обставин, не можна погодитись з доводами відповідача про те, що у цій справі порушене право власності на об'єкт нерухомого майна може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. За обставин цієї справи належним способом захисту є подання негаторного позову на підставі статті 391 ЦК України.
Отже, є обґрунтованою та такою, що підлягає до задоволення позовна вимога прокурора про зобов'язання відповідача повернути територіальній громаді міста Луцька в особі Луцької міської ради нежитлове приміщення (2-й поверх, літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.
Обґрунтовуючи неефективність обраного прокурором способу захисту, відповідач посилався на правові висновки Верховного Суду, сформовані у справах № 922/3166/20, №359/3373/16-ц, № 199/8324/19, № 914/2618/16.
Проте, зазначені справи не є подібними (тотожними) до справи № 903/1302/23, оскільки: у справі № 922/3166/20 предметом спору виступали вимоги про розірвання договору оренди землі; у справі № 359/3373/16-ц об'єктом спору були земельні ділянки, які надані у користування фермерському господарству; у справі № 199/8324/19 обставини стосувались укладання договору іпотеки на житловий будинок та земельну ділянку; у справі № 914/2618/16 предметом розгляду були питання, пов'язані із кредитними та іпотечними правовідносинами. З наведеного вбачається, що у жодній із зазначених відповідачем судових справ спір не стосувався приватизації пам'яток архітектури.
Щодо постанови Волинського окружного адміністративного суду від 26.05.2011 у справі № 2а/0370/1146/11 та ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 23.06.2015 у справі № 50943/11/9104.
Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 26.05.2011 у справі № 2а/0370/1146/11, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23.06.2015 у справі № 50943/11/9104, відмовлено у задоволенні позову прокурора міста Луцька про визнання нечинним та скасування рішення Луцької міської ради від 18.04.2015 № 23/1 "Про перелік об'єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу" (в частині нежитлового приміщення за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1. Приймаючи зазначені судові рішення, суди дійшли висновку про те, що на час прийняття оспорюваного рішення міської ради нежитлове приміщення за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, не мало статусу пам'ятки, оскільки не було занесене до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, як це передбачено ст. 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини".
Відповідно до ч. 4 ст. 74 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч. 7 ст. 75 ГПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду.
З огляду на приписи ч.7 ст.75 ГПК України правова оцінка, надана Волинським окружним адміністративним судом у справі № 2а/0370/1146/11 тому факту, що нежитлове приміщення за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, на час прийняття оспорюваного рішення міської ради не мало статусу пам'ятки, оскільки не було занесене до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, як це передбачено ст. 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини", не є обов'язковою для господарського суду під час розгляду справи №903/1302/23.
Щодо правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21.
Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц.
Аналіз постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 та правовідносин, які виникли у справі № 903/1302/23, дозволяє дійти висновку про те, що ці справи є подібними з урахуванням наступного: підстави позову: приватизація пам'яток архітектури під час дії Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини"; предмет спору: повернення пам'яток архітектури відповідним територіальним громадам; встановлені фактичні обставини: приватизація пам'яток архітектури на підставі договорів купівлі-продажу (у справі № 910/8413/21 Велика Палата дійшла до висновку, що приватизація садиби "Терещенків" відбулась на підставі додаткової угоди до інвестиційного договору, яка за своєю природою є договором купівлі- продажу); однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин: ст.ст. 1, 8, 17 Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", п. 3 розділу Х "Прикінцеві положення" Закону України "Про охорону культурної спадщини", Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини", ст. 391 ЦК України - пред'явлення негаторного позову.
Окрім цього, про подібність (тотожність) справ № 910/8413/21 та № 903/1302/23 зазначено й у постанові Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 903/1302/23.
Щодо доводів відповідача про суперечність та недобросовісність поведінки Луцької міської ради у справах № 2а/0370/1146/11 та № 903/1302/23.
Стверджуючи про суперечність та недобросовісність поведінки Луцької міської ради у справах № 2а/0370/1146/11 та № 903/1302/23, відповідач під час розгляду справи зазначав, що орган місцевого самоврядування у справі № 2а/0370/1146/11 заперечував позов прокурора міста Луцька про визнання нечинним та скасування рішення Луцької міської ради від 18.04.2015 № 23/1 "Про перелік об'єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу" (в частині нежитлового приміщення за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1) з підстав правомірності відчуження спірного об'єкту ПП "КСАС", а у справі № 903/1302/23 підтримав позицію заступника керівника Волинської обласної прокуратури.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності.
Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності (ч. 5 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Згідно з ч. 8 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів.
Статтею 327 ЦК України визначено, що управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно.
Стаття 143 Конституції України передбачає, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Згідно зі ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
За наведених положень законодавства власником пам'ятки архітектури за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, на час її відчуження була територіальна громада міста Луцька, а не орган місцевого самоврядування - Луцька міська рада, і порушення Закону, які виникли при розпорядженні цією пам'яткою, є порушенням прав територіальної громади на неї.
За наявності порушень майнових прав територіальної громади міста Луцька на пам'ятку архітектури за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, за їх захистом, як у справі № 2а/0370/1146/11, так і у справі № 903/1302/23 до суду звернувся прокурор, позиція та поведінка якого є послідовною - повернення у власність територіальної громади незаконно приватизованої пам'ятки архітектури.
При цьому, звернення прокурора до суду за захистом майнових прав територіальної громади не залежить від позиції чи поведінки органу місцевого самоврядування, що відповідає участі прокурора у судовому процесі.
За таких обставин суперечність поведінки Луцької міської ради у справах № 2а/0370/1146/11 та № 903/1302/23 жодним чином не впливає на суть спору, оскільки права та інтереси територіальної громади у справі № 903/1302/23 захищає прокурор.
Оскільки з позовом до суду звернувся прокурор, який підтримує позовні вимоги, незважаючи на суперечність поведінки Луцької міської ради у справах № 2а/0370/1146/11 та № 903/1302/23, суд не вбачає підстав для застосування приписів ч.6 ст.13, ч.3 ст.16 ЦК України.
Щодо правового статусу будинку за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 (вул. Лібкнехта Карла).
Згідно з рішенням Волинської обласної ради народних депутатів від 01.12.1986 № 341 будинок за адресою: м. Луцьк, вул. Лібкнехта Карла, 1, було віднесено до пам'яток архітектури місцевого значення.
Рішенням президії Луцької міської ради народних депутатів від 18.12.1990 № 96 "Про перейменування вулиць, майданів та установ культурно-розважального призначення" вулицю Карла Лібкнехта було перейменовано на вулицю Драгоманова.
Відповідно до ст. 1 Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" (у редакції, чинній на 01.12.1986) пам'ятками історії та культури є споруди, пам'ятні місця і предмети, зв'язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність. Усі пам'ятки історії та культури, які знаходяться на території Української РСР, охороняються державою.
Як було передбачено ст. 6 Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" (у редакції, чинній на 01.12.1986) до пам'яток історії та культури відповідно до статті 1 цього Закону належать: пам'ятки історії; пам'ятки археології; пам'ятки містобудування і архітектури; пам'ятки мистецтва; документальні пам'ятки.
Відповідно до частини третьої статті 17 Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" (у редакції, чинній на 01.12.1986) переліки пам'яток місцевого значення затверджуються виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів. Виключення об'єктів з переліків пам'яток республіканського і місцевого значення допускається лише з дозволу Ради Міністрів Української РСР.
Отже, будинок, розташований за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 (вул. Лібкнехта Карла), з 01.12.1986 є пам'яткою архітектури місцевого значення, який включено до переліку пам'яток архітектури місцевого значення відповідно до вимог частини третьої статті 17 Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури".
Згідно з пунктом 3 розділу Х "Прикінцеві положення" Закону України "Про охорону культурної спадщини" об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", визнаються пам'ятками відповідно до цього Закону.
Окрім цього, відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини" № 2245-ГУ від 06.12.2004, об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", до вирішення питання про їх включення (виключення) до Реєстру вважаються пам'ятками відповідно національного чи місцевого значення.
Набрання чинності Законом України "Про охорону культурної спадщини", який замінив Закон УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" в регулюванні питань, пов'язаних з пам'ятками історії та культури, не призвело до скасування охоронюваного статусу об'єктів культурної спадщини, зокрема, й будинку, розташованого за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.
За таких обставин будинок, розташований за адресою: м. Луцьк,вул. Драгоманова, 1 (вул. Лібкнехта Карла), є пам'яткою архітектури місцевого значення відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 з часу його включення до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", тобто з 01.12.1986.
Той факт, що станом на час виникнення спірних правовідносин будинок, який розташований за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, не був внесений до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, жодним чином не свідчить, що останній не набув статусу "пам'ятки" у відповідності до згаданих положень пункту 3 розділу Х "Прикінцеві положення" Закону України "Про охорону культурної спадщини" та пункту 4 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини" № 2245-ГУ від 06.12.2004.
Щодо заяви відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Натомість негаторний позов може бути пред'явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення. Такий підхід у судовій практиці є усталеним (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 52, 96),від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц (пункт 7.34)).
Оскільки об'єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення загальною площею 71,8 кв. м., яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, продовжує перебувати у приватній власності, тобто правопорушення продовжує тривати, строк для пред'явлення негаторного позову не пропущений.
У зв'язку з цим заява відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності не підлягає до задоволення.
Обґрунтування наявності порушень інтересів держави та підстав для їх представництва прокурором.
Згідно зі ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до ст. 53 ГПК України, ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999 з метою представництва інтересів держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою) у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.
Відповідно до ч. ч. 4, 5 ст. 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами.
У преамбулі Закону України "Про охорону культурної спадщини" зазначено, що об'єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об'єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
У статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" наведено визначення таких понять:
- об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;
- пам'ятка - об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, або об'єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об'єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України;
- нерухомий об'єкт культурної спадщини - об'єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;
- охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об'єктів культурної спадщини;
- предмет охорони об'єкта культурної спадщини - характерна властивість об'єкта культурної спадщини, що становить його історико- культурну цінність, на підставі якої цей об'єкт визнається пам'яткою.
Отже, нерухомі об'єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу. Такі об'єкти мають певні характерні властивості, з огляду на які вони мають цінність не тільки як нерухоме майно ("матеріальну" цінність), а набувають історико-культурну цінність ("нематеріальну", ідеологічну цінність).
Така "нематеріальна" цінність культурної спадщини не з'являється одразу після побудови нерухомого майна. Вона формується десятиліттями та століттями, оскільки суспільство може лише успадкувати її від попередніх поколінь.
З огляду на викладене, нерухомі об'єкти культурної спадщини потребують особливої охорони, у тому числі - з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, для яких така охорона є одним із пріоритетних напрямків діяльності.
Важливість для держави України завдання щодо охорони культурної спадщини підкреслюється ратифікованими міжнародними конвенціями.
Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року, ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 04.10.1988 № 6673-XI, відзначає у преамбулі, що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу.
Стаття 1 вказаної Конвенції визначає, що під "культурною спадщиною" розуміються, зокрема, твори архітектури.
Відповідно до статті 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї.
Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985, ратифікована Законом України "Про ратифікацію Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи" № 165-У від 20.09.2006 визначає, що архітектурна спадщина найяскравіше віддзеркалює багатство та розмаїття культурної спадщини Європи, є безцінним свідком нашого минулого і спільним надбанням всіх європейців.
Частина друга статті 1 вказаної вище Конвенції до архітектурної спадщини відносить, зокрема, архітектурні ансамблі: однорідні групи міських або сільських будівель, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення і характеризуються спільністю чітких територіальних ознак.
Частинами першою та другою статті 3 Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985 встановлено, що кожна Сторона зобов'язується вживати правових заходів для охорони архітектурної спадщини; за допомогою таких заходів і діючих в кожній державі або кожному регіоні процедур, забезпечити охорону пам'яток, архітектурних ансамблів та визначних місць.
Частина друга статті 4 Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985 визначає, зокрема, що кожна Сторона зобов'язується запобігати спотворенню, руйнуванню або знищенню об'єктів спадщини, що охороняються.
Відповідно частин першої - третьої статті 10 Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03.10.1985 кожна Сторона зобов'язується прийняти комплексну політику збереження архітектурної спадщини, яка: передбачає охорону архітектурної спадщини як одну з головних цілей планування забудови міської та сільської територій, а також забезпечує врахування цієї вимоги на всіх етапах розробки планів розвитку територій та виконання процедур видання дозволів на проведення робіт; заохочує програми реставрації та підтримання в належному стані архітектурної спадщини.
Таким чином, охорона нерухомих об'єктів культурної спадщини є завданням держави України, пріоритетність цього завдання закріплена в національному законодавстві, невід'ємною частиною якого є ратифіковані міжнародні конвенції.
Відповідно до ч. З ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у рай відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Аналіз положень ст. 53 ГПК України у взаємозв'язку зі змістом ч.3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави вважати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 та від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, прокурор, реалізуючи представницькі повноваження, виконує субсидіарну роль та замінює в судовому провадженні компетентний орган, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту інтересів держави або робить це неналежно.
Бездіяльність компетентного органу означає, що такий суб'єкт знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.
З урахуванням положень ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" та правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, обласною прокуратурою 14.11.2023 до Луцької міської ради направлено лист, у якому повідомлено орган місцевого самоврядування про незаконну приватизацію частини пам'ятки архітектури за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, а також зазначено про необхідність вжиття ефективних заходів до захисту інтересів держави задля повернення територіальній громаді пам'ятки архітектури.
На згаданий лист Луцька міська рада листом від 27.11.2023 проінформувала обласну прокуратуру лише про те, що не заперечує щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в особі Луцької міської ради з метою повернення територіальній громаді міста Луцька частини пам'ятки архітектури за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.
Окрім цього, з урахуванням приписів ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" та правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, Волинською обласною прокуратурою 04.12.2023 повідомлено Луцьку міську раду про намір звернення прокурора з позовом до Господарського суду Волинської області про повернення територіальній громаді міста Луцька частини пам'ятки архітектури місцевого значення, оскільки міська рада самостійно питання про повернення приміщення, в тому числі й у судовому порядку, не ініціювала.
Луцькою міською радою на вказаний лист жодної відповіді не надано, а також не повідомлено, що нею оскаржуватимуться підстави представництва.
Таким чином, прокурором надано достатній строк Луцькій міській раді для самостійного захисту інтересів територіальної громади, що останньою зроблено не було.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15.10.2019 у справі № 903/129/18 (п.6.43) зазначено, що сам факт незвернення уповноваженого суб'єкта владних повноважень до суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захисти порушені державні інтереси, свідчить про те, що указаний суб'єкт неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 зазначено, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
У рішенні від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (заява № 42454/02, § 35) ЄСПЛ зазначив, що підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави.
Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Під час здійснення представницьких повноважень Волинською обласною прокуратурою встановлено факт незаконної приватизації приватним підприємством нежитлового об'єкта нерухомого майна, який є частиною пам'ятки архітектури місцевого значення, внаслідок чого майно вибуло з комунальної власності територіальної громади, чим порушено інтереси територіальної громади м. Луцька, що зумовлює захист інтересів держави у збереженні майна територіальної громади м. Луцька, яке вибуло з її власності. Вказане правопорушення зачіпає інтереси великої кількості громадян, а тому становить суспільний інтерес.
Волинська обласна прокуратура перед зверненням до суду повідомила Луцьку міську раду про прийняте рішення щодо представництва в суді інтересів держави в особі Луцької міської ради щодо спірного майна.
Поданий прокурором позов Луцька міська рада підтримала, не оспорювала в суді наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в її особі, заперечень проти цього не висловлювала.
За обставин цієї справи, за наявності суспільного інтересу у поверненні спірного нерухомого майна у власність держави в особі територіальної громади м. Луцька та повідомлення Луцької міської ради про ініціювання судового спору, у прокурора є підстави для представництва інтересів держави.
Суспільний інтерес підтверджується тим, що нежитлове приміщення, відчужене відповідачу, є власністю територіальної громади м. Луцька в особі Луцької міської ради, і водночас є частиною пам'ятки архітектури місцевого значення, становить історико-культурну цінність.
З урахуванням встановлених фактичних обставин справи, а також з урахуванням норм законодавства, які регулюють питання правового статусу об'єктів культурної спадщини, доводи відповідача, наведені ним у відзиві на позов, доводи представника відповідача, наведені ним у судових засіданнях під час розгляду справи, не спростовують наведених вище висновків суду та не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позову.
Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Щодо розміру судових витрат, понесених прокурором під час розгляду справи.
Велика Палата Верховного Суду в ухвалах від 30.03.2021 у справі № 911/2390/18, від 19.01.2023 у справі № 500/2632/19 зазначила, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом з тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Така правова позиція є послідовною та сталою і викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постанові від 20.04.2023 у справі № 924/600/21, у постанові від 01.02.2023 у справі № 924/862/21, у постанові від 03.11.2023 у справі № 903/972/20, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2023 у справі № 199/3152/20.
За подання позову у справі № 903/1302/23 Волинська обласна прокуратура сплатила судовий збір у розмірі 8052 грн., з яких: 5368 грн. - за дві немайнові вимоги, 2684 грн. - за майнову вимогу, що підтверджується платіжною інструкцією від 08.12.2023.
За подання апеляційної скарги у справі № 903/1302/23 Волинська обласна прокуратура сплатила судовий збір у розмірі 12078 грн., з яких: 8052 грн. - за дві немайнові вимоги, 4026 грн. - за майнову вимогу, що підтверджується платіжною інструкцією від 20.03.2024 № 464.
За подання касаційної скарги у справі № 903/1302/23 Рівненська обласна прокуратура сплатила судовий збір у розмірі 16104 грн., з яких: 10736 грн. - за дві немайнові вимоги, 5368 грн. - за майнову вимогу, що підтверджується платіжними інструкціями від 15.07.2024 № 1421 та № 1422.
Окрім цього, Волинська обласна прокуратура сплатила судовий збір у розмірі 1514 грн. за подання заяви про забезпечення позову, яка була задоволена, що підтверджується платіжною інструкцією від 22.02.2024.
Таким чином, Волинська обласна прокуратура у справі № 903/1302/23 понесла судові витрати у загальному розмірі 21644 грн. (сплата судового збору), Рівненська обласна прокуратура - 16104 грн (сплата судового збору).
Верховний Суд у постанові від 13.11.2024 у справі, яка розглядається, зазначив, що за результатами нового розгляду має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.
У випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (пункт 4.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 №7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України").
За приписами частини 1 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як передбачено ч. 8 ст. 129 ГПК України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
У зв'язку із задоволенням позову, витрати, понесені прокурором у справі №903/1302/23 у загальному розмірі 37748 грн., слід покласти на відповідача.
Керуючись ст.ст.73, 74, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
вирішив:
1.Позов задовольнити.
2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (літера А-2) загальною площею 71,8 кв.м. (номери приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, укладеного 28.12.2006 між відділом майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради та Приватним підприємством "КСАС", зареєстрованого приватним нотаріусом за № 5470.
3. Скасувати державну реєстрацію права приватної власності Приватного підприємства "КСАС" (код ЄДРПОУ 31599431, 45601, Волинська область, Луцький район, с. Липини, вул. Рівненська, буд. 75) на нежитлове приміщення (приміщення № 20, 21, 22, 29 /2-й поверх/ літера А-2) загальною площею 71,8 кв.м., яке знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 (реєстраційний номер нерухомого майна 17328423).
4. Зобов'язати Приватне підприємство "КСАС" (код ЄДРПОУ 31599431, 45601, Волинська область, Луцький район, с. Липини, вул. Рівненська, буд. 75) повернути територіальній громаді міста Луцька в особі Луцької міської ради (код ЄДРПОУ 34745204, 45025, Волинська область, м. Луцьк, вул. Богдана Хмельницького, 19) нежитлове приміщення (2-й поверх, літера А-2) загальною площею 71,8 кв.м. (номери приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.
5. Стягнути з Приватного підприємства "КСАС" (код ЄДРПОУ 31599431, 45601, Волинська область, Луцький район, с. Липини, вул. Рівненська, буд. 75) на користь Волинської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02909915, 43025, Волинська область, м. Луцьк, вул. Винниченка, буд. 15) 8052 грн. витрат, пов'язаних з оплатою судового збору за подання позовної заяви.
6. Стягнути з Приватного підприємства "КСАС" (код ЄДРПОУ 31599431, 45601, Волинська область, Луцький район, с. Липини, вул. Рівненська, буд. 75) на користь Волинської обласної прокуратури код ЄДРПОУ 02909915, 43025, Волинська область, м. Луцьк, вул. Винниченка, буд. 15) 12078 грн. за подання апеляційної скарги.
7. Стягнути з Приватного підприємства "КСАС" (код ЄДРПОУ 31599431, 45601, Волинська область, Луцький район, с. Липини, вул. Рівненська, буд. 75) на користь Волинської обласної прокуратури код ЄДРПОУ 02909915, 43025, Волинська область, м. Луцьк, вул. Винниченка, буд. 15) 1514 грн. за подання заяви про забезпечення позову.
8. Стягнути з Приватного підприємства "КСАС" (код ЄДРПОУ 31599431, 45601, Волинська область, Луцький район, с. Липини, вул. Рівненська, буд. 75) на користь Рівненської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02910077, 33028, Рівненська область, м. Рівне, вул. 16 Липня, 52) 16104 грн. за подання касаційної скарги.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги це рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено до Північно-західного апеляційного господарського суду впродовж 20 днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повне рішення виготовлено і підписано 16.05.2025.
Суддя І. О. Якушева