Провадження № 22-ц/803/3516/25 Справа № 175/5318/24 Суддя у 1-й інстанції - Бойко О. М. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.
14 травня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Халаджи О. В.
суддів: Агєєва О.В., Космачевської Т.В.,
секретар Піменова М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Горбачов Олег Олександрович на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2024 року у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа Державна міграційна служба України, про встановлення факту, що має юридичне значення (суддя першої інстанції Бойко О.М.,
У квітні 2024 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 звернулась до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в які просила встановити факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 уродженки міста Хабаровськ, РФ, на території України станом на 13 листопада 1991 року.
Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2024 року заяву ОСОБА_1 залишено без задоволення.
На вказане рішення суду ОСОБА_1 через свого представника Горбачова О.О. подала апеляційну скаргу, в якій вказала, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Скаргу мотивує тим, що всі документи, що посвідчують особу заявника, а саме: свідоцтво про народження, паспорт громадянина СРСР, було втрачено в с. Семенівка, Краматорського району Донецької області, згоріли внаслідок потрапляння снаряду в будинок заявника під час артилерійського обстрілу.
Зазначає, що суд не врахував вразливої позиції заявника, яка обумовлена її правовим статусом апатрида, відсутністю громадянства, а також неможливістю ефективно захищати свої права через відсутність документів, що посвідчують особу. Таке правове становище значно ускладнює доступ заявника до будь-яких адміністративних та правових процедур, що створює додаткові бар'єри для реалізації основоположних прав
Горбачов О.О. просив рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким заяву ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі.
Від Державної міграційної служби України надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просила залишити рішення без змін.
ОСОБА_1 до судового засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Горбачов О.О. у судове засіданні не з'явився двічі та обидва рази подавав клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, у зв'язку із зайнятістю в іншій справі. У судовому засіданні адвокат надавав заяву підтвердження про виклик до інших судів, проте час був іншим. Адвокат не скористався своїм правом клопотати про призначення відеоконференції. За таких обставин така поведінка була визнана неприйнятною, та такою що вказує на навмисне затягування розгляду справи. Явка у судове засідання не є обов'язковою.
Представник міграційної служби у судовому засіданні також наполягав на розгляді справи без участі сторін, які належно повідомлялись про розгляд справи.
Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступного.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 наразі перебуває у Німеччині та намагається встановити факт проживання на території України після розпаду СРСР, внаслідок чого зможе підтвердити громадянство України та залишитись у Німеччині для отримання пільг.
Проте, внаслідок суперечностей в наданих нею відомостей, державні органи Німеччини не можуть встановити громадянство ОСОБА_1 , а тому її можуть депортувати з Німеччини до рф.
Згідно з листа-запиту Уряду Середньої Франконії Центрального управління у справах іноземців відділення в Нюрнберзі ОСОБА_1. вказала, що вона отримувала внутрішній паспорт в м. Слов'янську Донецької області, проте в заяві, наданій до суду, вказала, що не отримувала паспорт України.
Також у вказаному листі-запиті вказано, що Державна міграційна служба України, Міністерство Юстиції України, РАГС м. Києва та Краматорська міська рада не мають жодних відомостей про ОСОБА_1 .
Уряд Середньої Франконії Центрального управління у справах іноземців відділення в Нюрнберзі звертає увагу, що згідно опитування особи ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 вона вказала, що народилась у м. Слов'янську; в заяві про надання притулку від 18 серпня 2015 року вона вказала, що народилась у м. Комсомольську; згідно інформації наданої довіреному адвокату ОСОБА_1. вказала, що народилась у м. Хабаровську у рф.
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надано належних доказів на підтвердження обставин, викладених в її заяві, а також документів, які б підтверджували особу самої заявниці.
Колегія суддів погоджується з даним висновком суду першої інстанції.
Згідно статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Частиною першою статті 15 ЦПК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.
Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності не оспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
При цьому суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.
Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та іншої мети ні.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, із 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).
Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.
Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).
Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року.
Звертаючись до суду, заявник ОСОБА_1 посилаючись на статтю 3 Закону України «Про громадянство України», просила суд встановити факт її постійного проживання станом на 13 листопада 1991 року.
Цей факт має значення для встановлення належності заявника до громадянства України та в подальшому отримання паспорта громадянина України.
Указом Президента України №215 від 27 березня 2001 року, в редакції Указу Президента України №588/2006 від 27 червня 2006 року, затверджений Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі Порядок).
Пунктом 7 Порядку визначено, що встановлення належності до громадянства України стосується: а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року, в тому числі: осіб, які за станом на 13 листопада 1991 року проходили строкову військову службу на території України і після її проходження залишилися проживати на території України; осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або за станом на 13 листопада 1991 року відбували покарання в місцях позбавлення волі на території України та перебували у громадянстві колишнього СРСР і до набрання вироком суду законної сили постійно проживали відповідно на території УРСР або проживали на території України; б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті «а» цього пункту; в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України.
Оформлення належності до громадянства України стосується осіб, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та дітей таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття.
Перевірка належності до громадянства України стосується осіб, які перебувають за кордоном і в яких відсутні документи, що підтверджують громадянство України, або якщо виникла необхідність перевірки факту перебування таких осіб у громадянстві України.
Згідно з пунктом 8 Порядку для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Пунктом 25 Порядку визначено, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону), подає документи, передбачені підпунктами «а»-«в» пункту 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях.
Пунктом 44 Порядку визначено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Враховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство» і може пов'язуватися із фактом проживання або постійного проживання на території України в певний час і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення.
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 24 лютого 2021 року у справі №522/20494/18 (провадження №61-6498св20), від 05 квітня 2021 року у справі №523/14707/19 (провадження №61-16116св20), від 07 серпня 2023 року у справі №756/16751/21 (провадження №61-5793св23).
У частині четвертій статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Заявниця у своїй заяві та апеляційні скарзі наголошувала на тому, що станом на 13.11.1991 року вона проживала на території України, а саме у м. Донецьк, де винаймала житло та згодом переїхала до с. Семенівка Донецької області у пошуках житла та засобів існування.
Працювала на сільськогосподарських роботах, офіційно працевлаштована не була, пенсію не отримувала.
Разом з тим, належних, достатніх та достовірних письмових доказів на підтвердження цього факту суду не надано, а письмові докази надані заявником до своєї заяви, обґрунтовано не були прийняті судом першої інстанції, оскільки як правильно суд вказав, викладені обставини у заявці та додатні докази суперечать один одному, а саме згідно долученого листа Уряду Середньої Франконії Центрального управління у справах іноземці Середньої Франконії відділення в Нюрберзі, вбачається, що в анкеті від 29 липня 2014 року ОСОБА_1 вказувала, що має внутрішній паспорт, якій їй було видано у 1991 році паспортним сервісом міста Слов'янська, України (а.с.20).
Отже врахувавши характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підставі для встановлення факту проживання заявником на території України станом на 13 листопада 1991 року.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що заявником не надано будь-яких документів, які посвідчують особу заявника.
Частиною першою статті 315 ЦПК України регламентовано розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Це можуть бути справи про встановлення фактів: родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Надання адміністративної послуги з оформлення паспорта громадянина України регламентовано Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Законом України «Про громадянство України».
Згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», паспорт громадянина України відноситься до документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, і оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру.
Частиною першою статті 4 вказаного Закону передбачено, що Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування.
Відповідно до пункту б частини першої статті 3 зазначеного Закону ідентифікація особи - встановлення особи шляхом порівняння наданих даних (параметрів), у тому числі біометричних, з наявною інформацією про особу в реєстрах, картотеках, базах даних тощо.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» розпорядник Реєстру - центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року №360, визначено, що Державна міграційна служба України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року №302 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» визначено загальний порядок видачі та відновлення паспорта (далі - Порядок № 302).
Згідно п. 10 Порядку №302, оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта здійснюється територіальними органами/територіальними підрозділами ДМС через Головний обчислювальний центр Єдиного державного демографічного реєстру (далі - Головний обчислювальний центр Реєстру) у взаємодії з Державним центром персоналізації документів державного підприємства "Поліграфічний комбінат "Україна" по виготовленню цінних паперів" (далі - Центр).
В пунктах 38-40 Порядку №302 передбачено, що після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального підрозділу Державної міграційної служби України здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім'я якої оформляється паспорт. Ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, отриманих з баз даних Реєстру. Ідентифікація особи, на ім'я якої оформляється паспорт і стосовно якої відсутня інформація в базах даних Реєстру, здійснюється відповідно до наявних державних та єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій.
У виключних випадках за результатами перевірок, за якими особу не ідентифіковано, проводиться процедура встановлення особи (пункт 43 Порядку №302).
Зокрема, цим пунктом встановлено, що у разі неподання особою, яка досягла 18-річного віку, документів з фотокартками проводиться процедура встановлення особи шляхом надсилання запитів щодо перевірки документів та інформації, зазначеної заявником у письмовому зверненні, зокрема до Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції, Міністерства юстиції України, органів Державної фіскальної служби, навчальних закладів, військових частин, військових комісаріатів, установ виконання покарань, для отримання інформації з наявних державних та єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій, у тому числі фотокартки особи, яка дасть змогу ідентифікувати особу. В процесі перевірки береться до уваги вся інформація, яку повідомив заявник. Одночасно проводиться перевірка за даними обліку територіальних органів та територіальних підрозділів ДМС. Перевірка стосовно осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України проводиться, зокрема, за даними Державного реєстру виборців шляхом надсилання запитів до відповідних відділів ведення Державного реєстру виборців. Крім того, у виключних випадках за відсутності фотокартки особи та за результатами перевірок, за якими особу не ідентифіковано, з метою встановлення особи проводиться опитування родичів, сусідів, які були зазначені у письмовому зверненні. За результатами їх свідчень складається акт встановлення особи за формою, встановленою МВС. Строк проведення процедури встановлення особи не повинен перевищувати двох місяців.
Згідно з частиною першою статті 10 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» у разі неможливості встановити особу розпорядником реєстру особа встановлюється за рішенням суду про встановлення факту, що має юридичне значення, для видачі документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України. До завершення процедури встановлення особи державною міграційною службою України та (або) прийняття відповідного рішення суду, документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, не видаються.
Враховуючи вищевикладені норми законодавства, заявник має право на встановлення відповідного факту, що має юридичне значення у порядку, визначеному частиною першою статті 10 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус».
Згідно до вимог вищевказаного законодавства України, вбачається, що у разі, якщо ДМС України не змогла встановити особу заявника після проведення процедури ідентифікації, то встановлення такого факту проводиться у судовому порядку.
До місцевого загального суду подається заява про встановлення факту, що має юридичне значення, для видачі документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України.
Згідно до вищевказаних нормативних актів, основними документами, які дозволяють особі звернутися до суду, мають бути: свідоцтво про народження особи та рішення ДМС України про неможливість встановити особу після проведення процедури ідентифікації.
Аналогічний висновок зробив Верховний Суд в постанові від 19 жовтня 2022 року у справі №511/409/20, провадження № 61-20060св21.
У своїй заяві до суду заявник має вказати, який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують цей факт (показання свідків, біографічні дані заявника та будь-які документи, які надають можливість перевірити інформацію щодо його особи).
В обґрунтування поданої заяви заявник посилалась на те, що вона народилась ІНФОРМАЦІЯ_3 в Хабаровському краю РФ, мала паспорт радянського зразка, який було втрачено, паспорт громадянина України не отримувала.
До вказаних органів з відповідним запитом ОСОБА_1 не зверталась.
Доказів того, що заявник у відповідності до Порядку № 302, зверталась з метою оформлення паспорту громадянина України до територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС і отримав рішення про неможливість встановити його особу після проведення процедури ідентифікації, суду не надано.
Вищевказане свідчить про передчасність звернення заявника до суду з вказаної заявою та відсутність правових підстав для її задоволення.
Отже, вирішуючи спір суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані та підтверджуються письмовими доказами.
Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення заяви, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Апелянт не скористалась наданими їй правами, не обґрунтував свої доводи апеляційної скарги, не надала суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.
Керуючись статтями, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Горбачов Олег Олександрович залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді: О.В. Халаджи
О.В. Агєєв
Т.В. Космачевська
Повний текст судового рішення складено 14 травня 2025 року.
Головуючий-суддя О.В. Халаджи