Справа № 620/2628/25 Суддя (судді) першої інстанції: Сергій КЛОПОТ
14 травня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ганечко О.М.,
суддів Кузьменка В.В.,
Василенка Я.М.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 24 березня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся з позовом до Військової частини НОМЕР_1 та просив:
1. Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення в тому числі одноразових видів грошового забезпечення та компенсаційних виплат (одноразової грошової допомоги при звільненні, грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсацій за невикористані дні відпусток та інших належних виплат) за період з 30.01.2020 року по 19.05.2023 року без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого законом на 01 січня календарного року (а саме 01 січня 2020 року у розмірі 2102,00 гривні. 01 січня 2021 року у розмірі 2270,00 гривні, 01 січня 2022 року у розмірі 2481,00 гривні, 01 січня 2023 року у розмірі 2 684,00 гривні), а в період з 20.05.2023 року по 30.11.2023 року з урахуванням величини 2 684,00 гривні.
2. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення в тому числі одноразових видів грошового забезпечення та компенсаційних виплат (одноразової грошової допомоги при звільненні, грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсацій за невикористані дні відпусток та інших належних виплат) за період з 30.01.2020 року по 19.05.2023 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року (а саме 01 січня 2020 року у розмірі 2102,00 гривні. 01 січня 2021 року у розмірі 2270,00 гривні, 01 січня 2022 року у розмірі 2481,00 гривні, 01 січня 2023 року у розмірі 2 684,00 гривні), а в період з 20.05.2023 року по 30.11.2023 року з урахуванням величини 2 684,00 гривні на відповідний тарифний коефіцієнт та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
Ухвалою суду від 17.03.2025 позовну заяву ОСОБА_1 через невідповідність вимогам процесуального законодавства залишено без руху з наданням позивачу строку для усунення недоліків протягом 10 днів з моменту отримання ухвали.
На виконання вказаної ухвали суду від позивача надійшла заява в якій він зазначив про те, що не пропустив строк звернення до суду, оскільки на його думку, строк починається з листа - відповіді відповідача, яку позивач отримав 06.12.2024, з позовом звернувся 05.03.2025, тобто у тримісячний термін.
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 24 березня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії повернуто позивачу.
Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції про повернення позовної заяви, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану ухвалу та прийняти нову постанову, якою направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 01.05.2025 відкрито апеляційне провадження та призначено апеляційну скаргу до розгляду у письмовому провадженні на 14.05.2025.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що 30.11.2023 позивача було виключено із списків особового складу військової частини НОМЕР_1 . Отже, про порушення прав щодо ненарахування та невиплати спірних сум позивач повинен був дізнатися 30.11.2023, проте до суду із позовом звернувся 05.03.2025, пропустивши строк, передбачений частиною п'ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України. Суд не знаходить підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, оскільки останній не був позбавлений можливості подати обґрунтований позов до суду в межах строків, встановлених чинним законодавством України.
Апелянт зазначає, що суд першої інстанції мав врахувати те, що предметом спору між сторонами є перерахунок грошового забезпечення за період з 30.01.2020 по 30.11.2023, у який норми статті 233 Кодексу законів про працю України діяли у двох різних редакціях, а саме до та після 19 липня 2022 року. Тому, враховуючи норми статті 58 Конституції України, застосовуючи норми статті 233 Кодексу законів про працю України - період позовних вимог слід поділити на два періоди, а саме до та після 19 липня 2022 року, тобто з 30.01.2020 по 19.07.2022 року та з 20.07.2022 року по 30.11.2023 року.
Однак, суд першої інстанції ігнорує норми статті 58 Конституції України, висновки Судової палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Верховний Суд у постанові від 21 березня 2025 року по справі № 460/21394/23 щодо застосування норм статті 233 Кодексу законів про працю України та трактує строки звернення до суду передбаченими вказаними нормами згідно яких строк звернення до суду обчислюється з дня виключення зі списків особового складу частини і такий обмежений 3 місяцями та стосується усього періоду протиправних дій.
Зважаючи на зазначене, колегія суддів вважає за необхідне вказати таке.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 171 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
Частиною першою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з частинами другою та третьою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства АС України.
Положення статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).
Водночас, норма статті 233 Кодексу законів про працю України, є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Проте, слід врахувати, що Законом України від 01 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Тож, для вирішення питання, яку редакцію статті 233 КЗпП України застосовувати до спірних правовідносин, необхідно з'ясувати, з якою подією слід пов'язувати початок перебігу строку звернення до суду з позовом у цій категорії спорів.
Частиною першою статті 58 Конституції України, передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Аналіз наведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (19 липня 2022 року), положення статті 233 КЗпП України, у попередній редакції, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 233 КЗпП України.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то, у такому випадку, правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).
Такий правовий підхід застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23.
Крім того, 06.04.2023 Верховний Суд ухвалив рішення за результатами розгляду зразкової справи № 260/3564/22, залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2023 року, предметом спору якої також є недотримання законодавства про оплату праці. У вказаному рішенні сформовано наступні висновки: «До 19.07.2022 Кодекс законів про працю України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 Кодекс законів про працю України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності».
Аналогічний підхід щодо застосування приписів статті 233 Кодексу законів про працю України застосовано Верховним Судом у постановах від 19.01.2023 у справі № 460/17052/21, від 27.04.2023 у справі № 300/4201/22, від 28.09.2023 у справі № 140/2168/23, від 20.11.2023 у справі № 160/5468/23.
Ураховуючи правову позицію, сформовану Верховним Судом за подібних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що у цій справі до вимог про здійснити перерахунок та доплату грошового забезпечення з 30.01.2020 по 19.07.2022, застосуванню підлягає частина друга статті 233 Кодексу законів про працю України, проте у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, якою визначено, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Разом з тим, колегія суддів зазначає щодо позовних вимог про зобов'язання нарахувати та виплатити індексацію-різницю грошового забезпечення за період з 19.07.2022 по 19.05.2023 застосуванню підлягають положення статті 233 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
У п. 77 постанови Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23 Верховний Суд дійшов висновку, що: "початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову [у частині вимог за період з 19 липня 2022 року по 30 березня 2023 року] слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що, у цій справі, відбулося шляхом вручення грошового атестата (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні)."
Слід звернути увагу і на те, що відомості щодо нарахованого та виплаченого грошового забезпечення були надіслані відповідачем рекомендованим листом № 1702401359468, який отримано 06.12.2024 року, що підтверджується випискою з офіційного сайту Укрпошта (додаток 3 до позовної заяви). Надалі, позивач звернувся до адміністративного суду з позовною заявою 05.03.2025 року, тобто у тримісячний термін, який обчислював з дня отримання від відповідача відомостей про нараховане та виплачене грошове забезпечення в тому числі індексації.
Суд першої інстанції не встановив, чи під час проходження служби такі відомості роботодавцем надавалися/не надавалися.
Разом з цим, оскаржувана ухвала суду першої інстанції свідчить про те, що суд першої інстанції не встановив належним чином дату одержання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні).
Процесуальними нормами закріплено обов'язок суду встановлювати факт дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду та у випадку його пропуску за відсутності заяви про поновлення пропущеного строку звернення, або якщо наведені в такій заяві підстави визнаються судом неповажними, суд повертає таку позовну заяву, або залишає її без розгляду (у випадку встановлення факту пропуску строку звернення до суду після відкриття провадження), не розглядаючи справу по суті позовних вимог.
Оскільки суд першої інстанції не встановив дати, з якої розпочався перебіг тримісячного строку для подання адміністративного позову у частині вимог за період з 19 липня 2022 року по 19 травня 2023 року, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про повернення позовної заяви з огляду на пропуск позивачем строку звернення до суду з позовними вимогами за цей період.
Окрім викладеного, слід ураховувати, що відповідно до пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину (01.07.2023), що також залишено судом першої інстанції без належної уваги.
Колегія суддів вважає, що, суд першої інстанції при постановленні оскаржуваної ухвали припустився порушення норм процесуального права, неповно дослідив всі обставини справи.
Згідно п. ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю.
У відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 320 КАС України, підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Тому, наявні підстави для скасування оскаржуваної ухвали та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст. ст. 243, 311, 315, 320, 321, 322, 325, 328 - 331 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 24 березня 2025 року - скасувати.
Справу направити до Чернігівського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О.М. Ганечко
Судді В.В. Кузьменко
Я.М. Василенко