12 травня 2025 р.Справа № 520/27518/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: П'янової Я.В.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , Жигилія С.П. ,
за участю секретаря судового засідання Колесник О.Е.
представника позивача: Ігнатенко О. О.
представника відповідача: Шевченко Ю. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 24.02.2025, головуючий суддя І інстанції: Лук'яненко М.О., м. Харків, повний текст складено 24.02.25 у справі № 520/27518/24
за позовом ОСОБА_1
до Вищого антикорупційного суду
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 13.12.2024 у справі №520/27518/24 визнано протиправними дії Вищого антикорупційного суду щодо нарахування та виплати судді Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року суддівської винагороди із застосуванням обмеження нарахування суддівської винагороди у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року, відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік»; зобов'язано Вищий антикорупційний суд нарахувати та виплатити (за вирахуванням податків та зборів) судді Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1 відповідно до ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02 червня 2016 року за №1402-VIII суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року без застосування обмеження, встановленого статтею 29 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік»; визнано протиправними дії Вищого антикорупційного суду щодо нарахування та виплати судді Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1 суддівської винагороди з усіма доплатами за 2021 рік та з 01 січня 2022 року по 18 липня 2022 роки, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 грн; зобов'язано Вищий антикорупційний суд нарахувати та виплатити (за вирахуванням податків та зборів) судді Вищого антикорупційного суду ОСОБА_1 недонараховану та невиплачену суддівську винагороду з усіма доплатами за 2021 рік та з 01 січня 2022 року по 18 липня 2022 роки на підставі ч. ч. 2, 3, 7, 8 ст. 135, ст. 136 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, виходячи з базового посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на: 01 січня 2021 року - 2270 грн, 01 січня 2022 року - 2481 грн.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.12.2024 у справі №520/27518/24 набрало законної сили 14.01.2025, виконавчий лист видано ОСОБА_1 (далі також - позивачу) 23.01.2025.
05.02.2025 до Харківського окружного адміністративного суду звернувся представник позивача з заявою про зміну способу і порядку виконання судового рішення у справі №520/27518/24, а саме: стягнути на підставі частин 2, 3 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" з Вищого антикорупційного суду на користь ОСОБА_1 невиплачену суддівську винагороду у розмірі 837 963,04 грн, з утриманням усіх, передбачених законодавством України податків та зборів при її виплаті.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2025 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 про зміну способу і порядку виконання судового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищого антикорупційного суду про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 24.02.2025 та прийняти постанову, якою заяву про зміну способу виконання судового рішення задовольнити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає про неврахування судом першої інстанції того, що неможливість виконання рішень зобов'язального характеру, боржником за якими є державний орган, відповідно до встановленого Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» порядку безспірного списання відповідних коштів із рахунків такого державного органу, фактично призводить до неможливості їх виконання в цілому; така обставина є підставою для зміни способу і порядку виконання судового рішення. Уважає, що у цій категорії справ зміна способу і порядку виконання рішення можлива шляхом зміни «зобов'язання здійснити виплати коштів належної ОСОБА_1 суддівської винагороди» на «стягнення цих коштів із державного органу - боржника», оскільки відповідачем відповідний розрахунок вже здійснено.
Просить урахувати, що зміна способу виконання судового рішення у цій справі сприятиме відновленню порушених прав позивача, за захистом яких він звертався до суду як позивач.
У додаткових поясненнях у справі Вищий антикорупційний суд зауважив, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача у справі щодо нарахування та виплати суддівської винагороди, де спірним питанням є визначення щомісячної суддівської винагороди, є стягнення конкретної суми.
У судовому засіданні представник позивача вимоги апеляційної скарги підтримав, представник відповідача поклався на розсуд суду.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм процесуального права, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Колегія суддів звертає увагу, що Верховним Судом уже сформована судова практика щодо застосування цих положень Основного Закону України, зокрема, у постановах від 14 серпня 2018 року у справі № 826/4174/16, від 18 жовтня 2018 року у справі № 802/2135/17-а, від 22 січня 2019 року у справі № 813/142/16, від 11 листопада 2020 року у справі № 191/1169/16-а(2-а/191/7/17), від 18 травня 2022 року у справі № 140/279/21, від 1 червня 2022 року у справі № 640/25836/20 та від 27 липня 2022 року у справі № 540/606/20.
Конституційний Суд України зазначив, що складовою права кожного на судовий захист є обов'язковість виконання судового рішення (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013). Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Також Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який, зокрема, у пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00, від 20 липня 2004 року) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Крім того, у Рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов'язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава та її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України» від 7 червня 2005 року, заява № 6318/03; пункт 43 рішення у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року, заява № 60750/00; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року, заява № 40450/04; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28 листопада 2006 року, заява № 30779/04).
На підставі аналізу статей 3, 8, частин першої та другої статті 55, частин першої та другої статті 129-1 Конституції України в системному взаємозв'язку Конституційний Суд України в пункті 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 констатував, що обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов'язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов'язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.
Відповідно до статті 14 КАС України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Аналогічні положення містяться у статті 370 КАС України, відповідно до якої судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Отже, обов'язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтею 129-1 Конституції України, а також статтями 14 та 370 КАС України.
Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 23 квітня 2020 року у справі №560/523/19, від 1 лютого 2022 року у справі 420/177/20 та від 18 травня 2022 року у справі №140/279/21.
Подібний підхід був застосований Верховним Судом у постанові від 26 січня 2021 року у справі №611/26/17, у якій Суд зазначив, що обов'язковість судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантовано статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтями 129, 129-1 Конституції України, статтями 2, 14, 370 КАС України та статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Обов'язковість судового рішення означає, що таке рішення буде виконано своєчасно (у розумні строки), належним чином (у спосіб, визначений судом) та у повному обсязі (у точній відповідності до приписів мотивувальної та резолютивної частин рішення).
Також колегія суддів зазначає, що в адміністративному судочинстві обов'язковість виконання судового рішення має особливо важливе значення, оскільки, виходячи із завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, судовий захист може вважатися ефективним лише за умови своєчасного та належного виконання судового рішення, зазвичай, боржником в якому є держава в особі її компетентних органів, а тому адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші пов'язані процесуальні засоби, повинні максимально сприяти реалізації конституційної засади обов'язковості судового рішення.
Зазначені висновки суду узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 1 лютого 2022 року у справі №420/177/20 та ухвалах від 26 січня 2021 року у справі №611/26/17, від 7 лютого 2022 року у справі №200/3958/19-а.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VІІІ від 02.06.2016 (далі також - Закон № 1404-VІІІ) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з частиною третьою статті 33 Закон №1404-VIII за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення або роблять його неможливим, сторони, а також виконавець за заявою сторін або державний виконавець з власної ініціативи у випадку, передбаченому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», мають право звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення.
Порядок та підстави для зміни способу, порядку та встановлення строку виконання судового рішення закріплені статтею 378 КАС України.
Відповідно до ч. 1 ст. 378 КАС України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.
Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим (ч. 3 ст. 378 КАС України).
З аналізу положень частин першої, третьої статті 378 КАС України колегія суддів робить висновок, що підставою для застосування правил цієї норми є настання обставини, що перешкоджають належному виконанню судового рішення в адміністративній справі, ускладнюють його виконання або роблять неможливим. Для відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення такою обставиною може бути недостатність коштів на рахунку, стихійне лихо, а для зміни способу чи порядку виконання судового рішення - неможливість виконання судового рішення внаслідок відсутності, пошкодження або знищення об'єкта стягнення або з інших причин. Тобто зміна способу і порядку виконання рішення суду - це прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у порядку і способом, раніше встановленими судом. Отже, суд за наявності обґрунтованих підстав та належних доказів може змінити спосіб та порядок виконання рішення суду, однак не змінюючи при цьому його змісту, або ж відмовити в задоволенні такої заяви.
Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 800/203/17.
Як убачається з матеріалів справи, на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.12.2024 у справі №520/27518/24 відповідачем здійснено перерахунок суддівської винагороди позивачу, загальна сума якої за період з 01.01.2021 по 18.07.2022 та з 18.04.2020 по 27.08.2020 згідно з довідкою від 24.01.2025 за №20 склала 837 963,04 грн.
Разом з цим зазначена сума суддівської винагороди позивачу не виплачена, оскільки відповідно до листа-роз'яснення Державної казначейської служби України від 15.06.2023 виплати, що здійснюються на виконання судових рішень за позовами суддів на їх користь згідно із законодавством, здійснюються за кодом економічної класифікації видатків (далі - КЕКВ) 2730 «Інші виплати населенню».
Проте у кошторисі ВАКС за бюджетною програмою «Здійснення правосуддя Вищим антикорупційним судом» (КПКВК 0851010) не передбачені видатки за кодом економічної класифікації видатків 2730 «Інші виплати населенню».
Заява позивача про зміну способу виконання судового рішення мотивована неможливістю виконання відповідачем у повному обсязі рішення суду у цій справі саме через відсутність у відповідача коштів на забезпечення виконання судових рішень.
Проте колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що здійснене відповідачем нарахування суддівської винагороди позивачу, сума якої не виплачена не є обставиною, що вказує на неможливість виконання судового рішення у цій справі саме через спосіб захисту, застосований судом при його ухваленні, та не надає достатніх правових підстав для застосування процесуального інституту встановлення порядку і способу виконання судового рішення, регламентованого статтею 378 КАС України.
Колегія суддів зазначає, що зобов'язання відповідача вчинити певні дії з перерахунку і виплати щомісячної суддівської винагороди і стягнення з Вищого антикорупційного суду певного розміру грошових коштів за конкретний період є різними за своєю суттю способами захисту прав та інтересів позивача, які обираються позивачем при поданні позову, а судом при ухваленні рішення.
Резолютивна частина рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.12.2024 у справі №520/27518/24 має зобов'язальний характер, однак судом при розгляді вказаної справи не вирішувалися позовні вимоги майнового характеру щодо стягнення певної суми коштів і, як наслідок, не перевірялася правильність нарахування заборгованості з щомісячної суддівської винагороди.
Оскільки розрахунок належної позивачу заборгованості з щомісячної суддівської винагороди судом не здійснювався, тому, змінивши спосіб виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.12.2024 у справі №520/27518/24 зі зобов'язання Вищого антикорупційного суду нарахувати та виплатити судді позивачу відповідно до ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року без застосування обмеження, встановленого статтею 29 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» та за період з 01 січня 2022 року по 18 липня 2022 роки на підставі ч. ч. 2, 3, 7, 8 ст. 135, ст. 136 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, виходячи з базового посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на: 01 січня 2021 року - 2270 грн, 01 січня 2022 року - 2481 грн на стягнення конкретної суми цієї заборгованості, суд фактично змінить рішення по суті з виходом при цьому за межі позовних вимог та вирішить питання, що не було предметом дослідження судом при розгляді справи по суті, що не передбачено статтею 378 КАС України.
Колегія суддів звертає увагу на те, що поняття «спосіб і порядок» виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке розраховане на виконавче провадження. Порядок виконання судового рішення означає визначену у рішенні суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним/приватним виконавцем, спосіб виконання судового рішення це спосіб реалізації та здійснення способу захисту. Під зміною способу виконання рішення суду слід розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі об'єктивної (безумовної) неможливості його виконання у спосіб, раніше встановлений судом.
Так, у постанові від 24 грудня 2014 року у справі №21-506а14 Верховний Суд України дійшов висновку, що зміну способу і порядку виконання судового рішення слід розуміти як застосування судом нових заходів щодо його реалізації у зв'язку з неможливістю виконання цього рішення раніше визначеними способом і порядком. При цьому зміна способу виконання не має змінювати (зачіпати) суті самого судового рішення.
Подібного підходу дотримується і Верховний Суд, зокрема у постановах від 7 березня 2018 року у справі № 456/953/15-а, від 16 липня 2020 року у справі №130/2176/17, від 11 листопада 2020 року у справі №817/628/15 та від 17 лютого 2021 року у справі №295/16238/14-а.
Окрім того, Верховним Судом у постанові від 10 липня 2018 року у справі № 490/9519/16-а сформульовано наступний правовий висновок: «Змінивши спосіб виконання такої постанови із зобов'язання виплатити зазначені соціальні виплати на стягнення суми цих виплат, буде змінено постанову по суті, з виходом при цьому за межі позовних вимог та вирішенням питання, що не було предметом дослідження судом при розгляді справи по суті». Подібний висновок також було зроблено Верховним Судом у постанові від 30 липня 2019 року у справі № 281/1618/14-а.
Отже, оскільки у справі, що розглядається, встановлено, що способом відновлення порушеного права позивача у цій справі судом обрано зобов'язання відповідача вчинити певні дії, а стягнення конкретних сум невиплаченої щомісячної суддівської винагороди не було предметом позовних вимог та способом відновлення порушених прав, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про неможливість зміни способу та порядку виконання рішення суду у спосіб, який просив позивач, адже запропонований останнім спосіб виконання судового рішення фактично змінює зміст резолютивної частини судового рішення у справі № 520/27518/24, встановлення способу виконання рішення суду шляхом, який обраний заявником, фактично змінить рішення суду у зв'язку зі зміною обраного способу захисту прав позивача.
З огляду на викладене, враховуючи те, що фактично єдиною причиною, яка ускладнює виконання рішення суду, є те, що в кошторисі ВАКС за бюджетною програмою «Здійснення правосуддя Вищим антикорупційним судом» (КПКВК 0851010) не передбачені видатки за кодом економічної класифікації видатків 2730 «Інші виплати населенню», колегія суддів уважає безпідставними аргументи позивача, наведені в його заяві, про наявність правових підстав для зміни способу та порядку виконання рішення суду у справі № 520/27518/24.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 95 Конституції України бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства; виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків; держава прагне до збалансованості бюджету України.
Також колегія суддів звертає увагу, що КАС України передбачені додаткові процесуальні механізми, які спрямовані на гарантування реалізації положень статті 129-1 Конституції України, згідно з якими судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у порядку статей 382, 383 КАС України.
Наведені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 24 липня 2023 року у справі №420/6671/18.
Отже, колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме статті 378 КАС України, при розгляді заяви про зміну способу і порядку виконання судового рішення.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведені положення процесуального законодавства та встановлені обставини, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувану ухвалу у справі слід залишити без змін.
Керуючись статтями 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 24.02.2025 у справі № 520/27518/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню.
Головуючий суддя Я.В. П'янова
Судді О.В. Присяжнюк С.П. Жигилій
Повний текст постанови складено 15.05.2025