Справа №500/494/25
14 травня 2025 рокум. Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Мартиць О.І. розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 через представника адвоката Боднара Павла Васильовича звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, у якому просить:
визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не обчислення, не нарахування та не виплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за період з січня 2019 року по день звільнення (23.10.2024),
зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснити нарахування та виплату на користь ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за період з січня 2019 року по день звільнення (23.10.2024).
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що до 23.10.2024 проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_3 , який перебуває на фінансовому забезпеченні у ІНФОРМАЦІЯ_4 . Після звільнення з військової служби згідно наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по особовому складу) №56-РС від 23.10.2024, позивач виявив, що за період з січня 2019 року по день звільнення (23.10.2024) йому відповідачем не було нараховано (не було виплачено) матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Вказує, що рапорти на отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань подавалися позивачем щорічно (з 2019 по 2024 р. р.), проте вказана допомога в порушення норм діючого законодавства не була відповідачем на нарахована, ні виплачена, що підставою для звернення до суду з цим позовом.
Ухвалою суду від 04.02.2025 позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків позовної заяви шляхом надання суду звернення позивача до відповідача щодо отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань на підставі поданих рапортів за період з січня 2019 року по день звільнення - 23.10.2024 (згідно наказу ІНФОРМАЦІЯ_1 (по особовому складу) №56-РС від 23.10.2024).
Ухвалою суду від 24.02.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у даній справі, ухвалено судовий розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому проваджені).
Відповідно до статей 162-164 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено відповідачу 15-денний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для подання відзиву на позовну заяву.
У відзиві на позовну заяву відповідач проти позову заперечує та вказує, що позивач проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_5 в період з 27.08.2023 по 26.10.2024, тому грошове забезпечення здійснювалося ІНФОРМАЦІЯ_2 . Щодо періоду з 01.01.2019 по 26.08.2023 інформація про нарахування грошового забезпечення позивачу при проходженні військової служби, у ІНФОРМАЦІЯ_1 відсутня.
Щодо нарахування та виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за період проходження служби в ІНФОРМАЦІЯ_3 відповідач зазначає, що окремими дорученнями Міністра оборони України на 2023 та 2024 рік встановлений вичерпний перелік осіб яким може нараховуватися та виплачуватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань. З наявної інформації позивач не відносився до жодної із зазначених категорій осіб, тому виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань не здійснювалась.
Ухвалою суду від 24.04.2025 продовжено процесуальний строк розгляду справи №500/494/25 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії на 1 місяць.
Дослідивши письмові докази та перевіривши доводи, викладені у заявах по суті справи, суд встановив такі обставини.
Як видно з витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_6 (по стройовій частині) від 26.10.2024 №300 солдата ОСОБА_1 , стрільця відділення охорони взводу охорони ІНФОРМАЦІЯ_6 звільненого наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по особовому складу) від 23.10.2024 №56-РС у відставку за підпунктом "б" пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", вважати таким справи та посаду здав і направити для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Вважаючи, що ІНФОРМАЦІЯ_2 протиправно не обчислено, не нараховано та не виплачено йому матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за період з січня 2019 року по день звільнення (23.10.20224), позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає, що згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість дій відповідача на відповідність вимогам частини другої статті 2 КАС України, суд виходить з наступного.
Згідно пункту 3 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особа затвердженого наказом МОУ від 07.06.2018 року №260 (далі Наказ 260) підставами для розрахунку та виплати основних і додаткових видів грошового забезпечення є:
штат військової частини (установи, організації) (далі - військова частина);
накази про призначення на посаду та зарахування до списків особового складу військової частини, про вступ до виконання обов'язків за посадою, в тому числі тимчасово, про зарахування в розпорядження;
накази про встановлення та виплату основних і додаткових видів грошового забезпечення;
накази про присвоєння військових звань;
грошовий атестат або довідка про грошові виплати (за винятком осіб, призваних (прийнятих) на військову службу за контрактом, у тому числі під час проходження строкової військової служби).
У відзиві на позовну заяву представник відповідача зазначає, що позивач проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_3 в період з 27.08.2023 по 26.10.2024, тому грошове забезпечення здійснювалося ІНФОРМАЦІЯ_2 . Щодо періоду з 01.01.2019 по 26.08.2023 інформація про нарахування грошового забезпечення позивачу при проходженні військової служби, у ІНФОРМАЦІЯ_4 відсутня.
Суд зазначає, що таке твердження представника ІНФОРМАЦІЯ_1 позивачем чи його представником жодним чином не спростована та доказів зворотнього суду не надано.
Таким чином, позовні вимоги до ІНФОРМАЦІЯ_1 в період проходження військової служби позивача в ІНФОРМАЦІЯ_3 є безпідставними, оскільки позивач на фінансовому забезпеченні в ІНФОРМАЦІЯ_4 з 01.01.2019 по 26.08.2023 не перебував.
У відповідності до пункту четвертого розділу І Наказу 260 грошове забезпечення військовослужбовців із числа осіб офіцерського складу, в тому числі слухачів (ад'юнктів, докторантів), рядового, сержантського та старшинського складу (крім військовослужбовців строкової служби), включає серед іншого - одноразові грошові допомоги після укладення першого контракту, для оздоровлення, для вирішення соціально-побутових питань, у разі звільнення з військової служби.
У відповідності до розділу XXIV Наказу 260 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.
Згідно пункту 7 розділу XXIV Наказу 260 розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, порядок її виплати встановлюються за рішенням Міністра оборони України виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України.
У відповідності до пункту 9 розділу XXIV Наказу 260 виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника), а командиру (начальнику) - наказу вищого командира (начальника) за підпорядкованістю із зазначенням у ньому розміру допомоги.
З метою виконання завдань Президента України та Кабінету міністрів України, направлених на забезпечення належного соціального захисту військовослужбовців Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту, організації виконання Закону України "Про державний бюджет України на 2023 рік" і забезпечення виконання поставлених перед міністром оборони України завдань щодо своєчасної виплати військовослужбовцям і працівникам належних видів грошового забезпечення та заробітної плати та нагородження особового складу, керуючись вимогами пункту 17 розділу I Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260, було опубліковано окреме доручення Міністра оборони України, де пунктом 6 зазначено підстави для виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, а саме:
смерть військовослужбовця та/або його дружини (чоловіка), дітей, батьків;
поранення військовослужбовця, отриманого при виконанні завдань під час воєнного стану;
у разі наявності у військовослужбовця інвалідності, отриманої внаслідок поранення (контузії, травми, каліцтва), пов'язаного із захистом Батьківщини;
порушення стану здоров'я військовослужбовця, перебування його на лікуванні, реабілітації, що підтверджено відповідними медичними документами (виписний епікриз, довідка про захворювання, постанова військово-лікарської комісії), а саме:
онкологічне захворювання (хірургічне лікування, променева та (або) хіміотерапія);
захворювання на туберкульоз, ВІЛ/СНІД, вірусний гепатит В, С;
безперервне перебування на лікуванні, реабілітації або у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою, які пов'язані із захистом Батьківщини (більше 30 днів поспіль), внаслідок травм, захворювань нервової, серцево-судинної систем, опорно- рухового апарату та інших захворювань органів і систем з тяжким перебігом або наслідками, що потребують проведення багатоетапного хірургічного лікування, протезування втраченої кінцівки (кінцівок), ендопротезування, трансплантації органів, індивідуального догляду, протирецидивного лікування з довготривалим застосуванням дорогих лікарських засобів;
сім'ям військовослужбовців, які захоплені в полон (крім військовослужбовців, які здалися в полон добровільно) чи заручниками, а також інтернованим в нейтральних державах або визнані безвісно відсутніми.
З метою виконання завдань Президента України та Кабінету міністрів України, направлених на забезпечення належного соціального захисту військовослужбовців Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту, організації виконання Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" і забезпечення виконання поставлених перед міністром оборони України завдань щодо своєчасної виплати військовослужбовцям і працівникам належних видів грошового забезпечення та заробітної плати та нагородження особового складу було опубліковано окреме доручення Міністра оборони України, де пунктом 6 зазначено підстави для виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, а саме:
смерть військовослужбовця, його дружини (чоловіка), дітей та батьків військовослужбовця;
поранення (контузії, травми, каліцтва) військовослужбовця, пов'язаного із захистом Батьківщини, отриманого при виконанні завдань під час воєнного стану;
у разі наявності у військовослужбовця інвалідності, отриманої внаслідок поранення (контузії, травми, каліцтва), пов'язаного із захистом Батьківщини;
порушення стану здоров'я військовослужбовця, перебування його на лікуванні, реабілітації, що підтверджено відповідними медичними документами (виписка епікриз, довідка про захворювання, постанова військово-лікарської комісії), а саме:
онкологічне захворювання (хірургічне лікування, променева та (або) хіміотерапія);
захворювання на туберкульоз, ВІЛ/СНІД, вірусний гепатит В, С;
безперервне перебування на лікуванні, реабілітації або у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою, які пов'язані із захистом Батьківщини (більше 30 днів поспіль), внаслідок травм, захворювань нервової, серцево-судинної систем, опорно-рухового апарату та інших захворювань органів і систем з тяжким перебігом або наслідками, що потребують проведення багатоетапного хірургічного лікування, протезування втраченої кінцівки (кінцівок), ендопротезування, трансплантації органів, індивідуального догляду, протирецидивного лікування з довготривалим застосуванням дорогих лікарських засобів;
сім'ям військовослужбовців, які захоплені в полон (крім військовослужбовців, які здалися в полон добровільно) чи заручниками, а також інтернованим в нейтральних державах або визнані безвісно відсутніми.
Отже, окремими дорученнями Міністра оборони України на 2023 та 2024 рік встановлений вичерпний перелік осіб яким може нараховуватися та виплачуватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
Судом також враховано, що з наявної інформації позивач не відносився до жодної із зазначених категорій осіб, тому виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань не здійснювалась.
Також суд вважає за необхідне зазначити, що одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип "юридичної визначеності". Зокрема, він є одним з визначальних принципів "доброго врядування" і "належної адміністрації" (встановлення процедури і її дотримання), частково збігається з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до "якості" закону).
Аналізуючи поняття "якість закону" Європейський суд з прав людини у пункті 111 рішення у справі "Солдатенко проти України" (заява №2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини "закон" має відповідати якісним вимогам, насамперед вимогам "доступності", "передбачуваності" та "зрозумілості"; громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному випадку; норма не може розглядатися як "закон", якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку; громадянин повинен мати можливість - у разі необхідності за належної правової допомоги - передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія; у внутрішньому праві повинні існувати загороджувальні заходи від довільного втручання влади в здійснення громадянами своїх прав.
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), пункт 73).
Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам.
З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява №36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), пункт 74).
У постанові Верховного Суду від 28 лютого 2020 року у справі №П/811/1015/16 наголошено, що принцип належного урядування має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні. Неухильне дотримання основних складових принципу належного урядування забезпечує прийняття суб'єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень. Крім того, принцип належного урядування підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.
Суд у цій справі також враховує, що відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 року, верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. При цьому справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Отже, ця юридична позиція Конституційного Суду України поширюється і на необхідність врегулювання органами публічної влади "правової процедури", яка визначає критерії справедливого ставлення органів публічної влади до особи.
Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року №5-р/2019, Конституція України містить низку фундаментальних положень щодо здійснення державної влади, передбачених статтями 3, 5, 6, 8, 19 Основного Закону.
Названі конституційні приписи перебувають у взаємозв'язку, відображають фундаментальне положення конституціоналізму щодо необхідності обмеження державної влади з метою забезпечення прав і свобод людини та зобов'язують наділених державною владою суб'єктів діяти виключно відповідно до усталених Конституцією України цілей їх утворення.
Тому, коли йдеться про реалізацію компетенції у межах дискреції суб'єктом владних повноважень, такі суб'єкти зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій проведення такої перевірки із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.
Правова процедура встановлює межі вчинення повноважень органом публічної влади і, в разі її неналежного дотримання, дає підстави для оскарження таких дій особою, чиї інтереси вона зачіпає, до суду.
Установлена правова процедура, як складова частина принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.
Ця правова процедура спрямована на забезпечення загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права.
Принцип легітимних очікувань виражає ідею, що органи публічної влади повинні не лише додержуватися приписів актів права, а й своїх обіцянок та пробуджених очікувань. Згідно з доктриною легітимних очікувань - ті хто чинить добросовісно на підставі права, яким воно є, не повинне відчувати краху надій щодо своїх легітимних очікувань (пункт 61 коментаря до документа Венеційської комісії "Мірило правовладдя" (2017 року), який ухвалено Венеційською комісією на 106 пленарному засіданні (Венеція, 11-12 березня 2016 року)).
Крім того, відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Гарантоване статті 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Згідно частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:
1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;
2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;
3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій;
4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;
5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;
6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Зважаючи на наведене, суд доходить висновку, що спосіб захисту, застосований судом у судовому рішенні, має призводити до поновлення права особи.
Крім того, здійснюючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Більш того, щоб позивачу був наданий судовий захист, суд має встановити наявність порушеного права. При чому обов'язок щодо доказування факту наявності порушеного права покладається саме на позивача.
Суд також звертає увагу, що право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 5 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного суду ще не означає, що суд зобов'язаний надати такий захист. Адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що позивач дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких він просить і це право, свобода чи інтерес порушені у сфері публічно-правових відносин.
При цьому, суд зазначає, що оскаржуване рішення, дія або бездіяльність суб'єкта владних повноважень повинні бути такими, що породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки позивача.
Тобто, що кожна особа (позивач) має право звернутися за захистом свого порушеного права, порушення якого допущено особою, до якої заявлено позов. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Однак, гіпотетичний інтерес не охоплюється судовим захистом. Наведені вище положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно.
Захисту у порядку адміністративного судочинства підлягають порушені права особи у публічно-правових відносинах, у яких відповідач реалізовує владні управлінські функції стосовно заявника.
Слід наголосити, що адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв'язку з прийняттям рішенням чи вчиненням дій (допущення бездіяльності) суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.
Одночасно суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№4909/04), згідно з якою у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).
Окрім того, відповідно до пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.
Закріплений у частині першій статті 9 КАС України принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд наголошує на тому, що в силу вимог частини другої статті 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
У контексті зазначених положень КАС України, суд звертає увагу позивача на те, що закріплені у частині другій статті 77 КАС України норми права щодо обов'язку суб'єкта владних повноважень доведення правомірності вчинення певних дій (бездіяльності), прийняття рішення не звільняє позивача від обов'язку доведення заявлених позовних вимог належними та допустимими доказами.
На думку суду відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 КАС України, виконано та доведено правомірність та законність його дій, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Підстави для розподілу судових витрат відповідно до статті 139 КАС України відсутні.
Керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до частини першої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Згідно із статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складено 14 травня 2025 року.
Реквізити учасників справи:
позивач:
- ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 );
відповідач:
- ІНФОРМАЦІЯ_2 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_2 ).
Головуючий суддя Мартиць О.І.