Сквирський районний суд Київської області
Справа № 376/1664/23
Провадження № 2/376/83/2025
15 травня 2025 року Сквирський районний суд Київської області в складі :
головуючого судді - Батовріної І.Г.
за участі секретарів судових засідань Борисевич Д.Л.,Гіптенко Є.О.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
представника відповідача ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сквира Київської області справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа Сквирська державна нотаріальна контора про поновлення пропущеного строку позовної давності та про визнання договору дарування житлового будинку недійсним, -
Позивач звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 , третя особа Сквирська державна нотаріальна контора про поновлення пропущеного строку позовної давності та про визнання договору дарування житлового будинку недійсним.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 20.04.2004 року ОСОБА_1 уклала з своїм племінником ОСОБА_5 договір дарування житлового будинку по АДРЕСА_1 . Вказала, що при укладені вказаного договору було узгоджено, що ОСОБА_5 має доглядати за позивачем, надавати допомогу у вирішенні господарських питань та лікуванні.
Зазначає, що при укладені договору вона була введена в оману, окрім того ОСОБА_5 скористався її хворобливим станом спричиненим тяжким захворюванням. Наголошує на тому, що з 1992 року перебуває під наглядом лікаря психіатра та є інвалідом другої групи безстроково з 10.06.1994 року, опікун не призначався, недієздатною не визнавалася.
Вказує, що 21.08.2022 року вона зверталася з позовною заявою про поновлення пропущеного строку позовної давності та про визнання договору дарування житлового будинку недійсним проте провадження було закрито на підставі п. 7 ч.1 ст. 255 ЦПК України.
На підставі викладеного просила поновити пропущений строк позовної давності та визнати недійсним договір дарування житлового будинку.
Ухвалою судді від 09.06.2023 року позовну заяву залишено без розгляду та надано строк до п?яти днів, з моменту отримання ухвали, для усунення недоліків.
30.06.2023 року представником позивача подана заява про усунення недоліків.
05.07.2023 р. здійснено запит до відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області відповідача - ОСОБА_4 .
01.08.2023 року на вказаний запит надійшла відповідь.
Ухвалою суду від 02.08.2023 року провадження у вказаній справі відкрито та постановлено здійснювати розгляд за правилами загального позовного провадження.
03.10.2023 року від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому він просив відмовити у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості. Вказує, що позивачем не надано жодного доказу на підтвердження того, що між нею та ОСОБА_5 попередньо були узгодженні істотні умови саме договору довічного утримання, а не договору дарування. Зазначає, що позивачем надано докази на підтвердження усвідомлення укладання саме договору дарування, зокрема жодних умов щодо зобов?язання ОСОБА_5 надавати довічне утримання позивачу не містяться. Окрім того ОСОБА_5 постійно проводив у вищевказаному будинку літній відпочинок, також належним чином оформив право власності та отримав усі правовстановлюючі документи. Представник позивача, посилаючись на постанову Верховного Суду від 04.05.2020 року по справі № 633/268/17, зазначає, що сам по собі факт наявності в дарувальника захворювань та його похилий вік не можуть свідчити про укладення ним договору дарування під впливом помилки та не є підставою для визнання цього договору недійсним. Окрім того позивач належними та допустимими доказами не довела, що під час укладення договору вона перебувала в неадекватному стані. Щодо позовної вимоги про поновлення пропущеного строку позовної давності, то зазначає, що позивач отримувала безоплатну правову допомогу та активно реалізовує свої конституційні права в якості позивача у судових справах, встановила правонаступника померлого ОСОБА_5 , що у свою чергу свідчить про те, що вона повністю усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, окрім того це спростовує посилання ОСОБА_1 на свою юридичну безграмотність як причину пропуску строку.
Ухвалою суду від 07.11.2023 року по справі призначено судово-психіатричну експертизу та провадження зупинено до моменту надходження відповідного висновку.
Ухвалою судді від 18.01.2024 р. провадження у вказаній справі відновлено.
Ухвалами суду від 15.02.2024 р. постановлено витребувати докази у Комунального некомерційного підприємства «Міський заклад з надання психіатричної допомоги» виконавчого органу Київської міської ради та призначено судово-психіатричну експертизу, до отримання відповідного висновку провадження зупинено.
26.12.2024 р. матеріали цивільної справи надійшли на адресу суду без виконання, оскільки на рахунок Державної установи «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров?я України» кошти на оплату експертизи не надійшли.
Ухвалою судді від 26.12.2024 р. провадження у цивільній справі відновлено.
Ухвалою суду від 19.03.2025 р. підготовче провадження закрито та призначено справу до судового розгляду.
У судовому засіданні представник позивача просив позовну заяву задовольнити у повному обсязі. Вказав, що ОСОБА_1 ввели в оману та скористалися її хворобливим станом. Зазначає, що позивач вважала, що вона підписує договір довічного утримання, а не договір дарування. Наголошував на тому, що при укладенні договору ОСОБА_1 не розуміла значення своїх дій. Зазначає, що вона проживає та особисто здійснює оплату комунальних послуг будинку АДРЕСА_2 .
У судовому засіданні представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову, оскільки позивач та її представник не довели належними та допустимими доказами, що ОСОБА_1 ввели в оману та вона не могла керувати своїми діями та усвідомлювати їх значення. Зазначає, що на час укладення договору дарування позивач була дієздатною. Окрім того просив застосувати строки позовної давності.
Представник третьої особи Сквирської державної нотаріальної контори у судове засідання не з?явилася, подала заяву про розгляд справи без її участі.
Допитана у судовому засіданні свідок, ОСОБА_6 вказала, що вона з 1993 року працювала в сільській раді на посаді землевпорядника. Зазначає, що під час приватизації земельної ділянки ОСОБА_1 вказала, що дане нерухоме майно належить не їй, а її племіннику ОСОБА_5 , вказала що подарувала домоволодіння та пред?явила договір дарування. Зазначає, що позивачка тоді мала нестабільну поведінку та її дії відрізнялися від тих, що вона оголошувала. Вказує, що вона не знала, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в лікаря психіатра, однак сусіди казали, що позивач має психічні захворювання.
Суд, вислухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, свідка, дослідивши матеріали справи дійшов висновку, що заявлені вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 3, 4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Судом встановлено, що 20.04.2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 був укладений договір дарування житлового будинку, що посвідчений приватним нотаріусом Сквирського районного нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за № 908 (а.с. 26).
Згідно з п. 1. Якого позивач (даритель) подарувала, а обдарований ( ОСОБА_5 ) прийняв у дар житловий будинок з АДРЕСА_1 . На земельній ділянці розташований глинобитний обкладений цеглою житловий будинок загальною площею - 79,0 кв.м., житловою площею - 53,5 кв.м. з житловою прибудовою - зазначеною на плані літерою «А1». Цей житловий будинок належить «Дарителю» на підставі Свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Чубинецької сільської ради від 20.01.2004 року, і зареєстрованого в Білоцерківському бюро технічної інвентаризації за № 211, книга №1.
Відповідно до п. 5 вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків договору, що укладається сторонами роз?яснено нотаріусом. Сторони підтверджують, що цей Договір не носить характеру уявного чи удаваного правочину.
Згідно з п. 7 право власності на житловий будинок у «Обдарованого» виникає з моменту його реєстрації в Білоцерківському бюро технічної інвентаризації.
Право власності на вищевказаний житловий будинок було зареєстровано за ОСОБА_5 18.05.2004 р. на підставі договору дарування № 908 від 20.04.2004 р. посвідченого приватним нотаріусом Сквирського районного нотаріального округу Климчук С.І. (а.с. 14-15).
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією Свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 виданого Київським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис № 15829 (а.с. 5).
Відповідач по справі, ОСОБА_4 , є сином ОСОБА_5 , що підтверджується копією Свідоцтва про народження серія НОМЕР_2 , актовий запис № 266 (а.с. 4).
Відповідно до довідки № 29 від 09.08.2023 р. виданої виконавчим комітетом Сквирської міської ради Білоцерківського району Київської області, ОСОБА_5 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , за місцем реєстрації не проживав. За вищевказаною адресою з 1993 року проживала ОСОБА_1 , проте зареєстрованою не була (а.с 36).
Згідно з довідкою від 04.04.2023 р. виданою лікарем психіатром КНП «Міський заклад з надання психіатричної допомоги» ОСОБА_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 з 1992 року перебуває під наглядом лікаря психіатра КНП «Міський заклад з надання психіатричної допомоги» та з 1994 року є особою з інвалідністю ІІ групи (а.с. 6).
Відповідно до довідки від 10 квітня 2023 року виданою КНП «Міський заклад з надання психіатричної допомоги» ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні у відділенні № 3 з 13.03.2023 р. по 07.04.2023 р. (а.с. 7).
Згідно з довідкою серії МСЕ, 2-18 АД № 155726 від 10.06.1994 року ОСОБА_1 являється інвалідом ІІ групи. Окрім того у вказаній довідці зазначено, що позивач не придатна до регулярної праці (а.с. 10).
Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявленою нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз'яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину.
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. До спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
За правилом ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
На відміну від договору дарування за договором довічного утримання (догляду), який згідно із позовними вимогами мала на увазі позивач, одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано статтею 744 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17).
У супереч наведеним нормам, позивачка та її представник не надали суду жодних доказів на підтвердження того, що при укладенні договору дарування будинку позивачка помилялася щодо природи цього правочину і що ця помилка має істотне значення.
Не надано суду і доказів того, що на момент укладення оспорюваного договору, позивачка мала намір укласти саме договір довічного утримання та докази, які б свідчили про обговорення чи досягнення між сторонами згоди з усіх істотних умов саме таким чином.
Щодо посилання позивача на факт укладення договору під приводом обману то суд зазначає наступне.
Згідно з ч.1 ст. 231 ЦК України, правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона під впливом обману зі сторони ОСОБА_5 , подарувала відповідачу належний їй на праві власності спірний будинок.
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 06 квітня 2020 року в справі № 293/780/18 (провадження № 61-10328св19), від 28 квітня 2020 року в справі № 263/16688/17 (провадження № 61-16584св19) і від 02 жовтня 2019 року в справі № 140/2589/15-ц (провадження № 61-16847св18).
Суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання договору дарування житлового будинку недійсним не можуть бути визнані обґрунтованими, оскільки позивачем не надано жодних доказів того, що відповідач звертався до неї з пропозицією передати йому належний позивачці будинок в обмін на матеріальну допомогу та її фактичне утримання, і вона під впливом обставин змушена була погодитися на дану пропозицію. А також те що, відповідач скористався її тяжким становищем, ввів її в оману, і на вкрай невигідних умовах вона 20.04.2004 р. уклала договір дарування спірного будинку.
Щодо посилання позивача на факт перебування під час підписання договору в хворобливому та неадекватному стані, то суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 255 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Матеріали справи містять довідки видані КНП «Міський заклад з надання психіатричної допомоги» у яких вказано, що ОСОБА_1 перебуває під наглядом лікаря психіатра з 1992 року та з 13.03.2023 р. по 07.04.2023 р. перебувала на стаціонарному лікуванні у відділенні № 3.
Згідно з довідкою серії МСЕ, 2-18 АД № 155726 від 10.06.1994 року ОСОБА_1 являється інвалідом ІІ групи. Окрім того у вказаній довідці зазначено, що позивач не придатна до регулярної праці.
Відповідно до рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 16.09.2024 р. по справі № 755/14528/23 ОСОБА_1 визнана недієздатною (а.с. 196-197).
У той же час у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження хворобливого стану саме у 2004 році під час укладення договору дарування.
Ухвалами суду від 07.11.2023 р. та 15.02.2024 р. у справі призначалася судово-психіатрична експертиза, на вирішення якої поставлено запитання чи перебувала ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у момент вчинення правочину- договору дарування будинку по АДРЕСА_1 20.04.2004 року в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати свої дії та не могла керувати ними?. Однак експертиза проведена не була та висновок не надходив.
Тому суд позбавлений можливості встановити ту обставину, що під час підписання договору дарування позивач не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати, окрім того надані докази та показання свідка також цього не підтверджують у повному обсязі.
Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути достатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути опосередкованими доказами наявності такої помилки (постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22, від 17 квітня 2024 року у справі № 564/1067/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 23 травня 2024 року у справі № 501/3591/21.
Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації (Постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 138/246/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Наявність або відсутність вказаних обставин може встановлюватись певними засобами доказування, зокрема проведенням психіатричної експертизи.
Даючи оцінку встановленим обставинам та доказам в їх сукупності, суд висновує, що позов не підлягає до задоволення, оскільки позивачкою не доведено належними, допустимими та достатніми доказами обставини щодо відсутності її волі під час укладення договору дарування, зокрема неправильного сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, не доведено, що на момент укладення оспорюваного договору вона помилилася стосовно його правової природи та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, адже, укладаючи вказаний договір, вона усвідомлювала його істотні умови і правові наслідки його укладення, а змінила свій намір щодо відчуження майна після укладення договору дарування, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договору під час його укладення.
Крім того, суд критично ставиться до пояснень позивачки в судовому засіданні, щодо застосування до неї фізичного чи психічного тиску, зі сторони відповідача та ОСОБА_5 , оскільки в підтвердження не надано жодного доказу та судом таких доказів не встановлено.
Щодо клопотання представника позивача про поновлення строку позовної давності та представника відповідача про застосування строків позовної давності то суд зважає на таке.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування строку позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив строку позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважних причин її пропуску, про які повідомив позивач, що узгоджується із позицією, викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.
Позивачем та її представником не надано суду належних та допустимих доказів того, що договір дарування житлового будинку від 20.04.2004 р. за реєстровим номером № 908 був вчинений нею під впливом обману та неправильного сприйняття фактичних обставин правочину та помилки стосовно його правової природи, отже, суд дійшов переконання, що у задоволенні позову слід відмовити за безпідставністю, а тому відсутні підстави для застосування позовної давності.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що у задоволенні позову відмовлено, судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 11, 203, 204, 215, 217, 229 ЦК України, ст. ст. 10, 12, 13, 76-81, 89, 141, 263, 265, 352 ЦПК України, суд,
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа Сквирська державна нотаріальна контора про поновлення пропущеного строку позовної давності та про визнання договору дарування житлового будинку недійсним, - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції протягом 30 днів з дня його проголошення.
У випадку проголошення у судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи якому рішення не було вручене у день його складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя І.Г.Батовріна