13 травня 2025 року
м. Київ
cправа № 926/2060/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Губенко Н.М. - головуючий, Бакуліна С.В., Кондратова І.Д.,
за участю секретаря судового засідання - Долгополової Ю.А.,
представників учасників справи:
позивача - Хлапоніна О.Р.,
відповідача - не з'явився,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Національна енергетична група"
на рішення Господарського суду Чернівецької області
у складі судді Дутки В.В.
від 30.10.2024 та
на постанову Західного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Кравчук Н.М., Матущак О.І., Скрипчук О.С.
від 28.01.2025
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Національна енергетична група"
до Комунального некомерційного підприємства "Глибоцька багатопрофільна лікарня" Глибоцької селищної ради
про визнання недійсним договору про постачання електричної енергії.
1. Короткий зміст позовних вимог
Товариство з обмеженою відповідальністю "Національна енергетична група" звернулося до Господарського суду Чернівецької області з позовом до Комунального некомерційного підприємства "Глибоцька багатопрофільна лікарня" Глибоцької селищної ради про визнання недійсним договору про постачання електричної енергії споживачу від 08.07.2021 № 347.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний договір не відповідає вимогам Закону України "Про ринок електричної енергії" та Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14.03.2018 № 312, оскільки у ньому відсутня умова про порядок організації комерційного обліку електричної енергії та надання даних комерційного обліку електричної енергії відповідно до забезпечення послуг комерційного обліку, яку позивач вважає істотною. При цьому, позивач посилається на порушення оспорюваним договором його суб'єктивного права, позаяк на момент його укладення Товариство з обмеженою відповідальністю "Національна енергетична група" не володіло інформацією, яким чином влаштований комерційний облік в Комунальному некомерційному підприємстві "Глибоцька багатопрофільна лікарня" Глибоцької селищної ради, хто є його постачальником послуг комерційного обліку (ППКО), чи виконує ППКО функції оператора даних комерційного обліку (ОДКО) і про стан засобів комерційного обліку. Водночас зазначив, що обраний позивачем спосіб захисту права є належним та ефективним, оскільки ефективність полягає в тому, що буде захищено законний інтерес позивача у правовій визначеності щодо прав та обов'язків вже за виконаним правочином, не тільки перед відповідачем, а й перед третіми особами, що є його сторонами.
2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
08 липня 2021 року за результатами закупівлі UA-2021-06-01-008106-b між Товариством з обмеженою відповідальністю "Національна енергетична група" (надалі - Постачальник) та Комунальним некомерційним підприємством Глибоцької районної ради "Глибоцька центральна районна лікарня" (найменування змінено на Комунальне некомерційне підприємство "Глибоцька багатопрофільна лікарня" Глибоцької селищної ради) (надалі - Споживач) укладено договір про постачання електричної енергії споживачу № 347 (надалі - Договір), який є публічним договором приєднання, та який встановлює порядок і умови постачання електричної енергії як товарної продукції Споживачу Постачальником електричної енергії та укладається сторонами, з урахуванням статей 633, 634, 641,642 Цивільного кодексу України, шляхом приєднання Споживача до умов Договору.
Відповідно до пункту 1.2 Договору його умови розроблені відповідно до Закону України "Про ринок електричної енергії" та Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 14.03.2018 № 312, та є однаковими для всіх споживачів.
Пунктом 2.1 Договору передбачено, що Постачальник зобов'язується постачати Споживачу у 2021 році товар (електрична енергія), а Споживач зобов'язується прийняти та оплатити цю електричну енергію, на умовах Договору.
Договірні обсяги закупівлі електричної енергії за Договором визначені в додатку № 1 до Договору (пункт 2.2 Договору).
Відповідно до пункту 3.3 Договору Постачальник не має права вимагати від Споживача будь-якої іншої плати за постачання електричної енергії, крім передбаченої умовами Договору.
Пунктами 4.1, 4.2 Договору сторони погодили, що для забезпечення безперервного надання послуг з постачання електричної енергії Споживачу Постачальник зобов'язується здійснювати своєчасну закупівлю електричної енергії в обсягах, що за належних умов забезпечать задоволення попиту на споживання електричної енергії Споживачем. Постачальник зобов'язується забезпечити комерційну якість послуг, які надаються Споживачу за Договором, що передбачає вчасне та повне інформування Споживача про умови постачання електричної енергії, ціни на електричну енергію та вартість послуг, що надаються, надання роз'яснень положень актів чинного законодавства, якими регулюються відносини сторін, ведення точних та прозорих розрахунків із Споживачем, а також можливість вирішення спірних питань шляхом досудового врегулювання.
Договір набирає чинності з дати підписання сторонами та скріплення підписів печатками та діє до 31.12.2021, а в частині розрахунків діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань за Договором (пункт 15.1 Договору).
Відповідно до пункту 16.1 Договору невід'ємною його частиною є: додаток № 1 "Договірні обсяги закупівлі електричної енергії".
Впродовж дії Договору сторони щомісячно укладали додаткові угоди № № 1-11 до Договору (остання: додаткова угода № 11 від 22.12.2021), якими змінювали ціну за 1 кВт год електричної енергії, визначеної у пункті 5.2 Договору.
З матеріалів справи вбачається, що: Договір був виконаний сторонами; упродовж дії Договору і до подання позову у цій справі жодною із сторін не ставилося питання про те, що оспорюваний договір не містить істотної умови щодо порядку організації комерційного обліку електричної енергії; відсутність у Договорі умови про порядок організації комерційного обліку електричної енергії та надання даних комерційного обліку електричної енергії відповідно до забезпечення послуг комерційного обліку була відома позивачу зі змісту тендерної пропозиції, проекту Договору.
3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 30.10.2024 у справі № 926/2060/24, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 28.01.2025, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що позивач не навів конкретних фактів порушення його майнових прав та інтересів, не обґрунтував в чому саме полягає порушення матеріальних інтересів позивача внаслідок укладення оспорюваного правочину. Відтак, відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові.
Суд апеляційної інстанції додатково зазначив, що:
- упродовж дії Договору сторони щомісячно укладали додаткові угоди №№ 1-11 до Договору, якими змінювали ціну за 1 кВт год електричної енергії, визначеної у пункті 5.2 Договору;
- зі змісту позовної заяви суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Договір був виконаний сторонами;
- з матеріалів справи також вбачається, що упродовж дії Договору і до подання позову у цій справі жодною із сторін не ставилося питання про те, що оспорюваний договір не містить істотної умови щодо порядку організації комерційного обліку електричної енергії;
- разом з тим, відсутність у Договорі умови про порядок організації комерційного обліку електричної енергії та надання даних комерційного обліку електричної енергії відповідно до забезпечення послуг комерційного обліку була відома позивачу зі змісту тендерної пропозиції, проекту Договору. Відтак, позивач вправі був відмовитись від укладення договору про закупівлю чи запропонувати доповнити його умовою про порядок організації комерційного обліку електричної енергії та надання даних комерційного обліку електричної енергії відповідно до забезпечення послуг комерційного обліку;
- отже, в матеріалах справи відсутні докази того, що у сторін виникали проблеми з виконанням Договору, а також відсутні підстави визнавати його недійсним з причин того, що як стверджує позивач, він не володів інформацією, як влаштований комерційний облік у відповідача, хто є його постачальником послуг комерційного обліку, чи виконує ППКО функції оператора даних комерційного обліку, про стан засобів комерційного обліку;
- таким чином, відсутність у Договорі умови про порядок організації комерційного обліку електричної енергії та надання даних комерційного обліку електричної енергії відповідно до забезпечення послуг комерційного обліку не унеможливила виконання Договору, укладення додаткових угод і, за наведених обставин, відсутність у Договорі цієї умови не може бути підставою для визнання порушеними прав чи інтересів позивача та визнання його недійсним.
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи
У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Чернівецької області від 30.10.2024 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 28.01.2025 у даній справі та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Підставою касаційного оскарження скаржником зазначено пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, суди не врахували:
- висновки щодо застосування статті 216 Цивільного кодексу України, викладені:
- у постанові Верховного Суду від 02.12.2021 у справі № 906/1061/20 (що позовна вимога про визнання недійсним виконаного договору без одночасного заявлення позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України є належним способом захисту, який передбачений законом);
- у постанові Верховного Суду від 24.01.2021 у справі № 926/2308/19 (що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин);
- у постанові Верховного Суду від 31.01.2024 у справі № 310/8989/20 (щодо умов для визнання судом оспорюваного правочину недійсним);
- висновки щодо застосування статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі", викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22 (у поєднанні з постановою Верховного Суду від 10.11.2020 у справі № 910/1997/18);
- постанову Верховного Суду від 17.11.2023 у справі № 910/12832/21 щодо застосування законодавства про ринок електричної енергії, у відповідності до якого "ринок електричної енергії є досить специфічним ринком у порівнянні з ринками звичайного товару (продукції), правовідносини з купівлі-продажу якого зазвичай регулюють положення статті 655 ЦК України. Подібна особливість ринку електричної енергії не може не братися до уваги під час врегулювання правовідносин між учасниками цього ринку, в тому числі захисту порушених їх прав, який має здійснюватися з урахуванням балансу прав та інтересів кожного з учасників цих відносин (які у кожного індивідуальні), а також обумовлює застосування способів захисту прав учасників ринку, що враховують особливості правового регулювання функціонування ринку електричної енергії";
- постанову Верховного Суду від 15.03.2024 у справі № 904/192/22 що "відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об'єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову.".
Відповідач відзив на касаційну скаргу не надав, що відповідно до частини 3 статті 295 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду судових рішень.
5. Позиція Верховного Суду
За чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.
У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21 постанови).
У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1).
Касаційне провадження у справі відкрито відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.
При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.
Так, у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:
- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);
- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями (пункт 25 постанови);
- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб'єкти, однаковий вид об'єкта й однакові права та обов'язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);
- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).
Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).
Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 02.12.2021 у справі № 906/1061/20, від 24.01.2021 у справі № 926/2308/19, від 31.01.2024 у справі № 310/8989/20, від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22, від 10.11.2020 у справі № 910/1997/18, від 17.11.2023 у справі № 910/12832/21, від 15.03.2024 у справі № 904/192/22, з огляду на таке.
Так, скаржник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду, викладених у постанові від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, стосовно того, що вимога про визнання недійсним виконаного договору без одночасного заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України, є належним способом захисту.
Водночас, Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 сформулював правовий висновок про те, що позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача, і зазначив таке: "Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача. Водночас, у випадку звернення прокурора в інтересах держави з позовом про визнання недійсним виконаного/частково виконаного договору про закупівлю без заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, виключається як необхідність дослідження господарськими судами наслідків визнання договору недійсним для держави як позивача, так і необхідність з'ясування того, яким чином будуть відновлені права позивача, зокрема, обставин можливості проведення реституції, можливості проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, обов'язку відшкодування іншій стороні правочину вартості товару (робіт, послуг) чи збитків, оскільки обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові".
Цим висновком, сформульованим у справі № 905/77/21, Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду уточнив висновок, викладений у постанові цієї ж палати від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, на який посилається скаржник.
До того ж Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21 виснувала про те, що за недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов'язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.
З огляду на вказане, якщо договір повністю чи частково виконаний, то визнання його недійсним без одночасного застосування наслідків недійсності правочину не призведе до поновлення майнових прав. Суди попередніх інстанцій ухвалили оскаржувані судові рішення у тому числі з урахуванням цього висновку.
Оскільки Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 уточнив свій висновок, викладений у постанові від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, що узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21, то доводи касаційної скарги про неврахування судами правової позиції, викладеної у справі № 906/1061/20, не знайшли підтвердження.
У справі № 926/2308/19 позивач оскаржував договір про пайову участь у розвитку інфраструктури на тій підставі, що він між сторонами не укладався та його директором не підписувався, а з боку відповідача підписаний неуповноваженим представником. Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які відмовили у позові на тій підставі, що договір виконувався і був схвалений сторонами.
Отже, висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 24.02.2021 у справі № 926/2308/19 (скаржник помилково зазначив від 24.01.2021) не суперечать висновкам судів попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях, а обставини справи, на яку посилається скаржник, відрізняються від обставин цієї справи, адже у ній не йдеться про підписання договору невідомою особою. При цьому, висновок суду касаційної інстанції про те, що "вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин" не суперечить висновкам, зробленим судами у цій справі, а лише визначає критерії, якими має керуватися суд при вирішенні спорів, в яких оскаржуються правочини.
У справі № 310/8989/20 позивач оскаржував договір і просив застосувати наслідки недійсності правочину як такого, що суперечив частині 3 статті 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність" на тій підставі, що відповідачка залучила інвестиційні кошти від позивачки як фізична особа, без створення будь-яких фондів чи випуску цільових облігацій, що також суперечило нормам Земельного та Водного кодексів України, позаяк здійснення будівельних робіт на земельній ділянці у межах прибережної захисної смуги заборонено. Суди попередніх інстанцій відмовили у позові, встановивши наявність в оспорюваному договорі усіх істотних умов з урахуванням, у тому числі, того, що предметом спірного договору була інвестиційна участь позивачки у будівництві житлового будинку з апартаментами для відпочиваючих, унаслідок здійснення якої вона має право отримати у власність об'єкти інвестицій. Суди не встановили порушень норм права, наведених позивачкою. При цьому Верховний Суд у постанові від 31.01.2024, погоджуючись із судами, які відмовили у позові, зазначив лише про те, що відмова мала бути мотивована відсутністю порушеного права чи інтересу позивачки, у зв'язку з чим змінив мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень. При цьому, Верховний Суд процитував висновок Верховного Суду у постанові від 26.01.2022 у справі № 754/5554/16-ц про те, що наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Тобто висновки судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі № 926/2060/24 не суперечать висновкам Верховного Суду у вказаній постанові.
Скаржник також посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 17.11.2023 у справі № 910/12832/21 щодо застосування законодавства про ринок електричної енергії, у відповідності до якого: "ринок електричної енергії є досить специфічним ринком у порівнянні з ринками звичайного товару (продукції), правовідносини з купівлі-продажу якого зазвичай регулюють положення статті 655 ЦК України. Подібна особливість ринку електричної енергії не може не братися до уваги під час врегулювання правовідносин між учасниками цього ринку, в тому числі захисту порушених їх прав, який має здійснюватися з урахуванням балансу прав та інтересів кожного з учасників цих відносин (які у кожного індивідуальні), а також обумовлює застосування способів захисту прав учасників ринку, що враховують особливості правового регулювання функціонування ринку електричної енергії".
Водночас, Суд відхиляє посилання скаржника на постанову Верховного Суду у справі № 910/12832/21, оскільки предмет розгляду у ній стосувався визнання протиправними дій та зобов'язання оператора системи передачі здійснити перерахунок небалансів електричної енергії товариству, яке здійснює господарську діяльність з постачання електричної енергії споживачу (сторона, відповідальна за баланс, яка врегульовує небаланси електричної енергії), шляхом виключення негативних небалансів за розрахункові години.
Отже, правовідносини не є подібними з правовідносинами у справі, яка розглядається, адже саме лише посилання скаржника на неврахування судами спеціального законодавства у сфері електроенергетики, яке застосовано у справі № 910/12832/21, не може свідчити про неправильне застосування судами норм матеріального права у цій справі № 926/2060/24, оскільки має бути доведена відмінність у застосуванні конкретної норми у справі з подібними правовідносинами, а не лише наведено цитування із постанов суду касаційної інстанції у справах, в яких вирішувалися спори у сфері електроенергетики.
Скаржник також зазначає, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 15.03.2024 у справі № 904/192/22, а саме: "відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об'єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову.".
У цьому контексті скаржник стверджує про те, що сторонам надано право самостійно визначати предмет позову та спосіб захисту права, не зобов'язуючи при цьому одночасного заявлення вимоги про визнання недійсним правочину із вимогою застосування наслідків його недійсності, так як звернення з позовом і визначення позовних вимог є правом сторони, а не її обов'язком.
Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 15.03.2024 у справі № 904/192/22 (у відносинах у сфері публічних закупівель) вирішував питання про можливість застосування наслідків недійсності договору на користь головного розпорядника бюджетних коштів - суб'єкта владних повноважень, який не є стороною договору, в інтересах якого прокурор подав позов, при застосуванні процесуальної конструкції, коли грошові кошти стягуються з відповідача на користь отримувача бюджетних коштів (підприємства) - замовника публічної закупівлі, який є стороною оспорюваного договору і не має статусу суб'єкта владних повноважень, та дійшов таких висновків:
- подання прокурором в інтересах держави в особі головного розпорядника бюджетних коштів (суб'єкта владних повноважень, який не є стороною договору) позову про стягнення з відповідача на користь підприємства - отримувача бюджетних коштів (сторони оспорюваного договору, який не має статусу суб'єкта владних повноважень) спірної суми коштів, отриманих за договором, не призведе до відновлення інтересів держави в особі головного розпорядника бюджетних коштів, оскільки ці кошти мають повертатися їх отримувачу як суб'єкту господарювання, а не в дохід держави. Заявляючи вимоги про визнання недійсним договору та застосування наслідків недійсності такого правочину, прокурор намагається захистити отримувача бюджетних коштів (підприємство), хоча не має права вимагати стягнення на користь суб'єкта господарювання, який не уособлює державу, за захистом інтересів якої відповідний суб'єкт владних повноважень (належний позивач) звернувся з позовом до суду, та є за обставин, наведеними прокурором, організатором публічної закупівлі;
- застосування наслідків недійсності правочину на користь головного розпорядника бюджетних коштів (суб'єкта владних повноважень), який не є стороною оспорюваного договору, неможливе при застосуванні процесуальної конструкції, запропонованої прокурором, оскільки кошти підлягають стягненню з відповідача на користь отримувача бюджетних коштів (суб'єкта господарювання) як іншої сторони оспорюваного правочину, і, як наслідок, вказана одностороння реституція не відповідає положенням чинного законодавства, адже для захисту інтересів держави нераціонально та неефективно витрачені бюджетні кошти мають повертатися (стягуватися) саме на користь держави в особі уповноваженого органу як головного розпорядника бюджетних коштів, тобто на користь державного бюджету;
- у випадку визначення отримувача бюджетних коштів (підприємства) позивачем, на користь якого на підставі частини першої статті 216 ЦК України підлягали би стягненню бюджетні грошові кошти, отримані відповідачем за договором, задоволення такої вимоги не призведе до ефективного захисту інтересів держави в особі органу, уповноваженого на захист інтересів держави (головного розпорядника бюджетних коштів), адже неможливо відновити права та інтереси держави в особі відповідного органу, стягуючи при цьому кошти на користь юридичної особи, яка не є суб'єктом владних повноважень (підприємство), а є самостійним суб'єктом господарювання і не уособлює державу, оскільки у такому випадку така позовна вимога пред'являється прокурором поза відносинами представництва інтересів держави, тобто всупереч положенням чинного процесуального законодавства;
- заявивши позовну вимогу про стягнення спірної суми грошових коштів з відповідача на користь підприємства (яке не є суб'єктом владних повноважень), прокурор фактично звернувся за захистом інтересів не головного розпорядника бюджетних коштів (суб'єкта владних повноважень), а цього підприємства поза відносинами представництва інтересів держави, за рахунок якого якраз має задовольнятися позов, як того вимагає чинне процесуальне законодавство;
- врахувавши висновки у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 (щодо питання застосування норм частини третьої статті 215, частин першої, другої статті 216 ЦК України) про те, що позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача, а також відповідні висновки Великої Палати Верховного Суду щодо вирішення позовних вимог, які заявлені у неефективний спосіб, Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі вказав, що обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові незалежно від інших встановлених судом обставин, що виключає необхідність надання оцінки будь-яким іншим аргументам скаржника, так і необхідність подальшого дослідження підстав для визнання недійсним договору як оспорюваного правочину.
Отже, у справі № 904/192/22 спір виник щодо державних закупівель Підприємством як замовником у Товариства як виконавця. Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 15.03.2024 зробив висновок, що Підприємство є самостійним суб'єктом господарювання, не уособлює державу, а тому прокурор фактично звернувся за захистом інтересів не позивача (Міністерства), а цього Підприємства.
Тому посилання скаржника, який, стверджуючи про неврахування судами висновків Верховного Суду, зроблених у постанові від 15.03.2024 у справі № 904/192/22, і запозичивши лише цитату з цієї постанови, наголошує на тому, що воно обрало ефективний спосіб захисту свого права у цій справі, не знайшли підтвердження у контексті підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України. Адже у справі № 904/192/22 обставини справи відмінні від обставин справи, що розглядається, і Верховний Суд відмовив у позові з інших підстав, зазначивши, що повернення спірної суми коштів Підприємству не відновить права держави в особі Міністерства (позивача), а в межах заявлених позовних вимог не вбачається можливості застосування судом іншого ефективного способу захисту порушених прав держави.
Крім того, скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій не враховано висновків щодо застосування статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі", викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22 (у поєднанні з постановою Верховного Суду від 10.11.2020 у справі № 910/1997/18).
Водночас, у справі № 922/2321/22, яка перебувала на розгляді Великої Палати Верховного Суду, вирішувалося питання законності збільшення вартості електроенергії більше ніж на 10% від передбаченої договором, укладеним за результатами публічної закупівлі, шляхом підписання додаткових угод. Тобто у справі № 922/2321/22, на відміну від цієї справи № 926/2060/24, не йшлося про оскарження договору, предметом якого є постачання електричної енергії, з підстав відсутності у ньому наведеної позивачем умови, яку він вважає істотною для такого виду договорів. Тому не можна стверджувати про помилкове неврахування судами попередніх інстанцій висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 922/2321/22, які сформульовані за інших правових підстав.
До того ж безпідставним є і посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 12.12.2019 у справі № 910/1997/18, спір у якій виник з приводу визнання недійсним генерального договору щодо взаємовідносин у процесі продажу цінних паперів, договору купівлі-продажу цінних паперів з тих підстав, що вони суперечать Положенню про порядок іноземного інвестування, яке затверджено постановою правління Національного банку України від 10.08.2005 № 280, стосовно можливості здійснення іноземного інвестування у грошовій формі у гривнях та іноземній валюті виключно 1 групи Класифікатора іноземних валют та банківських металів. Адже правовідносини у справі № 910/1997/18 та у цій справі № 926/2060/24 не є подібними.
Проаналізувавши зміст вказаних вище постанов Верховного Суду, на які посилається скаржник, та зміст оскаржуваних судових рішень у даній справі № 926/2060/24, за критеріями подібності, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, Суд дійшов висновку про неподібність цих справ за змістовним критерієм.
Суд також зазначає, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні правовідносини.
У справі, яка переглядається, судами надано оцінку всім доказам, що були надані сторонами, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.
Отже, Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 926/2060/24.
Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.
Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржником у касаційній скарзі не зазначено.
З огляду на наведене, Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 926/2060/24 з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому колегія суддів зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A № 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України).
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, Суд відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 926/2060/24 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Національна енергетична група" на рішення Господарського суду Чернівецької області від 30.10.2024 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 28.01.2025.
Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Суд
1. Касаційне провадження у справі № 926/2060/24 за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Національна енергетична група" на рішення Господарського суду Чернівецької області від 30.10.2024 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 28.01.2025 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та не підлягає оскарженню.
Головуючий Н.М. Губенко
Судді С.В. Бакуліна
І.Д. Кондратова