Справа № 127/26688/24
Провадження № 2/132/270/25
Іменем України
01 травня 2025 року Калинівський районний суд Вінницької області у складі: головуючого - судді СЄЛІНА Є.В., при секретарі судового засідання - ГОРДІЄНКО А.М., за участі: представника позивача ОСОБА_1 - адвоката ЧОРНОГО А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні зали суду в місті Калинівка Хмільницького району Вінницької області, у порядку загального позовного провадження цивільну справу № 127/26688/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту перебування дитини на вихованні та утриманні батька,
13.08.2024 року до Вінницького міського суду Вінницької області звернувся ОСОБА_1 із позовом, в якому просив розірвати шлюб між ним та ОСОБА_2 , а також встановити факт, що має юридичне значення, а саме того, що він самостійно виховує та утримує дитину - доньку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На обґрунтування даних вимог зазначив, що перебуває в шлюбі з ОСОБА_2 , від якого вони мають одну дитину - доньку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спільне життя з відповідачкою не склалось у зв'язку з тим, що вони віддалились один від одного та втратили почуття взаємної любові і поваги. Через різні характери і погляди на сімейне сумісне життя, в результаті відсутності між ними взаєморозуміння, шлюбні відносини фактично припинені, та з квітня 2024 року вони спільно не проживають. Дитина залишилась проживати з ним на підставі Договору про визначення місця проживання дитини та участі батьків у її матеріальному забезпеченні та вихованні від 02.07.2024 року, та виключно в інтересах дитини він вимушений звернутися до суду із вимогою про встановлення факту перебування дитини на його вихованні та утриманні.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького міського суду Вінницької області від 13.08.2024 року, визначено склад суду з розгляду позову: головуючу суддю Іщук Т.П.
Ухвалою судді Вінницького міського суду Вінницької області Іщук Т.П. від 16.08.2024 року, позовну заяву визначено передати за підсудністю до Калинівського районного суду Вінницької області, для розгляду.
16.09.2024 року матеріали цивільної справи надійшли на адресу Калинівського районного суду Вінницької області.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Калинівського районного суду Вінницької області від 16.09.2024 року, визначено склад суду з розгляду позову: головуючого суддю Сєліна Є.В.
Ухвалою судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліна Є.В. від 17.10.2024 року, позовну заяву залишено без руху, позивачу наданий строк для усунення її недоліків.
Недоліки позовної заяви усунені позивачем у визначений судом строк.
Відповідно до ухвали судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліна Є.В. від 21.10.2024 року, відкрито провадження за позовом, визначено здійснити його розгляд за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.
Згідно ухвали Калинівського районного суду Вінницької області від 24.01.2025 року, закрито підготовче провадження у справі, призначено її до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні.
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, залучив до участі у розгляді справі в якості свого представника - адвоката Чорного Андрія Васильовича, який в судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити з підстав, зазначених у позові.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилась, надала письмову заяву, згідно якої просить розглянути справу за її відсутності.
Відповідно до положень статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд застосовує положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та відповідну практику Європейського суду з прав людини, як джерело право.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03) від 03.04.2008 року та «Олександр Шевченко проти України» (Заява № 8371/02) від 26.04.2007 року.
Передбачене частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» («Alimentaria Sanders S.A. v. Spain») від 07.07.1989 року).
У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку Європейського суду з прав людини, є доцільнішим, ніж усні слухання, розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнова проти України»).
Саме на національні суди покладено обов'язок створення умов для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним, зокрема, суд має вирішувати, чи відкладати судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричиняє невиправдані затримки у провадженні (рішення від 06.09.2007 року у справі «Цихановський проти України», рішення від 18.10.2007 року у справі «Коновалов проти України»).
У рішенні в справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» від 07.07.1989 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що у випадках коли поведінка учасників судового засідання свідчить про умисний характер їх дій направлений на невиправдане затягування процесу чи зловживання своїм процесуальним правом, суд має реагувати на вказані випадки законними засобами, аби не було зневільовано ключовий принцип - верховенство права, в тому числі проводити судове засідання у відсутність особи, якщо таке затягування може нашкодити справі чи іншим учасникам справи.
Згідно сталої правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду від 03.05.2022 року у справі № 520/5386/15-ц, від 24.10.2024 року у справі № 752/8103/13-ц, якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін чи їх представників, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
За вищевказаних обставин, враховуючи вимоги закону про розгляд справи в розумні строки, а також рішення Європейського суду з прав людини «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» від 07.07.1989 року про те, що у випадках коли поведінка учасників судового засідання свідчить про умисний характер їх дій направлений на невиправдане затягування процесу чи зловживання своїм процесуальним правом, суд має реагувати на вказані випадки законними засобами, аби не було знівельовано ключовий принцип - верховенство права, в тому числі проводити судове засідання у відсутність особи, якщо таке затягування може нашкодити справі чи іншим учасникам справи, а тому суд вважає за необхідне розглянути справу за відсутності позивача та відповідача, що не може розцінюватись, як порушення їх прав, передбачених ст.ст.43, 49 ЦПК України.
Суд, з'ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, дослідивши в порядку, визначеному в підготовчому засіданні у справі, докази, якими вони обґрунтовуються, приходить до наступних висновків.
Щодо позовної вимоги про розірвання шлюбу.
Відповідно до частини першої статті 21 СК України, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.
Згідно частини другої статті 3 СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
За частиною першою статті 110 СК України, позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.
Відповідно до статті 112 СК України, суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей.
Встановлено, що сторони перебувають в шлюбі, зареєстрованому 15 жовтня 2022 року Калинівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Хмільницькому районі Вінницької області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Хмельницький), актовий запис № 304. Від шлюбу мають дитину - доньку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання якої згідно Договору про визначення місця проживання дитини та участі батьків у її матеріальному забезпеченні та вихованні серії НТК 251075, посвідченого 02.07.2024 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Скутельник І.А., та зареєстрованого в реєстрі за № 5805, визначено разом із батьком. На ґрунті особистого ставлення між сторонами виникла нетерпимість одне одного. Шлюбні відносини фактично припинені і збереження сім'ї неможливе. Спільне господарство чи бюджет не ведеться. Спір про спільне сумісне майно подружжя на даний час відсутній.
Виходячи з положень постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» передбачене ч.1 ст.111 СК вжиття судом заходів щодо примирення подружжя застосовується у випадку відсутності згоди одного з них на розірвання шлюбу за ініціативою однієї зі сторін або суду у формі відкладення розгляду справи слуханням та надання сторонам строку на примирення (ч.5 ст.191 ЦПК). Судам слід використовувати надану законом можливість відкласти розгляд справи для примирення подружжя, особливо за наявності неповнолітніх дітей. При визначенні строку на примирення суд заслуховує думку сторін та враховує конкретні обставини справи. Якщо після закінчення призначеного судом строку примирення подружжя не відбулося і хоча б один з них наполягає на припиненні шлюбу, суд вирішує справу по суті.
Позивач ОСОБА_1 згідно матеріалів даної справи на примирення не згоден, а відповідач ОСОБА_2 із заявою про надання строку для примирення, до суду не зверталась.
Виходячи з викладеного, оскільки сім'я сторін фактично розпалася, існує лише формально і зберегти її неможливо, оскільки сторони тривалий час не підтримують шлюбні відносини, не ведуть спільне господарство й відносини між ним стали віддалені, позивач наполягає на розірванні шлюбу, суд приходить до висновку про те, що подальше спільне життя подружжя неможливо, збереження шлюбу суперечить інтересам позивача.
З урахуванням цього, позов в частині розірвання шлюбу підлягає до задоволення.
Щодо вимоги про встановлення факту перебування дитини на вихованні та утриманні батька.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 в місті Вінниця Вінницької області народилась ОСОБА_1 , батьками якої є: батько ОСОБА_1 та мати ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим 09 квітня 2024 року Калинівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Хмільницькому районі Вінницької області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).
02 липня 2024 року між ОСОБА_1 , як батьком, та ОСОБА_2 , як матір'ю, був укладений Договір про визначення місця проживання дитини та участі батьків у її матеріальному забезпеченні та вихованні серії НОМЕР_2 , який був посвідчений 02.07.2024 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Скутельник І.А., та зареєстрований в реєстрі за № 5805, згідно якого сторони домовилися про те, що дитина - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , буде проживати разом із батьком, який самостійно виховувати виховуватиме дитину до вісімнадцяти років. Батько зобов'язаний не перешкоджати матері спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні і утриманні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвитку дитини.
Даний договір набув сили з моменту його підписання та нотаріального посвідчення.
Відповідно до розділу 7 зазначеного Договору, його дія припиняється: за взаємною згодою батьків (достроково), якщо це не порушує прав та інтересів дітей; після закінчення строку дії договору; інших випадках, прямо передбачених даним Договором або законодавством України. Усі суперечки (спори), що виникають між батьками в ході виконання цього договору, розв'язуються батьками шляхом переговорів. У випадку не досягнення згоди, спір розв'язується в порядку, встановленому діючим законодавством України. При цьому, таких спір має бути вирішено місцевим загальним судом за місцем проживання дітей (договірна підсудність).
Матеріали справи не містять належних доказів, та позивачем ОСОБА_1 не доведено, що вищезазначений Договір не виконується або неналежним чином виконується однією із його сторін та/або що між сторонами виникли суперечки (спори) в ході його виконання, стосовно яких вони не досягли між собою згоди, та наявний спір, який потребує вирішенню судом. Відсутні докази і того, що дія договору припинилася або він був розірваний сторонами.
Не дивлячись на це, позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із вимогою про встановлення факту перебування дитини на його вихованні та утриманні, яка належним чином необґрунтована, а саме не зазначено з якою саме метою цей факт повинен бути встановлений судом.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Згідно статті 141 СК України, мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
За статтею 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Статтями 180, 181 СК України визначено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
Відповідно до статті 150 СК України, батьки зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Згідно частини четвертої статті 155 СК України, ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
За частиною першою статті 164 СК України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Статтею 165 СК України передбачено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
У даній справі вимоги про позбавлення відповідача батьківських прав не заявлено.
Заявлена позивачем вимога про встановлення факту перебування дитини на його вихованні та утриманні, по суті є тотожною та входить у предмет доказування при вирішенні позовної вимоги про позбавлення батьківських прав.
У пунктах 74, 75, 81, 84, 87, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 зазначено, що оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини. У справі, яка переглядається, заявник просить установити факт самостійного виховання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Крім цього, як зазначено у постанові, визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини, у тому числі, і щодо позбавлення батьківських прав, та не може бути самостійною позовною вимогою, оскільки нормами СК України не передбачено такий спосіб захисту порушеного права, про який у даному випадку заявлено позивачем.
Встановлення факту перебування дитини на вихованні та утриманні позивача, впливає на права та законні інтереси відповідача, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов'язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.
Крім того, звернення позивача із вимогою про встановлення факту перебування дитини на його вихованні та утриманні, може створити преюдиційне рішення, що є неприпустимим.
З урахуванням вищенаведеного, вимога про встановлення факту перебування дитини на вихованні та утриманні позивача, заявлена в рамках цієї справи, не підлягає до задоволення.
Згідно частини першої - третьої, п'ятої статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Виходячи із вищевикладеного, керуючись ст.ст.223, 258-259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту перебування дитини на вихованні та утриманні батька - задовольнити частково.
Шлюб, зареєстрований 15 жовтня 2022 року Калинівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Хмільницькому районі Вінницької області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), актовий запис № 304, між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 - розірвати.
У задоволенні іншої частини позовних вимог позивачу відмовити.
Після набрання цим рішенням законної сили, її копію невідкладно направити до місцевого органу державної реєстрації актів цивільного стану, для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб.
Рішення суду може бути оскаржене до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя