Справа № 580/4810/24 Суддя (судді) першої інстанції: Алла РУДЕНКО
13 травня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий суддя Парінова А.Б.,
судді: Беспалов О.О.,
Грибан І.О.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 01 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів, -
ОСОБА_1 звернулась до Черкаського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 , в якій просила суд:
- - визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо несвоєчасної розрахунок при звільненні ОСОБА_1 ;
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.11.2023 по 02.05.2024 у сумі 73 232,94 (сімдесят три тисячі двісті тридцять дві) грн 94 коп.
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 01 листопада 2024 року адміністративний позов задоволено повністю.
Не погоджуючись з рішенням суд першої інстанції відповідач подав апеляційну скаргу до Шостого апеляційного адміністративного суду, у якій просить скасувати рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 01 листопада 2024 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.
Апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції прийнято в результаті неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права, а також з порушенням вимог законності та обґрунтованості судового рішення. Апелянт наголошує на відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин ст.117 КЗпП України.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 01 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів та на підставі пункту 3 частини першої статті 311 КАС України призначено справу до апеляційного розгляду у порядку письмового провадження.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Відзиву на апеляційну скаргу до Шостого апеляційного адміністративного суду не надходило.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, мотивуючи це наступним.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 проходила військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 та відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_3 (по стройовій частині) від 10.08.2021 № 163 старший солдат військової служби за контрактом ОСОБА_1 , старший механік відділення спеціального зв'язку взводу зв'язку роти зв'язку військової частини НОМЕР_1 , звільнена наказом командира військової частини НОМЕР_3 (по особовому складу) від 05.08.2021 № 58-рс з військової служби у відставку за підпунктом "б" (за станом здоров'я), відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", вважається такою, що справи та посаду старшого механіка відділення спеціального зв'язку взводу зв'язку роти зв'язку військової частини НОМЕР_1 , здала та з 10.08.2021 припинено дію контракту про проходження військової служби, виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с. 8).
Рішенням від 21.02.2022 у справі № 580/10497/21 Черкаський окружний адміністративний суд зобов'язав військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 включно.
На виконання рішення суду від 21.02.2022 у справі № 580/10497/21 відповідач нарахував та виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення в сумі 40 538,27 грн, що підтверджується довідкою-розрахунком від 16.08.2023 № 185 (а. с. 10).
Рішенням від 26.12.2023 у справі № 580/10278/23 Черкаський окружний адміністративний суд зобов'язав військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби з 01.01.2016 по 28.02.2018, із застосуванням базового місяця - січень 2008 року, з урахуванням раніше проведених виплат індексацію грошового забезпечення за вказаний період.
Відповідач на виконання рішення суду від 26.12.2023 у справі № 580/10278/23 виплатив 03.05.2024 позивачу індексацію грошового забезпечення в сумі 42 440,64 грн, що підтверджується випискою по картковому рахунку (а. с. 11).
Позивач вважаючи, що відповідач зобов'язаний виплатити йому середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду із вказаним позовом.
Суд першої інстанції приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, проаналізувавши практику Верховного суду, дійшов висновку що відповідач зобов'язаний виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі в сумі 73 232 гривні 94 копійки з відрахуванням обов'язкових податків і зборів відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно із частиною першою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відтак, оскільки спеціальним законодавством не врегульовано питання відповідальності за затримку при звільненні військовослужбовців, спір підлягає вирішенню в загальному порядку, з застосуванням норм викладених Кодексом законів про працю України.
Спірні правовідносини у цій справі виникли з приводу стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Цією нормою Кодексу на роботодавця покладено обов'язок виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум або в разі вирішення цього спору повністю на користь працівника. Окремо обумовлено, що в разі вирішення спору на користь працівника частково розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Водночас невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов'язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Колегія суддів зауважує, що Верховний Суд у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 вже висловлював правові позиції щодо застосування приписів статті 117 КЗпП України, в редакції Закону України № 2352-ІХ у подібних правовідносинах, яку надалі підтримано Верховним Судом у інших справах за подібних обставин, зокрема у постановах від 14 березня 2024 року (справа № 560/6960/23), від 31 жовтня 2023 року (справа № 240/15141/22), від 29 січня 2024 року (справа № 560/9586/22), від 22 лютого 2024 року (справа № 560/831/23) та від 01 травня 2024 (справа № 140/16184/23).
У наведених вище справах, Верховний Суд, зокрема, зазначав, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, ураховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, що передбачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, ураховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року та від 26 лютого 2020 року у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17.
Водночас, Верховний Суд у постановах від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 30 листопада 2023 року у справі № 380/19103/22 та від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Разом із тим, відповідно до статті 117 КЗпП України (у чинній редакції Закону № 2352-ІХ), час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
За висновками Верховного Суду у такій категорії справ, у разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій статті 117 КЗпП України, як до змін, внесених Законом № 2352-ІХ та і після їхнього внесення, то за такого правового врегулювання спірний період варто умовно поділяти на 2 частини: до набрання змінами чинності 19 липня 2022 року і після цього.
У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 360/380/23, Суд дійшов висновку, що у питанні щодо обчислення розміру середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні у період до 19 липня 2022 року необхідно застосовувати приписи статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року і не передбачала строкових обмежень. Тому, за висновками Суду має бути застосований принцип співмірності, окреслений у практиці Великої Палати Верховного Суду. Що стосується періоду після 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, то розрахунки необхідно зробити, без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
У справі, що розглядається, спірний період тривав з 11 серпня 2021 року по (наступний день за датою звільнення позивача) по 03 травня 2024 року (дата остаточного розрахунку), проте оскільки позивач просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02 листопада 2023 по 02.05.2024 у сумі 73232,94 грн які було задоволено, колегією колегією суддів буде переглядатись рішення в рамках цього періоду.
Відтак спірні правовідносини охоплюють період, який виник після 19 липня 2022 року.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 і застосовується у інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Згідно п. 3 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо.
Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно п. 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Положеннями п. 8 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до наданої до суду Довідки №560 від 25.11.2024 р. (а.с.9). розмір нарахованого та виплаченого грошового забезпечення ОСОБА_1 за останні два місяці перед звільненням (червень 2021 року та липень 2021 року) склав 24411,30 (12111,60+12299,70) грн, відповідно середньоденна заробітна плата позивача за останні два місяці (61 день) роботи складає 400,18 грн.
Отже колегія суддів погоджується з висновком викладеним у рішенні Черкаського окружного адміністративного суду від 01 листопада 2024 року, що середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.11.2023 по 02.05.2024, який підлягає виплаті становить 73232,94 грн (400,18 х 183 календарних днів).
Щодо посилання апелянта на відсутність спору стосовно сум виплачених відповідачем позивачу при звільненні, колегія суддів зазначає наступне.
Відтак, апелянт посилається на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі №940/1532/18 та від 28 січня 2020 року у справі №822/2663/15, проте суд зазначає, що під час вирішення тотожних спорів має враховуватись остання правова позиція Великої Палати Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 вирішувала питання щодо необхідності відступити від висновку Верховного Суду стосовно непоширення статті 117 КЗпП України на правовідносини, які виникли у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
Розглядаючи питання щодо можливості відступу від зазначеної правової позиції Велика Палата Верховного Суду надала оцінку доводам касаційної скарги відповідача щодо необхідності застосування до спірних правовідносин тлумачення, наведеного у пункті 57 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України».
У цьому рішенні ЄСПЛ зауважив, що відповідно до статті 117 КЗпП України «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (частина перша статті 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117).
Також ЄСПЛ звернув особливу увагу на те, що «частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом».
За наслідком розгляду справи № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі висновки:
- умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;
- під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);
- аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;
- оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відповідна правова позиція викладена й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі №810/451/17.
Беручи до уваги викладене, доводи апелянта про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України є безпідставними.
Враховуючи вищевикладене колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо необхідності задоволення позову в цій справі.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з нормами частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Колегія суддів приймає до уваги висновки ЄСПЛ, викладені в рішенні у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.
Доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки їх суть зводиться до констатації норм законодавства, а не помилок чи то порушень судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення, за таких обставин доводи апеляційної скарги не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні.
При цьому апеляційна скарга не містять посилання на обставини, передбачені статтями 317-319 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.
Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 34, 243, 311, 316, 321, 325, 328, 329, 331 КАС, суд
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.
Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 01 листопада 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-331 КАС України.
Головуючий суддя А.Б. Парінов
Судді: О.О. Беспалов
І.О. Грибан
(Судове рішення виготовлено 13 травня 2025 року)