14 травня 2025 року м. Дніпросправа № 280/5531/24
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Добродняк І.Ю. (доповідач),
суддів: Бишевської Н.А., Семененка Я.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Дніпрі апеляційну скаргу Запорізького апеляційного суду
на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 16 серпня 2024 року (суддя Конишева О.В.)
у справі №280/5531/24
за позовом ОСОБА_1
до Запорізького апеляційного суду, Державної судової адміністрації України
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Запорізького апеляційного суду, Державної судової адміністрації України, в якому просила:
визнати протиправними дії Запорізького апеляційного суду щодо нарахування та виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період за період з 01.01.2021 по 31.12.2021, з 01.01.2022 по 31.12.2022 та з 01.01.2023 по 31.12.2023, та з 1 січня 2024 року по 29 лютого 2024 року, обчислених виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн;
зобов'язати Запорізький апеляційний суд здійснити нарахування та виплату належної судді ОСОБА_1 суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період з 01.01.2021 по 31.12.2021, з 01.01.2022 по 31.12.2022 та з 01.01.2023 по 31.12.2023, та з 1 січня 2024 року по 29 лютого 2024 року з включенням всіх передбачених законодавством нарахувань (доплат), для визначення базового розміру посадового окладу судді, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році 2270,00 грн, у 2022 році 2481,00 грн, у 2023 році 2684,00 грн, у 2024 році - 3028 грн, з урахуванням раніше виплачених сум, та утриманням передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті;
здійснити нарахування та виплатити компенсацію відпусток та вихідну допомогу, які виплачуються прі виході у відставку, виходячи з базового розміру посадового окладу судді, відповідно до прожиткового мінімуму для працездатних осіб у вищезазначених розмірах, з урахуванням раніше виплаченої суми, та утриманням передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті;
визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України щодо не забезпечення фінансування виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період з 01.01.2021 по 31.12.2021, з 01.01.2022 по 31.12.2022 та з 01.01.2023 по 31.12.2023, та з 1 січня 2024 року по 29 лютого 2024 року з включенням всіх передбачених законодавством нарахувань (доплат), для визначення базового розміру посадового окладу судді, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році 2270,00 грн, у 2022 році 2481,00 грн, у 2023 році 2684,00 грн, у 2024 році - 3028 грн;
зобов'язати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування виплати належної ОСОБА_1 суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період з 01.01.2021 по 31.12.2021, з 01.01.2022 по 31.12.2022 та з 01.01.2023 по 31.12.2023, та з 1 січня 2024 року по 29 лютого 2024 року з включенням всіх передбачених законодавством нарахувань (доплат), для визначення базового розміру посадового окладу судді, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році 2270,00 грн, у 2022 році 2481,00 грн, у 2023 році 2684,00 грн, у 2024 році - 3028 грн;
здійснити нарахування та виплатити компенсацію відпусток та вихідну допомогу, які виплачуються прі виході у відставку, виходячи з базового розміру посадового окладу судді, відповідно до прожиткового мінімуму для працездатних осіб у вищезазначених розмірах.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період 2021-2024 роки позивачці здійснювалася нарахування та виплата належних йому суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення, компенсація відпусток та вихідна допомога, яка виплачуються прі виході у відставку, у розмірі меншому ніж передбачено чинним законодавством України, що у свою чергу призвело до порушення його права на належне матеріальне забезпечення.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 16 серпня 2024 року позов задоволено.
Суд першої інстанції виходив з того, що суддівську винагороду позивачці у спірний період нараховано та виплачено без урахування встановленого на 1 січня відповідного календарного року розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Для визначення суддівської винагороди за спірний період використовувалася така величина як прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, у розмірі 2102,00 грн, що визнано судом як порушення прав позивачки на отримання суддівської винагороди у належному розмірі. При цьому суд зазначив, що невиплата позивачці суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення в повному обсязі пов'язана з бездіяльністю ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону №1402-VIII) як суб'єкта владних повноважень, бездіяльністю якого порушено права позивачки.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач-1 - Запорізький апеляційний суд подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду через порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків обставинам справи.
Відповідач вказує на пропуск позивачкою строку звернення до адміністративного суду, при цьому наголошує, що судом першої інстанції не взято до уваги, що позивачка не зверталася до суду з заявою чи клопотанням про поновлення пропущеного строку звернення до суду з даним позовом. Суд першої інстанції вирішив питання поважності пропуску строку звернення до суду позивачкою без заяви самої позивачки, тим самим, порушив вимоги процесуального законодавства. Крім того, судом першої інстанції не вірно розрахований строк звернення до суду.
Також скаржник вважає, що судом першої інстанції надано невірну правову оцінку спірним відносинам, оскільки у визначений позивачкою період нарахування та виплата суддівської винагороди здійснювались у межах бюджетних призначень, затверджених Державною судовою адміністрацією України як головним розпорядником вищого рівня, виходячи з розміру прожиткового мінімуму в розрахунку на місяць для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в обсязі 2102,00 грн. У відповідача об'єктивно відсутні підстави та повноваження для виплати позивачці суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, оскільки визначення розміру суддівської винагороди є питанням виключно законодавця.
Дана адміністративна справа розглянута апеляційним судом відповідно до ст. 311 КАС України в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з огляду на таке.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, позивачка ОСОБА_1 перебувала на посаді судді Запорізького апеляційного суду.
29 лютого 2024 року на підставі рішення Вищої ради правосуддя України від 22 лютого 2024 року № 541/0/15-24, у зв'язку із виходом у відставку, позивачку звільнено з посади судді Запорізького апеляційного суду.
Наказом Запорізького апеляційного суду від 27.02.2024 № 32-к позивачку 29.02.2024 виключено із складу суддів Запорізького апеляційного суду у зв'язку з поданням заяви у відставку .
20.05.2024 позивачка звернулась до Запорізького апеляційного суду із заявою, в якій просила здійснити нарахування та виплату належної їй, судді у відставці ОСОБА_1 , недоотриманої суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за періоди з 01.01.2021 по 31.12.2021, з 01.01.2022 по 31.12.2022, з 01.01.2023 по 31.12.2023 та з 01.01.2024 по 29.02.2024 з включенням всіх передбачених законодавством нарахувань (доплат), для визначення базового розміру посадового окладу судді, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2021 році - 2270 грн, у 2022 році - 2481 грн, у 2023 році - 2684 грн, у 2024 році - 3028 грн, з урахуванням раніше виплачених сум. Здійснити нарахування та виплатити компенсацію за невикористані дні відпусток та вихідної допомоги, яка виплачується при виході у відставку, виходячи з базового розміру посадового окладу судді, відповідно до прожиткового мінімуму для працездатних осіб у вищезазначених розмірах, з урахуванням раніше виплаченої суми.
31.05.2024 Запорізьким апеляційним судом позивачці відмовлено в задоволенні її вимог та зазначено, що Законами України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік», «Про Державний бюджет України на 2023 рік» та «Про Державний бюджет України на 2024 рік» встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102 грн, виходячи з якого, відповідно і обчислювався на 2021-2024 роки базовий посадовий оклад судді Запорізького апеляційного суду, а саме, 126120 грн, та який затверджувався Державною судовою адміністрацією України у штатних розписах суду на відповідні роки, згідно з ч. 3 ст. 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Окрім того зазначено, що норми Законів України про державний бюджет на 2021, 2022, 2023, 2024 роки Конституційним Судом України неконституційними не визнавались, а отже були обов'язковими до виконання апеляційним судом, а тому підстави для їх незастосування відсутні.
Вважаючи, протиправними дії Запорізького апеляційного суду щодо обчислення суддівської винагороди за період з 01.01.2021 по 29.02.2024 із застосуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб 2102 грн, а також протиправною бездіяльність ДСА України щодо незабезпечення фінансування виплати позивачу суддівської винагороди у вказаний період у належному розмірі, позивачка звернулася до суду з цим позовом.
З огляду на фактичні обставини справи, норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.
Щодо строку звернення позивачки до суду суд першої інстанції встановив, що позивачку виключено із складу суддів Запорізького апеляційного суду 29.02.2024, позов подано до суду 12.06.2024. Керуючись ст.233 КЗпП України та зважаючи на те, що залишення позовної заяви без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду на одинадцять днів є неспівмірним з позбавленням права позивачки на захист її прав та інтересів у суді, суд дійшов висновку про поважність причин пропуску строку звернення до адміністративного суду із зазначеною позовною заявою.
Суд апеляційної інстанції вважає, що обґрунтований наведеними вище обставинами висновок суду першої інстанції про поважність причин пропуску строку звернення до суду є таким, що не узгоджується з нормами Кодексу адміністративного судочинства України, який передбачає можливість поновлення пропущеного строку лише у разі його пропуску з поважних причин, тому вирішуючи питання про поновлення строку звернення до суду з відповідним позовом, суд повинен надати оцінку причинам, що зумовили пропуск строку.
При цьому причини пропуску строку є поважними, якщо обставини, які зумовили такі причини, є об'єктивно непереборними, пов'язані з об'єктивними, дійсними, перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом процесуальний строк, вчинити відповідні процесуальні дії та підтверджені належними доказами.
Суд першої інстанції означене питання залишив без з'ясування, об'єктивних і непереборних обставин, що унеможливили або значно утруднили своєчасне звернення позивачки до суду, не встановив, тому безпідставно визнав наявними підстави для поновлення позивачці строку звернення до суду з цим позовом.
Відповідно до ч.3 ст.123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
В даному випадку позивачка, звертаючись до суду за захистом своїх прав, та протягом розгляду справи в суді першої інстанції жодних заяв чи клопотань з приводу поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду не подавала.
Втім, питання щодо дотримання строку звернення позивачки до суду порушено відповідачем-1 у поданій ним заяві про залишення позову без розгляду і у відзиві на позовну заяву, копія якого надіслана позивачці.
Також у апеляційній скарзі відповідачем-1 наведено відповідне обґрунтування незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно поновлення позивачці строку звернення
Суд апеляційної інстанції враховує, що відповідно до висновку Верховного Суду в постанові від 15.01.2025 у справі № 160/17955/23 Кодекс адміністративного судочинства України допускає ймовірність виявлення судом факту недотримання строку звернення до суду і після відкриття провадження у справі, внаслідок чого позов може бути залишений без розгляду.
Разом з цим, положення КАС України однозначно закріплюють, що у випадку встановлення судом факту пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом, такій особі гарантується надання часу для подання заяви про поновлення строку звернення до суду з позовом із наданням доказів поважності причин його пропуску.
Суд апеляційної інстанції вважає, що питання причин пропуску строку звернення до суду з позовом, у випадку, коли суд встановив, що такий пропущено позивачем, в обов'язковому порядку має бути з'ясовано судом. У будь-якому випадку позивач має бути обізнаний про виникнення у суду питання щодо дотримання ним строку звернення до суду з позовом задля забезпечення реальної можливості спростувати факт пропуску строку або довести наявність підстав для його поновлення.
Для з'ясування наявності поважних причин пропуску позивачкою строку звернення до суду з цим позовом суд апеляційної інстанції ухвалою від 23 січня 2025 року витребував під позивачки обґрунтування причин поважності пропуску строку звернення до суду і відповідні докази в підтвердження цього.
На виконання вимог суду позивачкою подані письмові пояснення, згідно яким заявлена позивачкою вимога про перерахунок заробітної плати в період з 01.01.2021 по 19.07.2022 заснована на вимогах ч.2 ст.233 КЗпП України, яка діяла в редакції, за положеннями якої строк давності не було обмежено. Стосовно іншого періоду позивачка посилається на те, що 29.02.2024 при звільненні з нею проведено розрахунок та надано документи, в яких не зазначено посадового окладу та з якого розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховувався посадовий оклад.
Позивачка вказує, що 20.05.2024 вона звернулась із заявою до Запорізького апеляційного суду із заявою про нарахування та виплату належної їй недоотриманої суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період з 01.01.2021 по 29.02.2024 і саме після отримання відповіді на вказану заяву 31.05.2024 у неї виникло право для звернення до суду, тому саме з вказаної дати слід обраховувати строк звернення до суду.
Окрім того, позивачка посилається на те, що з 01.04.2024 по 12.04.2024 вона проходила стаціонарне лікування, що також впливає на строк звернення до суду.
Стосовно питання строку звернення позивачки до суду з цим позовом суд апеляційної інстанції виходить з такого.
Відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 122 КАС України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною 3 статті 122 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
В той же час відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини 1 і 2 статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Верховний Суд у постанові від 06 квітня 2023 року у справі №260/3564/22 дійшов до висновку, що зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною 5 статті 122 КАС України.
Отже, оскільки спір у цій справі стосується дотримання трудових гарантій позивачкки на оплату праці, то при вирішенні питання щодо дотримання строків звернення з позовом до суду слід застосовувати положення ст.233 КЗпП України.
Виходячи із змісту наведеної норми ст.233 КЗпП України, вбачається, що до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22, від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21, від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22, від 03 серпня 2023 року у справі № 280/6779/22 і від 06 березня 2024 року у справі № 600/5050/23-а.
Також, суд враховує, що відповідно до пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року №1423 «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року №338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236» дію карантину через COVID-19 продовжено. Карантин скасований на всій території України з 1 липня 2023 року.
Таким чином, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину. Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 02 серпня 2023 року справі № 380/17776/22, від 03 серпня 2023 року у справі №280/6779/22.
Отже, з 01.07.2023 строк звернення до суду із позовом про виплату заробітної плати (грошового забезпечення, суддівської винагороди) регламентується статтею 233 КЗпП України і складає три місяці з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
В спірному випадку, позивачка оскаржує дії Запорізького апеляційного суду щодо нарахування та виплати їй суддівської винагороди за період з 01.01.2021 по 29.02.2024, тому за наведеного вище правового регулювання до вимог щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 01.01.2021 по 19.07.2022 застосуванню підлягає ч. 2 ст. 233 КЗпП України до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, якою право особи на звернення до суду з позовом про стягнення належної їй заробітної плати не обмежувалось будь-яким строком.
До вимог про нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 20.07.2022 по 29.02.2024 застосуванню підлягає ч. 1 ст. 233 КЗпП України (у редакції після 19.07.2022), яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня, коли особа (працівник, службовець) дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Врахувати також положення пункту першого глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та той факт, що карантин в Україні, пов'язаний з COVID-19, діяв з 12 березня 2020 року (постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211) та закінчився 30 червня 2023 року (постанова Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651), строк звернення до суду слід обраховувати з 01.07.2023.
Позивачка звернулася з позовом до суду 12.06.2024, отже з вимогами щодо перерахунку позивачу суддівської винагороди за період з 20.07.2022 по 29.02.2024 - із порушенням встановленого тримісячного строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України.
Відповідно до ч.1 ст.121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
За усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду застосування частини першої статті 121 КАС України, уперше сформульованою у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 9901/405/19, правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об'єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об'єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб'єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.
Тому, поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані із дійсними, істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.
Триваюча пасивна поведінка особи не свідчить про дотримання такою особою строку звернення до суду з урахуванням можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно диференціювати поняття "дізнався" та "повинен був дізнатись".
Так, під поняттям "дізнався" необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.
Поняття "повинен був дізнатися" необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Аналогічні висновки викладені, зокрема у постанові Верховного Суду від 21 березня 2023 року (справа № 640/3380/22).
Суд апеляційної інстанції враховує, що грошове забезпечення є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі його розмір відомий особі, яка його отримує. Отже, з дня отримання грошового забезпечення особою, вона вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів. Відтак, про застосування розміру прожиткового мінімуму при розрахунку суддівської винагороди за відповідний рік позивачка повинна була дізнатись у січні відповідного року після отримання суддівської винагороди.
Також суд вважає прийнятними доводи скаржника, не спростованими позивачкою, що у період з 04.10.2018 по 29.02.2024 позивачка займала посаду заступника голови Запорізького апеляційного суду і виконуючи адміністративні повноваження, була ознайомлена зі штатним розписом суду, в якому було визначено розмір посадового окладу, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102 гривні.
Обіймаючи посаду судді апеляційного суду, позивачка не зверталась з питаннями невірного нарахування та виплати їй суддівської винагороди за період з січня 2021 року до дня звільнення - 29.02.2024, в який з позивачкою проведено повний розрахунок та видано відповідну довідку про нараховані та виплачені кошти.
Таким чином, наведені позивачкою причини пропуску строку звернення до суду не можуть вважатися поважними, не змінюють факту її обізнаності про складові та розміри суддівської винагороди в момент виплати, а також не є свідченням неможливості своєчасного звернення до суду з незалежних від позивачки причин.
З урахуванням викладеного, позовні вимоги за період з 20.07.2022 по 29.02.2024 слід залишити без розгляду у зв'язку із пропуском позивачкою строку звернення до адміністративного суду.
Стосовно періоду з 01.01.2021 по 19.07.2022 суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.
Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (Законом № 1402-VIII) гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013, а також від 04 грудня 2018 року № 11 -р/2018.
Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом № 1402-VIII, положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.
У преамбулі Закону № 1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Частиною першою статті 4 Закону № 1402-VIII встановлено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Згідно з частиною другою статті 4 Закону № 1402-VIII зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України Про судоустрій і статус суддів.
Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Пунктом 1 частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
30 вересня 2016 року набрали чинності зміни, унесені до Конституції України, згідно із Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII Про несення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (далі - Закон № 1401-VIII).
Законом №1401-VIII, серед іншого, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище, і вперше закріплено спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій.
З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є закон про судоустрій.
Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі), є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.
Пунктом 1 частини третьої та пунктом 1 частини четвертої статті 135 Закону № 1402-VIII визначено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, із застосуванням регіонального коефіцієнту 1,1, якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб.
Отже, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, напряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян урегульовано Законом № 966-XIV, відповідно до статті 1 якого прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.
У змісті наведеної норми Закону № 966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум. Судді до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, не віднесені.
Однак, статтею 7 Закону № 1082-IX установлено у 2021 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 01 січня - 2189,00 гривень, з 01 липня - 2294,00 гривні, з 01 грудня - 2393,00 гривні, а для основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема:
- працездатних осіб: з 01 січня - 2270,00 гривень, з 01 липня - 2379,00 гривень, з 01 грудня - 2481,00 гривня;
- працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 01 січня - 2102,00 гривні.
Статтею 7 Закону № 1928-IX установлено у 2022 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня - 2393 гривні, з 1 липня - 2508 гривень, з 1 грудня - 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення:
працездатних осіб: з 1 січня - 2481 гривня, з 1 липня - 2600 гривень, з 1 грудня - 2684 гривні;
працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні.
Варто зазначити, що зміни до Закону № 1402-VIII у частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у спірний період, про який йдеться у позовній заяві, а також до Закону № 966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, тож законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 01 січня календарного року для цілей визначення суддівської винагороди, немає.
Водночас Закони № 1082-IX, № 1928-IX, № 2710-IX фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону № 1402-VIII.
Однак, означені Закони не повинні містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
На такі аспекти законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у Рішеннях від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).
Суд апеляційної інстанції враховує, що згідно із позицією Верховного Суду у цій категорії спорів Законом № 1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом № 1402-VIII (постанови Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі № 360/503/21, від 02 червня 2023 року у справі № 400/4904/21, від 13 липня 2023 року у справі № 280/1233/22, від 24 липня 2023 року у справі № 280/9563/21, від 25 липня 2023 року у справі № 120/2006/22-а, від 26 липня 2023 року у справі № 240/2978/22, від 27 липня 2023 року у справі № 240/3795/22).
Таким чином, заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2021, 2022 років на іншу розрахункову величину, яка Законом № 1402-VIII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн), на підставі ст. 7 Законів № 1082-IX, № 1982-IX, № 2710-IX була неправомірною.
Такий висновок зроблено Верховним Судом у подібних правовідносинах (постанова від 20 листопада 2023 року у справі № 120/709/22-а).
З матеріалів справи вбачається та відповідачами не заперечується, що обчислення суддівської винагороди позивачці у спірному періоді проведено у відповідності до Закону №1082-IX, Закону №1928-IX та Закону №2710-IX, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 грн.
Відповідно до правил частин третьої, четвертої статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів.
Статтею 149 Закону № 1402-VІІІ визначено, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Відповідно до частини першої статті 151 Закону № 1402-VІІІ Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.
Підпунктами 2 та 7 частини першої статті 152 Закону № 1402-VІІІ встановлено, що Державна судова адміністрація України забезпечує належні умови діяльності судів, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених цим Законом; готує бюджетний запит.
Отже, виходячи з наведених норм права, головним розпорядником коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів є Державна судова адміністрація України.
Згідно ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, приймаючи до уваги те, що відповідно до Закону № 1402-VIII єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є Закон про судоустрій, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у спірному випадку належить до виплати позивачці суддівська винагорода, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2021, на 01.01.2022. У свою чергу, Державна судова адміністрація України повинна забезпечити фінансування виплати належної позивачці суддівської винагороди в 2021-2022 роках у повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про помилкове застосування судом першої інстанції норм матеріального права, яке призвело б до неправильного вирішення справи в цій частині.
Також, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими доводи скаржника щодо упередженості судді Конишевої О.В. при вирішенні цієї адміністративної справи (особисті мотиви) через те, що вона є позивачкою у справі щодо аналогічного предмету спору, враховуючи, що судові рішення у справах щодо спірних правовідносин приймаються з урахуванням ч. 5 ст. 242 КАС України.
Підсумовуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції в частині позовних вимог, пред'явлених за період з 20.07.2022 по 29.02.2024, неправильно застосовані норми права, не повно з'ясовані обставини справи, що призвело до неправильного вирішення справи, у зв'язку з чим відповідно до ст. 317 КАС України рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про залишення без розгляду позовних вимог за період з 20.07.2022 по 29.02.2024 відповідно до ст. 123 КАС України у зв'язку із пропуском позивачкою строку звернення до адміністративного суду.
Керуючись ст.ст. 123, 311, 315, 317, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Запорізького апеляційного суду задовольнити частково.
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 16 серпня 2024 року у справі №280/5531/24 скасувати в частині задоволення позовних вимог, пред'явлених за період з 20.07.2022 по 29.02.2024, ухвалити нове рішення в цій частині про залишення позовних вимог без розгляду.
В іншій частині рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 16 серпня 2024 року у справі №280/5531/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили відповідно до ст.325 КАС України, може бути оскаржена до касаційного суду у випадках та строки, встановлені ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий - суддя І.Ю. Добродняк
суддя Н.А. Бишевська
суддя Я.В. Семененко