14 травня 2025 року справа №640/6790/22
Суддя Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С., розглянувши у спрощеному позовному провадженні в місті Києві адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національної комісії зі стандартів державної мови про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди, -
ОСОБА_1 (далі - позивач звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Національної комісії зі стандартів державної мови (далі - відповідач), в якому просить суд (з урахуванням уточнення позовних вимог):
- стягнути з Національної комісії зі стандартів державної мови (01135, м. Київ, проспект Берестейський, 10; ідентифікаційний код 43510755) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; паспорт серії НОМЕР_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ): середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.03.2022 по 13.04.2022 в розмірі 21 521,72 грн; середній заробіток за час затримки видачі копії наказу про звільнення за період з 14.04.2022 по 27.04.2022 в розмірі 13 695,64 грн; моральну шкоду в розмірі 20 000 грн;
- зобов'язати Національну комісію зі стандартів державної мови (01135, м. Київ, проспект Берестейський, 10; ідентифікаційний код 43510755) змінити у трудовій книжці формулювання причин звільнення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; паспорт серії НОМЕР_1 ; НОКПП: НОМЕР_2 ), у якій вказати частину 3 статті 38 К3пП України: зі «Звільнена з посади 23.03.2022 на підставі ст. 38 КЗпП України» на «Звільнена з посади 23.03.2022 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України».
- стягнути з Національної комісії зі стандартів державної мови на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що відповідач порушив вимоги статей 116 та 117 КЗпП України, не провівши розрахунок у день звільнення 23.03.2022, як це прямо передбачено законом. Посилання в наказі №17-к на воєнний стан як підставу для відтермінування розрахунку суперечить чинному законодавству та судовій практиці (зокрема, постанови ВС: №810/451/17, №821/1083/17, №759/10613/20). Закон зобов'язує роботодавця здійснити повний розрахунок у день звільнення, незалежно від причин чи обставин, включаючи наявність коштів чи воєнний стан, і передбачає відповідальність за затримку - виплату середнього заробітку за весь час затримки (ч. 1 ст. 117 КЗпП). Позивачці було нараховано 38 152,26 грн за січень-лютий 2022 року, середньоденна зарплата становить 978,26 грн. Таким чином, за затримку з 23.03.2022 по 13.04.2022 підлягає виплаті середній заробіток у сумі 21 521,72 грн. Крім того, копія наказу про звільнення була видана із затримкою, що також є підставою для стягнення середнього заробітку за ч. 5 ст. 235 КЗпП. При цьому, відповідно до правових висновків Верховного Суду, одночасне стягнення середнього заробітку за ст. 117 та ст. 235 КЗпП не допускається (постанова ВС від 05.08.2020, №686/20491/18). Посилання на бюджетні обмеження чи воєнний стан не звільняє відповідача від обов'язку дотримуватися Конституції та законів України, в тому числі трудових гарантій (рішення КСУ №5-рп/2002, №7-рп/2004 тощо), а виплата належних сум позивачці не завдасть шкоди державі, оскільки «ніхто не порушує права, користуючись своїм» (п. 27.5 постанови ВС №10/5026/995/2012).
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.04.2022 відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
Законом України від 13.12.2022 № 2825-IX "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX, з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
На виконання положень пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 2825-ІХ, Окружним адміністративним судом міста Києва скеровано за належністю матеріали цієї справи до Київського окружного адміністративного суду.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Київського окружного адміністративного суду позовну заяву передано на розгляд судді Парненко В.С.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 03.06.2024 позовну заяву прийнято до провадженні судді Парненко В.С. та залишено без руху, у зв'язку з відсутністю доказів сплати судового збору.
Позивачем подано до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви та квитанцію про сплату судового збору.
Таким чином, недоліки позову, встановлені ухвалою суду від 03.06.2024, були усунуті.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02.07.2024 року адміністративну справу №640/6790/22 прийнято до провадження судді Парненко В.С., розгляд справи вирішено здійснювати спочатку, за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Відповідно до частини 7 статті 18 КАС України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
Суд вважає відповідача належним чином повідомленим про можливість подання відзиву у зазначені строки та належним чином повідомленим про судовий розгляд справи.
В матеріалах справи наявний відзив на позовну заяву, згідно з яким відповідач не погоджується з позовними вимогами, вважає їх безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають, оскільки підставами для подання позову ОСОБА_1 визнає обставини, спричинені нею самостійно, а також не враховує положення Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні"» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX; Указу Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні"» від 15 березня 2022 року № 2119-IX; Указу Президента України від 18 квітня 2022 року № 259/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 21 квітня 2022 року; а також Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-IX, якими встановлено, що конституційне право на працю може бути обмежене на період дії воєнного стану. Щодо позовних вимог про стягнення коштів, Комісія звертає увагу Суду на те, що неможливість проведення розрахунку при звільненні позивача, видачі їй копії наказу про звільнення та трудової книжки у день звільнення з посади керівника Апарату Комісії є наслідком саме умисної бездіяльності ОСОБА_1 у період її роботи на зазначеній посаді. Так, позивач внаслідок невиконання вказаних протокольних доручень Комісії, неналежного та не в повній мірі виконання наказу Комісії від 31 січня 2022 року №10-к «Про дистанційну роботу в Національній комісії зі стандартів державної мови» умисно допустила створення об'єктивних обставин, за яких Комісія була позбавлена можливості здійснення розрахунку при звільненні та видачі трудової книжки, копії наказу про звільнення в день її звільнення та наразі використовує такі обставини як причини для подання позову у цій справі. Крім того, діючи в умовах введеного на території України воєнного стану, Комісія вжила всі можливі та залежні від неї дії для якнайшвидшого та ефективного забезпечення трудових прав позивача.
В матеріалах справи наявна відповідь на відзив, згідно з якою позивач не погоджується з доводами відповідача та підтримує свої позовні вимоги, оскільки вона не допускала умисної бездіяльності під час виконання обов'язків, а поведінка працівників апарату є наслідком дій т.в.о. Голови Комісії Мозгунова В. В . Несвоєчасна виплата заробітної плати працівникам зумовлена бездіяльністю саме Мозгунова В. В. , яка мала місце ще до запровадження воєнного стану. Станом на 16.02.2022 лише він мав право підпису фінансових документів. З 08.02.2022 по 08.03.2022 позивач перебувала на лікарняному, а з 09.03.2022 і до моменту звільнення виконувала обов'язки дистанційно. Мозгунов В. В. , порушуючи вимоги чинного законодавства, заблокував проведення фінансових операцій у Комісії, що спричинило затримки з виплатами заробітної плати працівникам. Протокольні доручення, надані т.в.о. Голови Комісії, були або виконані, або не могли бути виконані з об'єктивних причин. Закон України № 2136-ІХ набрав чинності після звільнення позивача і не регулює відповідні правовідносини. Крім того, вимога про відшкодування моральної шкоди не є безпідставним збагаченням, оскільки передбачена чинним законодавством.
Також в матеріалах справи наявні заперечення на відповідь на відзив, де відповідач зазначає, що доводи позивача є необґрунтованими та помилковими. Зокрема, позивач не навела переконливих доказів відсутності своєї вини в порушенні трудових прав, адже саме вона як керівник Апарату відповідала за організацію його роботи, у тому числі в день звільнення, та мала забезпечити проведення розрахунку, видачу трудової книжки й копії наказу про звільнення. Вказівки на те, що дії працівників апарату є наслідком поведінки т.в.о. Голови Комісії, вважаються безпідставними, оскільки саме позивач повинна була організувати їхню роботу та реагувати на порушення (наприклад, ініціювати дисциплінарні заходи). Також відсутній звіт про результати дистанційної роботи позивача за період з 31.01.2022 по 07.02.2022. Отримання електронного підпису, на яке посилається позивач, саме по собі не забезпечує перерахування зарплати без належного оформлення платіжних документів. Заявляючи про пасивну поведінку Мозгунова В. В. , позивач намагається перекласти відповідальність та вводить суд в оману, замовчуючи власну бездіяльність. У підсумку саме Мозгунов 11 квітня 2022 року особисто подав платіжні доручення до Казначейства, і вже 13 квітня всі працівники, включаючи звільнених, отримали належні виплати. На думку відповідача, якби позивач сумлінно виконувала посадові обов'язки, підстав для подання позову не виникло б. Крім того, щодо пункту 2 протокольних доручень, 18.03.2022 позивач отримала доручення підготувати проєкт наказу про дистанційну роботу, але стверджує, що не отримала проєкту наказу від т.в.о. Голови Комісії Мозгунова В. В. та вважає це «спробою змусити її порушити Закон України "Про державну службу"». Водночас 21.03.2022 вона таки подала проєкт наказу, що потребував доопрацювання та не міг бути підписаний. Щодо пункту 4: позивач повинна була до 12:00 21.03.2022 подати документи до ДКСУ для внесення змін щодо керівника Комісії та забезпечення оформлення КЕП і печатки для т.в.о. Голови. Вона стверджує, що це порушує Закон України «Про електронні довірчі послуги». Проте доручення стосувалося лише оформлення та подання документів, а сам КЕП мав отримувати Мозгунов, що згодом і зробив. Позивач або не враховує, або ігнорує, що згідно з Регламентом ДКСУ, для формування сертифіката КЕП необхідно надати повний пакет документів (перелік наведено), включаючи супровідні листи, копії наказів, паспортів, тощо. Згідно з дорученням від 18.03.2022 саме ОСОБА_1 мала забезпечити підготовку та подання цього пакету документів. Проте, посилаючись на необхідність особистої присутності Мозгунова для ідентифікації (відповідно до ст. 22 Закону «Про електронну ідентифікацію»), вона цього не зробила. Як наслідок - неможливість провести з нею розрахунок при звільненні 22.03.2022.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Позивач, ОСОБА_1 , проходила державну службу в Національній комісії зі стандартів державної мови.
14.02.2022 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено зміни: у графі «Керівник» зазначено, що тимчасовим виконувачем обов'язків Голови Комісії є Мозгунов В.В. На дії державного реєстратора подано скаргу до Комісії Міністерства юстиції України з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації.
21.03.2022 позивачка подала заяву про звільнення з посади керівника апарату Національної комісії зі стандартів державної мови на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України у зв'язку з невиплатою заробітної плати.
22.03.2022 Комісією прийнято рішення № 91 про звільнення позивачки, а 23.03.2022 видано відповідний наказ № 17-к (у системі АСКОД також фігурує номер № 3).
25.03.2022 позивачка направила письмову вимогу на електронні адреси Комісії та т.в.о. Голови Комісії Мозгунова В.В., у якій просила:
надати копію наказу про її звільнення;
повідомити про нараховані їй при звільненні суми;
здійснити остаточний розрахунок;
надіслати копію трудової книжки.
13.04.2022 позивачка отримала розрахунок при звільненні у сумі 198 597,53 грн, до якого входило:
заробітна плата;
вихідна допомога у розмірі тримісячного середнього заробітку;
компенсація за невикористану щорічну основну відпустку (29 календарних днів) за період з 01.06.2020 по 22.03.2022;
компенсація за невикористану додаткову відпустку за стаж державної служби понад 5 років (45 календарних днів).
Позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача та просить суд стягнути з Національної комісії зі стандартів державної мови на користь ОСОБА_1 : середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.03.2022 по 13.04.2022 в розмірі 21 521,72 грн; середній заробіток за час затримки видачі копії наказу про звільнення за період з 14.04.2022 по 27.04.2022 в розмірі 13 695,64 грн; моральну шкоду в розмірі 20 000 грн; а також зобов?язати Національну комісію зі стандартів державної мови змінити у трудовій книжці формулювання причин звільнення ОСОБА_1 , у якій вказати частину 3 статті 38 К3пП України: зі «Звільнена з посади 23.03.2022 на підставі ст. 38 КЗпП України» на «Звільнена з посади 23.03.2022 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно ст. 43 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» передбачено, що опрацювання та утвердження стандартів української мови як державної здійснює Національна комісія зі стандартів державної мови (далі - Комісія).
Завданням Комісії є збереження та розвиток державної мови через встановлення стандартів державної мови і методів перевіряння рівня володіння державною мовою, необхідного для набуття громадянства чи зайняття визначених законами посад.
Комісія є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через міністра, який очолює центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки (далі - міністр).
Комісія є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, самостійний баланс та рахунки в органах Державної казначейської служби України, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності та перебуває в його оперативному управлінні.
Повноваження Комісії визначаються цим Законом та іншими законами України.
Відповідно до Положення про Національну комісію зі стандартів державної мови, Національна комісія зі стандартів державної мови (далі - Комісія) є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, діяльність якого спрямовує та координує Кабінет Міністрів України через Міністра освіти і науки (далі - Міністр).
Комісія у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", іншими законами, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
Завданням Комісії є збереження та розвиток державної мови через встановлення стандартів державної мови і методів перевіряння рівня володіння державною мовою, необхідного для набуття громадянства України чи зайняття визначених законами посад.
Згідно з п. 11 Положення, організаційне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Комісії здійснює її апарат.
Положення про апарат Комісії та його структуру, а також положення про самостійні структурні підрозділи апарату затверджує Комісія.
Граничну чисельність працівників апарату Комісії затверджує Кабінет Міністрів України за поданням Голови Комісії.
Керівника апарату та його заступників призначає на посаду та звільняє з посади Комісія.
Штатний розпис та кошторис апарату Комісії затверджує Комісія за погодженням з Мінфіном.
Пунктом 1 Положення про Апарат Національної комісії зі стандартів державної мови, затвердженого рішенням Комісії від 30 липня 2020 року № 17 (зі змінами) (далі - Положення про Апарат Комісії), встановлено, що Апарат Комісії є організаційно об'єднаною сукупністю структурних підрозділів і посад, яка забезпечує здійснення Комісією повноважень, визначених Законом України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» та іншими актами законодавства (копія Положення є додатком 3 до заяви про залишення позовної заяви без розгляду).
Відповідно до пункту 3 Положення про Апарат Комісії, основними завданнями Апарату є правове, організаційне, документальне, інформаційне, кадрове, фінансово-господарське, соціально-побутове, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Комісії.
Пунктом 4 Положення про Апарат Комісії визначено, що Апарат відповідно до покладених на нього завдань, зокрема:
веде облік персоналу, здійснює аналітичну та організаційну роботу з управління персоналом, кадрового менеджменту, організовує заходи щодо добору персоналу, підвищення рівня його професійної компетентності, забезпечує координацію та організаційно-методичне спрямування роботи з персоналом у структурних підрозділах Комісії (пп. 4.4);
веде документообіг (пп. 4.5);
здійснює контроль за виконанням документів Комісії, їх зберіганням тощо (пп. 4.6).
Відповідно до пункту 9 Положення про Апарат Комісії, Апаратом керує керівник Апарату, якого призначає та звільняє Комісія за своїм рішенням.
Згідно з пунктом 10 Положення про Апарат Комісії, керівник Апарату Комісії:
забезпечує діяльність Апарату відповідно до Положення про Комісію, Регламенту Комісії та Положення про Апарат Комісії (пп. 10.1);
організовує роботу Апарату, здійснює загальне керівництво структурними підрозділами Апарату (пп. 10.2);
організовує та контролює виконання працівниками Апарату доручень Голови та членів Комісії на підставі рішень Комісії (пп. 10.12);
контролює дотримання виконавської дисципліни працівниками Апарату (пп. 10.14);
відповідає за стан документообігу, обліку та звітності в Апараті (пп. 10.16);
здійснює контроль за створенням належних матеріально-технічних умов для роботи Голови Комісії, заступника Голови Комісії, членів Комісії та працівників Апарату (пп. 10.23).
Відповідно до пункту 9 частини першої статті 36 КЗпП підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені іншими законами.
Згідно статті 38 КЗпП працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
За змістом статті 38 КЗпП розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.
При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.
До таких висновків дійшов Верховний Суд, зокрема, у постановах від 22.04.2020 у справі №199/8766/18, від 09.11.2021 у справі №712/513/20, від 13.04.2022 у справі №344/1017/20, від 16.06.2022 у справі №211/5625/19, 22.04.2020 у справі №199/8766/18, від 13.03.2019 у справі №754/1936/16, від 26.10.2022 у справі №947/6744/21, від 22.07.2020 у справі №554/9493/17, від 14.12.2023 у справі № 620/4969/22.
Положеннями статті 44 КЗпП встановлено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Частиною третьою статті 235 КЗпП передбачено, що у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
Отже, у працівника наявне право на розірвання трудового договору за власним бажанням у випадку невиконання роботодавцем законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору. В такому випадку працівник має право на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше тримісячного середнього заробітку.
Суд зауважує, що Верховним Судом неодноразово висловлювалась правова позиція щодо застосування частини третьої статті 38 КЗпП у подібних правовідносинах, зокрема, щодо можливості звільнення працівника з підстав, відмінних від зазначених ним у заяві про звільнення, поданій відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП, якщо роботодавець не визнає зазначені у заяві порушення законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору.
У постановах Верховного Суду від 26.11.2020 №821/1685/16 та від 12.02.2020 у справі №813/2869/17 зазначено, що звільнення особи, яка є державним службовцем, з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України узгоджуються з положеннями частини третьої статті 5 Закону №889-VIII, відповідно до яких дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом № 889-VIII.
Верховний Суд у вказаних постановах дійшов висновку, що за змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. Строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються, або працедавцем не визнаються, останній не має права самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.10.2023 у справі № 640/7737/21.
Відповідно до частин першої та третьої статті 94 КЗпП заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з частинами першою та другою статті 115 КЗпП заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.
Частиною третьою статті 15 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 № 108/95-ВР (далі по тексту також -Закон №108/95-ВР) визначено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці.
В силу вимог статті 24 Закону №108/95-ВР заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
У разі, коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.
Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.
Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам.
За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через банки / небанківських надавачів платіжних послуг, які отримали право на відкриття і ведення обслуговування рахунків відповідно до Закону України «Про платіжні послуги», поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов'язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця.
Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.
З наведених правових норм слідує про імперативно закріплений обов'язок виплати заробітної плати роботодавцем працівнику не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Відповідач у відзиві на позовну заяву визнав факт затримки оплати праці, однак вважає, що відповідно до статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» Комісія, як роботодавець позивача, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, оскільки це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій та інших причин, зумовлених воєнним станом на території України.
Особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» визначає Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 № 2136-IX (далі по тексту також Закон №2136), який набрав чинності 24.03.2022.
Положеннями статті 10 Закону №2136 визначено, що заробітна плата виплачується працівнику на умовах, визначених трудовим договором.
Роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати.
Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.
Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов'язку виплати заробітної плати.
У разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойових дій, строк виплати заробітної плати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства.
Відповідно до пунктів 1, 3 «Прикінцевих положень» Закону №2136, цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.
Цей Закон діє у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», та втрачає чинність з дня припинення або скасування воєнного стану, крім: другого речення абзацу другого частини першої та третього речення абзацу третього частини першої статті 12 цього Закону, які втрачають чинність з моменту використання днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану; частини четвертої статті 13 та статті 15 цього Закону, які втрачають чинність з моменту завершення відшкодування працівникам та роботодавцям грошових сум, втрачених внаслідок збройної агресії проти України.
Суд зазначає, що Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.
Виходячи з положень пункту 3 «Прикінцевих положень» Закону №2136 у сукупності з Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Закон №2136 діє у період дії воєнного стану, тобто з 24.02.2022.
Водночас, відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп і від 05.04.2001 № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09.02.1999 №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05.04.2001 № 3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017 № 2-р/2017).
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 №8-рп/2005).
Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі «Kopecky проти Словаччини» від 28 вересня 2004 року, заява № 44912/98).
Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.
Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.
Водночас, зміст положень статті 10 Закону №2136 щодо умов оплати праці свідчить про те, що такі зміни вплинули на умови оплати праці та відповідальності роботодавця у разі порушення вимог трудового законодавства.
З огляду на викладене суд дійшов висновку, що вказані зміни у правовому регулюванні спірних правовідносин змінили обсяг прав позивача та відповідальності його роботодавця, які були врегульовані положеннями КЗпП, наслідком чого є відсутність підстав вважати про ретроактивну дію Закону №2136.
Таким чином, Закон №2136 є застосовним з дати набрання ним чинності з 24.03.2022.
Відповідач, посилаючись на положення частини третьої статті 10 Закону №2136, вважає, що Комісія як роботодавець позивача, не несе відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці позивачеві, оскільки порушення сталося внаслідок ведення бойових дій та групової відмови окремих державних службовців Комісії, зокрема і позивача, виконувати службові обов'язки, а Комісією, в свою чергу, вжито всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати.
Судом встановлено, що Державною казначейською службою України 27.02.2022 на офіційній сторінці у фейсбук за посиланням https://www.facebook.com/StateTreasuryUA/?locale=ru_RU повідомлено, що Казначейство продовжує працювати в умовах воєнного стану, що, на переконання суду, свідчить про відсутність перешкод для звернення до органів ДКСУ за отриманням спеціального кваліфікованого електронного підпису та кваліфікованої електронної печатки т.в.о. Голови Комісії.
Виходячи з наданих відповідачем пояснень у сукупності з долученими до матеріалів справи доказами у суду наявні підстави вважати, що заробітна плата працівникам Комісії не виплачувалась внаслідок відсутності у керівника Комісії - т.в.о. Голови Комісії, спеціального кваліфікованого електронного підпису й кваліфікованої електронної печатки.
При цьому, суд враховує надані самим відповідачем пояснення про те, що припинення повноважень Голови Комісії та звільнення її з посади Голови Комісії відбулося 09.02.2022, у той час як доручення щодо оформлення кваліфікованого електронного підпису для т.в.о. Голови Комісії було надано лише 15.02.2022, тобто майже через тиждень, однак і при цьому не було здійснено контролю над його невідкладним виконанням, що, врешті-решт, призвело до того, що такий електронний підпис був отриманий за зверненням т.в.о. Голови Комісії від 28 березня 2022 року.
Відповідач не надав суду обґрунтованих пояснень щодо причин невжиття ним невідкладних дій, направлених на забезпечення вирішення такого важливого питання як виплата працівникам Комісії заробітної плати у встановлені строки, наприклад, особистого звернення керівника Комісії для отримання кваліфікованого електронного підпису, тим більше враховуючи, що такий електронний підпис врешті-решт був отриманим саме таким способом.
У постановах Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №813/2869/17, від 26.11.2020 №821/1685/16 зазначено, що істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства, факт усунення таких порушень та відсутність негативних наслідків для працівника від таких порушень не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні його за частиною третьою статті 38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені. Отже, для звільнення працівника за частиною третьою статті 38 КЗпП України достатньо самого факту невиконання роботодавцем законодавства про працю.
Водночас, суд наголошує на тому, що відповідачем не обґрунтовано зазначену відповідачем підставу звільнення (пункт 9 частини першої статті 36 КЗпП - підстави, передбачені іншими законами), зокрема, не вказано, на які саме підстави, передбачені іншими законами, він посилається.
Суд наголошує на тому, що при незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.
Таким чином суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в частині зобов'язання відповідача змінити у трудовій книжці формулювання причин звільнення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; паспорт серії НОМЕР_1 ; НОКПП: НОМЕР_2 ), у якій вказати частину 3 статті 38 К3пП України: зі «Звільнена з посади 23.03.2022 на підставі ст. 38 КЗпП України» на «Звільнена з посади 23.03.2022 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України».
Так, суд вважає за необхідне зазначити, що дії суб'єкта владних повноважень - активна поведінка, яка може мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб, у той час коли протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Відтак, за наявності рішення суб'єкта владних повноважень, яке визнане судом протиправним, суд зазначає, що оскаржувані дії поглинаються скасуванням прийнятого рішення, оскільки суб'єктом владних повноважень проявлено активну поведінку - прийнято рішення, у даному випадку: наказ про звільнення позивача, який підлягає визнанню протиправним та скасуванню в частині зазначення підстави звільнення.
У зв'язку з цим окреме визнання протиправними дій відповідача не призводить до поновлення порушеного права та не є ефективним способом захисту, враховуючи, що кінцевий результат таких дій суб'єкта владних повноважень скасовується у судовому порядку (в оскаржуваній частині).
Щодо позовних вимог про визнання незаконними дій відповідача щодо несвоєчасного проведення остаточного розрахунку з позивачем при звільненні та зобов'язання нарахувати та здійснити виплату позивачу середнього заробітку за весь час затримки належних йому сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, по день фактичного розрахунку, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 47 КЗпП власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
За приписами статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 88952400) підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
У пунктах 59-60 постанови Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 640/9375/20 зазначено, що «…задовольняючи позовні вимоги про стягнення/нарахування цієї допомоги, одночасно є підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення/нарахування вихідної допомоги. Зважаючи на (численну і послідовну) правозастосовну практику Верховного Суду у подібних правовідносинах (про яку написано вище), зокрема щодо можливості стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП одночасно із вихідною допомогою, колегія суддів погоджується з доводами позивача про помилковість висновків суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову (щодо стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП)».
Аналогічні висновки щодо необхідності стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку одночасно із стягненням вихідної допомоги Верховний Суд неодноразово викладав у постановах, зокрема від 20.02.2023 у справі № 240/9022/20, від 08.06.2023 № 580/1267/21 від 13.09.2023 у справі № 640/115/21.
Відповідно до частин п'ятої та шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Отже, правовий висновок Верховного Суду та його Великої Палати, викладений у вищевказаних постановах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, у тому числі для відповідача, а також підлягає обов'язковому врахуванню судом при вирішенні цієї справи.
Пленум Верховного Суду України у пункті 21 постанови від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» зазначив, що при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8лютого 1995 р. №100. Цей нормативний акт не застосовується лише тоді, коли середня заробітна плата визначається для відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, та призначення пенсії.
Відповідно до пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів(годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством,- на число календарних днів за цей період.
Водночас, суд зауважує, що відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»; далі - Закон №2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Наведена редакція статті 117 КЗпП України набрала законної сили з 19 липня 2022 року.
Отже, відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Таким чином, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом №2352-ІХ (19 липня 2022 року) і після цього.
Період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців.
Проте, період починаючи з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями, тобто до 19 січня 2023 року.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23.
Натомість суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСРП 87952206) зазначила, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі по тексту також - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на таке.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Таким чином суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення з Національної комісії зі стандартів державної мови (01135, м. Київ, проспект Берестейський, 10; ідентифікаційний код 43510755) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; паспорт серії НОМЕР_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ): середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.03.2022 по 13.04.2022 в розмірі 21 521,72 грн; середній заробіток за час затримки видачі копії наказу про звільнення за період з 14.04.2022 по 27.04.2022 в розмірі 13 695,64 грн.
Стосовно моральної шкоди слід зазначити наступне.
Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди від 31.03.1995 №4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
За приписами пункту 5 вищезазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України визначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
З викладеного випливає, що сам факт визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв'язок з протиправними діями відповідача.
Тобто моральна шкода, як і будь-яка інша позовна вимога, є предметом доказування, а тому обов'язок доказування моральної шкоди покладається саме на ту сторону, яка просить про її стягнення.
Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 16.07.2020 у справі №822/3180/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 90425178) та від 04.03.2020 у справі №815/2215/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 88027776).
При цьому Верховний Суд у постанові від 04.03.2020 у справі № 815/2215/15 зазначив, що доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
На переконання суду не є достатнім лише тверджень позивача про завдання йому моральної шкоди для задоволення відповідної вимоги. Позивач обов'язково має надати суду докази наявності заподіяної йому відповідачем моральної шкоди, а також обґрунтувати її розмір, оскільки у протилежному випадку існує загроза заявлення позивачем безпідставних та необґрунтованих вимог про стягнення моральної шкоди лише з посиланням на винесення відповідачем протиправного рішення та вчинення протиправних дій, та без надання доказів завдання такими рішенням та діями втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань.
Наведене, у свою чергу, суперечитиме положенням частини першої статті 77 КАС України, якою визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому суд зауважує, що згідно з частиною другою цієї ж статті на відповідача лише покладено обов'язок по доведенню правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, а тому саме позивач має довести суду факт заподіяння йому моральної шкоди поведінкою відповідача.
Суд також звертає увагу позивача на положення частини першої статті 9 КАС України, якою визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Засади змагальності покладають на позивача обов'язок довести суду правомірність вимог, викладених у позовній заяві, зокрема, у даному випадку, щодо заподіяння моральної шкоди.
Зважаючи на те, що позивачем не надано доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров'ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, підстави для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди - відсутні.
Враховуючи вищезазначене суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Суд зазначає, що відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За приписами статті 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із положеннями статті 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому, в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За наведених обставин у сукупності, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Решта доводів учасників справи висновків суду по суті справи не змінюють.
Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, cуд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Національної комісії зі стандартів державної мови про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди, - задовольнити частково.
Стягнути з Національної комісії зі стандартів державної мови (01135, м. Київ, проспект Берестейський, 10; ідентифікаційний код 43510755) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; паспорт серії НОМЕР_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ): середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.03.2022 по 13.04.2022 в розмірі 21 521,72 грн; середній заробіток за час затримки видачі копії наказу про звільнення за період з 14.04.2022 по 27.04.2022 в розмірі 13 695,64 грн; моральну шкоду в розмірі 20 000 грн.
Зобов'язати Національну комісію зі стандартів державної мови (01135, м. Київ, проспект Берестейський, 10; ідентифікаційний код 43510755) змінити у трудовій книжці формулювання причин звільнення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; паспорт серії НОМЕР_1 ; НОКПП: НОМЕР_2 ), у якій вказати частину 3 статті 38 К3пП України: зі «Звільнена з посади 23.03.2022 на підставі ст. 38 КЗпП України» на «Звільнена з посади 23.03.2022 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України».
В іншій частині вимог позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Парненко В.С.