14 травня 2025 року ЛуцькСправа № 640/12023/21
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Мачульського В.В.,
розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулась до суду із позовом до Апарату Верховної Ради України (далі - Апарат ВРУ, відповідач) про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 13.12.2012 по 27.11.2014; стягнути на користь позивача грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки в сумі 12 312,83 грн та зобов'язати виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки з 27.11.2014 по день фактичного розрахунку.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач в період з 13.12.2012 по 27.11.2014 працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України 7 скликання ОСОБА_2 . За вказаний період роботи нею не використано 29 календарних днів щорічної основної відпустки та 15 календарних днів щорічної додаткової відпустки, всього 44 днів.
16.03.2021 позивач звернулась з заявою до відповідача про виплату належної їй суми компенсації за невикористану частину щорічної відпустки, однак листом від 12.04.2021 №15/26-2021/124115 відповідач відмовив у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку, оскільки народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку.
Позивач вважає, що видатки з виплати грошової компенсації має нести саме Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень ВРУ. При цьому, відсутність бюджетного асигнування не звільняє відповідача від виплати гарантованої законом компенсації при звільненні.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.05.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в даній адміністративній справі, вирішено, що справа підлягає розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
У відзиві на позовну заяву від 02.07.2021 №30/6-2021/217902 відповідач позов не визнав та просить суд відмовити у його задоволенні, посилаючись на те, шо Апарат ВРУ ніколи не був роботодавцем для позивача та є неналежним відповідачем по справі. Трудовий договір між позивачем та відповідачем не укладався. Позивач перебувала в трудових відносинах з народним депутатом, який самостійно здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, та не зверталась до нього з заявами з приводу використання всіх днів відпустки, чи отримання компенсації за невикористанні дні відпусток в межах фонду встановленому народному депутату України. Зазначає, що Апарат ВРУ не порушував права позивача, а отже відсутня його вина.
Вважає, що позивачем пропущено строк звернення до суду з позовною заявою, а вимога, щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні передчасними.
26.11.2021 до Окружного адміністративного суду міста Києва від Апарату ВРУ надійшло клопотання про приєднання до справи письмових матеріалів.
09.12.2022 до Окружного адміністративного суду міста Києва від Апарату ВРУ надійшло клопотання про залишення позову без розгляду
Законом України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 №2825-IX (далі - Закон №2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
На підставі пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2825-IX (в редакції Закону №3863-ІХ) та Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженому наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 №399, проведено автоматизований розподіл адміністративних справ, які не розглянуті окружним адміністративним судом міста Києва, між окружними адміністративними судами України; за його результатами справа №640/12023/21 передана на розгляд та вирішення Волинському окружному адміністративному суду.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Волинського окружного адміністративного суду від 27.02.2025 цю справу передано для розгляду судді Мачульському В.В.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 06.03.2025 дану справу прийнято до провадження, судовий розгляд справи ухвалено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
10.03.2025 до суду від представника позивача надійшли додаткові пояснення, в яких він зазначає, що позивачем не пропущено строк звернення до суду. Крім того зазначає, що суди повинні враховувати практику Верховного Суду, та одночасного вирішення питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вимоги, щодо якого є похідними від вимог про стягнення невиплаченої працівнику заробітної плати при звільненні.
В поданому до суду додаткових поясненнях від 13.05.2025 відповідач просить суд відмовити повністю в задоволенні позовних вимог.
13.03.2025 від відповідача надійшли клопотання про залишення позовної заяви без руху, про залучення у справі співвідповідача.
Ухвалами Волинського окружного адміністративного суду від 12.05.2025 в задоволенні вищевказаних клопотань відмовлено.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 12.05.2025 в задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду відмовлено.
Інших заяв по суті справи чи клопотань про розгляд справи в судовому засіданні від учасників справи до суду не надходило.
Суд, перевіривши доводи позивача та відповідача у заявах по суті справи, дослідивши письмові докази на предмет належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємозв'язку доказів у їхній сукупності, встановив такі обставини.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 працювала помічником-консультантом народного депутата України VІІ скликання ОСОБА_2 з 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року.
З матеріалів справи вбачається, що на підставі заяви ОСОБА_1 від 12.12.2012, та подання народного депутата України ОСОБА_2 від 12.12.2021, Керівником Апарату ВРУ видано Розпорядження №58/6 від 21 грудня 2012 року про зарахування ОСОБА_1 з 13 грудня 2012 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень, з поширенням дії Закону України "Про державну службу", із збереженням раніше присвоєного п'ятого рангу державного службовця встановлено заробітну плату в сумі 10000 грн на місяць.
Відповідно до довідки Управління кадрів апарату ВРУ від 07.04.2021 №20-17/330 позивачем за період роботи з 13.12.2012 по 27.11.2014 не використано 29 календарних днів щорічної основної відпустки та 15 календарних днів додаткової відпустки згідно із статтею 35 Закону України «Про державну службу».
16.03.2021 позивач звернулась з заявою до відповідача про виплату їй належної суми компенсації за невикористану частину основної щорічної та додаткової відпустки загальною кількістю 44 дні.
Листом від 12.04.2021 №15/26-2021/124115 управління справами Апарату ВРУ повідомило позивача, що на момент звільнення економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України сього скликання ОСОБА_2 було недостатньо для здійснення компенсації за невикористану основну щорічну та додаткову відпустку. Здійснити нарахування та виплату компенсації за невикористану відпустку не вбачається можливим.
Не погоджуючись із вказаною бездіяльністю, з метою захисту свої прав та законних інтересів, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
При вирішенні спору суд застосовує такі нормативно-правові акти.
Згідно із частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» №2790-ХІІ від 17.11.1992 (далі - Закон України №2790-ХІІ) народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Згідно із частиною 3 статті 34 Закону України №2790-ХІІ помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
На чотирьох помічників-консультантів народного депутата поширюється дія Закону України «Про державну службу», їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії, вони прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України або до виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, але не є державними службовцями, також можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Відповідно до частини 4 статті 34 Закону України №2790-ХІІ народний депутат має право у межах загального фонду, виділеного йому для оплати праці помічників-консультантів та не використаного ним для цієї мети, сплачувати визначені договорами чи угодами роботи, послуги, пов'язані із здійсненням депутатських повноважень.
Правовий статус помічника-консультанта народного депутата України визначається Положенням про помічника-консультанта народного депутата, затвердженого постановою ВР України від 13.10.1995 №379/95-ВР (далі - Положення №379/95-ВР).
Відповідно до пунктів 3 та 4 статті 1.1 Положення №379/95-ВР помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. Помічники-консультанти народного депутата України перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата України прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - до секретаріатів міських рад.
Згідно із статтею 3.1 Положення №379/95-ВР персональний відбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
Відповідно до частини 1 та 2 статті 4.1 Положення №379/95-ВР розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України. У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
З аналізу вищевказаних норм вбачається, що всі виплати що виникають з трудових правовідносин, в тому числі грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної та додаткової відпустки здійснюються Апаратом Верховної Ради України з загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України, розмір якого щорічно встановлюється Верховною Радою України.
Частиною першою та третьою статті 4.4 Положення №379/95-ВР передбачено, що помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше. За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України «Про відпустки».
Згідно із частиною четвертою статті 4.7 Положення №379/95-ВР витрати Верховної Ради України, виконавчих органів, органів місцевого самоврядування, пов'язані з діяльністю помічника-консультанта народного депутата України, у тому числі щодо оплати додаткової відпустки, входять до переліку витрат для забезпечення діяльності народного депутата України.
Судом встановлено, що при звільненні позивача їй не було виплачено компенсацію за невикористану відпустку, а саме: за період роботи з 13.12.2012 року по 27.11.2014 - 29 календарних днів щорічної відпустки та 15 днів додаткової відпустки, загалом 44 календарних днів.
Суд вважає, що до правовідносин у сфері проходження патронатної служби і, які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України підлягають застосуванню відповідні норми КЗпП України та Закону України «Про відпустки».
Державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи визначені Законом України від 15.11.1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі також -Закон № 504/96-ВР).
Відповідно до частини 3 статті 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
Згідно зі статтею 3 Закону України «Про відпустки» за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку, чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки
Згідно із частиною 1 статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.
В силу частини четвертої статті 24 Закону України «Про відпустки» за бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
Положення частин першої та четвертої статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 КЗпП України в редакціях, чинних до листопада 2015 року.
Аналіз наведених вище норм Закону України «Про відпустки» та КЗпП України дає підстави суду для висновку про те, що виплата роботодавцем грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку при звільненні з роботи не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці та є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні.
Отже, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.
Окрім того, суд зазначає, що згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 10 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 року № 769, Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Як вже зазначалось судом, позивача призначено на посаду та звільнено із посади помічника-консультанта народного депутата України відповідними розпорядженнями Апарату Верховної Ради України ,а отже суд дійшов висновку, що позивач перебувала у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, а не із відповідним народним депутатом України Верховної Ради України.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 16.01.2019 року у справі №757/45463/16-ц, від 20.02.2019 року у справі №757/57336/16-ц, від 27.03.2019 року у справі №757/9144/16-ц, у той період, коли подібні правовідносини відносилися до підсудності цивільних судів, та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21.03.2023 року у справі №640/11699/21.
Отже, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Суд не приймає до уваги доводи відповідача щодо відсутності у Апарату ВРУ обов'язку виплати компенсації, оскільки, всі виплати здійснюються особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників консультантів, оскільки такі твердження не відповідають вимогам Закону №2790-ХІІ.
Положеннями статті 34 Закону України №2790-ХІІ встановлено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.
Чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
Вказаний правовий висновок викладено в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 14.06.2016 року у справі № 826/23419/15, та є сталим.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 13.12.2012 по 27.11.2014.
З матеріалів справи вбачається, що позивача розпорядженням керівника Апарату ВРУ №2953 від 10.03.2015 звільнено з посади помічника-консультанта за власним бажанням (стаття 38 КЗпП України). Пунктом 2 зазначено Відділу бухгалтерського обліку, фінансів, планування та контролю Управління справами Апарату ВРУ провести виплату компенсації за 1 день невикористаної основної відпустки у межах фонду встановленого народному депутату ОСОБА_3 для оплати праці помічників-консультантів відповідно до статті 34 Закону України №2790-ХІІ.
Компенсація за всі не використані працівником дні щорічної відпустки є державною гарантією, а спір про стягнення цієї компенсації та середнього заробітку за час затримки розрахунку у зв'язку із її несвоєчасною виплатою на підставі статті 117 КЗпП України є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.
Грошова компенсація за невикористані дні відпустки є одноразовою виплатою, яка включається до додаткового фонду заробітної плати, є виплатою за невідпрацьований час, і має компенсаційний характер, пов'язаний, як правило, із фактом звільнення працівника.
Конституційний Суд України у Рішенні від 15.10.2013 року № 8-рп/2013 (справа №1-13/2013) указав, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, аналізуючи положення статей 116, 117 КЗпП України, зазначила таке.
Статтею 116 КЗпП України визначено, що на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань (постанова Верховного Суду від 16.06.2020 року у справі № 206/4411/16-а).
З огляду на положення статей 116, 117 КЗпП України суд дійшов висновку, що позивачу в день її звільнення підлягала компенсація за невикористану відпустку, яка не виплачена з вини роботодавця (у зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів), що є порушенням законодавства про оплату праці та створює підставу для відповідальності останнього за статтею 117 КЗпП України.
При цьому, в частині заявленої до стягнення суми компенсації суд зазначає наступне.
Порядок обчислення щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або виплати їм компенсації за невикористані відпустки регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100).
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Згідно з пунктом 7 Порядку №100, нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.
З матеріалів справи вбачається, що кількість календарних днів невикористаної відпустки позивача за період роботи з 13.12.2012 по 27.11.2014 - 44 календарних днів.
Згідно з довідкою Управління справами Апарату ВРУ по зарплаті від 19.02.2021 року №9-1-15/196, заробітна плата позивача за період з листопада 2013 року по жовтень 2014 року складає 99 062,38 грн.
Таким чином, розмір компенсації за невикористані відпустки, що підлягає стягненню з відповідача становить - 12 312,83 грн (99062,38 грн/354 днів х 44 календарних днів невикористаної відпустки).
Отже, суд дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 13.12.2012 року по 27.11.2014 року в сумі 12 312,83 грн підлягає до задоволення.
Щодо зобов'язання Апарат ВРУ виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, то суд зазначає наступне.
Верховним Судом у справі № 140/2006/19 від 30.04.2020 року зроблено висновок, що статтею 117 КЗпП України покладено обов'язок на орган, який виносить рішення по суті спору щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки.
Так, встановивши порушення законодавства про оплату праці (як-то невиплата працівнику при звільненні компенсації за невикористану відпустку), що створює підставу для відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України, суд повинен визначити розмір як суми, яка включається за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, до належної працівнику заробітної плати, що складається із усіх виплат згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, так і суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Згідно із абзацом 3 пункту 2 розділу II Порядку №100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до пункту 2 розділу II Порядку №100 при визначенні суми середнього заробітку за час затримки розрахунку врахуванню підлягають виплати за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю звільнення
Судом встановлено, що позивача звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 з 27.11.2014, а отже врахуванню підлягають виплати за останні два календарні місяці роботи, а саме: вересень-жовтень 2014 року.
Згідно з довідкою Управління справами Апарату ВРУ про доходи від 22.06.2021 року №9-1-15/860, заробітна плата позивача у жовтні 2014 року становила 6 403,00 грн; у листопаді 2014 року 6 082,85 грн. Протягом цих двох місяців було 45 робочих днів. Отже, середньоденний заробіток позивача становить (6 403,00 грн + 6 082,85 грн = 12 485, 85 грн): 45 = 277,46 грн.
За період з 27.11.2014 року по 14.05.2025 року (день ухвалення рішення судом) було 2 646 робочих днів, а тому, середній заробіток за час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки у належному розмірі, складає 734 159,16 грн.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 761/9584/15-ц від 26.06.2019 дійшла висновку, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Ці критерії можуть визначатися судом під час розгляду конкретної справи з урахуванням установлених у ній обставин. Суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Так, сума компенсації позивачу за невикористані дні щорічної та додаткової відпустки, яка розрахована судом становить 12 312,83 грн., що є більш ніж в 50 разів меншою ніж визначена судом сума середнього заробітку за час затримки її виплати при звільненні позивача 734 159,16 грн.
Таким чином, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, запереченнями відповідача, суд вважає справедливим і пропорційним визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 20 000,00 грн.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою останніх.
З огляду на вищевказане, суд приходить до висновку про наявність підстав для зобов'язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки з 27.11.2014 по день фактичного розрахунку в сумі 20 000,00 грн.
Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів правомірності своєї бездіяльності
щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 13.12.2012 по 27.11.2014, тому суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі.
Відповідно до вимог статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.
Оскільки матеріали справи не містять доказів понесення позивачем судових витрат, останні розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 243-246, 255, 262, 295 КАС України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Апарату Верховної Ради України (01008, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок, ЄДРПОУ 20064120) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 13.12.2012 по 27.11.2014.
Стягнути з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 13.12.2012 року по 27.11.2014 в сумі 12 312,83 грн (дванадцять тисяч триста дванадцять гривень вісімдесят три копійки).
Зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки з 27.11.2014 по день фактичного розрахунку в загальній сумі 20 000,00 грн (двадцять тисяч гривень нуль копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Суддя В.В. Мачульський