14 травня 2025 року
м. Київ
справа № 569/1491/24
провадження № 61-5394 ск 25
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Пророка В. В., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 13 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення від права на спадкування,
1. У квітні 2025 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 13 березня 2025 року, у якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
2. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявники посилаються на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), вказуючи на те, що суд апеляційної інстанцій в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 523/3522/16-ц (провадження № 61-21211 св 18).
3. Перевіривши доводи касаційної скарги та оскаржуване судове рішення, Верховний Суд дійшов висновку про повернення касаційних скарг з огляду на таке.
4. Законом України № 460-IX від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» за поданням Президента України Зеленського В. О. були суттєво обмежені повноваження Верховного Суду щодо відкриття касаційного провадження. Закон набрав чинності 08 лютого 2020 року.
5. Так, якщо до зазначених змін частина друга статті 389 ЦПК України передбачала, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, то зазначеним законом частина друга статті 389 ЦПК України викладена в новій редакції.
6. Починаючи з 08 лютого 2020 року учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, які не підлягають касаційному оскарженню, з підстави неправильного застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
6.1.якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
6.2.якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
6.3.якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
6.4.якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
7. Пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України вимагає, щоб у касаційній скарзі повинно, зокрема, бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
8. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
9. Тобто у касаційній скарзі повинно бути зазначено конкретний (конкретні) пункт (пункти) частини другої статті 389 ЦПК України, на підставі якого (яких) подається касаційна скарга та обґрунтовано (мотивовано) наявність цієї підстави (підстав).
10. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України судоустрій та судочинство визначаються виключно законами України.
11. Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України визначає, що основними засадами судочинства, зокрема, є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках.
12. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово підкреслював, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - ЄКПЛ) суд має бути «встановлений законом», що відбиває принцип верховенства права, який є невід'ємною складовою системи захисту, встановленої ЄКПЛ та Протоколами до неї.
13. Передусім зазначена вимога має тлумачитися буквально з точки зору наявності правової основи існування суду, адже метою її закріплення у пункті 1 статті 6 ЄКПЛ є необхідність забезпечення того, щоб організація судової системи у демократичному суспільстві регулювалася саме законом, ухваленим парламентом, особливо в державах, де право є кодифікованим. «Закон» у розумінні пункту 1 статті ЄКПЛ включає передусім законодавство, прийняте для встановлення та визначення компетенції судових органів.
14. Фраза «встановлений законом» охоплює не лише правову основу існування «суду», однак і дотримання судом правил, якими він має керуватися. Компетенційна складова «суду, встановленого законом» відбиває, зокрема використання судом при розгляді та вирішенні справ виключно повноважень, передбачених процесуальним законодавством.
15. Тож відповідно до усталеної практики ЄСПЛ вихід суду за межі повноважень, встановлених законом, порушує компетенційну складову поняття «суд, встановлений законом», гарантованого у пункті 1 статті 6 ЄКПЛ.
16. Отже виключно законом України, ухваленим Верховною Радою України, можуть визначатися випадки та підстави касаційного провадження; у Верховного Суду відсутні підстави відступавати від приписів закону, крім окремих виключних випадків, коли пряме виконання приписів закону в обставинах конкретної справи не поставить під загрозу порушення саму суть права заявника на доступ до суду, яке гарантується пунктом 1 статті 6 ЄКПЛ.
17. Крім цього, частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими з чого вбачається, що коректне визначення підстав касаційного оскарження має суттєве значення.
18. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 визначаючи критерій подібності правовідносин вказала на те, що спільність, подібність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, тобто взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Тому для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вживається термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України; пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України) та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України (пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України; пункту 5 частини першої статті 339 КАС України), таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
19. Оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників є основним, а два інші - додатковими, на що вказує, зокрема, частина дев'ята статті 10 ЦПК України щодо можливості застосування аналогії закону, якщо правовідносини подібні саме за змістом.
20. Подібність спірних правовідносин, виявлену одночасно за трьома критеріями, можна кваліфікувати як тотожність цих відносин (однакового виду суб'єкти, однаковий вид об'єкта й однакові права та обов'язки щодо нього), що не вимагає процесуальний закон.
21. Якщо вважати подібними лише ті правовідносини, у яких тотожними (однаковими) є предмети та підстави позову, встановлені судами обставини, а також матеріально-правове регулювання, то такий підхід звузив би роль Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики (частина третя статті 125 Конституції України, частина перша статті 36 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»).
22. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, та порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій). Лише у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, установити суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
23. Разом із цим, посилаючись в касаційній скарзі на правові висновки зроблені Верховним Судом у постанові від 14 серпня 2019 року у справі № 523/3522/16-ц (провадження № 61-21211 св 18) заявник не обґрунтовує в чому полягає подібність правовідносин у цій справі та у справі № 569/1491/24. На думку ж Верховного Суду такі правовідносини не є подібними, фактичні обставини справи № 569/1491/24 та у наведеній заявником справі не є схожими.
24. Так предметом позову у справі № 523/3522/16-ц є визнання права власності у порядку спадкування, а спірним питанням у цій справі, щодо якого Верховним Судом був викладений правовий висновок, було відсутність реєстрації права власності на спірну квартиру за спадкодавцем та відсутність у спадкоємця свідоцтва про право власності на спадкове майно після смерті такого спадкодавця, як перешкода для реалізації новим спадкоємцем права на прийняття спадщини.
25. В той час як у справі 569/1491/24 було пред'явлено вимогу про усунення від права на спадкування, у задоволенні якої суди першої та апеляційної інстанцій відмовили, встановивши, що усунення відповідача від спадкування не породжує для позивача пов'язаних із спадкуванням прав та обов'язків.
26. Верховний Суд звертає увагу заявника на те, що належним зазначенням підстави касаційного оскарження судових рішень є посилання в касаційній скарзі на відповідний пункт (1-4) частини другої статті 389 ЦПК України, з наведенням його змісту та з викладенням належного обґрунтування відповідної підстави касаційного оскарження.
27. Пунктом 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга не приймається до розгляду та повертається судом, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
28. Таким чином, оскільки в касаційній скарзі не підтверджуються підстави касаційного оскарження, на які посилаються заявники, скарга підлягає поверненню особі, яка її подала.
29. Повернення касаційної скарги не перешкоджає повторному зверненню зі скаргою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для її повернення.
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України,
1. Повернути касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 жовтня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 13 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення від права на спадкування.
2. Копію ухвали та додані до касаційної скарги матеріали направити заявнику.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя В. В. Пророк