Справа № 127/632/25
Провадження № 22-ц/801/1018/2025
Категорія: 80
Головуючий у суді 1-ї інстанції Сичук М. М.
Доповідач:Міхасішин І. В.
13 травня 2025 рокуСправа № 127/632/25м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого: Міхасішина І.В.,
суддів: Войтка Ю,Б., Матківської М.В.
з участю секретаря судового засідання: Кахно О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниця цивільну справу № 127/632/25 за позовом ОСОБА_1 до Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи за участю третіх осіб Вінницької обласної ради, Вінницької обласної військової адміністрації про зобов'язання виплачувати та нараховувати заробітну плату,
за апеляційною скаргою представника відповідача Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 лютого 2025 року, ухвалене у складі судді Сичука М.М., -
встановив:
ОСОБА_1 звернулася до Вінницького міського суду Вінницької області з позовом до Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи за участю третіх осіб Вінницької обласної ради, Вінницької обласної військової адміністрації про зобов'язання виплачувати та нараховувати заробітну плату.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 працює лікарем-невропатологом на посаді голови Гайсинського міжрайонного МСЕК у Вінницькому обласному центрі медико-соціальної експертизи та за період з 01.01.2022 року по 14.03.2023 року її загальний дохід становив 187 481 грн. 80 коп.
З 01.01.2022 року набрала чинності постанова КМУ від 12.01.2022 року № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я», згідно з якою розмір нарахованої заробітної плати медичним працівникам закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності за повністю виконану місячну (годинну) норму праці установлюється у межах фонду оплати праці на 2022 рік: на рівні не менше 20000 грн. лікарям (крім лікарів - інтернів) та професіоналам з вищою немедичною освітою, які допущені до медичної діяльності в закладах охорони здоров'я.
Отже, при застосуванні постанови КМУ № 2 від 12.01.2022 року за період з 01.01.2022 року по 14.03.2023 року її загальний дохід мав би становити 282 844 грн. 11 коп.
Позивач зазначає, що Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи відноситься до державної форми власності, проте вказана постанова не застосована у Вінницькому обласному центрі медико-соціальної експертизи і, як результат, підвищення заробітної плати відповідно до вищезазначеної постанови з 01.01.2022 року не відбулось.
У зв'язку з вищенаведеним ОСОБА_1 звернулася до суду та просить зобов'язати Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи перерахувати та виплатити за період з 01.01.2022 року по 19.07.2022 року заробітну плату ОСОБА_1 у відповідності до постанови КМУ від 12.01.2022 року № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладі охорони здоров'я».
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 28 лютого 2025 року позов ОСОБА_1 до Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи за участю третіх осіб Вінницької обласної ради, Вінницької обласної військової адміністрації про зобов'язання виплачувати та нараховувати заробітну плату задоволено.
Зобов'язано Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи перерахувати та виплатити ОСОБА_1 різницю заробітної плати за період з 01 січня 2022 року по 19 липня 2022 року з урахуванням фактично відпрацьованого часу відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 2022 року № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я». Стягнуто з Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи на користь держави судовий збір у розмірі 1211 гривень 20 копійок Звернуто до негайного виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати в межах одного місяця у розмірі 20 000 гривень.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи подав апеляційну скаргу, оскільки вважає, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам ст.263 ЦПК України, висновки суду першої інстанції не відповідають матеріалам справи, що перешкодило суду першої інстанції ухвалити законне та обґрунтоване рішення, тому просить рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 лютого 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Апеляційна скарга мотивована тим, що в період з 01 січня 2022 по 19 липня 2022 року Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи не мав чинної ліцензії на здійснення господарської діяльності з медичної практики. Відтак, з урахуванням роз'яснень Міністерства охорони здоров'я України від 28 січня 2022 року № 10-13/2496/2-22 підстави для застосування до Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи положень постанови КМУ від 12 січня 2022 року № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я» відсутні.
Звертає увагу на те, що відповідач в повному обсязі фінансується за рахунок коштів обласного бюджету, субвенції на підтримку з державного бюджету місцевим бюджетам, тому вважає, що вимоги позивача щодо зобов'язання Вінницького обласного центру медико соціальної експертизи нарахувати та виплатити заробітну плату з 01 січня 2022 року по 19 липня 2022 року у відповідності до постанови Кабінету міністрів України від 12 січня 2022 року № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я» є безпідставними та необґрунтованими.
У відзиві на апеляційну скаргу Вінницька обласна рада просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Також ОСОБА_1 у своєму відзиві на апеляційну скаргу просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
У письмових поясненнях Вінницька обласна військова адміністрація зазначила, що вважає рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 лютого 2025 року таким, що не відповідає критеріям законності та обґрунтованості, а апеляційну скаргу вважають обґрунтованою.
В судовому засіданні представник відповідача Безрученко Д.П. апеляційну скаргу підтримав, просив суд її задовольнити.
Представник третьої особи Годованюк А.О. просив суд, апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та відмовити у задоволенні позову.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи були повідомлені завчасно та належним чином, про причину неявки суд не повідомили.
Апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкладення розгляду справи та можливість проведення судового розгляду у відсутність осіб, які не з'явилися.
Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги на рішення суду, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали цивільної справи, прийшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.
Згідно з статтею 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що що відповідно до диплому, серії НОМЕР_1 , виданого 25.06.1985 року, ОСОБА_1 , яка закінчила у 1985 році Вінницький державний медичний університет імені М.І. Пирогова і отримала повну вищу освіту за спеціальністю «Лікувальна справа» та здобула кваліфікацію лікаря.
ОСОБА_1 працювала лікарем-невропатологом на посаді голови Гайсинського міжрайонного МСЕК у Вінницькому обласному центрі медико-соціальної експертизи і вказаний факт ніким не оспорюється, та за період з 01.01.2022 року по 14.03.2023 року її загальний дохід становив 187 481 грн. 80 коп.
З 01.01.2022 року набрала чинності постанова КМУ від 12.01.2022 року № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я», згідно з якою розмір нарахованої заробітної плати медичним працівникам закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності за повністю виконану місячну (годинну) норму праці установлюється у межах фонду оплати праці на 2022 рік: на рівні не менше 20000 грн. лікарям (крім лікарів - інтернів) та професіоналам з вищою немедичною освітою, які допущені до медичної діяльності в закладах охорони здоров'я.
Отже, при застосуванні постанови КМУ №2 від 12.01.2022 року за період з 01.01.2022 року по 14.03.2023 року її загальний дохід мав би становити 282 844 грн. 11 коп.
Первинна профспілкова організація Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи відповідно до ч. 9, 10 ст. 21 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» внесла подання керівнику Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи про усунення порушень законодавства про працю та колективного договору у Вінницькому обласному центрі медико-соціальної експертизи, а саме підвищити з 01.01.2022 року працівникам заробітну плату відповідно до постанови КМУ від 12.01.2022 року № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я».
Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи на звернення первинної профспілкової організації Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи від 23.02.2022 року № 161 повідомило, що Вінницький обласний центр медико-соціальної експертизи не є комунальним некомерційним підприємством та не входить до медичних закладів, які працюють згідно з договором з Національною службою здоров'я України за програмою медичних гарантій. Центр в повному обсязі фінансується за рахунок коштів обласного бюджету, субвенції на підтримку з державного бюджету місцевим бюджетам.
Станом на 16.02.2022 року за січень місяць 2022 року виплачена заробітна плата згідно затвердженої тарифікації та відповідно до фінансування. На виконання постанови КМУ від 12.01.2022 року № 2 «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладі охорони здоров'я» адміністрація звернулася до Вінницької обласної ради та галузевого департаменту щодо необхідності додаткового фінансування з метою виконання даної постанови.
Між сторонами по справі виник спір з приводу належності позивачу права на оплату праці не нижче розміру, гарантованого постановою Кабінету Міністрів України № 2 від 12 січня 2022 року «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я».
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 5 ЦПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За змістом ч. 1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За змістом ч. 1 ст. 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно зі ст. 1 Закону України від 24.03.1995 року «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Структуру заробітної плати відповідно до статті 2 Закону складають основна заробітна плата, додаткове заробітна плата та інші заохочувальні та компенсаційні виплати.
Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ч. 4 статті 97КЗпП України роботодавець (роботодавець - фізична особа) не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.
Статтею 98 КЗпП України передбачено, що оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно-правових актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бюджетних асигнувань та позабюджетних доходів.
Аналогічну норму містить ст. 13 Закону України «Про оплату праці».
Згідно з ч. 1, 2 ст. 8 Закону України «Про оплату праці» держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.
Умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті, та частиною першою статті 10 цього Закону.
Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Розмір заробітної плати може бути нижчим за встановлений трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, та з інших, передбачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника.
Крім того, відповідно до п. «ж» ч. 1 ст. 77 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» медичні і фармацевтичні працівники мають право на оплату праці у державних та комунальних закладах охорони здоров'я у розмірі, не нижчому, ніж визначено Кабінетом Міністрів України, у тому числі з дотриманням гарантій щодо мінімальної заробітної плати.
Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 2022 р. № 2 про «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я» установлено, що:
1) розмір нарахованої заробітної плати медичним працівникам закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності за повністю виконану місячну (годинну) норму праці установлюється у межах фонду оплати праці на 2022 рік:
?на рівні не менше 20 000 гривень лікарям (крім лікарів-інтернів) та професіоналам з вищою немедичною освітою, які допущені до медичної діяльності в закладах охорони здоров'я;
?на рівні не менше 13 500 гривень для посад молодших спеціалістів з медичною освітою (фахових молодших бакалаврів), фахівцям з початковим рівнем (короткий цикл) вищої медичної освіти, першим (бакалаврський) рівнем вищої медичної освіти і магістрів з медсестринства;
2) граничний розмір надбавок, передбачених у підпункті «а» підпункту 2 пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 р. № 1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери», може бути збільшений для досягнення розміру нарахованої заробітної плати медичним працівникам закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності, передбаченого підпунктом 1 пункту 1 цієї постанови;
3) надбавки, установлені з урахуванням положень підпункту 2 пункту 1 цієї постанови, не враховуються під час установлення доплат та інших надбавок медичним працівникам закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності;
4) диференціація заробітної плати медичним працівникам закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності здійснюється у межах фонду оплати праці шляхом встановлення доплат та надбавок з урахуванням складності, відповідальності та умов виконуваної роботи, кваліфікації працівника, результатів його роботи;
5) у разі встановлення медичному працівнику неповного робочого дня або неповного робочого тижня, а також під час невиконання працівником у повному обсязі встановленої норми тривалості робочого часу вимога щодо розміру оплати праці, передбачена підпунктом 1 пункту 1 цієї постанови, застосовується пропорційно до відпрацьованого часу.
Статтею 3 Основ визначено, що заклад охорони здоров'я це юридична особа незалежно від форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основними завданнями яких є забезпечення медичного обслуговування населення та/або надання реабілітаційної допомоги на основі відповідної ліцензії та забезпечення професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників і фахівців з реабілітації.
Пунктом 15 частини першої статті 7 та частиною першою статті 9 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» встановлено, що медична практика підлягає ліцензуванню та ліцензіат зобов'язаний виконувати вимоги ліцензійних умов відповідного виду господарської діяльності, а здобувач ліцензії для її отримання - відповідати ліцензійним умовам.
За інформацією МОЗ, викладеною у листі до Мінекономіки від 18.02.2022 р. № 10-10/4849/2-22, під час визначення сфери поширення дії Постанови № 2 доцільно керуватися такими нормативно-правовими актами:
?Основи законодавства України про охорону здоров'я (далі - Основи);
?Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності»;
?постанова КМУ від 16.05.2011 р. № 501 «Про затвердження переліку закладів охорони здоров'я та програм у галузі охорони здоров'я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, видатки на які здійснюються з державного бюджету, та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України»;
?постанова КМУ від 02.03.2016 р. № 285 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики»;
?наказ МОЗ від 28.10.2002 р. № 385 «Про затвердження переліків закладів охорони здоров'я, лікарських посад, посад фармацевтів, посад фахівців з фармацевтичною освітою (асистентів фармацевтів), посад професіоналів у галузі охорони здоров'я, посад фахівців у галузі охорони здоров'я та посад професіоналів з вищою немедичною освітою у закладах охорони здоров'я», у тому числі структурних підрозділах, що здійснюють медичну діяльність установ, закладів та організацій незалежно від підпорядкування ;
?наказ МОЗ від 06.07.2015 р. № 408 «Про затвердження Типового положення про університетську клініку вищого навчального закладу (закладу післядипломної освіти) .
Представник відповідача у цій справі стверджує, що положення постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 2022 р. № 2 про «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я» можуть застосовуватися лише до тих медичних працівників закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності, які мають ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики.
Проте, як встановлено судом першої інстанції зазначена постанова КМУ таких застережень не містить.
Відповідно до підпункту 1 пункту 1 Постанови № 2 її норми поширюються на медичних працівників закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності.
Згідно із частиною 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
У рішеннях ЄСПЛ та Верховного Суду сформувалась стала практика щодо визначення відповідних критеріїв поняття «якість закону»
Суд Європейського Союзу вважає, що принципи юридичної визначеності й леґітимних очікувань означають , що «наслідки законодавства Спільноти мають бути зрозумілими та очікуваними для тих, на кого воно поширюється» («Amministrazione delle finanze dello Stato v. SRL Meridionale Industria Salumi and Others», справа № 212-217/80, п. 10); або «що законодавство має бути зрозумілим і чітким, і що його застосування має бути передбаченим для усіх зацікавлених сторін» («Europaisch-Iranische Handelsbank AG v. Council of the European Union», справа № T?434/11, п. 93; «France v. Commission», справа № C-325/91, п. 26).
Зазначений підхід був застосований у своїй практиці Великою Палатою Верховного Суду. Зокрема у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 442/456/17 (провадження № 11-860апп18) Велика Палата Верховного Суду, здійснюючи відступ від позиції Верховного Суду України, вказала на те, що цей Суд при ухваленні постанови від 25 травня 2016 року у справі № 419/794/15-а віддав перевагу найменш сприятливому для позивачки тлумаченню законодавства України, водночас положеннями ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; суд повинен застосовувати принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ, а звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У постанові від 29 серпня 2018 року у справі № 492/446/15-а (провадження № 11-611апп18) Велика Палата Верховного Суду, обґрунтовуючи необхідність відступу від позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2013 року у справі № 21-241а13, також врахувала правовий висновок ЄСПЛ, сформований у рішенні у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06, п. 50-56), де Суд визначив концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні; відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу «якості закону»; у разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 листопада 2018 року у справі № 812/292/18 зазначила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.
У постанові від 13 лютого 2019 року, що винесена Великою Палатою Верховного Суду у зразковій справі № 822/524/18 (провадження № 11-555заі18), із посиланням на положення ст. ст. 1, 8, 92 Конституції України, а також на ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права зроблено висновок, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Вимога щодо «якості закону» та обов'язок суду застосувати найбільш сприятливий для особи спосіб тлумачення закону, який не відповідає визначеним критеріям якості закону, ґрунтуються передусім на положеннях ч. 1 ст. 57 Конституції України, яка встановлює, що «кожному гарантується право знати свої права і обов'язки». Із цієї конституційної норми відомо те, що у випадку встановлення судом того факту, що закон сформульований у спосіб, який не дозволяє особі знати свої права і обов'язки, застосування (тлумачення) такого закону повинно відбуватися судом на користь особи, яку позбавили (звузили) на підставі цього закону певного права або встановили (розширили) для неї нові обов'язки.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 констатував, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Крім того, у Рішенні Конституційного Суду України у справі від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 міститься наступний висновок «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі».
З огляду на викладене, апеляційний суд відхиляє доводи відповідача, які викладені в апеляційній скарзі щодо застосування положення постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 2022 р. № 2 про «Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров'я» можуть лише до тих медичних працівників закладів охорони здоров'я державної або комунальної форми власності, які мають ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики.
Інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів також не приймає до уваги, оскільки такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для відповідача, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, оскільки воно ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України,
постановив :
Апеляційну скаргу представника відповідача Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи - залишити без задоволення.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 28 лютого 2025 року, залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий: І.В. Міхасішин
Судді: Ю.Б. Войтко
М.В. Матківська