05 травня 2025 рокуСправа №160/5972/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Олійника В. М.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі відділу №6 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровської області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,-
21 лютого 2025 року ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 звернулася до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі відділу №6 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровської області, в якій просить:
визнати протиправною відмову Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області в особі відділу № 6 у м. Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровської області у оформленні та видачі паспорта громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року, наданому листом від 06.02.2025 №1215-240/1215-25, згідно з якою відмовлено без рішення суду у видачі ОСОБА_2 у зв'язку із досягненням 16-річного віку паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ та ненаданням згоди на обробку персональних даних;
зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області в особі відділу № 6 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровської області оформити та видати ОСОБА_2 , 2007 року народження, паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ, у зв'язку із досягненням 16-річного віку та ненаданням згоди на обробку персональних даних.
В обґрунтування позовної заяви позивач зазначила, що вона в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , по досягненню шістнадцятирічного віку сину 05 лютого 2025 року звернулася до відділу №6 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області з заявою про оформлення та видачу ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорту громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ, без згоди на обробку персональних даних.
Однак, відділ №6 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області листом №1215-240/1215-25 від 06 лютого 2024 року повідомив ОСОБА_1 про відмову в видачі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ, у зв'язку з досягненням шістнадцятирічного віку.
ОСОБА_1 вважає протиправними дії відділу № 6 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області вих.№1215-240/1215-25 від 06.02.2025 року щодо відмови у видачі її сину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ, у зв'язку з чим ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини звернулася до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 лютого 2025 року для розгляду адміністративної справи №160/5972/25 визначено суддю Олійника В.М.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
12 березня 2025 року на адресу суду через систему "Електронний суд" від представника Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровської області надійшов відзив на позовну заяву вх.№12802/25, в якому представник відповідача з позовними вимогами, викладеними в позовній заяві, не погоджується та вважає їх необґрунтованими з наступних підстав.
Згідно до частини 1 статті 13 Закону №5492-IV документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру відповідно до їх функціонального призначення поділяються на документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України та документи, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус.
До документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, зокрема, належить паспорт громадянина України.
Положеннями пунктів 1-4 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, передбачено, що паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України. Паспорт виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. Кожен громадянин України, який досяг 14~річного віку, зобов'язаний отримати паспорт.
Паспорт оформляється особам, які не досягли 18-річного віку, на чотири роки, а особам, які досягли 18-річного віку, - на кожні 10 років.
Відповідно до підпункту 1 пункту 7 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін та видача паспорта, особі, яка досягла 14-річного віку, здійснюються на підставі заяви-анкети, поданої нею особисто.
Перелік документів, які заявник подає для оформлення паспорта, визначений в пункті 35 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України.
05 лютого 2025 року ОСОБА_1 звернулася до відділу №6 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області з заявою про оформлення та видачу ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорту громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ, без згоди на обробку персональних даних.
Однак, відділ №6 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області листом №1215-240/1215-25 від 06 лютого 2024 року повідомив ОСОБА_1 про відмову в видачі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ, у зв'язку з досягненням шістнадцятирічного віку.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року №302 затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України.
З 1 січня 2016 року оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ.
З 1 листопада 2016 року оформлення (у тому числі обмін) паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, здійснюється громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.
Переконання особи, належність до окремих соціальних груп не можуть бути законною підставою для увільнення від своїх обов'язків перед державою або відмови від виконання законів.
Винятком є виконання службового обов'язку, про що чітко та прямо вказано в частині 4 статті 35 Конституції України.
Отже, належність позивача до певної суспільної групи, так само як і його переконання щодо присвоєння унікального номера, не зважаючи на усю їх значимість, як для позивача, так і для багатьох інших громадян України, які поділяють такі ж погляди й переконання, не можуть бути підставою для того, щоб порушувати/не виконувати вимоги Закону №5492-VІ та/чи робити з нього винятки.
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у 2019 році був документований паспортом громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_1 терміном дії до 18.09.2023 з присвоєнням УНЗР 20071117-00511, відцифрованим образом обличчя за особистою згодою ОСОБА_1 , як законного представника, при оформленні паспорта громадянина України для виїзду за кордон.
Таким чином, законний представник ОСОБА_2 , а саме ОСОБА_1 надала згоду на обробку персональних даних ОСОБА_2 з використанням засобів Єдиного державного демографічного реєстру та унікальний номер запису в Реєстрі вже сформовано.
З урахуванням викладеного, представник відповідача просив відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 .
18 березня 2025 року на електронну адресу суду та 19 березня 2025 року до канцелярії суду від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив вх.№1956/25 та вх.№21885/25, в якій позивач за результатами розгляду відзиву на позов не погоджується з ним, вважає доводи відповідача необґрунтованими та помилковими, з огляду на таке.
02 грудня 2024 року ОСОБА_3 висловив письмово своє волевиявлення з підтвердженням підпису позивача шляхом надання відповідачеві повідомлення про відмову від раніше отриманого паспорта для виїзду за кордон і повернув паспорт для виїзду за кордон відповідачеві.
У повідомленні попросив видалити персональні дані, у тому числі біометричні, які знаходяться в Єдиному державному демографічному реєстрі, скасувати та знищити Унікальний номер запису в реєстрі (УНЗР) №20071117-00511, за яким закріплені персональні дані на ОСОБА_2 та з інших електронних реєстрах на виконання вимог і положень Закону України № 2297 «Про захист персональних даних» (пункт 1 частини 2 статті 15), у встановленому законодавством порядку.
Отже, на момент отримання паспорта для виїзду за кордон, ОСОБА_3 був малолітньою дитиною та не давав своєї волі на отримання паспорту.
З набуття цивільної правоздатності в 14 років та досі відсутня воля ОСОБА_2 щодо документування його паспортом реєстру ЄДДР.
Наведена відповідачем судова практика (п.65-68 постанови Верховного Суду від 08.06.2023 у справі 380/5977/21) не є подібною до наведених обставин, оскільки не стосується випадку документування паспортом раніше батьками малолітньої дитини без волі дитини.
Немає вини дитини в тому, що рішення за малолітню дитину приймали батьки. Однак, коли дитина набула правового статусу правоздатності від свого імені вчиняти юридично значимі дії, вона не може бути позбавлена права на відмову від обробки персональних даних відповідно до вимог статті 32 Конституції України та Закону України «Про захист персональних даних», тим більше, що вона послідовно виявила свою волю на відмову від документів ЄДДР.
З урахуванням викладеного, позивач просить задовольнити позовні вимоги повністю.
Дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи в їх сукупності, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд встановив наступні обставини.
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у 2019 році був документований паспортом громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_1 терміном дії до 18.09.2023 з присвоєнням УНЗР 20071117-00511, відцифрованим образом обличчя за особистою згодою ОСОБА_1 , як законного представника, при оформленні паспорта громадянина України для виїзду за кордон.
Дані ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вже внесені в 2019 році до Єдиного державного демографічного реєстру з присвоєнням УНЗР за №20080624-01227, з внесенням відцифрованого образу обличчя та відбитків пальців рук, за згодою законного представника ОСОБА_1 при оформленні паспорта громадянина України для виїзду за кордон.
05 лютого 2025 року ОСОБА_1 звернулася до відділу №6 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області з заявою про оформлення та видачу ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорту громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ, без згоди на обробку персональних даних.
Листом відділу №6 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області №1215-240/1215-25 від 06 лютого 2024 року повідомлено ОСОБА_1 про відмову в видачі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ, у зв'язку з досягненням шістнадцятирічного віку.
Посилаючись на приписи постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.09.2018 року в зразковій справі №806/3265/17, ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , вважає протиправними дії відділу №6 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області вих.№1215-240/1215-25 від 06.02.2025 року щодо відмови у видачі її сину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ, у зв'язку з чим ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини звернулася до суду з цим позовом.
Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд виходить з наступного.
За приписами статті 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Згідно з вимогами статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року №2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення частини 2 статті 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами, зокрема, Європейською Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, що була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося згідно із законом, не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було необхідним у демократичному суспільстві у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі Ельсхольц проти Німеччини (Elsholz v.Germany) [ВП], заява № 25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).
Аналізуючи викладені вище норми законодавства, суд звертає увагу, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Відповідно до частини 1 статті 13 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" №5492-VI від 21.12.2019 документи, оформлення яких передбачається цим Законом з застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на: 1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України.
Частинами 1, 2, 4, 5 статті 14 Закону України №5492-VI передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
Відповідно до частини 1 статті 21 Закону України №5492-VI паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.
Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв'язку з неможливістю їх реалізації.
Згідно з частиною 3 статті 13 Закону №5492-VI паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій.
Відповідно до пунктів 3, 5, 6, 8 Положення про паспорт №2503-XII, бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.
Паспортна книжечка являє собою зшиту в накидку нитками обрізну книжечку розміром 88 х 125 мм, що складається з обкладинки та 16 сторінок.
Всі сторінки книжечки пронумеровані і на кожній з них зображено Державний герб України і перфоровано серію та номер паспорта. У верхній частині лицьового боку обкладинки зроблено напис Україна;, нижче - зображення Державного герба України, під ним - напис "Паспорт.
На внутрішньому лівому боці обкладинки у центрі - зображення Державного прапора України, нижче - напис Паспорт громадянина України. На першу і другу сторінки паспортної книжечки заносяться прізвище, ім'я та по батькові, дата і місце народження.
На першій сторінці також вклеюється фотокартка і відводиться місце для підпису його власника. На другу сторінку заносяться відомості про стать, дату видачі та орган, що видав паспорт, ставиться підпис посадової особи, відповідальної за його видачу. Записи засвідчуються мастиковою, а фотокартка - випуклою сухою печаткою.
Перша сторінка або перший аркуш після внесення до них відповідних записів та вклеювання фотокартки можуть бути заклеєні плівкою. У разі заклеювання плівкою усього аркуша записи та фотокартка печатками не засвідчуються.
Третя, четверта, п'ята і шоста сторінки призначені для фотокарток, додатково вклеюваних у паспорт, а сьома, восьма і дев'ята - для особливих відміток. На десятій сторінці робляться відмітки про сімейний стан власника паспорта, на одинадцятій - шістнадцятій - про реєстрацію постійного місця проживання громадянина. На прохання громадянина до паспорта може бути внесено (сьома, восьма і дев'ята сторінки) на підставі відповідних документів дані про дітей, групу крові і резус-фактор. На внутрішньому правому боці обкладинки надруковано витяг з цього Положення.
Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється.
Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.
Водночас, пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року №302 "Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України" затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України, що додається.
За змістом пункту 2 цієї постанови з застосуванням засобів Реєстру запроваджено:
з 01 січня 2016 року - оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-XII;
з 01 листопада 2016 року - оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.
Пунктом 3 Постанови №302 встановлено, що Державна міграційна служба до законодавчого врегулювання питання завершення оформлення та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року здійснює оформлення та видачу таких паспортів у порядку, встановленому Міністерством внутрішніх справ, громадянам України, щодо яких прийнято рішення суду, що набрало законної сили, про зобов'язання Державної міграційної служби оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 червня 2019 року №456 затверджений Тимчасовий порядок оформлення і видачі паспорта громадянина України.
Пунктом 1 Розділу І Порядку №456 встановлено, що цей Тимчасовий порядок, розроблений відповідно до абзацу п'ятого пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року №302 "Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України", постанови Кабінету Міністрів України від 3 квітня 2019 року №398 "Про внесення зміни до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року №302", Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-XII (в редакції Постанови Верховної Ради України від 23 лютого 2007 року №719-V), визначає порядок подання документів, їх розгляду і прийняття рішення про оформлення та видачу паспорта громадянина України зразка 1994 року особі, щодо якої прийнято рішення суду, що набрало законної сили, про зобов'язання Державної міграційної служби оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року, засвідчене в установленому законодавством порядку.
Згідно з пунктом 2 Розділу І Порядку №456, паспорт оформлюється з використанням бланка паспорта громадянина України зразка, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 1994 року №353 "Про затвердження зразка бланка паспорта громадянина України".
Поряд з цим, пунктом 3 Постанови №302 визначено, що до завершення роботи із забезпеченням у повному обсязі територіальних підрозділів Державної міграційної служби матеріально-технічними ресурсами, необхідними для оформлення і видачі паспорта громадянина України, зразки бланків якого затверджено цією постановою, паспорт громадянина України може оформлятися з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки.
Прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, з 01.01.2016 припиняється.
Пунктом 131 Порядку №302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, який міститься у паспорті, вноситься інформація, а саме: біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи, що за своєю суттю є персональними даними.
У зв'язку з цим суд зазначає, що згідно з частиною 1 статті 6 Закону України №2297-VI мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних та відповідати законодавству про захист персональних даних.
Відповідно до статті 2 Закону України №2297-VI персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
Відповідно до частин 5, 6 статті 6 Закону України №2297-VI обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.
Водночас, суд звертає увагу, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює не якість закону та порушення конституційних прав такої особи.
У цьому контексті суд зауважує, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватися, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими.
Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
У статті 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06 липня 2010 року №2438-VI, зазначено: Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені в статтях 5 і 6 цієї Конвенції.
При цьому, суд звертає увагу, що перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження нагальній суспільній потребі, тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (рішення ЄСПЛ у справі Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine від 14 червня 2007 року).
Встановленість обмежень законом передбачає чіткість і доступність закону, що встановлює такі обмеження. Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету - кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акта, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (рішення ЄСПЛ у справі Groppera Radio AG and Others v.Switzerland від 28 березня 1990 року).
Поряд з цим, відповідно до статті 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.
Правова позиція аналогічного змісту викладена у постанові Великої Палати Верховного суду від 18.09.2018 року в зразковій справі №806/3265/17 (Пз/9901/2/18).
Разом з тим, при вирішенні спору у зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що законодавець, приймаючи Закон №1474-VIII, яким внесено зміни до Закону №5492-VI, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими і виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України та не допускати жодної дискримінації у залежності від часу виникнення правовідносин з отриманням паспорта громадянина України.
В той же час, при вирішенні справи по суті, суд враховує наступні обставини справи.
З матеріалів справи судом вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у 2019 році був документований паспортом громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_1 терміном дії до 18.09.2023 з присвоєнням УНЗР 20071117-00511, відцифрованим образом обличчя за особистою згодою ОСОБА_1 , як законного представника, при оформленні паспорта громадянина України для виїзду за кордон.
А отже, дані ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вже внесені в 2019 році до Єдиного державного демографічного реєстру з присвоєнням УНЗР за №20080624-01227, з внесенням відцифрованого образу обличчя та відбитків пальців рук, за згодою законного представника ОСОБА_1 при оформленні паспорта громадянина України для виїзду за кордон.
Вищезазначений паспорт був виданий в 2019 році.
Доказів того, що ОСОБА_2 та його законний представник ОСОБА_1 не мали наміру оформлювати паспорт громадянина України для виїзду за кордон, що містить безконтактний електронний носій, та відповідно не надавали згоду на оформлення таких документів, до матеріалів справи позивачем долучено не було.
Перелік інформації про особу, який вноситься до Реєстру, визначений частиною 1 статті 7 Закону №5492-VI.
Згідно до частини 4 статті 7 Закону №5492-VI інформація, що зазнавала змін, зберігається з відповідною приміткою.
Згідно до частини 1 статті 10 Закону №5492-VI, внесення інформації до Реєстру здійснюється уповноваженими суб'єктами за зверненням заявника, на підставі інформації державних органів реєстрації актів цивільного стану, органів реєстрації фізичних осіб, а також інформації органів виконавчої влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України "Про захист персональних даних".
У разі якщо інформація про особу вноситься до Реєстру вперше, проводиться ідентифікація особи, після завершення якої автоматично формується унікальний номер запису в Реєстрі та фіксуються час, дата та відомості про особу, яка оформила заяву-анкету (в електронній формі).
Унікальний номер запису в Реєстрі є незмінним.
Окрім того, суд звертає увагу, що постанова Великої Палати Верховного Суду у зразковій справі №806/3265/17 від 19.09.2018 року ухвалена за інших умов, оскільки стосується правовідносин, які є відмінними від правовідносин в адміністративній справі №160/5972/25.
Отже, ОСОБА_2 та його законним представником було надано згоду на внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру задовго до звернення до суду з даним позовом, внаслідок чого його було документовано паспортом громадянина України для виїзду за кордон, що містить безконтактний електронний носій.
Таким чином, справа №160/5972/25 з огляду на різні підстави позову та фактичні обставини не відповідає ознакам типової справи, зазначеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.09.2018 року в зразковій справі №806/3265/17, тому викладені у вказаній постанові правові висновки не можуть бути застосовані при розгляді справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2023 року у справі №140/7022/23, в постанові Третього апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2023 року у справі №280/1276/23.
Суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (Заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини 1 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 .
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 14 частини 2 статті 3 Закону України "Про судовий збір", як представник інтересів неповнолітньої особи, у зв'язку з чим розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст. ст. 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в особі відділу №6 у м.Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровської області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, до Третього апеляційного адміністративного суду.
Суддя В.М. Олійник