79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
07.05.2025 Справа № 914/55/25
Суддя Господарського суду Львівської області Король М.Р., за участі секретаря судового засідання Щерби О.Б., розглянувши справу
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «СОФ АВТО»
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «ОЛ-ІН ТРЕЙД»
про: стягнення 158 381,64 грн.,
представники:
позивача: не з'явився,
відповідача: не з'явився,
03.01.2025р. на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «СОВ АВТО» до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Глобал Авто транс сервіс» про стягнення 158 3681,64 грн.
08.01.2025р. Господарський суд Львівської області постановив ухвалу, якою, зокрема, ухвалив: прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження; судове засідання призначити на 19.02.2025р.; явку представників учасників справи у судове засідання визнано обов'язковою.
Дана ухвала суду була надіслана позивачу в його електронний кабінет, про отримання котрої матеріали справи містять відповідну довідку, підписану відповідальним працівником.
Відповідачу ухвала суду надіслана на адресу місцезнаходження, яку зазначено в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Крім того, процесуальний документ щодо розгляду спору у даній справі офіційно оприлюднений у Єдиному державному реєстрі судових рішень - www.reyestr.court.gov.ua, та знаходиться у вільному доступі.
Таким чином, судом було вчинено всі можливі за даних обставин дії щодо належного повідомлення учасників справи про спір, що розглядається. Зважаючи на зазначене, учасники справи належним чином були повідомлені про відкриття судового провадження у даній справі.
Вказана кореспонденція, направлена на адресу відповідача, була повернута відділенням поштового зв'язку на адресу суду із позначкою «адресат відсутній за даною адресою».
Рух справи викладено в ухвалах суду та протоколах судових засідань.
23.04.2025р. через систему «Електронний суд» позивачем подано додаткові пояснення у справі (вх.№10442/25).
01.05.2025р. через систему «Електронний суд» позивачем подано клопотання про долучення до матеріалів справи доказів (вх.№11451/25).
Судом було встановлено, що державним реєстратором були внесені наступні зміни про юридичну особу - відповідача, внаслідок якої, зокрема, було змінено найменування та місцезнаходження відповідача, а саме:
«Державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу, 04.02.2025р. 14:47:46, 1004151070002061841, зміна інформації для здійснення зв'язку з юридичною особою. Зміна кінцевого бенефіціарного власника або зміна відомостей про кінцевого бенефіціарного власника. Зміна керівника або відомостей про керівника юридичної особи. Зміна місцезнаходження юридичної особи. Зміна найменування юридичної особи (повного та/або скороченого). Зміна структури власності. Зміна установчих документів. ОСОБА_1 , Старосамбірська міська рада Самбірського району Львівської області».
Відтак, найменування відповідача та місцезнаходження, в процесі розгляду справи змінилося, а саме на Товариство з обмеженою відповідальністю «ОЛ-ІН ТРЕЙД» (адреса: Україна, 61045, Харківська обл., місто Харків, вул.Яроша Отакара, будинок 18А; ідентифікаційний код - 45790076).
Кореспонденція, направлена на нову адресу відповідача, була повернута відділенням поштового зв'язку на адресу суду із позначкою «за закінченням терміну зберігання».
За змістом ч.6 ст.242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Таким чином, враховуючи, що ухвала суду була направлена відповідачу на зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань адресу місцезнаходження останнього, матеріали справи не містять доказів повідомлення іншої адреси перебування відповідача, з огляду на приписи ч.6 ст.242 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов висновку, що вищевказаний процесуальний документ по справі вважається таким, що був вручений відповідачу.
Відповідно до ч.7 ст.120 ГПК України, у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за можливості сповістити їх з допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Із 18.10.2023р. введено в дію Закон України № 3200-IX від 29.06.2023р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов'язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами». Наведеним Законом внесено відповідні зміни до Господарського процесуального кодексу України.
Суд звертає увагу, що відповідно до ч.6 ст.6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Відповідно до частини сьомої статті 42 Господарського процесуального кодексу України, якщо цим Кодексом передбачено обов'язок учасника справи щодо надсилання копій документів іншим учасникам справи, такі документи в електронній формі можуть направлятися з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, шляхом надсилання до електронного кабінету іншого учасника справи, а в разі відсутності в іншого учасника справи електронного кабінету чи відсутності відомостей про наявність в іншого учасника справи електронного кабінету - у паперовій формі листом з описом вкладення.
Якщо інший учасник справи відповідно до частини шостої статті 6 цього Кодексу зобов'язаний зареєструвати електронний кабінет, але не зареєстрував його, учасник справи, який подає документи до суду в електронній формі з використанням електронного кабінету, звільняється від обов'язку надсилання копій документів такому учаснику справи.
Отже, чинна редакція Господарського процесуального кодексу України зобов'язує юридичних осіб/адвокатів та рекомендує іншим особам зареєструвати свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку та встановлює наслідки невиконання таких вимог-фактичне повернення/не врахування поданих учасниками (що не зареєстрували електронний кабінет в ЄСІТС) заяв по суті спору.
Суд вважає, що ним було виконано умови Господарського процесуального кодексу України стосовно належного повідомлення сторін про час і місце розгляду справи, а відповідач мав достатньо часу для виконання вимог ухвал суду щодо встановленого строку на подання відзиву на позов, однак таким правом не скористався.
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202, 216 Господарського процесуального кодексу України, надання відповідачу можливості для подання відзиву на позов, суд вважає за можливе розглянути справу по суті без участі представника відповідача за наявними у справі матеріалами.
Позиція позивача:
Змістом позову є майнова вимога про стягнення 158 381,64 грн заборгованості за договором-заявкою на разове перевезення вантажу автомобілем №05/11/2024 від 05.11.2024р.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач стверджує, що відповідач неналежно виконав зобов'язання за договором та не сплатив за надані позивачем послуги перевезення, внаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 158 381,64 грн.
Позиція відповідача:
Правом на подання відзиву на позов відповідач не скористався.
Згідно ч. 4 ст. 13 ГПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
За результатами дослідження наданих позивачем доказів та матеріалів справи, суд встановив наступне:
Між сторонами у справі було укладено договір-заявку на разове перевезення вантажу №05/11/2024 від 05.11.2024 року. У відповідності до умов договору-заявки, позивач зобов'язався здійснити перевезення вантажу по маршруту: F.DIVELLA S.p.A. Largo Domenico Divella, 1 70018 Rutigliano (BA) Italy до Ukraine, Київ (Київська область), вул. Миколи Трублаїні, 113 та в терміни, визначені договором, а відповідач зобов'язався прийняти та оплатити ці роботи.
З міжнародної товарно-транспортної накладної (СМR), що міститься в матеріалах справи, слідує, що позивачем, як перевізником, здійснено перевезення визначеного вантажу за маршрутом з перетинанням державного кордону України у встановлені строки.
Згідно умов договору-заявки та на підставі Акту виконаних робіт №1182 від 12.11.2024р. відповідач зобов'язався здійснити оплату на протязі 20 днів суми 158 381,64 грн.
За твердженням позивача, згідно умов договору-заявки 19.11.2024р. позивач надіслав відповідачу акт, рахунок та товарно-транспортну накладну, що підтверджується експрес-накладною ТзОВ «Нова пошта» №59001262409813.
Згідно Витягу з сайту відстеження поштових відправлень «Нова пошта» відповідні документи були отримані 26.11.2024р.
Письмова вимога про оплату наданих послуг залишена відповідачем без відповіді.
Позивач стверджує, що станом на день звернення до господарського суду, послуги по перевезенню вантажу відповідачем не оплачені.
Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Дослідивши зміст укладеного між позивачем та відповідачем договору, суд дійшов висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором перевезення вантажу.
Частиною першою статті 909 ЦК України визначено, що за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Згідно з частиною третьою статті 909 ЦК України укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).
Статтею 1 Закону України «Про автомобільний транспорт» передбачено, що міжнародним перевезенням визнається перевезення вантажів автомобільним транспортом з перетином державного кордону.
Згідно ч.1 ст.53 вказаного Закону, організацію міжнародних перевезень вантажів здійснюють перевізники відповідно до міжнародних договорів України з питань міжнародних автомобільних перевезень.
Одним з таких міжнародних договорів, який регулює відносини сторін при виконанні міжнародних перевезень вантажів автотранспортом, є Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, підписана в Женеві 19.05.1956р.
Законом України «Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів» закріплено, що Україна приєдналася до зазначеної Конвенції, а згідно листа Міністерства закордонних справ України від 16.05.2007 року № 72/14- 612/1-1559 «Щодо набуття чинності міжнародними договорами», ця Конвенція набрала чинності для України 17.05.2007 року.
Конвенцією про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів від 19 травня 1956 року визначено умови, що регулюють договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, зокрема, в тому, що стосується документів, які застосовуються під час такого перевезення.
Стаття 4 Конвенції передбачає, що договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної. Відсутність, неправильність чи утрата вантажної накладної не впливають на існування та чинність договору перевезення, до якого й у цьому випадку застосовуються положення цієї Конвенції. Аналогічні положення містяться у ч. 3 ст. 909 ЦК України, яка встановлює, що укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).
Частиною першою статті 9 зазначеної конвенції визначено, що вантажна накладна є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником.
З міжнародної товарно-транспортної накладної (СМR), що міститься в матеріалах справи, слідує, що позивачем, як перевізником, здійснено перевезення визначеного вантажу за маршрутом з перетинанням державного кордону України у встановлені строки.
Таким чином, факт надання позивачем міжнародних транспортних послуг по маршруту: Італія-Україна та отримання таких послуг відповідачем підтверджується наявними в матеріалах справи належними та допустимими доказами.
З огляду на викладене та враховуючи відсутність з боку відповідача письмових зауважень або претензій до наданих позивачем послуг з перевезення вантажу, суд дійшов висновку, що послуги позивачем надані належним чином і прийняті відповідачем без зауважень.
Судом встановлено, що відповідач в порушення умов договору перевезення вантажу автомобільним транспортом та норм чинного законодавства належним чином не виконав взяті на себе зобов'язання щодо оплати послуг перевезення, у зв'язку з чим в останнього виникла заборгованість у розмірі 158 381,64 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами та не спростовано відповідачем, зокрема, відповідачем не надано суду доказів оплати послуг з перевезення на вказану суму.
Стаття 629 ЦК України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. (згідно зі статтями 525, 526 ЦК України).
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Частиною 1 статті 77 ГПК України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Доказів повідомлення позивача про неотримання оригіналів документів по перевезенню відповідач суду не подав.
Обставини справи свідчать, що предмет спору у даній справі становить заборгованість відповідача з оплати наданих позивачем транспортних послуг у міжнародному сполученні в розмірі 158 381,64 грн., яка підлягає стягненню з відповідача.
Невиконання відповідачем свого обов'язку зі сплати боргу за надані послуги з перевезення вантажу порушує право позивача на належне виконання зобов'язаною стороною свого обов'язку у зобов'язанні з оплати за перевезення вантажу.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню.
Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника встановлених законом негативних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового обов'язку, що узгоджується з нормами статті 610 ЦК України та статті 216 ГК України.
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зазначав, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, що зумовлює вимогу щодо сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків та здійсненні своїх суб'єктивних прав. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
З конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з порушенням своїх зобов'язань, які виникають з цих правовідносин, є формою зловживання правом.
Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, диспозитивність, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є одними з основних засад судочинства, закріпленими у статті 124 Конституції України, статтях 2, 7, 13, 14 ГПК України.
Статтею 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.
Обов'язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).
Законом України № 132-IX від 20.09.2019р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (набув чинності 17.10.2019р.), зокрема, внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».
Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020р. у справі № 924/233/18).
Тобто обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Відповідно до ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи наведене, суд зазначає, що наявними у справі достовірними та належними доказами підтверджується обставина порушення відповідачем прав позивача щодо отримання своєчасної плати за надані послуги перевезення вантажу. Відповідач у свою чергу доказів на спростовування такої обставини не подав, доказів сплати заборгованості також не надав.
Відтак, позовні вимоги підлягають задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне:
Сплачена позивачем сума судового збору за подання до суду позовної заяви підтверджується квитанцією про сплату №3QRE-A172-Q4ME від 03.01.2025р. на суму 3 028,00 грн.
Водночас, господарський суд вважає за доцільне надати роз'яснення щодо можливості повернення сплаченої суми судового збору за подання позовної заяви, у зв'язку із внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Так, відповідно до п.п. 1 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», за подання до господарського суду позовної заяви ставка судового збору становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
При цьому, ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Однак, ч.3 ст.4 Закону України «Про судовий збір» встановлено понижуючий коефіцієнт у розмірі 0,8 для сплати судового збору у разі подання до суду документів у електронній формі.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.11.2022р. у справі №916/228/22 наголосила, що при поданні позову через Електронний суд, судовий збір розраховується з понижуючим коефіцієнтом.
Позовна заява у справі №914/55/25 була сформована в системі «Електронний суд», а тому правомірним є застосування ставки судового збору з понижуючим коефіцієнтом.
Отже, за подання позовної заяви з одною вимогою майнового характеру позивач мав сплатити 2 422,40 грн, а сплатив 3 028,00 грн.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір», сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду зокрема внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Відтак, у позивача наявна можливість повернути судовий збір у розмірі 605,60 грн.
Згідно п.2 ч.1 ст.129 ГПК України, судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача, а саме у сумі 2 422,40 грн.
Керуючись ст.ст.13, 73-74, 76-79, 86,129, 236, 238, 240-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1.Позов задовольнити повністю.
2.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ОЛ-ІН ТРЕЙД» (адреса: Україна, 61045, Харківська обл., місто Харків, вул.Яроша Отакара, будинок 18А; ідентифікаційний код - 45790076) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «СОФ АВТО» (адреса: Україна, 90100, Закарпатська обл., Хустський р-н, місто Іршава, пров.Партизанський, будинок 1А, квартира 1; ідентифікаційний код - 44411862) 158 381,64 грн. заборгованості та судовий збір у розмірі 2 422,40 грн.
3.Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Інформацію по справі можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.
Повне рішення складено 12.05.2025 р.
Суддя Король М.Р.