Дата документу 07.05.2025 Справа № 937/5784/20
Єдиний унікальний №937/5784/20 Головуючий у 1 інстанції Бахаєв І.М.
Провадження № 22-ц/807/103/25 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
07 травня 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Кухаря С.В.
Трофимової Д.А,
за участю секретаря судового засідання Остащенко О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 17 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення суми боргу,-
У 2020 році позивач ОСОБА_2 звернувся до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області з позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 05.04.2018 року ОСОБА_2 надав у борг ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 100 000 доларів США, які позичальник зобов'язався повернути у строк до 01.07.2018. Проте, відповідач не виконав своїх боргових зобов'язань. Станом на 14.08.2020 відповідач має заборгованість перед позивачем, яка складає 2 491 000,00 грн, що еквівалентно 100 000,00 доларів США. Крім того, у зв'язку із несвоєчасним поверненням боргу позивач просить стягнути з відповідача 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання, що з 05.04.2018 по 31.01.2020 складає 1 636 279,86 грн, шо еквівалентно 65 687,67 долара США. Відповідач порушив взяте на себе зобов'язання, у зв'язку з чим позивач змушений звернутись до суду з відповідним позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь борг у сумі 2 491 000,00 грн, що еквівалентно 100 000,00 доларів США, три відсотки річних у сумі 1 636 279,86 грн, що еквівалентно 65 687,67 доларам США.
Заочним рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2021 року позовні вимоги задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором займу від 05 квітня 2018 року у розмірі 2 491 000,00 (два мільйони чотириста дев'яносто одну тисячу) грн., що еквівалентно 100 000 (ста тисячам) доларів США, та 3% річних в сумі 1 636 279 (один мільйон шістсот тридцять шість двісті сімдесят дев'ять) грн. 86 копійок, що еквівалентно 65 687 (шістдесяти п'яти тисячам шестистам вісімдесяти семи) доларам США 67 центам.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 10510 грн. 00 коп.
Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 03 вересня 2024 року заяву представника відповідача про перегляд заочного рішення було залишено без задоволення.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення суду скасувати та постановити нове, яким відмовити в з0адовоенні позовної заяви.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що сторона відповідача стверджує, що ОСОБА_1 ніколи не отримував від ОСОБА_2 грошових сум, в тому числі на суму 100000 дол. США. Вищезазначений договір позивачем так і не було виконано, а обов'язок ОСОБА_1 про повернення коштів не виник у зв'язку з невиконанням номінальним кредитором своїх зобов'язань щодо надання коштів у позику. Створення вказаного договору передувало переданню коштів, а враховуючи, що вказані гроші так і не були отримані ОСОБА_1 , останній не зобов'язаний вчиняти дій щодо їх повернення. Окрім цього, зазначають про помилковість розрахунків суду першої інстанції в частині стягнення відсотків за користування позикою.
02 грудня 2024 року від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просили в задоволенні апеляційної скарги відмовити, оскаржуване рішення залишити без змін.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.
За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей.
Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Дослідивши надані представником позивача на підтвердження позовних вимог письмові докази, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позов підлягає задоволенню, як такий що є обґрунтованим та доведеним.
Колегія суддів не може повністю погодитись з таким рішенням суду першої інстанції з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що05.04.2018 ОСОБА_2 на умовах строкової позики надав у готівковому вигляді ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 100 000 доларів США, що підтверджується копією договору займу від 05.04.2018.
За договором займу від 05.04.2018 позикодавець передає користувачу у користування на строк обумовлений договором позику, яку користувач зобов'язаний повернути позикодавцю після закінчення строку, встановленого договором, а саме не пізніше 01.07.2018.
Станом на 14.08.2020 - день звернення до суду із вказаним позовом відповідач ОСОБА_1 не виконав перед позивачем ОСОБА_2 свої боргові зобов'язання.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.
Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються.
З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).
У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії").
ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).
Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Правочин, різновидом якого є договори - основний вид правомірних дій це волевиявлення осіб, безпосередньо спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
При цьому, ст. 12 ЦК України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
У відповідності до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20).
Як вбачається з матеріалів справи 05 квітня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір займу відповідно до умов якого ОСОБА_2 надав у борг ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 100 000 доларів США, які позичальник зобов'язався повернути у строк до 01.07.2018 року.
Факт укладення зазначеного договору сторонами не заперечується.
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
Згідно з ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Порушенням зобов'язання є його не виконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (ст. 610 ЦК України).
Відповідно до положень ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Відповідно до ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Згідно п.1 договору позики від 05 квітня 2018 року позичальник - ОСОБА_1 зобов'язався повернути отримані у борг грошові кошти у строк до 01.07.2018 року.
У матеріалах цивільної справи відсутні докази на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_1 виконав свої зобов'язання за договором позики від 05 квітня 2018 року та повернув грошові кошти.
Таким чином, відповідач ОСОБА_1 не виконав взяті на себе зобов'язання за договором позики від 05 квітня 2018 року та не повернув отримані ним в якості позики гроші, чим порушив умови договору, що в свою чергу призвело до неналежного виконання передбаченого ст. 526 ЦК України обов'язку та настання відповідних правових наслідків для позичальника.
Отже, грошові кошти за договором позики від 05.04.2018 року в сумі 2 491 000,00 грн, що еквівалентно 100 000,00 доларів США за курсом встановленим на момент звернення позивача до суду підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
Проте, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо стягнення 3% на місяць за користування кредитними коштами за період з 05 квітня 2028 року до 31 січня 2020 року у розмірі 1 636 279,86 грн, шо еквівалентно 65 687,67 долларів США та зазначає наступне.
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.
Відповідно до п.4 договору позики від 05 квітня 2018 року позичальник сплачує за користування позикою відсотки в розмірі 3% в місяць.
Відповідно дол. п. 1 договору позики від 05 квітня 2018 року позичальник - ОСОБА_1 зобов'язався повернути отримані у борг грошові кошти у строк до 01.07.2018 року.
Таким чином, п. 1 договору позики від 05 квітня 2018 року встановлено строк в межах якого здійснюється нарахування відсотків у розмірі 3% на місяць, що складають - з 05.04.2018 по 30.04.2018 - 2 600 доларів США; з 01.05.2018 по 31.05.2018 - 3 000 доларів США; 01.06.2018 по 30.06.2018 - 3 000 доларів США; з 01.07.2018 - 96,77 доларів США, що всього складає 8 696,77 доларів США за період з 05.04.2018 по 01.07.2018 (включно), та які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
Колегія суддів звертає увагу, що надані позивачем розрахунки, відповідно до яких нарахуванню підлягають відсотки у розмірі 3% на місяць за період з 05 квітня 2018 року до 31 січня 2020 року є помилковими.
Помилковим є також висновком суду першої інстанції щодо обчислення 3% річних у відповідності до ст. 625 ЦК України, як відповідальність за прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за розпискою від 05.04.2018 року за прострочений період з 05.04.2018 року по 14.08.2020 року (день звернення до суду з позовом) складає: 1 636 279,86 грн, шо еквівалентно 65 687,67 долара США (100 000*36%/100%/365*666), оскільки прохальна частина позовної не містить позовної вимоги щодо стягнення з відповідача 3% річних за прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання відповідно до ст. 625 ЦК України.
Колегія суддів критично оцінює доводи апеляційної скарги щодо невиконання позивачем умов договору та тверджень, що створення вказаного договору передувало переданню коштів, оскільки відповідно до п. 1 договору займу від 05 квітня 2018 року «позикодавець надав позичальнику позику», тобто в договорі закріплено факт передачі грошових коштів до укладення договору.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суд від 04 вересня 2020 року у справі № 552/6989/16-ц (провадження № 61-3683св19), зазначено, що "за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором
позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Зазначені правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15".
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У частинах першій, другій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов'язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: "зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості" (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); "позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)" (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України).
Колегія суддів вважає, що позивачем доведено, а відповідачем не спростовано факт укладення договору позики та надання грошових коштів відповідачу, на підставі чого, аналізуючи зібрані у справі докази, кожний окремо та всі в сукупності, колегія суддів вважає позовні вимоги позивача до відповідача про стягнення боргу за договором позики такими, що підлягають частковому задоволенню.
Таким чином, доводи апеляційної скарги зайшли своє часткове підтвердження під час розгляду колегією суддів матеріалів справи.
Враховуючи зазначене вище, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення необхідно скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення суми боргу задовольнити частково.
Керуючись ст. ст. 279, 368, 369, 374, 376, 381-384ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Заочне рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 17 лютого 2021 року у цій справі скасувати, прийняти постанову наступного змісту.
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення суми боргу задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором займу від 05 квітня 2018 року у розмірі 2 491 000,00 (два мільйони чотириста дев'яносто одну тисячу) грн., що еквівалентно 100 000 (ста тисячам) доларів США на момент звернення до суду.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3% за місяць за користування грошовими коштами за період з 05.04.2018 року по 01.07.20218 року в сумі 216 636,54 грн, що еквівалентно 8 696,77 доларів США на момент звернення до суду.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 12 травня 2025 року.
Головуючий
Судді: