12 травня 2025 рокусправа № 380/24609/24
м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Андрусів У. Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі-позивач) пред'явив позов до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач-1), військової частини НОМЕР_2 (далі - відповідач-2), у якому просить суд:
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 та військової частини НОМЕР_2 , які полягають у застосуванні з 01.01.2020 по 20.05.2023 розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, при нарахуванні ОСОБА_1 грошового забезпечення та грошової допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в період з 2020 року по 2024 рік, за які такі допомоги нараховувались та виплачувались;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 з 01.01.2020 по 20.05.2023 грошового забезпечення, допомоги на оздоровлення за 2020, 2021, 2022, 2023 роки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2021, 2022 роки, компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні, нарахованих та виплачених у зв'язку з проходженням військової служби та звільненням з неї, із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет на 2020 рік» станом на 01.01.2020 у розмірі 2102,00 грн; Законом України «Про Державний бюджет на 2021 рік» станом на 01.01.2021 у розмірі 2270,00 грн; Законом України «Про Державний бюджет на 2022 рік» станом на 01.01.2022 у розмірі 2481,00 грн; Законом України «Про Державний бюджет на 2023 рік» станом на 01.01.2023 у розмірі 2684,00 грн; Законом України «Про Державний бюджет на 2024 рік» станом на 01.01.2024 у розмірі 3028,00 грн відповідно, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що проходив службу у військовій частині НОМЕР_1 . Вказує, що за період з 01.01.2020 до 20.05.2023 відповідач-1 неправильно нараховував та виплачував йому грошове забезпечення, застосовуючи при обчисленні посадового окладу та окладу за військовим званням таку розрахункову величину як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2018. Стверджує, що у зв'язку з наведеними обставинами отримував грошову допомогу на оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, одноразову грошову допомогу при звільненні, компенсацію за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток у заниженому розмірі. Зважаючи на це, звернувся до військової частини НОМЕР_1 щодо здійснення перерахунку та виплати грошового забезпечення за спірних період, однак отримав відмову. Крім того, відповідач-1 повідомив, що перебуває на фінансовому забезпеченні військової частини НОМЕР_2 . Стверджує, що у зв'язку з наведеними обставинами отримував допомогу для оздоровлення та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у заниженому розмірі. Покликаючись на приписи постанови Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44, просить здійснити виплату спірних складових грошового забезпечення із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
Вважаючи поведінку відповідачів щодо неповноти нарахування та виплати місячного грошового забезпечення, а також одноразових додаткових видів грошового забезпечення, протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Ухвалою судді від 11.12.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
24.12.2024 відповідач-1 подав до суду відзив на позовну заяву із викладом заперечень щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову. Свою позицію мотивує тим, що положеннями постанови №704 передбачено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 та 14. Отже, з 01.03.2018 діяла одна розрахункова величина обчислення окладу за посадою та окладом за військовим званням, а саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2018. Вказав, що виплата коштів колишнім та діючим військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 здійснюється військовою частиною НОМЕР_2 . Крім того наголошує, що на момент звільнення позивача нарахування посадового окладу, окладу за військовим званням і одноразових видів грошового забезпечення здійснювалося, виходячи з розміру 1762 грн шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 відповідно до приписів п. 4 постанови №704. З урахуванням викладеного просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Відповідач-2 правом на надання відзиву на позовну заяву не скористався, жодних документів процесуального характеру від нього на адресу суду не надходило. Про відкриття провадження у справі був проінформований шляхом направлення тексту ухвали в його електронний кабінет, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа, яка сформована програмним забезпеченням «Діловодство спеціалізованого суду».
За змістом ч. 6 ст. 162 та ч. 2 ст. 175 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Частиною 5 ст. 262 КАС України унормовано, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Оскільки відсутнє клопотання будь-якої зі сторін про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін, розгляд справи здійснюється в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на які сторони покликаються, як на підставу своїх вимог та заперечень, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд установив такі обставини та відповідні їм правовідносини.
Позивач з 31.08.2017 до 03.10.2024 проходив службу у військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується витягом з послужного списку особової справи ОСОБА_1 .
Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.10.2024 №195 майора-сержанта ОСОБА_1 , техніка відділення (мережевого серверного обладнання) центру телекомунікацій (телекомунікаційного обладнання), звільненого наказом командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (по особовому складу) від 27.09.2024 м№452-РС у відставку за пп. «б» (за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку) п. 3 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення, починаючи з 03.10.2024.
Військова частина НОМЕР_1 застосовувала при обчисленні посадового окладу позивача та окладу за військовим званням прожитковий мінімум, встановлений законом на 01.01.2018, що підтверджено відповідачем-1 у поданому відзиві на позовну заяву.
21.10.2024 позивач звернувся до відповідача-1 із заявою про надання інформації щодо нарахування, зокрема, посадового окладу та окладу за військовим званням за період з 30.01.2020 до 03.10.2024 та проведення виплати грошового забезпечення за цей період з урахуванням посадового окладу та окладу за військове звання, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022 та 01.01.2023 відповідно, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб». Просив надати довідки щодо нарахованого грошового забезпечення за період з 01.01.2017 до 03.10.2024.
Листом від 25.10.2024 №1017/1239 відповідач-1 повідомив про відсутність підстав для здійснення перерахунку, оскільки відповідно до постанови №704 розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу є розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом саме на 01.01.2018. До відповіді додав довідку про нараховане грошове забезпечення позивача за період з 01.01.2017 до 03.10.2024.
Вважаючи дії відповідача-1, яка полягає у нарахуванні та виплаті грошового забезпечення (у тому числі одноразових видів грошового забезпечення) за період з 01.01.2020 до 20.05.2023, виходячи з розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, протиправними, позивач пред'явив цей позов.
Спірні правовідносини між сторонами виникли у зв'язку із незастосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022 та 01.01.2023, під час обчислення грошового забезпечення.
Надаючи правову оцінку цим правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд застосовує такі норми чинного законодавства та робить висновки по суті спору.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України регламентовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз цієї норми дає змогу виснувати, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
За правилами ч. 5 ст. 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25.03.1992 №2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон №2232-ХІІ).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов'язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Приписами ст. 40 Закону №2232-XII регламентовано, що гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України «Про Збройні Сили України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» та іншими законами.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців унормовано Законом України від 20.12.1991 №2011-XI «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-XII), ст. 1 якого встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з абз. 1 ч. 1 ст. 9 Закону №2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
За змістом ч. 2, 3 ст. 9 Закону №2011-XII до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України (абз. 1, 2 ч. 4 ст. 9 Закону №2011-XII).
Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам затверджений наказом Міністра оброни України від 26.06.2018 №260 (далі - порядок № 260).
Згідно з п. 2 розділу І порядку №260 грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.
До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років.
До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; винагорода військовослужбовцям, які обіймають посади, пов'язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту; премія. До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать винагороди та допомоги.
За правилами п. 3 розділу І порядку №260 підставами для розрахунку та виплати основних і додаткових видів грошового забезпечення є штат військової частини (установи, організації); накази про призначення на посаду та зарахування до списків особового складу військової частини, про вступ до виконання обов'язків за посадою, в тому числі тимчасово, про зарахування в розпорядження; накази про встановлення та виплату основних і додаткових видів грошового забезпечення; накази про присвоєння військових звань; грошовий атестат або довідка про грошові виплати (за винятком осіб, призваних (прийнятих) на військову службу за контрактом, у тому числі під час проходження строкової військової служби).
Відповідно до абз. 4 п. 8 порядку №260 грошове забезпечення виплачується за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні на підставі наказу командира (начальника, керівника).
30.08.2017 Кабінет Міністрів України прийняв постанову №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - постанова №704), п. 1 якої, серед іншого, затверджено: тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1; схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14; додаткові види грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу в розмірах згідно з додатком 15.
Відповідно до п. 2 постанови №704 грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Пунктом 4 постанови №704 (у первинній редакції на дату прийняття) установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Також додатки 1, 12, 13, 14 до постанови №704 (у редакції, чинній до 01.10.2020) містять примітки, відповідно до яких, зокрема посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
Постанова №704 набрала чинності 01.03.2018.
Разом з тим, 21.02.2018 Кабінет Міністрів України прийняв постанову №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (далі - постанова №103), п. 6 якої внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються. Зокрема, у постанові №704 п. 4 викладено у такій редакції: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».
При цьому зміни до додатків, у тому числі до приміток додатків 1, 14, не вносилися. За загальним правилом, примітка застосовується законодавцем безпосередньо для супроводу та зв'язку з нормою, а відтак вона не має визначального значення.
Отже, з 24.02.2018 (з дати набрання чинності постанови №103) змінено розрахункову величину, з якої обчислюються розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями, а саме: замість розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року) передбачено використання розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018.
Суд акцентує на тому, що на момент набрання чинності постановою №704 (01.03.2018) п. 4 вже був викладений в редакції змін згідно з п. 6 постанови №103.
Однак у подальшому постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано п. 6 постанови №103, яким внесені зміни до п. 4 постанови №704. Постановою Верховного Суду від 20.10.2022 зазначену постанову адміністративного суду апеляційної інстанції залишено без змін.
Тобто з 29.01.2020 у зв'язку з втратою чинності п. 6 постанови №103 відновлено дію п. 4 постанови №704 у первинній редакції.
Таким чином, відповідно до редакції п. 4 постанови №704, яка діяла до внесення змін, розрахунковими величинами для визначення розміру посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу, є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року, та відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Крім того, суд звертає увагу, що 01.01.2017 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 №1774-VІІІ (далі - Закон №1774-VІІІ).
За змістом п. 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VІІІ мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017.
Оскільки ця норма чинна та за юридичною силою є вищою за приписи п. 4 постанови №704, а також додатків 1, 12, 13, 14 до неї, то відсутні правові підстави для обчислення розміру посадового окладу та окладу за військовим званням із використанням величини мінімальної заробітної плати, а не прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.
Застосування зазначених нормативно-правових актів у подібних правовідносинах вже було предметом розгляду у Верховному Суді. Зокрема, у постанові від 02.08.2022 в справі №440/6017/21 Верховний Суд сформулював такі правові висновки:
- з 01 січня 2020 року положення пункту 4 постанови №704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою №704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;
- встановлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою №704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням».
У подальшому такий висновок підтриманий Верховним Судом, зокрема, але не виключно у справах №120/8603/21-а (постанова від 31.08.2022), №120/6288/21-а (постанова від 15.02.2023), №340/3604/22 (постанова від 05.04.2023), №340/608/23 (постанова від 02.04.2024), №140/5956/22 (постанова від 24.07.2024).
За змістом ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Застосовуючи вищенаведені висновки Верховного Суду до обставин справи, що розглядається, суд зазначає, що для вирішення питання про наявність у позивача права на перерахунок грошового забезпечення станом на 01.01.2022, 01.01.2023 необхідно встановити чи відбулось зростання розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
Правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій регламентовано Законом України від 05.10.2000 №2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (надалі - Закон №2017-III).
За дефініцією, закріпленою ст. 1 Закону №2017-III, державні соціальні стандарти - це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.
У свою чергу базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового обслуговування, соціального захисту, культури, охорони здоров'я та освіти (ст. 6 Закону №2017-III).
Прожитковий мінімум щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.
При цьому за правилами ч. 2 ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України (п. 1) та порядок встановлення державних стандартів (п. 3).
Таким чином, Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.
Пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 №2629-VIII «Про Державний бюджет України на 2019 рік» установлено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року.
Натомість, Закон України від Закон України від 14.11.2019 № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та Закон України від 15.12.2020 №1082-IX «Про Державний бюджет України на 2021 рік», 02.12.2021 №1928-IX «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та Закон України від 03.11.2022 №2710-IX «Про Державний бюджет України на 2023 рік» таких застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема, грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2018, на 2020, 2021, 2022 та 2023 роки відповідно, не містять.
Відтак, положення п. 4 постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для обчислення розмірів посадових окладів, розрахованих згідно з постановою №704, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 до 01.01.2020 - набрання чинності Законом № 294-IX не входили в суперечність із актом вищої юридичної сили.
Відповідно до ст. 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19, від 09.06.2022 у справі №520/2098/19).
Отже, з огляду на передбачені в ч. 3 ст. 7 КАС України правила, а також враховуючи те, що з 01.01.2020 положення п. 4 постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для обчислення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, не відповідають правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для розрахунку посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів, до спірних відносин належить застосувати п. 4 постанови № 704 в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу - Закону № 294-IX, Закону № 1082-IX із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
Відтак, розрахунковою величиною для визначення розміру грошового забезпечення позивача є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022, 01.01.2023, а перерахунок його грошового забезпечення потрібно здійснити з 01.01.2020.
Ця позиція кореспондується з висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 15.03.2023 у справі № 420/6572/22, від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21 та від 12.09.2022 у справі № 500/1813/21, які в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України суд враховує при вирішенні цієї справи.
Водночас, суд зауважує, що 12.05.2023 Кабінет Міністрів України прийняв постанову №481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. №103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. №704», якою внесено зміни до п. 4 постанови №704, виклавши абц. 1 в такій редакції:
« 4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».
Постанова №481 набрала чинності 20.05.2023 і саме з цієї дати діє нова редакція п. 4 постанови №704, за яким встановлено фіксований розмір грошової суми, з якого обчислюються розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб.
Жодним із положень постанови №481 не надано зворотної дії в часі застосування її приписів, зокрема й у період з 29.01.2020, дня ухвалення Шостим апеляційним адміністративним судом постанови у справі №826/6453/18, якою залишено в силі рішення суду першої інстанції про визнання протиправним та скасування п. 6 №103, яким внесено зміни до п. 4 постанови №704.
За загальними правилами застосування норм права в часі, відповідний нормативно-правовий акт врегульовує правовідносини із дати набрання ним чинності (в залежності від обставин опублікування тощо), із дати значно пізніше від дати прийняття і набрання чинності, вказівку про що містить такий акт, або із дати, яка в календарному застосуванні передує даті прийняття акту, відомості у зв'язку із чим повинні зазначатися в останньому.
Зважаючи на відсутність у постанові №481 приписів про її застосування з іншої дати, ніж дати набрання чинності, в суду, станом на час вирішення цього спору, відсутні підстави для висновку, відмінного від вищевикладеного, згідно з усталеною практикою Верховного Суду.
Викладене дозволяє виснувати про наявність у позивача права на перерахунок та виплату місячного грошового забезпечення за період з 01.01.2020 до 20.05.2023, виходячи з розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022 та 01.01.2023 відповідно. Тобто під час обчислення посадового окладу та окладу за військовим званням позивача протиправно застосовано таку розрахункову величину як прожитковий мінімум для працездатних осіб, визначений законом на 01.01.2018.
Стосовно виплати позивачу грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за 110 діб невикористаної щорічної основної відпустки та за 98 діб додаткової відпустки як учаснику бойових дій виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови №704, суд зазначає таке.
Відповідно до ст. 16-2 Закону України від 15.11.1996 №504/96-ВР «Про відпустки» учасникам бойових дій, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Пунктом 12 ч. 1 ст. 12 Закону України від 22.10.1993 №3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» унормовано, що учасникам бойових дій надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 101 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки для військовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні до 10 років, становить 30 календарних днів; від 10 до 15 років - 35 календарних днів; від 15 до 20 років - 40 календарних днів; понад 20 календарних років - 45 календарних днів, без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Святкові та неробочі дні при визначенні тривалості щорічних основних відпусток не враховуються.
За змістом абз. 3 п. 14 ст. 10-1 Закону №2011-ХІІ у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Крім того, відповідно до п. 3 розділу XXXI порядку №260 у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки.
Згідно з ч. 2 ст. 15 Закону № 2011-ХІІ, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з прямим підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, на підставах, визначених пунктом 1 частини другої статті 36 Закону України «Про розвідку», а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Зі змісту витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.10.2024 №195 вбачається, що позивачу підлягала до виплати грошова компенсація за 110 діб невикористаної щорічної основної відпустки та за 98 діб додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Факт отримання цієї компенсації позивачем не заперечується.
У силу приписів розділу XXIII «Виплата грошової допомоги для оздоровлення» порядку №260 розмір грошової допомоги для оздоровлення визначається виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років і щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги.
Відповідно до розділу XXIV «Виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань» порядку №260 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення.
До місячного грошового забезпечення, з якого визначається розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років і щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги.
За правилами розділу XXXII «Одноразова грошова допомога у разі звільнення з військової служби» порядку № 260 військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років, одноразова грошова допомога у разі звільнення з військової служби виплачується в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби за наявності вислуги десять календарних років і більше.
Із аналізу наведених нормативних приписів суд виснує, що виплата грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку та додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, одноразова грошова допомога при звільненні безпосередньо залежить від розміру посадового окладу та окладу за військовим званням військовослужбовця. Відтак, перерахунок розміру посадового окладу та окладу за військовим званням зумовлює здійснення перерахунку (донарахування) усіх видів грошового забезпечення, у тому числі й одноразових додаткових видів грошового забезпечення, які є предметом цього спору.
За таких обставин поведінка відповідача-1 щодо нездійснення донарахування та виплати позивачу грошової допомоги для оздоровлення за 2020 рік (виплачена у листопаді 2020 року) , 2021 рік (виплачена у квітні 2021 року), 2022 рік (виплачена у квітні 2022 року) та 2023 рік (виплачена у травні 2023 року), матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік (виплачена у листопаді 2020 року) , 2021 рік (виплачена у грудні 2021 року), 2022 рік (виплачена у грудні 2022 року) із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2002, 01.01.2021, 01.01.2022, 01.01.2023, є протиправною. Відтак позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
Щодо вимоги позивача про нарахування та виплату грошового забезпечення із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, суд зазначає таке.
Умови та механізм щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ), співробітниками Служби судової охорони у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби регламентовані Порядком виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 (далі - порядок №44).
Відповідно до п. 2 порядку №44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
В силу приписів п. 3 порядку №44 виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб».
За змістом п. 4-5 порядку №44 виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється за місцем одержання грошового забезпечення одночасно з його виплатою у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
У постанові Верховного Суду від 22.06.2018 у справі №812/1048/17 сформульовано висновок, згідно з якими механізм щомісячної грошової компенсації сум ПДФО, що утримуються з грошового забезпечення, передбачає виплату такої компенсації у розмірі суми ПДФО за місцем одержання грошового забезпечення одночасно з виплатою грошового забезпечення.
З урахуванням того, що предметом цього спору є грошове забезпечення військовослужбовця, то перерахунок та виплату позивачу грошового забезпечення за період з 01.01.2020 до 20.05.2023, допомоги для оздоровлення за 2020, 2021, 2022 та 2023 роки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2021, 2022 роки, грошової компенсації за 110 діб невикористаної щорічної основної відпустки та за 98 діб додаткової відпустки як учаснику бойових дій, одноразової грошової допомоги при звільненні, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022, 01.01.2023 відповідно, необхідно здійснити із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до вимог порядку №44.
Водночас суд звертає увагу, що позивач пред'явив позов до військової частини НОМЕР_1 та військової частини НОМЕР_2 з покладенням на останню зобов'язання здійснити нарахування та виплату спірного грошового забезпечення. У контексті цього суд звертає увагу на таке.
У листі від 25.10.2024 №1017/1239 відповідач-1 зазначив, що відповідно до розпорядження помічника командувача Сухопутних військ Збройних Сил України - начальника фінансово-економічного управління від 17.10.2913 за №116/14/2/1449 військова частина НОМЕР_1 прикріплена на фінансове забезпечення до військової частини НОМЕР_2 . Виплати коштів колишнім та діючим військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 здійснюється військовою частиною НОМЕР_2 за наказом командира військової частини НОМЕР_1 .
Разом з тим, зі змісту наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.10.2024 №195 про звільнення позивача з військової служби у відставку вбачається, що саме командиром військової частини НОМЕР_1 приймалося рішення про усі виплати, які належать військовослужбовцю при звільненні. Натомість військова частина НОМЕР_2 , на фінансовому забезпеченні якого перебуває відповідач-1, лише проводить виплати на підставі наказів командира військової частини НОМЕР_1 .
Оскільки спір у цій справі стосується права позивача на отримання грошового забезпечення (у тому числі додаткових видів грошового забезпечення) з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022, 01.01.2023 відповідно, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови №704, тому саме відповідач-1 повинен відповідати за позовними вимогами щодо правомірності його нарахування.
Відтак вимоги немайнового та зобов'язального характеру, адресовані відповідачу-2, задоволенню не підлягають.
Стосовно обраного позивачем способу захисту порушеного права, суд зазначає таке.
Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Суд враховує, що під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
За змістом позовних вимог позивач просить визнати протиправними дії відповідача-1 щодо відмови у нарахуванні та виплаті грошового забезпечення з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний рік. Проте за своєю правовою природою протиправні дії суб'єкта владних повноважень - це активна поведінка, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод та законних інтересів фізичної чи юридичної особи. Натомість протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень необхідно розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 08.09.2022 у справі № 9901/276/19, від 04.07.2024 у справі № 990/61/24.
У контексті правовідносин, які склалися між сторонами спору, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не вчинив тих дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладеної на нього компетенції згідно з чинним законодавством, а тому настання для позивача негативних наслідків пов'язано саме з його бездіяльністю.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6)розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Оцінюючи поведінку відповідача-1, яка зумовила звернення позивача до суду з цим позовом, суд виснував, що його бездіяльність щодо незастосування під час здійснення нарахування та виплати місячного грошового забезпечення та одноразового додаткового виду грошового забезпечення розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022, 01.01.2023, не відповідає критеріям, визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України, та порушує право позивача на соціальний захист.
Зважаючи на встановлені судом обставини, належним та ефективним способом відновлення порушених прав позивача є визнання протиправною бездіяльності відповідача-1, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті позивачу місячного грошового забезпечення за період з 01.01.2020 до 20.05.2023, грошової допомоги для оздоровлення за 2020, 2021, 2022, 2023 роки матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2021, 2022 роки, грошової компенсації за 110 діб невикористаної щорічної основної відпустки та за 98 діб додаткової відпустки як учаснику бойових дій, одноразової грошової допомоги при звільненні, без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, та зобов'язання відповідача-1 здійснити перерахунок та виплату позивачу місячного грошового забезпечення за період з 01.01.2020 до 20.05.2023, грошової допомоги для оздоровлення за 2020, 2021,2022, 2023 роки матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2021, 2022 роки, грошової компенсації за 110 діб невикористаної щорічної основної відпустки та за 98 діб додаткової відпустки як учаснику бойових дій, одноразової грошової допомоги при звільненні з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022, 01.01.2023 відповідно, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови №704, з урахуванням раніше виплачених сум та з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 порядку №44.
За змістом вимог ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на суб'єкта владних повноважень, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про правомірність його діянь (дій чи бездіяльності).
Відповідач як суб'єкт владних повноважень жодними належними та допустимими доказами не довів правомірність поведінки щодо нарахування грошового забезпечення, розрахованого шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови №704. Доводи відповідача спростовано наведеним вище аналізом чинного законодавства, яке регулює спірні правовідносини, та висновками Верховного Суду, тому такі міркування суд не враховує.
За правилами ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з ч. 1 ст. 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
Перевіривши обґрунтованість доводів сторін, оцінивши наявні у справі письмові докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи встановлені обставини справи, суд виснував про часткове задоволення позову.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору за пред'явлення цього адміністративного позову, доказів понесення інших судових витрат він до суду не подав, тому підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст. 2, 72-77, 90, 139, 241-246, 255, 293, 295-297 КАС України, суд
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність військової частин НОМЕР_1 , яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 місячного грошового забезпечення за період з 01.01.2020 до 20.05.2023, грошової допомоги для оздоровлення за 2020, 2021, 2022, 2023 роки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2021, 2022 роки, грошової компенсації за 110 діб невикористаної щорічної основної відпустки та за 98 діб додаткової відпустки як учаснику бойових дій, одноразової грошової допомоги при звільненні без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
3. Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 місячного грошового забезпечення за період з 01.01.2020 до 20.05.2023, грошової допомоги для оздоровлення за 2020, 2021, 2022, 2023 роки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020, 2021, 2022 роки, грошової компенсації за 110 діб невикористаної щорічної основної відпустки та за 98 діб додаткової відпустки як учаснику бойових дій, одноразової грошової допомоги при звільненні з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022, 01.01.2023 відповідно, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
4. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_3 ).
Відповідач-1 - військова частина НОМЕР_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; ЄДРПОУ НОМЕР_4 ).
Відповідач-2 - військова частина НОМЕР_2 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; ЄДРПОУ НОМЕР_5 ).
СуддяАндрусів Уляна Богданівна