12 травня 2025 року м. Житомир справа № 240/12995/24
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Майстренко Н.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними, стягнення середнього заробітку, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якому просить:
- визнати протиправними дії відповідача щодо відмови позивачу у здійсненні нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
- стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі по тексту - ІНФОРМАЦІЯ_2 ) на користь позивача середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби з 31.05.2023 року по 19.06.2024 року в сумі 521470,56 грн.;
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо відмови позивачу у здійсненні нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів (заробітної плати) у зв'язку з порушенням строків її виплати;
- зобов'язати відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу компенсації втрати частини доходів (заробітної плати) у зв'язку з порушенням строків її виплати.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що проходив військову службу в ІНФОРМАЦІЯ_3 , в подальшому ІНФОРМАЦІЯ_4 у період з грудня 2019 по травень 2023 року включно; при звільненні з військової служби, яке мало місце 31.05.2023 року, з ним не було проведено остаточного та повного розрахунку. Факт невиплати грошового забезпечення у належному розмірі підтверджено рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 17.01.2024 року у справі № 240/28432/23.
Як стверджує позивач, на виконання судового рішення у справі № 240/28432/23 відповідачем було виплачено позивачу кошти в сумі 357806, 40 грн. лише в серпні 2024 року, чим порушено вимоги Кодексу законів про працю України, а тому позивач за захистом своїх прав звернувся до суду.
Ухвалою судді від 25.07.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
14.08.2024 до суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву, в якому останній просить відмовити у задоволенні позовних вимог та зазначає, що передбачені законодавством про працю норми оплати праці і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, а спеціальне законодавство, яке регулює відносини, пов'язані з проходженням військової служби і грошового забезпечення військовослужбовців, не регулює питань, пов'язаних з відповідальністю за несвоєчасну виплату грошового забезпечення при звільненні з військової служби.
Разом з тим вказує, що при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, тому підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні.
Ухвалою суду від 14.11.2024 задоволено клопотання відповідача від 13.11.2024 та зупинено провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням Верховного Суду у справі №440/6856/22.
Ухвалою суду від 06.05.2025 поновлено провадження у справі.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу в ІНФОРМАЦІЯ_4 і, як вбачається з копії витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 №136 від 31.05.2023 року, підполковника ОСОБА_1 , звільненого наказом командувача військ ОК " ІНФОРМАЦІЯ_6 " (по особовому складу) від 28.04.2023 року № 228, виключено із списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_5 31.05.2023 року.
У період проходження військової служби позивачу грошове забезпечення позивача нараховувалось та виплачувалось не в повному обсязі, в зв'язку з чим він звернувся за захистом свого права в судовому порядку й рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 17.01.2024 року у справі № 240/28432/23 позов ОСОБА_2 до ІНФОРМАЦІЯ_5 було задоволено та:
- визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо розрахунку та виплати ОСОБА_1 з 29 січня 2020 року по 19 травня 2023 року грошового забезпечення, без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року №294-IХ станом на 01 січня 2020 року, Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" від 15 грудня 2020 року №1082-IХ станом на 01 січня 2021 року, Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" від 02 грудня 2021 року №1928-IХ станом на 01 січня 2022 року та Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" від 03 листопада 2022 року №2710-IХ станом на 01 січня 2023 року;
- зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_7 здійснити перерахунок ОСОБА_1 з 29 січня 2020 року по 19 травня 2023 року грошового забезпечення (основні, додаткові та одноразові види грошового забезпечення), з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року №294-IХ станом на 01 січня 2020 року, Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" від 15 грудня 2020 року №1082-IХ станом на 01 січня 2021 року, Законом України “Про Державний бюджет України на 2022 рік» від 02 грудня 2021 року №1928-IХ станом на 01 січня 2022 року та Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" від 03 листопада 2022 року №2710-IХ станом на 01 січня 2023 року на відповідний тарифний коефіцієнт, та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
Як зазначає позивач, остаточний розрахунок в сумі 357806,40 грн. з ним було проведено лише в серпні 2024 року.
Однак, додана позивачем копія довідки ПриватБанку № 2UNGO3HDICCU71V3 від 19.06.2024 про рух коштів на рахунку позивача свідчить про таку виплату на користь позивача 07.06.2024 року.
Позивач, вважаючи, що має місце факт порушення відповідачем його прав та інтересів у частині несвоєчасного отримання належних до виплати грошових сум при звільненні з військової служби, звернувся до суду із цим позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Згідно з пунктами 2, 4 статті 9 Закону № 2011-XII визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Відповідно до частини другої статті 24 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" 25 березня 1992 року № 2232-XII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
За приписами пункту 242 "Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України", затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
16 квітня 2020 року у справі №822/3307/17 Верховний Суд зробив висновок, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, тому належить застосовувати норми КЗпП.
Відповідно до частини 1 статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції, що діяла на час звільнення позивача з військової служби у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Як передбачено частиною 2 цієї статті, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
За правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, повідомити працівника про нараховані суми, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Отже, відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Матеріалами справи підтверджується, що на виконання рішення суду у справі №240/28432/23 кошти у розмірі 357806,40 грн. були перераховані відповідачем на розрахунковий рахунок позивача лише 07.06.2024. Тобто, саме 07.06.2024 відповідачем проведено остаточний розрахунок з позивачем.
Спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі з 31.05.2023 (дати виключення позивача із списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_2 ) до 07.06.2024 (дати фактичного розрахунку) регулюється статтею 117 КЗпП України у редакції Закону №2352-ІХ з 19.07.2022 із застосуванням обмеження виплати шістьма місяцями.
Передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. При цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Таким чином, з урахуванням приписів цієї статті, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, який відбувся 07.06.2024, лише в межах шести місяців - з 31.05.2023 по 30.11.2024 року, тобто за 183 календарних дні.
Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100).
Абзацом 3 пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках (крім випадків обчислення середньої заробітної плати для оплати щорічної відпустки) збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За правилами п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.
Визначаючись щодо суми середнього заробітку за період з 31.05.2023 по 30.11.2023, суд виходить з наступного.
Так, відповідно до наявної у справі довідки начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 від 05.07.2024, розмір середньоденного грошового забезпечення позивача, обчислений за останні два повні місяці служби, становить 1350,96 грн.
Враховуючи кількість днів затримки розрахунку при звільненні з урахуванням встановлених під час розгляду справи обставин, суд доходить висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні становить 247225,68 грн. (183 дні х 1350,96 грн).
За наведених обставин, позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку в сумі 521470,56 грн. за час затримки розрахунку при звільненні за період з 31.05.2023 по 19.06.2024 підлягають частковому задоволенню: судом на відповідача покладається обов'язок сплатити позивачеві середній заробіток в сумі 247 225,68 грн. за час затримки розрахунку при звільненні за період з 31.05.2023 по 30.11.2023 року.
Що стосується вимоги позивача про визнання протиправними дій відповідача щодо відмови позивачу у здійсненні нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів (заробітної плати) у зв'язку з порушенням строків її виплати, а також зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу такої компенсації, суд дійшов наступного висновку.
Зі змісту статті 1 Закону № 2050-ІІІ випливає, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов'язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші (ст. 2 Закону №2050-ІІІ).
Така сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться) (стаття 3 Закону № 2050-ІІІ).
З метою реалізації Закону України №2050-ІІІ Кабінет Міністрів України 21.02.2001 прийняв постанову №159, якою затвердив "Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати" (далі - Порядок №159).
В силу п. 1 №159 його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Пунктом 2 Порядку №159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 01.01.2001.
У пункті 4 цього Порядку прописано, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Отже, наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів.
За такої умови слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер, спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи і пов'язані з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Суд звертає увагу, що використане у статті 3 Закону № 2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток "нарахованого, але не виплаченого грошового доходу" за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або такий, який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1- 3 вказаного Закону № 2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Такого ж правового висновку дійшов Верховного Суду у постановах від 14.05.2020 у справі №816/379/16 та від 30.09.2020 у справі № 280/676/19 та від 13.09.2021 у справі №639/3140/17.
Позивач у позовній заяві не вказав період, за який просить зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів.
Проте, беручи до уваги наявний факт невчасної виплати позивачу сум грошового забезпечення з 31.05.2023 по день фактичної виплати - 07.06.2024, суд дійшов висновку, що позивач має право на компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за вказаний період.
За висновками Верховного Суду у постанові від 15.10.2020 у справі №240/11882/19 у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов'язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.
Норми Закону України № 2050-ІІІ і Порядку № 159 свідчать про відсутність обов'язку громадянина додатково звертатися до органу за виплатою компенсації втрати частини доходу.
Аналіз положень статей 1, 2, 4 Закону України № 2050-ІІІ свідчить, що ними фактично встановлено (визначено) обов'язок відповідного підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання (у цьому випадку пенсійного органу) у разі порушення встановлених строків виплати доходу (в тому числі, пенсії) громадянам провести їх компенсацію (нарахувати та виплатити) у добровільному порядку разом із відповідною несвоєчасною проведеною виплатою.
Відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати у розумінні статті 7 Закону України № 2050-ІІІ не обов'язково має висловлюватися через ухвалення окремого акта індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством.
Зазначену норму варто тлумачити у її системному зв'язку з нормами статей 2, 4 Закону України № 2050-ІІІ, які визначають, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись одночасно з виплатою заборгованості. Відповідно, невиплата компенсації разом із заборгованістю свідчить про відмову виплатити таку відповідно до Закону України № 2050-ІІІ і не потребує оформлення такої окремим рішенням.
Вчинення активної дії, що проявляється, зокрема, у наданні листа-відповіді на звернення особи щодо виплати належних їй сум компенсації, слід розглядати лише як додаткову форму повідомлення про відмову.
Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про необхідність зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 31.05.2023 по 07.06.2024.
З огляду на викладене, позовні вимоги про визнання протиправними дій відповідача щодо відмови позивачу у здійсненні нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів (заробітної плати) у зв'язку з порушенням строків її виплати, а також зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу такої компенсації слід задовольнити з урахуванням висновків суду.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень не доведено належними та допустимими доказами правомірності непроведення виплати середнього заробітку та компенсації втрати частини доходів, а тому позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з урахуванням висновків суду, викладених у цьому рішенні.
Підсумовуючи наведене, суд дійшов до висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до частин 1, 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, слід стягнути з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача частину судових витрат зі сплати судового збору пропорційно до розміру задоволених позовних вимог в сумі 2472,25 гривень.
Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити частково.
Визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо відмови ОСОБА_1 у здійсненні нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби з 31.05.2023 року по 30.11.2023 року у межах шестимісячного строку в сумі 247225,68 грн.
Визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо відмови ОСОБА_1 у здійсненні нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення.
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_7 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 31.05.2023 по 07.06.2024.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) частину сплаченого судового збору в сумі 2472,25грн. (дві тисячі чотириста сімдесят дві гривні 25 коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Н.М. Майстренко