12 травня 2025 року
м. Київ
cправа № 914/1504/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Ємця А.А.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Львівгаз» (далі - АТ «Львівгаз», скаржник)
на рішення Господарського суду Львівської області від 23.12.2024
та постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.04.2025
за позовом Фізичної особи - підприємця Нікішина Олександра Олександровича
до Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Львівгаз»
про стягнення 77 500,00 грн моральної шкоди за порушення особистих немайнових прав особи,
АТ «Львівгаз» 07.05.2025 через Електронний суд звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить, зокрема, скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 23.12.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 16.04.2025 у справі №914/1504/24 та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову. Крім того, у прохальній частині скарги просить поновити строк на подання касаційної скарги.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.05.2025 для розгляду справи №914/1504/24 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Ємця А.А.
Верховний Суд зазначає, що як убачається з матеріалів касаційної скарги скаржник у вступній, описовій та прохальній частинах касаційної скарги вказав дату оскаржуваної постанови Західного апеляційного господарського суду - 16.04.2025 у справі №914/1504/24. Так, в описові частини касаційної скарги зазначає, що рішенням Господарського суду Львівської області від 23.12.2025 частково задоволено позов Фізичної особи - підприємця Нікішина Олександра Олександровича (далі - ФОП Нікішин О.О.) про стягнення моральної шкоди, а вказане рішення залишено без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 16.04.2025. Касаційна скарга складається з розділів, зокрема, «Стисле обґрунтування касаційної скарги», яка обґрунтована щодо суті позовних вимог саме за рішенням Господарського суду Львівської області від 23.12.2025 та, що було зроблено місцевим судом для стягнення моральної шкоди та з яких підстав.
З Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР) та касаційної скарги вбачається, що у справі №914/1504/24 рішення Господарського суду Львівської області від 23.12.2025 переглянуте Західним апеляційним господарським судом постановою від 10.04.2025.
Виходячи з принципу забезпечення розумності балансу між правовою визначеністю і формалізмом, Суд доходить до висновку, що скаржник у касаційній скарзі просить, зокрема, скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 23.12.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.04.2025 у справі №914/1504/24, а зазначене ним « 16» замість « 10» є опискою, адже носить очевидний технічний характер друкарської описки.
З матеріалів касаційної скарги та відомостей ЄДРСР вбачається, що ФОП Нікішин О.О. звернувся до суду з позовом про стягнення з АТ «Львівгаз» 77 500, 00 грн моральної шкоди.
Господарський суд Львівської області рішенням від 23.12.2024 у справі №914/1504/24, залишеним без змін Західним апеляційним господарським судом постановою від 10.04.2025, позовні вимоги задовольнив частково. Стягнув з АТ «Львівгаз»» на користь ФОП Нікішина О.О. 25 833,34 грн моральної шкоди та 1 009,23 грн в рахунок відшкодування сплаченого судового збору. В задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Зі змісту судових рішень вбачається, що попередні судові інстанції виходили з того, що:
факт як підписання заяви не позивачем та факт демонтажу лічильника не є спірними в цій справі обставинами, адже такі вже встановлені в рішенні суду у справі №914/2144/22, а тому такі обставини є преюдиційними фактами і відповідно до приписів частини четвертої статті 75 ГПК України не доказуються при розгляді цієї справі. Відповідно такі факти підтверджують неправомірну поведінку відповідача, створюють передумови для можливості відшкодування моральної шкоди позивачу, оскільки є одним із елементів деліктного правопорушення;
факт ініціювання працівниками відповідача процедури демонтажу лічильника на підставі заяви, підписаної не позивачем, є найбільш виразним фактом заподіяння моральної шкоди позивачу. Факт підроблення підпису фізичної особи не може залишити особу байдужою, не може не завдати тривожності, емоційних хвилювань і переживань такій особі. Додаткове навантаження завдано саме через те, що відносини не були приватними, а відбулися в публічному місці - в магазині споживача, в якому і здійснювалась господарська діяльність, а тому суди вважають, що саме такими діями відповідача позивачу, в особі якого поєднано статуси і фізичної, і юридичної особи, безповоротно заподіяно моральну шкоду;
інші підстави позову не підтверджені належними доказами і не доводять конкретних наслідків у вигляді погіршення ділової репутації позивача;
жодних належних і допустимих доказів про те, що в роботі магазину, зокрема, в діловій репутації, в кількості продажів, в доходах, в нереалізації товару, у втраті клієнтів чи звільненні працівників відбулися зміни після демонтажу лічильника не подано, а також порівняльного аналізу роботи магазину та ділової репутації позивача до зняття, за час відсутності і після повернення засобу обліку природного газу не здійснено і суду не подано, -
а відтак, оскільки суди у цій справі (914/1504/24) не визнали обґрунтованими та доведеними всі підстави позову, а суть спору та порушення не дають можливості визначити для застосування певний розмір мінімальної зарплати у певний період, місцевий суд, з яким погодився апеляційний суд, врахував часткову обґрунтованість підстав позову, недоведеність більшості обставин як підстав цього позову, неспростовану неправомірну поведінку відповідача по демонтажу лічильника без волевиявлення позивача, дійшов до висновку про доцільність стягнення третини від заявленої до стягнення суми, що становить 25 833,34 грн, яка є справедливою, що є основним при визначенні розміру компенсації моральної шкоди, та збалансованою для обох сторін спору.
Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття / відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги АТ «Львівгаз» в контексті оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, встановлених законом.
За приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.
Згідно з частинами третьою та п'ятою статті 12 ГПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи; для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01.01.2024 встановлює прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 3 028 гривень.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову у справі №914/1504/24 є стягнення 77 500,00 грн, а отже, ціна позову у цій справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб х 3 028,00 грн = 302 800,00 грн), тому є малозначною у розумінні статті 12 ГПК України.
Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.
Отже, тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Верховний Суд зазначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
У частині четвертій статті 11 ГПК України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що, зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Разом з тим Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.
Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів або мав розуміти, що вказана справа малозначна, а отже, застосування наявності / відсутності випадків у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі є передбачуваним.
АТ «Львівгаз» у касаційній скарзі з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що з зазначеними рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій не погоджується та вказує, що суди:
неправильно застосували норми матеріального права, зокрема, статті 22, 23 Цивільного кодексу України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування;
порушили норми процесуального права, повно, всебічно та об'єктивно не дослідили усі обставини справи, при цьому цілковито проігнорували докази, що подані відповідачем на підтвердження правомірності наказу, не надавши їх належної правової оцінки, та не застосували правові висновки Верховного Суду викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2020 у справі №910/11621/16, та від 14.04.2020 у справі №925/1196/18, постанові Пленуму ВСУ №4 від 31.03.1995 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», що призвело до винесення необґрунтованого та помилкового рішення.
Крім того, скаржник у касаційній скарзі, як у ній вказано, керується, зокрема, й підпунктами «а», «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Водночас у поданій касаційній скарзі скаржник не зазначив жодних обґрунтувань, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію підпунктів «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, які передбачають випадки можливості касаційного оскарження, як виключення із загального правила, з огляду на те, що ця справа є малозначною.
Верховний Суд зазначає, що підстави касаційного оскарження, які передбачені частиною другою статті 287 ГПК України не є тотожними з випадками можливості касаційного оскарження у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, які передбачені пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Отже, випадки касаційного оскарження не є тотожними з підставами касаційного оскарження.
Оцінюючи доводи касаційної скарги у співвідношенні наявності / відсутності випадків, за якими можливе касаційне оскарження у малозначних справах, Верховний Суд зазначає, що використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Скаржником у касаційній скарзі не наведено жодних аргументів та доводів, які б відповідали вказаним вище критеріям, та не наведено жодних доказів якісного і кількісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Скаржник також не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваного судового рішення у даній справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.
За таких обставин Верховний Суд доходить до висновку, що скаржником у касаційній скарзі не наведено випадків щодо оскарження судових рішень у цій справі за підпунктом «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Суд також виходить з того, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес», зокрема слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Стосовно «виняткового значення» справи для учасника, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Касаційна скарга АТ «Львівгаз» не містить обґрунтувань про те, що ця справа має суспільний інтерес та є винятковою для скаржника, а зводиться лише до незгоди із оскаржуваними судовими рішеннями.
Таким чином, подана касаційна скарга не містить жодних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», дану категорію справ.
Наведені доводи скаржника зводяться до незгоди з висновками попередніх судових інстанцій та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів у справі, а також встановлення інших обставин у справі, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції.
Колегія суддів відзначає, що незгода із рішенням суду попередньої інстанції не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального / процесуального права при ухваленні судового рішення, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.
Верховним Судом взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду цієї справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.
Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Отже, касаційна скарга АТ «Львівгаз» у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дає підстав для висновку про те, що вона (касаційна скарга) стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
У постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.
Отже випадків, з яких би вбачалось необхідність перегляду цієїш справи у касаційній скарзі з огляду на вищенаведені мотиви не наведені.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою АТ «Львівгаз» на рішення Господарського суду Львівської області від 23.12.2024 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.04.2025 у справі №914/1504/24, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
У зв'язку з відмовою у відкритті касаційного провадження, заявлене клопотання скаржника не розглядається, адже не впливає на вищевказані міркування щодо кваліфікації наявності / відсутності випадків касаційної скарги у контексті частини третьої статті 293 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Львівгаз» на рішення Господарського суду Львівської області від 23.12.2024 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.04.2025 у справі №914/1504/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя А. Ємець