12 травня 2025 року
м. Київ
cправа № 918/628/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г. М. - головуючого, Краснова Є. В., Рогач Л. І.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Малинської сільської ради
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.02.2025 та рішення Господарського суду Рівненської області від 23.10.2024
за позовом Керівника Здолбунівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Рівненської обласної державної адміністрації
до Малинської сільської ради
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України"
про витребування земельної ділянки та скасування державної реєстрації,
Керівник Здолбунівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Рівненської обласної державної адміністрації звернувся до господарського суду з позовом до Малинської сільської ради про витребування земельної ділянки та скасування державної реєстрації цієї ділянки у Державному земельному кадастрі.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірна ділянка лісогосподарського призначення перебуває у постійному користуванні Державного підприємства "Ліси України" та закріплена за його філією "Березнівське лісове господарство", а тому реєстрація за сільрадою права комунальної власності на цю ділянку з сільськогосподарським призначенням є незаконною та свідчить про її незаконне вибуття з володіння держави.
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 23.10.2024, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.02.2025, позов задоволено.
Судові рішення мотивовані тим, що дії сільради спрямовані на вилучення з державної власності земельної ділянки лісового фонду, яка перебувала у користуванні державних лісогосподарських підприємств.
Сільська рада звернулася із касаційною скаргою, в якій просить наведені судові рішення скасувати, а в задоволенні позову - відмовити. Скаржник не погоджується з доказовою базою позивача щодо приналежності спірної ділянки до земель лісогосподарського призначення та наявністю підстав для її витребування, натомість наводить перелік документів, які, на його думку, підтверджують приналежність спірної ділянки до земель сільськогосподарського призначення. При цьому також посилається на порушення судом апеляційної інстанції через неприйняття ним з формальних міркувань на стадії апеляційного розгляду справи доказів, що додатково підтверджують позицію відповідача, а також на неможливість звернення до суду альтернативним суб'єктом.
За наслідками перевірки матеріалів поданої касаційної скарги, враховуючи межі доводів та вимог скаржника, Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
За встановленими судами попередніх інстанцій обставинами цієї справи вказана земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення державної форми власності, а реєстрація її 29.04.2024 за відповідачем не відповідає вимогам Земельного кодексу України. Сільрада не набула право власності на спірну земельну ділянку на підставі пункту 24 Розділу Х Перехідні положення Земельного кодексу України, оскільки щодо спірної земельної ділянки прийнято рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у постійне користування державному лісогосподарському підприємству, а внесення спірної земельної ділянки до меж населеного пункту не змінює її призначення, форму власності та власника, доказів іншого суду не надано.
За сформованою практикою Великої Палати Верховного Суду, зокрема і в постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340 (пункт 6.30), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (пункт 4.17), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13)). Державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб'єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб'єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності (пункти 61?63 наведеної постанови).
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (пункт 146 наведеної постанови).
Щодо посилань скаржника на неприйняття судом апеляційної інстанції з формальних міркувань на стадії апеляційного розгляду справи доказів, що додатково підтверджують позицію відповідача, слід зазначити наступне.
Розглядаючи вказане клопотання скаржника колегія суддів, враховуючи положення статті 269 ГПК України заначила, що цією нормою встановлено межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, зокрема, в частині 3 вказаної статті передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 06.02.2019 у справі № 916/3130/17, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17 та від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиним винятковим випадком, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи.
Пославшись на ці висновки Верховного Суду суд апеляційної інстанції зазначив, що таких виняткових випадків не встановлено.
Допущення прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів (нових) матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, зокрема, статті 269 ГПК України, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів (постанова Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 27.06.2022 у справі № 906/707/18).
При цьому як зазначала Велика Палата Верховного Суду суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції (постанова від 27.06.2018 у справі № 756/1529/15-ц).
Отже, Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в цій справі, суд апеляційної інстанції, із врахуванням листа Здолбунівської окружної прокуратури від 10.06.2024, 11.06.2024 до Рівненської обласної військової адміністрації, надісланого у зв'язку із виявленими порушеннями з метою вжиття належних заходів реагування для поновлення інтересів держави, та вирішення питання щодо ініціювання відповідного позову в інтересах держави самостійно, листа-повідомлення від 26.06.2024 про наявність підстав для представництва інтересів держави прокурором, вважала правильним висновок суду першої інстанції про дотримання прокурором вимог статті 53 ГПК України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" для звернення до суду з відповідним позовом та наявності законних підстав для представництва прокурором інтересів держави, оскільки позивач належним чином не здійснив захист порушених інтересів держави в спірних правовідносинах, у зв'язку з чим у прокурора були обґрунтовані правові підстави для звернення з цим позовом до суду.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 зазначила, що прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Колегія суддів зазначає, що доводи скаржника загалом спрямовані на додаткову перевірку доказів та встановлення обставин щодо цільового призначення земельної ділянки, однак з огляду на процесуальні обмеження суду касаційної інстанції, визначені частиною 2 статті 300 ГПК України, останній не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Отже, такі доводи скаржника не узгоджуються з правилами перегляду судових рішень судом касаційної інстанції як "суду права", а не "суду факту" (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2022 у справі № 910/17048/17 (пункти 127-128)).
У пунктах 7.6-7.8 Рішення Конституційного Суду України 22.11.2023 у справі № 10-р(ІІ)/2023 вказано, що Європейський суд із прав людини послідовно обстоює позицію, що для розуміння змісту обмежень права на доступ до суду, гарантованого статтею 6 Конвенції, є потреба у врахуванні ролі касаційних судів та визнанні того, що умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги; застосування визначеного у національному праві критерію ratione valoris для подання скарг до Верховного Суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою з огляду на саму суть повноважень Верховного Суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості. Верховний Суд як суд касаційної інстанції із перегляду в касаційному порядку судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків, а не нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у чиненні правосуддя та розв'язанні спорів. Тому внормування процесуальних відносин у спосіб визначення в Кодексі підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв'язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у пунктах 1, 4 частини 1 статті 287 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
З огляду на те, що суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення у цій справі відповідно до висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, що викладені у раніше прийнятих постановах, і Верховний Суд не вважає за необхідне відступати від таких висновків, Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою згідно з пунктом 5 частини 1 статті 293 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 235, 293 ГПК України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 918/628/24 за касаційною скаргою Малинської сільської ради на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.02.2025 та рішення Господарського суду Рівненської області від 23.10.2024.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню.
Головуючий Г. М. Мачульський
Судді Є. В. Краснов
Л. І. Рогач